Небанківські фінансово-кредитні установи

До другого рівня банківської системи відносяться небанківські фінансово-кредитні установи, парабанки – здійснюють ряд функцій банків, проте не підпадають під вимоги законодавства, якими регулюються діяльність банківських установ.Поява інституту фінансового посередництва в Україні тісно пов’язана з переходом національної економіки з адміністративно-командних на ринкові засади функціонування. Вітчизняний досвід розвитку цих інститутів досить обмежений, тому в процесі їх становлення необхідним є вивчення світової практики їх діяльності.

Так, у Законі України «Про Національний банк України» зазначено, що фінансово-кредитна установа – юридична особа, котра проводить одну або кілька операцій, які можуть виконувати банки, за винятком залучення вкладів від населення [37]. Це визначальний критерій поділу фінансових посередників на банки та небанківські фінансові інститути.

Небанківські фінансові посередники – об¢єктивно необхідне явище у ринковій економіці. Вони не тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що саме по собі має позитивне значення, а й беруть на себе надання економічним суб¢єктам таких фінан­сових послуг, виконання яких невигідне чи законодавчо заборонене банком.

У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

- функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки;

- у секторі опосередкованого фінансування;

- формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

- розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків;

- діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку – трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації.

Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської діяльності:

- вона не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські;

- вона не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже немає потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов'язкового резервування.

Загальна схема класифікації небанківських фінансово-кредитних установ наведена на рис. 13.6 [37].

Рис. 13.6. Класифікація небанківських фінансово-кредитних установ

Розглянемо більш детально існуючі фінансово-кредитні інституції:

Страхові компанії

це фінансові інститути, які утворюються для відшкодування можливих збитків у результаті стихійного лиха, інших несприятливих умов.

Ці організації утворюють спеціальний фонд (страховий фонд) за рахунок страхових внесків громадян та юридичних осіб – страхувальників (ці внески мають вигляд купівлі страхових полюсів). Кошти страхового фонду, як правило, не набагато перевищують щорічні виплати страхових відшкодувань, тому страхові компанії володіють досить значними та стійкими грошовими ресурсами. Ці ресурси вони вкладають у довгострокові цінні папери з фіксованими строками (головним чином – в облігації промислових компаній).

Цікавий факт

У розвинених країнах страхові компанії відносяться до числа інституціональних посередників, які акумулюють значні кошти у формі страхових резервів та розміщують їх на фінансових ринках. У Великобританії, страхові інвестиції становлять майже 53% їхнього загального обсягу. Після буму у страховій сфері функціонувало в 1995 р. – 500 страхових компаній, 1997 р. – 237, у 2000 р. – 268. Сьогодні в Україні фактично діє близько 400 страхових компаній. Особливістю вітчизняного страхового ринку є відсутність транснаціональних страхових компаній і законодавство не забезпечує можливостей щодо їх створення та захисту страхової системи від конкуренції з боку іноземних страхових компаній. Нині спостерігається чітка тенденція до створення стратегічних альянсів між вітчизняними банками і страховими компаніями. Найвідомішими є альянси Промінвестбанку та Акціонерного страхового товариства «Вексель», Укрсоцбанку та НАСК «Оранта», банку «Аваль» та АСК «Еталон» і «Еталон-плюс».

Порівняльний аналіз статистичних показників діяльності банків та найрозвинутіших небанківських установ – страхових компаній – засвідчує, що останні поступаються банкам за розміром активів майже в 10 разів. Незважаючи на значний прогрес у розвитку страхових компаній, ситуація протягом останніх років майже не змінилася

Одним з учасників механізму мобілізації позичених коштів є пенсійні фонди - порівняно нові учасники фінансового ринку, а й тому в Україні ще недостатньо розвинені на відміну від західних країн, де пенсійні фонди міцно зайняли свою нішу на ринку фінансових послуг і є одним із джерел інвестиційних коштів.

Пенсійні фонди

це державні чи приватні організації, що утворюються для забезпечення населення коштами на період після виходу на пенсію (виплати пенсій). Вони утворюються за рахунок внесків працюючих та підприємців, володіють досить значними сумами грошових коштів, які вкладають в акції та облігації різних підприємств.

Упродовж багатьох років в Україні існувала однорівнева система пенсійного забезпечення, яка певним чином узгоджувалася з командно-адміністративною економікою та функціонувала на засадах солідарності поколінь. З набуттям Україною незалежності постала необхідність у реформуванні такої системи пенсійного забезпечення, оскільки в умовах ринкової економіки вона виявила­ся економічно необґрунтованою, фінансово неспроможною, соціально неспра­ведливою здебільшого для найбідніших верств населення.

Кінцевою метою реформування є побудова трирівневої системи пенсійного забезпечення, в якій третім рівнем виступатиме система добровільного недержавного пенсійного страхування.

З прийняттям 9 липня 2003 р. Законів України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення» законодавчо врегульовані питання щодо запровадження в Україні трьохрівневої пенсійної системи. В основу покладено принцип страхування, згідно з яким людина при досягненні пенсійного віку отримуватиме пенсію залежно від страхового платежу та заробітної плати, з якої сплачені внески до Пенсійного фонду України та недержавних пенсійних фондів.

Перший рівень пенсійної системи є солідарною системою пенсійних виплат, внески до якої сплачуються усіма працюючими громадянами країни та їх роботодавцями. За рахунок цих коштів і виплачуватимуться страхові пенсії та встановлюватиметься мінімальний рівень пенсійних виплат пенсіонерам. Накопичувальний фонд, який фактично уособ­лює другий рівень пенсійної системи, створюється Пенсійним фондом. Накопичувальний фонд формується переважно за рахунок страхових внесків, які обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках застрахованих осіб, та інвестиційного доходу, що утворюється внаслі­док розміщення та інвестування коштів. Система недержавного пенсійного забезпечення, тобто третій рівень пенсійної системи, ґрунтується на засадах добровільної участі громадян та їх об'єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання додаткових до загальнообов'язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат за рахунок відрахувань до корпоративних, професійних і відкритих недержавних пенсійних фондів та інвестиційного доходу, нарахованого на ці відрахування.

Сьогодні в Україні на 1000 працюючих припадає 795 пенсіонерів, а середній розмір пенсії складає 31% від офіційної заробітної плати. Пенсійні виплати з держбюджету на сьогодні складають п’яту частину. В Україні зареєстровано 110 недержавних пенсійних фондів, 15 з них об'єдналися в Асоціацію недержавних пенсійних фондів [102]. Значно більші можливості мають недержавні пенсійні фонди, кошти яких передбачається інвестувати в привабливі цінні папери. Істотним недоліком пенсійної системи є й велике навантаження на підприємців у вигляді відрахувань до пенсійного фонду, що помітно послаблює їх інвестиційні можливості та конкурентоспроможність вітчизняних товарів (відрахування в 2005 р. роботодавців становили 32%, у США вони складають 12,5%).

Ломбарди

це кредитні установи, що надають кредити під заставу рухомого майна, тобто короткострокові (до трьох місяців) кредити, що надаються населенню на споживчі цілі.

Цікавий факт

Перші ломбарди виникли ще у XV ст. у Франції, а їх засновниками стали лихварі з однієї із провінцій Італії ¾ Ломбардії. Пізніше подібні установи отримали поширення в інших країнах Європи. Основною сферою діяльності ломбардів на початкових етапах розвитку було надання лихварського кредиту, за користування яким стягувались високі проценти. Починаючи з XVI ст. ломбарди створюються деякими органами міського самоврядування, що являло собою один із заходів боротьби держави проти лихварства. В подальшому цей процес перейшов у безпосереднє створення ломбардів державними структурами, що призвело до функціонування нарівні з приватними ломбардами і державних. В недалекому минулому ломбарди відносилися до сфери побутових послуг. Остаточно ринок сформувався приблизно 8 років тому. А перший приватний ломбард в Україні - ПО ЗО (повне товариство заставне товариство) "Скарбниця" - створений у 1992-му. Потім організувалися інші великі оператори: "Альянс", "Дарс", "Софія", "Алдан", "Україна", які працюють у Києві та регіонах і мають розгалужену мережу філій - від 10 до більш ніж 50. "Київський міський ломбард" також знайшов вихід із ситуації, до якої потрапив через власне довголіття: йому довелося пройти довгий шлях становлення - від радянських часів до етапу комерціалізації. А маленьких ломбардів у країні приблизно 1 500 [111].

Ломбарди видають позики на строк до трьох місяців у розмірі 75% від вартості оцінки заставлених речей і до 90% вартості виробів з дорогоцінних металів, каміння, годинників у золотій оправі тощо. Оцінка речей, що здаються на зберігання або під заставу для одержання позики, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів – за державними розцінками. Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом.

Лізингові компанії

організації, які купують предмети довгострокового кредитування (машини, обладнання, транспортні засоби тощо) і надають їх у довгострокову оренду (на 5-8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна.

Цікавий факт

У цей же час операції, аналогічні сучасному лізингу, застосовувалися в Англії. У Великобританії одним із перших нормативних актів, що регулюють відношення, схожі з лізинговими, був Закон Уельсу 1284 р. Довгострокова оренда власності у багатьох випадках була єдиним доступним засобом через жорстку систему земельного законодавства придбання прав на використання землі. Тому предметом оренди часто було фермерське устаткування і коні. Отже, оригінальна ідея поділу володіння і власності, а також і можливості користуватися без володіння є відомою праву із найдавніших часів. На початку XX сторіччя у Великобританії в зв’язку із розвитком промисловості, збільшенням виробництва різноманітних видів устаткування зросла кількість товарів, що здаються в лізинг та оренду. Подальший розвиток лізингу й оренди – продажу призвело до необхідності розмежування договорів лізингу й оренди – продажу. Лізингові операції були відомі й у США. Перший зареєстрований орендний договір персональної власності з’явився у США на початку XIII сторіччя, коли члени гільдії одержали за ним в оренду коней, фургони і коляски. Стрімкий розвиток економічних відносин обумовив зацікавленість виробників техніки й устаткування в одержанні необхідного фінансування під час виготовлення своєї продукції. Ця обставина, у свою чергу, викликала в США на початку XX сторіччя хвилю нового виду кредитування – кредиту, виплачуваного в рострочку. Виробники і продавці вважали, що вони зможуть продати більше, якщо поряд із необхідним устаткуванням запропонують більш привабливий для клієнта план – графік виплат. Звідси бере початок практика лізингового фінансування, забезпечуваного продавцями – даний вид лізингових відношень залишається дотепер найважливішим інструментом постачань по лізингу. Під час Другої світової війни почав швидко нарощувати масштаби лізинговий бізнес, пов’язаний із транспортними засобами. У 30-ті роки Генрі Форд ефективно використовував оренду для розширення збуту своїх автомобілів. Проте «батьком» автомобільного лізингового бізнесу вважається Золлі Фрэнк – торговий агент із Чикаго, який на початку 40-х років першим запропонував довгострокову оренду автомобілів. Комерційні банки США почали брати участь у лізингових операціях на початку 60-х років. Розвиткові лізингового бізнесу сприяло прийняте в 1971 р. рішення Ради керуючої Федеральної резервної системи, що дозволило банкам створювати дочірні фірми для сдачі в оренду устаткування, а потім і нерухомості. У країнах континентальної Європи лізингові компанії почали створюватися у першій половині 60-х рр. XХ ст. На відміну від США і Великобританії, тут правове середовище для розвитку лізингу виявилось менш сприятливим в силу особливостей західноєвропейської системи права. Ці особливості було докладно проаналізовано М. Джованьолі у фундаментальному дослідженні «Лізинг в Європі – розвиток і юридична природа». На його думку, уся складність перенесення лізингу на європейський грунт полягала в тому, що основна ідея поділу права власності та права володіння була в принципі далекою від романо-германскої правової системи. Професор Джованьолі посилається на приклад іншого типового інституту: англо-американського права – довірчу власність, що не одержала широкого визнання в Європі. Слід зазначити, що в Росії поняття «лізинг» з’явилося під час Другої світової війни, коли в 1941–1945 рр. здійснювалося постачання американської техніки. Проте, порівняно із вищезгаданими країнами лізинг в Росії не набув великого поширення [26].

Актуальність розвитку лізингу в Україні обумовлена, насамперед, потребою величезної кількості підприємств у оновленні обладнання і значним рівнем зносу основних фондів (80%). Лізинг відносно дешевий та доступний інструмент, застосування якого стимулює інновації на виробництві та підвищує конкурентоспроможність. Порівнюючи, наприклад, із довгостроковим кредитуванням, лізинг набагато доступніший хоча б тому, що непотрібна застава. Як інвестиційний інструмент лізинг багато в чому визначає макроекономічні показники провідних економічно розвинених країн [102].

Цікавий факт

За кордоном частка витрат на лізингові операції в загальних капіталовкладеннях у машини й устаткування досить висока (від 30% у США до 8-10% в Данії, Норвегії, Австрії) [102]. В обсязі інвестицій частка лізингових операцій перевищує 30%, тоді як у Європі вона коливається від 14% до 36%, у Росії 1-2%. Економічна ефективність лізингу, як свідчить практика лізингової діяльності, становить від 7 до 15% порівняно з кредитом. В Україні налічується десь близько 45 активних лізингових компаній, але біля 70% усіх договорів виконують сім найбільших операторів лізингового ринку, біля 80% яких знаходяться в м. Києві, 9% - у Львові, 12%- у Донецьку та Одесі. За даними міжнародної фінансової корпорації в 2005 р. портфель лізингових договорів в Україні збільшився на 62,3% і склав 339 млн. дол. Найбільшу частку в цьому портфелі займають: літаки – 29%, легкові машини – 28,3%, транспорт для вантажоперевезень – 21%, виробниче устаткування – 3,78%, устаткування для промислової переробки – 1,75%, медичне обладнання – 0,17%. Для порівняння, обсяг лізингових операцій в Польщі складає 2,0 млрд. дол., Угорщині – 1,2 млрд. дол., Росії – 1,9 млрд. дол. До основних переваг лізингу слід віднести: високу оперативність і гнучкість у вирішенні виробничих завдань за рахунок тимчасового використання найсучаснішої техніки.

Факторингові компанії

це організації, які купують дебіторську заборгованість клієнтів, пов¢язану з постачанням товарів або наданням послуг.

Цікавий факт

Вперше факторинг з'явився, згідно легенді, ще 2500 років тому в Стародавній Месопотамії і обслуговував купівлю-продаж рабів. Друге його пришестя почалося в кінці XIX століття, коли агенти англійської мануфактури, яка називалася «чинниками», обслуговувала постачання їх продукції до Північної Америки. А в 30-х рр. минулого століття американець Уолтер Хеллер створив повноцінну факторингову компанію, спектр послуг якої наближався до тих, що надаються нині. Перші факторингові компанії в Західній Європі з'явилися в кінці 50-х - початку 60-х років.

Для економіки України факторинг є новим явищем. Його поява була визначена певними економічними передумовами. Ринкова економіка вимагає від вітчизняних підприємств гнучкості, маневреності та швидкості рішень, що забезпечується й визначається достатністю фінансових ресурсів. Через брак власних коштів підприємств та неправильно побудовану політику кредитування стан суб'єктів господарювання в Україні значно погіршився. Зокрема, гостроти набула проблема неплатежів, браку обігових коштів, що, в свою чергу, порушило баланс дебіторської та кредиторської заборгованості. З аналогічною проблемою зіткнулися західноєвропейські компанії 20-30 років тому. Саме вони знайшли вихід із неї, використовуючи такий новий продукт ринку фінансових послуг, як факторинг. Договір факторингу є новим для законодавства України. Водночас можна стверджувати, що законодавче регулювання відносин суб'єктів господарювання за цим договором здійснюється з урахуванням міжнародного досвіду. Правовими засадами факторингу в Україні є ст. 350 Господарського кодексу та ст. 73 Цивільного кодексу, а також Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 20.03.1991 р.

Відповідно до ст. 350 Господарського кодексу України факторинг є банківською операцією у вигляді придбання банком права вимоги в грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги з прийняттям ризику виконання такої вимоги, а також прийом платежів. Іншими словами, факторинг - це різновид торговельно-комісійної операції, що пов'язаний з кредитуванням оборотного капіталу клієнта і полягає в поступці клієнтом-постачальником платіжних вимог за поставлені товари й права одержання платежу за них.

Один із найбільш важливих елементів системи парабанків — це інвестиційні компанії і фонди. Історія їх масового виникнення бере початок від межі між XIX та XX ст., хоч перша інвестиційна компанія виникла ще в 1822 р. у Бельгії.

Інвестиційні компанії та фонди є інститутами спільного інвестування. Інвестиційні компанії – це різновид кредитно-фінансових інститутів, які випускають і продають власні цінні папери, в основному дрібним індивідуальним інвесторам. На отримані кошти купують цінні папери підприємств і банків, забезпечуючи своїм акціонерам дохід у вигляді дивідендів за акціями інвестиційних компаній.

Цікавий факт

Найбільшого розвитку вони набули в промислово розвинених країнах (США, Канаді, Англії, Франції, Японії). У США близько 6 тис. таких фондів, і на їхню долю припадає близько 10% всіх фінансових активів країни та їх інвесторами є 40% населення. Розвиток цих фондів спостерігається і в Європі. Спочатку інвестиційні компанії обслуговували власників великих заощаджень. Що ж стосується власників дрібних заощаджень, то їм інвестиційні компанії надавали консультаційні послуги, оскільки рівень компетенції таких власників у сфері управління своїми активами був невисоким. Уже в 1899 р. у США виникає перша така інвестиційно-консультативна компанія, а через десять років у Америці налічується вже 10 таких компаній. Перехід від консультацій до управління внесками дрібних інвесторів був досить повільним і прискорився швидким зростанням заощаджень у населення, що перетворювало їх у могутній інвес­тиційний ресурс. Нині в США налічується декілька великих інвестиційних компаній (таких, наприклад, як «Фіделіті», «Дрейфус», «Венгард», «Франкаін» та інші), які відіграють велику роль у суспільному виробництві. До їх структури входить певна кількість інших інвестиційних компаній, їх капітал становить мільярди доларів.

Інвестиційні компанії бувають відкритого й закритого типу. Компанії закритого типу — це організації, які випускають чітко визначену кількість інвестиційних сертифікатів, що продаються інвесторам. Зазначені цінні папери інвестор не може повернути інвестиційній компанії для їх погашення, через це такі інвестиційні сертифікати і акції є неліквідними. Але відсутність ліквідності цих цінних паперів з боку інвестиційної компанії не означає їх абсолютної неліквідності. Ліквідність емітованих (випущених) закритою інвестиційною компанією цінних паперів забезпечується можливістю їх реалізації на вторинному ринку цінних паперів. Вони можуть бути об'єктом купівлі-продажу як на біржовому, так і на позабіржовому ринку, що визначається становищем інвестиційної компанії і тим, чи включена вона в лістинг (список) відповідної біржі, чи ні.

Інвестиційні компанії відкритого типу відрізняються від закритих тим, що вони у встановлений термін, а досить часто і в будь-який момент часу можуть придбати випущені ними в обіг інвестиційні сертифікати, або акції. Таким чином, цінні папери таких компаній мають надзвичайно високу ліквідність. Відкриті інвестиційні компанії дуже привабливі для інвестора (особливо дрібного), але водночас це пов'язано з небезпекою наростаючого погашення інвестиційних сертифікатів, з можливим банкрутством таких компаній. Проте у високорозвинених країнах такого, як правило, не відбувається.

Відкриті інвестиційні компанії з'явилися відносно недавно і дуже поширились після Другої світової війни. У практиці країн Заходу їх часто називають взаємними, або інвестиційними фондами.

Інвестиційні компанії як закритого, так і відкритого типу розміщують акумульовані грошові кошти на ринку цінних паперів. А оскільки вони є одними з основних покупців цінних паперів інших емітентів, то їх називають інституціональними інвесторами.

Закриті інвестиційні компанії, реалізувавши свої сертифікати, розміщують кошти в ринкові активи, проводячи при цьому досить незалежну інвестиційну стратегію. Останнє обумовлено тим, що ці компанії не приймають до погашення випущені ними сертифікати. Інвестори, купуючи інвестиційні сертифікати такої компанії, розглядають їх як довгострокове вкладення своїх коштів і інтерес вкладника зосереджується на доході, пов'язаному зі збільшенням вартості цих сертифікатів на вторинному ринку цінних паперів.

Поширеність інвестиційних компаній і фондів як форми взаємного (колективного) інвестування та певна тенденція їх домінування щодо індивідуальних форм інвестиційної діяльності обумовлені тими реальними перевагами, які отримують як дрібні, так і крупні інвестори, що вдаються до колективного інвестування.

Для дрібного інвестора ці переваги у більшості випадків пов'язані з такими моментами:

• зниження ризику інвестицій, що обумовлено можливістю диверсифікації навіть невеликих за розмірами заощаджень;

• невеликим порогом величини вкладу, який залучається інве­стиційними фондами або компаніями, що надає процесу інвесту­вання досить мобільний характер;

• значно меншими (порівняно з індивідуальним інвестуван­ням) накладними витратами;

• широкими можливостями інвестора щодо оперативного ви­рішення питання подальшого використання дивідендів. Колективні форми інвестування, як правило, дають можливість або інвестувати їх, або перетворити в дохід шляхом отримання готівки.

Становлення ринкової економіки в Україні й гострота проблеми інвестиційних ресурсів обумовлюють необхідність розвитку інвестиційних інститутів. В Україні вони виникли ще до того, як з'явились перші законодавчі акти, що регламентували їх дія­льність. Відставання нормативної бази від реального процесу лі­квідовано тільки на початку 1994 p., коли Президент України підписав Указ «Про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії». Згодом у 2001 р. прийнято Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Відповідно до указу Президента України передбачено створення інститутів взаємного інвестування у формі інвестиційних фондів та інвестиційних компаній. Основна різниця між ними знаходилась у площині їх різних можливостей на ринку цінних паперів. Так, інвестиційні фонди створювалися як інститути спільного інвестування, тоді як інвестиційна компанія виступала як професійний торговець на ринку цінних паперів, крім того, за певних умов мала змогу здійснювати і колективне інвестування. Між ними була також різниця в припустимих формах організаційної структури, в розмірах статутного фонду та ін.

Інвестиційний фонд в Україні створювався як юридична особа, надзвичайною функцією якої було спільне інвестування. Його організаційна форма визначалася у вигляді акціонерного товариства закритого типу зі статутним фондом не менше 2 тис. мінімальних зарплат. Статутний фонд формувався за рахунок грошових коштів, цінних паперів і нерухомого майна його засновників та учасників.

Інвестиційні фонди, відповідно до Указу Президента України від 1994 p., могли бути як відкритими, так і закритими. Відкриті створювались на невизначений строк. Вони забезпечували високий ступінь ліквідності інвестиційних сертифікатів, що випускалися, – встановлюючи терміни їх викупу (погашення). На відміну від них, закриті інвестиційні фонди випущені сертифікати не викуповували. Термін діяльності таких фондів був визначеним і встановлювався вже у момент створення інвестиційного фонду закритого типу.

Наявна і досить недосконала правова база, що регламентувала функціонування інвестиційних компаній і фондів, певною мірою стримувала їх розвиток. Новим кроком у розвитку інвестиційних процесів у нашій державі стало прийняття в 2001 р. Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Згідно з положенням цього закону в Україні створюються інститути спільного інвестування, які можуть бути відкритого, інтервального і закритого типу. До відкритих належать ті, що в будь-який момент за бажанням інве­стора можуть викупити ті цінні папери, які емітовані даним ін­ститутом спільного інвестування. Інтервальні — це різновид відкритих, які відрізняються від останніх тим, що процес викупу (за бажанням інвестора) здійснюється в термін, установлений у про­спекті емісії, але не рідше одного разу на рік. Інститути спільного інвестування належать до закритих тоді, коли вони не беруть на себе зобов'язання щодо викупу випущених ними цінних паперів. Останні можуть викуповуватись лише у двох випадках: реорганізації або ліквідації емітента.

Фінансові компанії

спеціалізуютьсяна кредитуванні продажу споживчих товарів на виплату, а також надають комерційні кредити (близько 80% усіх активів). Джерелом грошових ресурсів компаній є власні короткострокові зобов¢язання, які розміщуються на ринку, а також кредити комерційних банків.

Кредитні товариства

це установи, що утворюються для задоволення потреб їх членів у кредиті (кооперативів, орендних підприємств, підприємств малого і середнього бізнесу, фізичних осіб).

Їх капітал формується шляхом купівлі паїв та сплати спеціального внеску, який у разі виходу з товариства не повертається. Основними видами діяльності кредитних товариств є надання коротко- і середньо­строкових кредитів, посередницька діяльність.

Кредитні спілки

це громадські організації, створені на добровільних засадах з метою фінансового та соціального захисту їх членів через залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Видають позики під мінімальні відсотки і не мають на меті одержання прибутку. Фінансову діяльність проводять так, щоб залучені кошти не зменшувались і забезпечували покриття витрат на утримання самої спілки.

Кредитні спілки мають свої переваги: здатність отримати кредит вже через 2-3 години (у комерційному банку лише через 10 днів), невеликі членські внески. На відміну від банків, кредитні спілки обмежують свою діяльність замкнутим ко­лом осіб. Клієнтами спілки можуть стати тільки її пайовики. Послугами ж банку користуються всі, коло клієнтури не обмежене і персонально не визначене. Діяльність банку є публічною; договір, що укладається між банком і його клієнтом, також є публічним. Діяльність кредитної спілки – не публічна. Відносини між спілкою і пайовиками виникають на основі членства і не є клієнтськими відносинами.

Членами кредитних спілок можуть бути тільки фізичні особи. Крім того, необхідно, щоб усі вони були членами якогось одного співтовариства, досить добре знали один одного, користувалися взаємною довірою. Остання обставина відіграє вирішальну роль у відносинах взаємної допомоги, оскільки вони передбачають взаємну відповідальність. Банк, що несе юридичну відповідальність перед клієнтами, у випадках невиконання своїх зобов’язань несе обмежену відповідальність.

Довірчі товариства

(трастові компанії – від англ. слова trust – довіряти) – товариства, що здійснюють управління майном, грошима або цінними паперами, чи правами за дорученням власника. Функціонування довірчого товариства передбачає досить складну сукупність відносин, що складаються між головними діючими особами, які укладають трастову угоду.

До них належать:

- довіритель (принципал) – фізична, або юридична особа, яка є власником капіталу і передає його в управління довіреній особі (управляючому або менеджеру) для його використання на певних умовах;

- довірена особа – фізична або юридична особа, яка на певних, зазначених в угоді, умовах бере в управління майно довірителя;

- бенефіціар – третя особа, на користь якої здійснюється управління майном, якщо довіритель приймає таке рішення.

Формою організації відносин між довірителем і довіреною особою є трастова угода, основний зміст якої стосується як обов’язків і відповідальності довіреної особи, так і прав та привілеїв довірителя.

У сучасних умовах довірчі товариства за своїм загальним функціональним призначенням націлені на ефективне використання майна, його фінансових форм, зменшення ризиків підприємницької діяльності та вдосконалення інвестиційного процесу.

Трастові операції можна об’єднати в такі групи:

- персональні трастові послуги, що надаються окремим громадянам;

- трастові послуги, що надаються у сфері безпосередньої підприємницької діяльності;

- послуги, що надаються пенсійним та іншим фондам для максимізації їх доходів [76].

Перспектива розвитку трастових компаній у нашій країні, безсумнівно, пов’язана не тільки з фундаментальними та об’єктивними процесами, що властиві ринковій економіці і знаходять своє вираження в розвитку відносин власності, підприємництва і зростання доходів населення, але й у специфіці умов, що складаються на Україні в перехідний період. До таких умов можна віднести поступовий розвиток ринку цінних паперів. А дрібні і середні підприємства, що переходять у власність індивідуальних та колективних власників, потребують кваліфікованого управління, яке далеко не завжди можуть забезпечити нові господарі, котрі, як правило, не мають достатнього досвіду організації господарської діяльності в умовах ринку.

У даний час як в світовій економіці в цілому, так і в економіках провідних країн головну роль відіграють не окремі суб'єкти господарювання, а їх інтегровані структури. У світовій практиці господарювання отримали розповсюдження 10 основних організаційних форм інтегрованих структур бізнесу: трести, концерни, конгломерати, фінансово-промислові групи (ФПГ), картелі, синдикати, пули, консорціуми, стратегічні альянси (СА) і асоціації.

Згідно з Господарським кодексом України, в країні можуть створюватися такі види інтегрованих структур бізнесу (господарських об'єднань) (рис. 13.7).

Рис. 13.7. Інтегровані структури бізнесу

Визначення інтегрованих структур бізнесу наведено в табл. 13.2.

Асоціації одержали широке поширення в розвинених країнах. У США їх налічується не менш 80 тис. Сім з кожних десяти американців є членами принаймні однієї асоціації. Найпоширеніший вид асоціацій – галузеві, існують також асоціації, що поєднують промисловців суміжних галузей, а також міжгалузеві асоціації. Є й безліч інших принципів, за якими створюються асоціації. Наприклад, асоціація дрібних і середніх підприємців, дилерів, лізингових компаній, якості, промислових кооперативів, наукових парків та ін. Членами асоціацій є як фізичні, так і юридичні особи.

Таблиця 13.2

Дата добавления: 2014-11-08