Вибіркова класифікація комерційних банків

Комерційний банк – це установа, функцією якої є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій
Критерій	Вид банку	Характеристика

За організаційно-правовою формою	Акціонерний	організовуються у формі акціонерних компаній. У сучасних умовах акціонерна форма є головною формою організації банків у промислово розвинутих країнах (відкриті, закриті акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю)
	Неакціонерний	знаходяться у власності партнерів або індивідуальних осіб
Залежно від наявності філій	Кооперативний	створюються товаровиробниками на ділових засадах для задоволення взаємних потреб
Муніципальний	різновид ощадних установ, першочергова діяльність яких зводиться до залучення заощаджень населення і виконання функцій скарбника муніципалітету
Закінчення табл.14.1

За функціями та характером діяльності	Комунальний	спеціалізовані кредитні установи, призначені для кредитування та фінансування житлового і комунального господарства
Державний	кредитні установи, що знаходяться у власності держави
Різновиди спеціалізованих банків	Змішаний	банки за участю державного і приватного капіталу
Міжнародний	міжнародні кредитні організації, створені на підставі міждержавних договорів з метою регулювання валютних і кредитно-фінансових відносин
Банки розвитку	здійснюють кредитування промисловості в масштабах всієї країни або ж окремих галузей економіки
Порядок створення	Перепрофільовані, новостворені
Характер спеціалізації	Універсальні, спеціалізовані
Розмір	Великі, середні, малі
Функції і характер виконуваних операцій	Інвестиційні зберігання, депозитні, інноваційні, поштово-пенсійні, промислові, агропромислові, біржові, експортно-імпортні, лізингові, торговельні
Характер відносин	Банки-гаранти, банки-кореспонденти, уповноважені
Ступінь впливу	Монополісти, аутсайдери
Структура	Розгалужені, безфіліальні
Ступінь контролю	Контролюючі, контрольовані
Конкурентоспроможність	Конкурентоспроможні, неконкурентоспроможні
Фінансовий стан	Стійкі (стабільні), проблемні, кризові, банкрути

Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:

•принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

•принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Універсальні – банки, які виконують широке коло операцій та охоплюють багато секторів грошового ринку. Спеціалізовані – банки, які виконують окремі операції чи функціонують у вузькому секторі грошового ринку та понад 50% їх активів є активами одного типу.

Універсальнібанки (залежно від діапазону операцій) виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам; спеціалізованібанки у своїй діяльності орієнтуються на:

а) обслуговування певної категорії клієнтів – банки з клієнтською спеціалізацією;

б) обслуговування переважно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі – банки з галузевою спеціалізацією;

в) надання невеликого кола послуг для більшості своїх клієнтів – банки із функціональною спеціалізацією [39].

Банки з клієнтською спеціалізацією обслуговують певний тип клієнтури: кооперативи – кооперативні банки; біржові структури – біржові банки; страхові інституції – страхові банки. В Україні до банків з клієнтською спеціалізацією належать кооперативні банки, які обслуговують переважно малий і середній бізнес. Банки із галузевою спеціалізацією обслуговують переважно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі господарства. Функціональна спеціалізація полягає в тому, що комерційні банки виконують переважно спеціалізовані операції (інвестиційні, іпотечні, ощадні тощо), мають певні особливості щодо формування активів та пасивів, а також специфіку роботи з клієнтурою. Ощадні банки – це невеликі кредитні установи, які функціонують у регіональному просторі і головними клієнтами яких є населення. Інвестиційні банки здійснюють мобілізацію довгострокового позичкового капіталу шляхом емісії та розміщення зобов’язань і надають його юридичним особам та державі у тимчасове користування. Іпотечні банки спеціалізуються на видачі довгострокових позичок під заставу нерухомості (земля, будівля), а свою ресурсну базу формують за рахунок власних коштів та випуску іпотечних облігацій.

На сьогодні дійсно спеціалізованими в Україні практично виступають тільки два банки – Державний експортно-імпортний банк України та ВАТ «Державний ощадний банк України». Чітка спеціалізація цих банків, тобто здійснення операцій у досить вузьких секторах ринку, пов’язана зі слабкою диверсифікацією їх діяльності, а відтак зі збільшенням відповідних ризиків, вірогідність яких особливо зростає в умовах нестабільної економіки. Тому цілком природно, що саме державний статус дозволяє цим банкам зберігати свою спеціалізацію в кризових умовах, оскільки держава виступає своєрідним гарантом їх стабільності та фінансової стійкості. Решта українських банків намагається, відповідно до власних можливостей, максимально диверсифікувати діяльність, пропонуючи комплексне банківське обслуговування та виконуючи різноманітні операції, передбачені чинним законодавством. Отже, за набором операцій та послуг, що здійснюються, переважна більшість вітчизняних банків може бути віднесена до універсальних, не зважаючи навіть на офіційні назви деяких з них (наприклад, Іпотечний комерційний акціонерний банк, Легбанк, Укргазбанк, Індустріально-експортний банк, «Національні інвестиції», Земельний банк) [7].

Акціонерні банки організовуються у формі акціонерних компаній. У сучасних умовах акціонерна форма є головною формою організації банків у промислово розвинутих країнах (відкриті, закриті акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю).

Пайові банки за організаційно-правовою формою діяльності – це товариства з обмеженою відповідальністю.

Кооперативні банки – кредитно-фінансові інститути, що створюються товаровиробниками на ділових засадах для задоволення взаємних потреб. Кооперативні банки створювалися на умовах добровільного об’єднання грошових коштів фізичних та юридичних осіб. Основне завдання їх діяльності – надання кредитів та здійснення інших банківських операцій на пільгових умовах для членів банку. За обсягом операцій вони схожі з комерційними банками.

Муніципальні банки – різновид ощадних установ, першочергова діяльність яких зводилась до залучення заощаджень населення і виконання функцій скарбника муніципалітету. В сучасних умовах вони здійснюють практично всі види банківських операцій, а роль муніципалітетів зводиться до гарантії їх зобов'язань і призначення керівних органів. Найбільшого розповсюдження муніципальні банки набули в Німеччині, де на їх долю припадає близько 40 % балансу кредитної системи країни.

Комунальні банки – спеціалізовані кредитні установи, призначені для кредитування та фінансування житлового і комунального господарства. Більша частина їх акцій належить місцевим органам влади.

Державні банки представляють собою кредитні установи, що знаходяться у власності держави. Їх праобрази існували ще в Стародавньому Римі, Вавилоні, Єгипті. В Європі вони з'явилися в ХVІ - ХVII ст. Найбільшого розвитку державні банки набули в умовах державно-монополістичного капіталізму в зв'язку з посиленням тенденції до усуспільнення виробництва. Вони виникали в результаті націоналізації кредитних установ, а також шляхом створення державних кредитних інститутів. Існують три види державних банків: центральні, комерційні банки, спеціальні кредитні установи.

Змішані банки – банки за участю державного і приватного капіталу.

Міждержавні (міжнародні) банки – міжнародні кредитні організації, створені на основі міждержавних договорів з метою регулювання валютних і кредитно-фінансових відносин.

До числа найбільших міждержавних банків входять: Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку і його філії (Міжнародна асоціація розвитку і Міжнародна фінансова корпорація), Банк міжнародних розрахунків регіональні міжнародні банки розвитку, Європейський інвестиційний банк, Європейський банк реконструкції та розвитку Міжнародні банки виникли в ході інтернаціоналізації господарських зв'язків і розвитку міждержавних форм державно-монополістичного капіталізму і призначені для стабілізації світової економіки шляхом регулювання міжнародних валютно-кредитних відносин.

Банки короткострокового, середньо- і довгострокового кредитування – банки, що спеціалізуються на наданні кредитів різної терміновості. На відміну від короткострокового кредитування, яке здійснюється депозитними банками і ощадними касами, спеціалізовані кредитні інститути надають середньо- та довгострокові кредити. Чітке розмежування кредитних інститутів із принципом коротко-, середньо- і довгострокового кредитуванню характерне, наприклад, для Італії, де законодавство поділяє всі кредитні інститути на банки короткострокового кредитування довгостроково-інвестиційні банки.

Національні банки – це банки, що належать повністю або частково національним інвесторам і діють в їх інтересах. Діяльності цих банків здійснюється в межах законодавства країни, в якій:

функціонує їх материнська компанія. Згідно законодавстві більшості країн банки підпадають під категорію національних якщо 51 % акцій і більше належить інвесторам даної країни.

Іноземні банки – банки, які повністю або частково належать іноземним інвесторам. Їх діяльність в країні перебування регламентується особливим національним законодавством.

Депозитні банки – банки, які здійснюють кредитно-розрахункові та довірчі операції за рахунок залучених депозитів. Депозитними банками називають комерційні банки, які уповноважені приймати вклади населення.

3алежно від величини активів малі банки – це банки з активами до 50 млн. грн.; середні - з активами від 50 млн. грн. до 100 млн. грн.; великі - з активами від 100 млн. грн. до 1 млрд. грн.; найбільші банки з активами понад 1 млрд. грн.

Метою роботи комерційного банку є отримання прибутку. Функціонування банків ґрунтується на принципах рис. 14. 2[92]:

Рис. 14.2. Принципи діяльності комерційного банку

- комерційний банк повинен здійснювати свою діяльність у межах тих ресурсів, які він реально має. До складу цих ресурсів, які називають банківським капіталом, належать як власний капітал банка, так і тимчасово вільні кошти фізичних і юридичних осіб;

- банк усю сукупність своїх взаємовідносин з господарюючим суб’єктом може будувати тільки на ринкових умовах;

- діяльність банку в системі регульованої економіки може направлятися з боку держави переважно економічними методами.

Перераховані вище функції, здійснювані банківськими установами, є свого роду базою для фундаментальної гіпотези, що пояснює причини існування банків. Згідно до неї, банки розглядаються як економічні інститути, що здійснюють трансформацію фінансових контрактів. Такий підхід одержав розвиток у працях таких відомих економістів як Бенстон, Сміт, Фама [37].

У рамках моделей, що розвивають мікроекономічну теорію банків як фінансових посередників, можна виділити три принципові напрями.

До першого можна віднести моделі, які трактують банки як пули (ємкості) ліквідності або коаліції депозиторів. Тут наголос робиться а розкриття ролі банківських установ у якості сукупних фондів, що забезпечують захист внесків своїх індивідуальних членів від випадкових ринкових коливань. Найпростіша модель, що ілюструє механізм роботи пулів ліквідності, була запропонована Брайантом.

Уявімо, що в умовній економіці існують банки, що можуть у момент часу t=0 приймати від клієнтів депозити. Таким чином, якщо в момент часу t=1 (при ранньому споживанні) клієнти можуть вимагати повернути С1 одиниць депозиту, а в момент t=2, відповідно, С2 одиниць, то на етапі t=1 для виконання своїх зобов'язань фінансовий посередник (банк) повинен буде зарезервувати одиниць акумульованих коштів, де π1 – імовірність споживання продукту в момент часу t=1). Решта коштів можуть бути спрямовані на деякий тривалий (що завершується до моменту t=2) проект. Описана схема дозволяє реалізувати на практиці оптимальний розподіл продукту.

Таким чином, можна зробити висновок, що оптимальний розподіл продукту, який до того ж є гарантованим, досягається за допомогою фінансових інститутів (банків).

Другий напрям базується на концепції банків як коаліції власників інформації. Коротко її сутність може бути зведена до того, що у переважній більшості випадків підприємці, які пропонують проекти, що потребують фінансових вкладень, краще поінформовані про якість і перспективи цих проектів, аніж потенційні інвестори. Це породжує для останніх ситуацію несприятливого вибору. Основне теоретичне положення даної теорії, посягає в тому, що умови інформаційної асиметрії можуть спричиняти ефект економії за рахунок масштабу і створювати об'єктивну необхідність у діяльності фінансових посередників

У раках передумов, що визначають умови функціонування ринку з асиметричною інформацією (модель Ліланда-Пайна), видатки на одиницю капіталу спадають зі збільшенням розміру коаліції позичальників. Однак існують також інші підходи і моделі, що описують діяльність банків як суспільних об'єднань в умовах несприятливого вибору. Коротко зупинимось на них.

Відмітимо, що кожний агент ринку, який володіє певною приватною інформацією і бажає отримати через це дохід, стикається з двома принциповими проблемами. По-перше, якщо він намагається продати цю інформацію, то покупець не може бути впевнений у її достовірності. По-друге, дохід, одержаний від продажу інформації, може виявитись незначним у порівнянні з витратами на її одержання. У крайньому випадку, коли інформація є відкритою, дохід може виявитись нульовим. Таке явище одержало назву парадоксу Гроссмана-Стігліца. Кемпбел і Кракоу та Аллен вивчали цю проблему і сформулювали методи її рішення. У даному напрямку працювали також Рамакрішнан і Такор, Міллон, Гортон і Пеначі.

Нарешті, третій напрям пов'язаний з так званою теорією делегованого моніторингу. У загальному плані вона передбачає, що в умовах, коли спостерігається ефект зростання доходів від масштабу, індивідуальні позикодавці надають перевагу делегувати функції контролю (моніторингу) за поведінкою підприємців, у проекти яких вони здійснили інвестиції, спеціальним посередницьким фірмам, тобто банкам [37].

Специфіка функціонування комерційних банків полягає в тому, що їхнім продуктом є, з одного боку, надання різного роду послуг шляхом проведення пасивних, активних і комісійно-посередницьких операцій, а з іншого, – створення безготівкових платіжних засобів, що значною мірою є результатом тих же операцій. До базових банківських операцій належать 16 операцій, які й визначають банк як фінансову установу (ст. 3 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Залежно від економічного змісту всі види діяльності комерційних банків прийнято поділяти на три групи:

На рис. 14.3 наведено схему, що ілюструє види операцій банку. Усі вони є обов¢язковими, тому їх називають базовими операціями банків. Усі банківські операції відбиваються в активах і пасивах балансу.

Рис. 14.3. Класифікація операцій комерційного банку

Пасивні операції

За видами банківських ресурсів розрізняють: власні, залучені, позичені операції.

Існує чотири форми пасивних операцій комерційних банків:

1. Первинна емісія цінних паперів комерційного банку.

2. Відрахування від прибутку банку на формування або збільшення фондів.

3. Одержання кредитів від інших юридичних осіб.

Активні операції

це операції, пов¢язані з розміщенням банківських ресурсів у грошових активах, матеріальних активах, кредитних портфелях, інвестиційних портфелях.

Поряд із традиційними банківськими операціями (кредитування, розрахунки) розвиваються нетрадиційні. Це, в першу чергу, банківські послуги, серед яких головне місце посідають трастові, гарантійні, консультативні тощо (рис. 14.4) [39]. Вони здійснюються банком за дорученням клієнта, за його рахунок та, як правило, від його імені. Банк за їх виконання отримує комісійну винагороду.

Отже, створення стійкої, гнучкої й ефективної банківської інфраструктури – одне з найважливіших завдань економічної реформи в Україні. Особливо важливим бачиться розвиток банківської системи за рубежем, тому що саме практика закордонних банків у розвинених країнах визначає становлення сучасної вітчизняної банківської системи, наближає її до міжнародних стандартів й, таким чином, обумовлює вихід українських банків на світовий рівень, а значить і відновлення, зміцнення довіри з боку іноземних партнерів стосовно нашої країни.