Центральні банки, їх походження, призначення, функції та операції

Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансових посередників.

Історична наука не має достатніх відомостей про те, коли саме виникли банки, які операції вони виконували, що впливало на їхній розвиток. У наш час накопичено більше відомостей про перші гроші давніх народів. Учені-історики зібрали чимало інформації про грошовий обіг у давні часи. Проте роль кредитних установ у цьому процесі не знайшла свого відображення. Більше того, в економічній літературі міркуванні щодо процесу виникнення банків настільки суперечливі, що залишається незрозуміло їх справжня сутність і початкове функціонування.

На думку ряду авторів, банк як особлива інституція товарного господарства виник не у зв'язку з розвитком товарно-господарських відносин (на ранніх стадіях товарного господарства), а тільки тоді, коли постала потреба в мережі спеціальних установ, які регулювали б заплутаний грошовий обіг і проводили в більших масштабах кредитні операції [7; 10; 37].

Інші автори наводять докази більш раннього часу виникнення банків. На їхню думку, вони вперше з'явилися ще за античного і феодального господарств, коли виникла потреба в посередниках при здійсненні платежів.

Цікавий факт

Слова, що були схожі за звучанням зі словом «bank» та позначали різні поняття зі сфери грошового обліку, увійшли до більшості європейських мов практично одночасно – в епоху швидкого розвитку торгівлі в середньовічній Європі, яка тоді ще не знала сучасного поділу на національні держави. Словом «bancheri» в Генуї в XII ст. називали міняйла, а стіл, на якому він розкладав свої монети, називався «banca». Старофранцузьке слово «banque» та італійське «banca» декілька сотень років тому означали одне і те саме – «лавка міняйли». Слова «banquier» та «bankier» у французькій та німецькій мовах позначають власника капіталу, що має можливість одноосібно визначити стратегію і тактику використання фінансових ресурсів. Виникнення банківської справи історично пов'язане з потребою ринку у посередницькій діяльності з розміну та обміну цінностей, що виконували функцію грошей при обмінних та торгівельних операціях. Потреба в розвитку банківських послуг посилювалось одночасно з розвитком і розширенням торгівлі. Поява грошей як універсального товару перетворила примітивний механізм бартерного обміну в обіг товару через операції купівлі продажу. Між виробником товару та його споживачем почали виникати різні посередники. На окремих етапах розвитку та розширення ринку (в широкому значенні цього слова) посередниками виступали, з одного боку, перекупники, купці або система торгівельних послуг, а з іншого - міняйли, банкіри та фінансово-кредитна система. Початок банківської діяльності відноситься до часів Давнього Вавилону, коли храми приймали внески на заощадження і видавали позики під відсотки, беручи в клієнтів письмові зобов¢язання, або під заставу. Аналогічні операції, а також грошові розрахунки здійснювалися в Давній Греції жерцями, храмами і міняйлами-транзитами, а в Давньому Римі – менсаріями. З падінням Римської імперії занепав і початок банківського ремесла. Розвиток виробництва і торгівлі в середині століття сприяв відродженню банківської справи. У 1171 році був заснований банк Венеції, а в XIV – XV століттях банкіри були могутньою соціальною силою. У багатьох країнах Європи банки виникли завдяки розвиткові торгівлі. Вони створювалися купцями для збереження грошей і здійснення розрахунків. Надалі банківська справа набуває інтенсивного розвитку і удосконалення. Повноцінні гроші в банківських операціях поступово витісняються борговими розписками, записами на рахунках. З розписок, іменних векселів виростає банкнота, розширюється застосування чеків, практика безготівкових розрахунків, що приводить до розвитку «жиробанків». Кредитування значною мірою залишається в руках приватних банкірів – лихварів. Таким чином, згідно з різними уявленнями, час появи банківських установ можна розтягти майже на дві тисячі років. Отже, сутність питання про перші банки не стільки у визначенні якоїсь чіткої історичної дати їх виникнення, скільки у визначенні того, що ж можна вважати банком [127].

Витоки банківської системи України можна віднести до середини XVIII ст. Початок діяльності українських банків був тісно пов’язаний з тими країнами, до складу яких на той час входили українські землі: Західна Україна – з Австро-Угорщиною та Польщею, Східна Україна – з Росією.

Але безпосереднє формування банківської системи в Україні розпочалося з проголошенням незалежності і виходом зі складу СРСР у 1991 р. До цього часу в Україні не було необхідних передумов для існування самостійної банківської системи. Більшість банківських установ, що діяли на її території наприкінці 80-х років, були не самостійними банками, а філіями союзних банків. Вони входили до складу банківської системи СРСР й управлялися з союзного центру. Союзна банківська система була далеко не ринковою, і тому після проголошення курсу на перебудову з 1988 р. розпочалося активне її реформування, у тому числі і на території України.

Що стосується інфраструктури банківської системи, то помітних успіхів було досягнуто у формуванні механізму міжбанківських розрахунків, міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредитування та рефінансування комерційних банків, у створенні системи банківського регулювання і контролю.

Банківська діяльність, яка є досить широким поняттям, має розглядатися як один з елементів фінансової діяльності держави. Слід констатувати, що в останні роки відбувся значний розвиток розуміння банківської діяльності теоретиками, що викликане, в першу чергу, новими економічними умовами розвитку суспільства, в тому числі відтворенням права приватної власності та розгляду її як повноцінної форми власності поряд із державною. Якщо свого часу Є. А. Ровинський ототожнював поняття фінансових органів та кредитних установ, то сьогодні вже не виникає проблем з поділом категорій «фінансова установа» і «кредитна організація».

Банківські установи, на відміну від так званих «негрошових» кредитних установ, постійно створюють фінансові активи та керують їх переміщенням.

Розкриваючи зміст поняття «банк», необхідно звернути увагу на тривалий процес гармонізації банківського законодавства (зокрема в межах Європейського Співтовариства), оскільки міжнародне співробітництво в галузі банківського регулювання передбачає наявність щонайменше двох механізмів його здійснення – інституційного та нормативного. Європейське співробітництво знайшло відображення в банківських директивах, обов'язковість яких як нормативно-правових документів мала своїм джерелом Римський договір 1957 р. про створення ЄС. У першу чергу йдеться про так звану першу банківську директиву – Директиву «Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій» від 12 грудня 1977 р. № 77/780, яка містить поняття кредитної організації. Стаття 1 Директиви визначає кредитну організацію як «підприємство, чий бізнес полягає в отриманні депозитів або інших належних поверненню грошових коштів від невизначеного кола осіб та в наданні кредитів за свій рахунок». Основною метою першої Директиви стало встановлення подібної системи контролю та ліцензування діяльності кредитної організації в країнах – учасницях ЄС. У той же час слід зауважити, що Директива лише дала загальне визначення кредитної організації, залишивши за кожною країною право встановлювати критерії для ліцензування діяльності кредитних установ.

Друга банківська Директива ЄС, прийнята 15 грудня 1989 р., була покликана скасувати недоліки попереднього документа і містила три основні принципи, що виражають сучасні сутнісні елементи європейського банківського законодавства:

1) єдина банківська ліцензія, заснована на принципі взаємного визнання;

2) принцип контролю органів банківського нагляду держави походження;

3) принцип формулювання мінімальних стандартів пруденційного регулювання. Ці норми дістали подальший розвиток у наступних банківських директивах.

Україна після проголошення незалежності одним з невідкладних і пріоритетних завдань визначила реформування банківської системи та, відповідно, розробку і прийняття національного банківського законодавства. У прийнятому 20 березня 1991 р. Законі України «Про банки і банківську діяльність» банками визнавалися установи, функцією яких було кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Водночас зміни, що відбулися в національній економіці та політичному житті країни, потребували реформування банківського законодавства та врегулювання на рівні законів багатьох питань, які до того моменту залишалися врегульованими лише на рівні нормативно-правових актів НБУ. Нова редакція Закону України «Про банки і банківську діяльність», прийнята Верховною Радою України 7 грудня 2000 р., внесла істотні корективи в регулювання банківської справи. Однією з основних причин реформування банківської справи було спрямування державної політики на уніфікацію банківських стандартів та гармонізацію національного законодавства щодо законодавства ЄС.

Законодавство визначає банк як юридичну особу, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення до вкладів грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб (ст. 2). 3 цього визначення випливає сутність банківської діяльності та її характерні риси, розроблені теорією банківського права.

Складний комплексний характер відносин, що виникають у сфері банківської діяльності, застосування імперативного та диспозитивного методів правового регулювання тягнуть за собою і теоретичні проблеми у дослідженні її правової природи та віднесенні до конкретної галузі права. Широкий спектр наукових теорій відносить правовідносини, що виникають у сфері банківської діяльності, і до фінансових, і до господарських, і до цивільних. У той же час доцільно розглядати банківські відносини, що регулюються нормами права, саме як комплексний правовий інститут.

У правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій, що здійснюються певними суб'єктами в формі, яку вимагає закон або договір. У даному аспекті банківська діяльність становить систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку.

Банк також слід розглядати як підприємство, але підприємство особливого виду. Якщо в діяльності звичайного підприємства гроші виконують головним чином роль засобу платежу, то в банківській діяльності самі гроші виступають у ролі товару. Ця особливість банківського підприємства робить його настільки своєрідним, що вона об'єктивно потребує спеціального правового регулювання, яке відрізняється від загального законодавства про підприємства [16].

До банківської діяльності належить комплекс із трьох основних операцій:

2) надання клієнтам позичок і створення нових платіжних засобів;

Зазначені операції є базовими і утворюють первинну сферу банківської діяльності. Спираючись на поняття «базова операція», банки можна класифікувати на:

а) універсальні, що виконують усі базові операції на грошовому ринку та будь-які інші;

б) спеціалізовані, що виконують лише частину базових операцій на грошовому ринку.

Чинне законодавство України, зокрема Закон України «Про банки і банківську діяльність», дає нормативне закріплення поняття спеціалізованого банку. Відповідно до ст. 4 Закону банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані, зокрема ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові). За банком закріплено право самостійно визначати напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Відповідно НБУ регулює діяльність спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Центральний банк

Цікавий факт

В XVII, XVIII і частково в XIX вв. у банківській сфері існував ізвестний плюралізм. Банки регулювалися державою за допомогою букви закону, а не цілеспрямованої фінансово-економічної політики. Проте, з початку XIX в. ситуація стала мінятися. На противагу «вільній банківській системі» з'явилися прихильники централізації. Спочатку вогонь священної війни розгорівся в Англії, а потім перекинувся на континентальну Європу. Перестрілка, що почалася на сторінках газет, незабаром переросла в запеклу боротьбу двох течій - грошової і банкової шкіл. Представники грошової школи - лорд Оверстон (він же банкір Лойд), Норман і ін. - виражали інтереси банкового капіталу. Вони стверджували, що жорстке обмеження банкнотної емісії необхідне для забезпечення стійкості банкнот і дасть можливість запобігти перевиробництву, що заохочується надмірною банкнотною емісією, і усунути кризи. В протилежність грошовій школі, представники банкової школи - Тук, Фуллартон і ін., - захищаючи інтереси торговельно-промислової буржуазії, боролися проти обмеження банкнотної емісії жорсткими законодавчими нормами металевого забезпечення. Вони обгрунтовували свої погляди посиланням на те, що для банкноти істотне не металеве, а кредитне забезпечення. Банкноти, указували прихильники банкової школи, випускаються в порядку кредитування і регулярно повертаються в банк шляхом погашення виданих ним позик, тому кількість випущених банкнот ніяк не може перевищити потреб звернення в грошах. У 1844 р. англійський парламент прийняв Банківський Закон (Bank Act of 1844), що проголосив остаточну монополізацію емісійної діяльності в руках Банку Англії. Права всіх інших емісійних банків, що існували на той час, значно урізувалися. У 1848 році подібний закон був прийнятий у Франції, де емісійним центром став Банк Франції, а в 1875 в молода Німецька імперія на основі Прусського Банку створила Рейхсбанк, за яким також закріпила особливі емісійні права. У другій половині XIX в. подальше розмежування функцій між комерційними і емісійними банками виражається в тому, що: комерційні банки припиняють банкнотну емісію, але займаються прийомом внесків і видачею позик функціонуючим капіталістам; емісійні банки з часом все більш відходять від безпосереднього кредитування підприємців і займаються переважно або навіть виключно залученням внесків від комерційних банків і казначейства, випуском банкнот і наданням кредитів комерційним банкам і державі. Таким чином, в Європейських країнах в результаті еволюції банківської справи склалася сучасна банкова система, що полягає в кожній країні з багатьох комерційних, або депозитних, банків і одного або декількох емісійних банків, які ведуть справи не безпосередньо з торговельно-промисловою клієнтурою, а головним чином з комерційними банками і є “банками банків”. У відмінності від Європи в США Центральний банк з'явився лише за рік до Першої Світової. Це було пов'язано перш за все з особливим федеральним пристроєм цієї країни і історичним неприйняттям кожним штатом домінуючого керівництва з федерального центру. У 1313 році в Сполучених Штатах існувало близько 7 тисяч емісійних національних банків. На цю ситуацію часто посилалися як на приклад практичного втілення принципів свободи банківського бізнесу. Дійсно, всяка людина або група осіб могли, підкоряючись ряду вимог, відкрити емісійний банк, а банківський бізнес був відкритий для всіх на однакових умовах. Проте і в Америці існував рух за централізацію банківською діяльністю. Після кожної з економічних криз (1873, 1893, 1907 рр.), коли мали місце значні по своїх масштабах часткові або повні припинення грошових виплат, голоси на підтримку створення аналога європейських центробанков ставали все сильнішими. Ці тенденції досягли своєї кульмінації під час кризи 1907 р., коли припинення продовжувалися в перебігу більш ніж двох місяців. Вважається що тоді і з'явилася ідея створення Центрального банку Сполучених Штатів. Проте з'явився він лише через 6 років, в 1913 під назвою Федеральна Резервна Система (для волелюбних штатів нестерпно була сама назва «центральний»).

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України «Про Національний банк України» від 20.09.2001 р. № 679-ХІУ та іншими законами України.

Національний банк має статутний капітал, що є державною власністю. Розмір статутного капіталу становить 10 млн грн. Розмір статутного капіталу може бути збільшений за рішенням Ради Національного банку.

Джерелами формування статутного капіталу Національного банку є доходи його кошторису, а в разі необхідності – Державний бюджет України.

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а також за рахунок Державного бюджету України [8].

Національний банк може відкривати свої установи, філії та представництва в Україні, а також представництва за її межами.

Традиційно виділяють чотири базові функції Центрального банку (рис.15.1).

Цікавий факт

Емісійний центр готівкового обігу. Емісія банкнот в історичному плані — найдавніша функція центрального банку. Саме ця функція, а точніше потреба в централізації банкнотної емісії, спричинила надання одному з банків статусу емісійного і започаткувала формування центрального банку. У XX ст. емісійна функція центрального банку зазнала істотних змін, зумовлених, по-перше, переходом від системи золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото, по-друге, модифікацією грошового обігу — розширенням сфери використання депозитних грошей. До Першої світової війни світова економіка функціонувала в умовах золотомонетного стандарту. Золото у формі монет виконувало функцію засобу обігу. Воно вільно вивозилось і ввозилось із країни в країну, що забезпечувало відносну стабільність обмінних курсів. Емісійні банки без обмежень обмінювали банкноти на золото в монетній формі. Структура банкнотної емісії визначалась на законодавчому рівні. Частина банкнотної емісії повинна була забезпечуватись (покриватись) золотим запасом, а решта забезпечувалась комерційними векселями, які комерційні банки враховували або приймали як забезпечення позичок1. Норми золотого забезпечення банкнотної емісії встановлювались у різних країнах неоднаково. Згідно з законом про банківські привілеї (1844р.) загальна сума фідуціарної емісії Банку Англії не могла перевищувати 14 млн ф. ст. Усі банкноти, випущені понад цю суму, повинні були забезпечуватись золотом або сріблом, проте срібло в запасах не повинно було перевищувати 20%. Більш гнучкою була система банкнотної емісії у Франції, прийнята законом у 1870 р. Вона характеризувалась фіксацією абсолютного розміру всієї емісії, в межах якої Банк Франції самостійно визначав співвідношення між фідуціарною емісією і емісією, забезпеченою золотом. З початком Першої світової війни країни, що воювали, припинили обмін банкнот на золото. Після війни деякі країни відновили золотий стандарт, проте в обмежених формах — золотозлив-ковій і золотодевізній. Центральні банки відповідно до форми золотого стандарту обмінювали банкноти (національну валюту) або на зливки золота, або на іноземну валюту (девізи), яка конвертувалась у золото. Наприклад, Велика Британія ввела золотозливковий стандарт і Банк Англії конвертував банкноти у золоті зливки вагою 400 унцій, що дорівнювали за вартістю 1550 ф. ст. Німеччина, Австрія ввели золотодевізний стандарт. У 30-ті роки були ліквідовані всі форми золотого стандарту у внутрішньому обороті країн. США, які зберегли систему золотомонетного стандарту після Першої світової війни, також у 1933 р. відмовились від обміну доларів на золото у внутрішньому обороті. Проте вони взяли на себе зобов'язання обмінювати долари на золото за офіційною ціною (35 дол. за одну тройську унцію — 31,1035 г) для центральних банків і казначейств інших країн. Цього зобов'язання вони дотримувались до 1971 р. З припиненням обміну банкнот на золото вимоги щодо часткового покриття банкнотної емісії золотом були скасовані. Так, у США ця вимога (покриття банкнотної емісії Федеральних резервних банків на 25% золотими сертифікатами) була скасована у 1968 р. Золотий вміст грошових одиниць у період з 1934 по 1976 р. визначався на базі офіційної ціни золота. У зв'язку з відривом офіційної ціни на золото від ринкової встановлення золотого вмісту мало штучний характер. Тим паче такий характер воно мало після припинення обміну банкнот на золото. Кінгстоунська угода про світову валютну систему (1976р.) юридичне закріпила демонетизацію золота: було скасовано офіційну ціну на золото, золоті паритети, припинено обмін доларів на золото. Країни відмовились від установлення (фіксації) золотого вмісту грошових одиниць (1978 p.). У сучасних умовах в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціа-рний характер. Забезпеченням банкнот слугують головним чином державні цінні папери. Наслідком емісії банкнот під забезпечення державними цінними паперами є можливість надлишкового випуску їх в обіг порівняно з потребами товарного обігу, переповнення ними каналів грошового обігу та їх знецінення. Центральний банк у процесі розроблення і реалізації монетарної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а що стосується банкнотної (готівкової) емісії, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку. Сьогодні в країнах з ринковою економікою готівка становить у загальній грошовій масі (пропозиції) незначну частку — 5—10%. Незважаючи на це, вона посідає особливе місце в грошовій системі. Комерційні банки пропонують своїм клієнтам замінники готівки у формі депозитів, якими можна розпоряджатися з допомогою чеків, карток, переказів тощо, але в кінцевому підсумку комерційні банки залежать від емісійного банку, тому що клієнти можуть зажадати перетворення своїх банківських депозитів на готівку. Центральний банк, як правило, має монопольне право емісії банкнот і розмінної монети. Він зазвичай організовує виготовлення грошей, регулює їх обіг, вилучає з обігу фальшиві та зношені гроші, здійснює їх утилізацію. Готівка, що емітується центральним банком, у багатьох країнах є єдиним законним платіжним засобом на території країни. Згідно з умовами створення Європейського економічного і валютного союзу не пізніше 1 січня 2002 р. на території країн, які запровадили євро, будуть емітовані в готівковий обіг євробанкноти і євромонети. Європейська система центральних банків протягом першого півріччя 2002 р. буде поступово вилучати з обігу національні монети і банкноти та заміняти їх на єврогроші. З 1 липня 2002 р. євро стане єдиною валютою на території країн Європейського союзу. В Україні функцію емісійного центру готівкового обігу виконує Національний-банк України, який із завершенням у 1996р. грошової реформи емітує в обіг національну валюту — гривні та копійки. Як емісійний центр країни, він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обігу [література.docx133].

Основною функцією НБУ як центрального банку держави є забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривні.

Для забезпечення виконання покладених на нього функцій Національний банк здійснює такі операції:

ü надає кредити комерційним банкам для підтримки їх ліквідності за ставкою, не нижчою ніж ставка рефінансування Національного банку, та в порядку, визначеному Національним банком;

ü надає кредити Фонду гарантування вкладів фізичних осіб під заставу цінних паперів за ціною, не нижчою від індексу інфляції, терміном на 5 років;

ü купує та продає на вторинному ринку цінні папери у порядку, передбаченому законодавством України;

ü відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспондентів;

ü купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання;

ü зберігає банківські метали, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінні метали та камені й інші коштовності, пам'ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому і зовнішньому ринках без квотування і ліцензування;

ü приймає на зберігання та в управління державні цінні папери й інші цінності;

ü видає гарантії і поруки відповідно до положення, затвердженого Радою Національного банку;

ü веде рахунок Державного казначейства України без оплати і нарахування відсотків;

ü виконує операції з обслуговування державного боргу, пов'язані із розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними.

Національний банк має право здійснювати й інші операції, необхідні для забезпечення виконання своїх функцій [8].

Як емісійний центр банківської системи центральний (національний) банк забезпечує професійний нагляд над усією кредитною системою і є провідним інструментом реалізації кредитно-грошової політики держави.

Емісія банкнот

У цілому емісійна діяльність центрального банку поступово зменшується у зв’язку з тим, що готівкові розрахунки в народному господарстві скорочуються. Що стосується монет, то їх карбування здійснює Міністерство фінансів на замовлення центрального банку, який і викуповує у міністерства цей вид готівки за фактичними витратами на їх виготовлення. Різниця між номіналом цих монет і відшкодуванням з боку центрального банку витрат становить чистий дохід держави, який називають сеньйоражем.

Центральний банк як банк банків забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків. Враховуючи монопольне право центрального банку на забезпечення платіжного обороту готівкою, комерційні банки зберігають частку своїх резервів у безготівковій формі на рахунках у центральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріплені каси готівкою, вони звертаються до центрального банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки здають до центрального банку для зарахування на їхні рахунки. Операції центрального банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру, зокрема частку готівкового компонента грошової бази.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить передусім від характерного для даної банківської системи поєднання централізованої і децентралізованої платіжних систем.

Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку.

Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:

- через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків через центральний банк;

- через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один у одного.

Останнім часом значно зросла роль рефінансування комерційних банків на основі операцій з цінними паперами на умовах угоди РЕПО. Вона означає, що комерційний банк для збільшення свого кредитного потенціалу продає цінні папери центральному банкові і водночас бере зобов’язання викупити їх у вказаний термін або на вимогу другої сторони.

Здійснення грошово-кредитного регулювання означає використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, рівень процентної ставки, ухвалу положень нормативних актів, інструкції і директив.

Ст. 100 Конституції передбачає: «Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом» [1].

Провідними інструментами його дії виступають облікова ставка процента і норма обов’язкового резервування коштів комерційних банків (рис. 15.2) [39].

Обов’язкові резерви

Уперше цю норму введено у практику в США. Середньою межею норми резервів вважається її розмір у межах 10-12%. В Україні загальні принципи й методи формування норми обов’язкових резервів визначаються Положенням «Про порядок формування у банківській системі України обов’язкових резервів».

Облікова ставка

У функції банкіра і фінансового агента уряду центральний банк тісно взаємодіє з фінансовими органами держави у вирішенні загальних проблем монетарної і фіскальної політики. Йому належить провідна роль у організації касового виконання державного бюджету. В умовах незбалансованості бюджету уряд може звертатися до фінансування дефіциту трьома методами:

1. Відповідно до розроблених Радою Національного банку України положень визначає та проводить грошово-кредитну політику.

2. Монопольно здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг.

3. Виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування.

4. Встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна.

5. Організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу.

6. Визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками.

7. Визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, систем автоматизації та комп'ютеризації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації.

8. Веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках.

9. Веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем.

10. Складає платіжний баланс, провадить його аналіз та прогнозування.

11. Представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків.

12. Відповідно до визначених спеціальним законодавством повноважень здійснює валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій.

13. Забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами.

14. Аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин.

15. Визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду.

16. Здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Статус Національного банку України визначається насамперед Конституцією України та Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 року.

Банківська система є однією з підсистем фінансової системи України. Банківська система України є дворівневою і складається з НБУ та комерційних банків. НБУ разом зі своїми філіями становить перший рівень банківської системи.

Згідно зі статтею 7 Закону «Про банки і банківську діяльність» «Національний банк України – це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належить державі. Його статут затверджується постановою Кабінету Міністрів України» [2]. НБУ є підзвітним Верховній Раді. Відповідно до ст. 93 Конституції України та має право законодавчої ініціативи.

Ст. 85, п. 18 Конституції України відносить до повноважень Верховної Ради України «призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України; призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України» [1].

Компетенції органів управління центральним банком наведені на рис. 15.2.

Рис. 15.2. Система управління центральним банком

Національний банк має право контролювати і вживати жорстких заходів у разі порушенні законодавства. Якщо існують порушення законодавства, то Національний банк України має право вживати таких заходів, як:

2) стягнення з банків або інших кредитних установ штрафу у розмірі неправомірно отриманого доходу;

3) усунення керівництва від управління банком або іншою кредитною установою і призначення тимчасової адміністрації;

4) відзивання ліцензії на здійснення окремих або всіх банківських операцій;

5) застосування рішення про реорганізацію або ліквідацію банку тощо.

Національний банк України визначає для комерційних банків і кредитних установ форми звітності і порядок їхнього складання, що необхідні для ведення грошово-кредитної і банківської статистики і здійснення валютного контролю.

Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) — система до якої входять Європейський центральний банк та центральні банки країн ЄС, створена передусім для забезпечення стабільності цін. Розробляє і проводить узгоджену валютну політику країн-учасниць та закордонні валютні операції, а також розрахункові операції в межах платіжного балансу, затверджує банкноти, надає відповідні консультації та ін. Створена згідно з умовами Маастрихтського договору.

ЄСЦБ — відносно незалежна, що виявляється передусім у неможливості примусу з боку урядів щодо покриття ними зовнішніх і внутрішніх боргів. Діяльність ЄСЦБ ґрунтується на принципах саморегулювання (співвідношення попиту і пропозиції на валютні ресурси, дотримання вимог вільної конкуренції тощо) і державного та наддержавного регулювання економіки. Про результати своєї діяльності ЄСЦБ звітує перед Комісією ЄС, Радою ЄС та Європарламентом

Цікавий факт

Ідея створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) виникла ще понад 10 років тому, а в 1988 р. Комітет «За валютний союз в Європі» опублікував детальні пропозиції щодо механізму функціонування ЄЦБ. Подальшого розвитку проект ЄЦБ дістав у доповіді Ж. Делора, представленій у квітні 1989 р. У доповіді було розроблено питання щодо мандата, організаційної структури, функцій і статусу вищого органу валютного союзу — Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), яка складається з ЄЦБ і центральних банків країн — членів ЄВС.Статут ЄСЦБ і ЄЦБ було прийнято у рамках Маастрихтського договору. 25 травня 1998 р. уряди 11 країн — учасниць ЄВС – обрали президента, віце-президента і чотирьох членів виконавчої дирекції, їхні повноваження стали чинними 1 липня 1998 р. Цей день вважається днем створення Європейської системи центральних банків і Європейського центрального банку, який розташовується у Франкфурт-на-Майні (у Німеччині). 1 січня 1999 р. разом із запровадженням єдиної валюти евро почала функціонувати Європейська система центральних банків. Статутний капітал ЄЦБ становить 5 млрд евро. Єдиними акціонерами ЄЦБ є національні центральні банки (НЦБ) Європейського валютного союзу. Квоти країн-учасниць залежать від обсягу ВВП і чисельності населення. Найбільшу частку в капіталі ЄЦБ з країн єврозони має Німеччина (24,5 %), на другому місці з великим відривом стоїть Франція (16,8 %). Найменша квота припадає на Фінляндію (1,4 %), Ірландію (0,85 %) і Люксембург (0,15 %

Основною метою ЄСЦБ, проголошеною у ст. 2 статуту, є підтримування цінової стабільності. Це передбачає створення такої економічної ситуації, коли рівень інфляції не перевищує 2 %. Орієнтиром кредитно-грошової політики взято саме показник інфляції, а не зміни грошової маси, оскільки в ЄВС існують єдині стандарти вимірювання інфляційних процесів, що збільшує достовірність і полегшує аналіз отриманих даних.

Враховуючи тісний взаємозв'язок інфляції з грошовою масою, ЄЦБ встановив межу темпу приросту грошового агрегату МЗ (готівкові кошти, чеки, будь-які вклади) на рівні 4,5 %.

Стабільності курсу нової валюти на початковому етапі відводиться другорядна роль.

У ст. З статуту ЄСЦБ визначено основні завдання Європейської системи центральних банків:

розробка і втілення кредитно-грошової політики ЄВС;

збереження й управління офіційними резервами в іноземній валюті країн — членів ЄВС;

забезпечення чіткого функціонування розрахункових систем.

До основних спеціальних інструментів, які ЄСЦБ використовує у здійсненні монетарної політики, належать:

кредитно-депозитні операції на відкритому ринку з комерційними банками для підтримування їх ліквідності;

рівень обов'язкових резервів комерційних банків і контроль за його додержанням.