Тема 12 1 страница

Глобальний рух капіталу

Мета: Розкрити зміст, фактори та структуру міжнародного руху капіталу. Назвати основні теорії прямих іноземних інвестицій, охарактеризувати специфіку діяльності транснаціональних альянсів, відобразити тенденції руху міжнародного ринку позикових капіталів.

Час: 160 хв. Метод: Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

1.Зміст, фактори та структура міжнародного руху капіталу…..30 хв.

2.Теорії прямих іноземних інвестицій………………………………25хв.

3.Прямі іноземні інвестиції та транснаціональні корпорації…..30 хв.

4.Транснаціональні альянси…………………………………………30 хв.

5.Міжнародний рух позичкового капіталу………………………..25 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

1. Зміст, фактори та структура міжнародного руху капіталу

Міжнародний рух капіталу є однією з основних форм міжнародних еко­номічних відносин (МЕВ). В загальному вигляді міжнародний рух капіталу означає переміщення капіталу між суб'єктами міжнародної економіки з ме­тою його оптимального використання.

За ознакою цільового призначення міжнародний рух капіталу

(МРК) — це переміщення капіталу між країнами світу в пошуку більш ви­гідної сфери застосування.

Основні причини виникнення МРК такі.

1. Інтернаціоналізація господарського життя — встановлення та розви­ток господарських зв'язків між країнами світового співтовариства. Торгівля, науково-технічні зв'язки, виробництво дали поштовх розвиткові відносин з використання капіталу у міжнародній сфері.

2. Поява можливості більш вигідного застосування капіталу за кордоном.

3. Відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку і відсутність умов його ефективного використання.

• Прагнення власників капіталу застосувати його в країнах, де існують низькі ціни:на сировину, матеріали, енергію, транспорт, напівфабрикати та ін.

5. Економія фінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів та пільгових тарифних мір у країнах, куди переміщується капітал.

6. Можливість стабільного постачання національних підприємств іноземною сировиною. Приклад: вкладається капітал у розвиток добувних галузей промисловості країн — експортерів сировини.

7. Прагнення забезпечити збереження та чистоту навколишнього середовища y країнах — експортерах капіталу.

8. Існування різних шляхів та форм МРК і його більш ефективне застосування за кордоном.

Основною формою МРК є вивіз капіталу.

Вивіз капіталу — це одностороннє переміщення вартості у товарній або майновій формі за кордон з метою одержання підприємницького прибутку, на капітал або з іншою метою.

Вивіз капіталу у товарній формі означає експорт машин, обладнання, напівфабрикатів матеріалів, технологій тощо.

Вивіз капіталу у грошовій формі — це вивіз валюти та валютних цінностей валюти іноземних держав, грошових документів у іноземній валюті (чеків, видів, депозитних сертифікатів), цінних паперів (акцій, облігацій), дорогоцінних металів (золота, срібла, платини).

Цілі вивозу капіталу:

· одержання підприємницького прибутку;

· одержання відсотків за надання капіталу у грошовій формі;

· забезпечення довгострокових економічних інтересів власників капіталу;

· встановлення контролю за господарською діяльністю компаній — імпортерів капіталу.

Вивіз капіталу здійснюється у певних формах. Розглянемо схему форм вивозу капіталу.

За ознакою власності на капітал вивіз капіталу поділяється на такі

Вивіз приватного капіталу, тобто переміщення за кордон матеріальних цінностей, грошових засобів, які належать приватним особам. Вивіз державного капіталу, тобто капіталу, який належить державі.

За ознакою одержання прибутку на капітал (підприємницький прибуток:: дохід на капітал) форми вивозу приватного та державного капіталу поділяються відповідно на вивіз підприємницького капіталу і вивіз позичкового капіталу.

Вивіз підприємницького капіталу являє собою довгострокові зарубіжні цінності, які ведуть до створення за кордоном філій, дочірніх компаній та підприємств.

В свою чергу вивіз підприємницького капіталу поділяється на 2 форми:прямі інвестиції— це капіталовкладення у підприємства за кордоном, забезпечують контроль над ними з боку інвестора. До прямих інвестицій відносять такі, що дозволяють зосередити у інвесторів не менше 25 % акціонерного капіталу;

Портфельні інвестиції — це капіталовкладення в іноземні цінні папери з метою одержання доходу на капітал.

II. Вивіз позичкового капіталу — це така форма вивозу капіталу, коли капітал віддається в позику під відсотки та у формі придбання інструментів боргу (облігації).

Основні форми вивозу позичкового капіталу:

1) міжнародний кредит — це позика у грошовій або товарній формі, яка надається кредитором однієї країни позичальнику іншої країни на умовах терміновості, повернення, виплати відсотків;

2) пільговий кредит — це міжнародний кредит, який надається:

а) на пільгових умовах;

б) на довгостроковій основі;

в) за заниженими відсотковими ставками;

г) безвідсотковий кредит, тобто кредит, який надається без умови оплати за використання кредиту.

3) міжнародні облігації — це цінні папери (інструменти боргу), які емітент продає за посередництва міжнародних фінансових інститутів міжнародним інвесторам, а останні мають право періодично отримувати відсотки від номінальної вартості облігацій та пред'явити їх емітенту у визначений час для відшкодування вартості, а також продавати за ринковою вартістю на вторинних ринках.

В сучасних умовах вивіз капіталу характеризується такими особливо­стями:

1) посилення міграції приватного капіталу між промислово розвиненими країнами. В сучасних умовах на ці країни припадає 75 % усього експорту приватного капіталу;

2) збільшення частки прямих іноземних інвестицій. Так, до початку 90-х років XX ст. вони становили приблизно 33 % усіх приватних іноземних інвестицій;

3) зниження обсягів прямих іноземних інвестицій у 2001—2002 pp.;

4) стабільне зростання обсягів інвестицій до країн Центральної та Східної Європи.

В умовах глобалізації невпинно збільшується міжнародний рух факторів виробництва та капіталу. Тенденції останніх років показують, що випереджаль­не значення щодо темпів економічного зростання та міжнародної торгівлі мають темпи зростання міжнародного руху капіталу, який виступає найбільш мобільним фактором глобалізації.

Інвестиція — це спосіб розміщення (використання) фінансових ресурсів та інших економічних активів продуктивним шляхом, який забезпечує збере­ження або примноження вартості активів і додатковий чистий дохід (прибу­ток). Міжнародні, або іноземні інвестиції, — це спосіб розміщення капіталу (активів) однієї країни в іншій країні.

Фактори динаміки міжнародних інвестицій:

• посилення диференціації між рівнями економічного розвитку та його структурі в різних країнах, що впливає на темпи і структуру міжнародної торгівлі та інвестицій;

• поширення інновацій та високих технологій, що стає вирішальним фак­тором інвестування та змін структури глобальної економіки;

• розвиток економічних інтеграційних союзів, що призводить до збільшен­ня взаємного руху товарів та капіталів у рамках інтеграційних угруповань;

• багатосторонні угоди, які сприяють іноземним інвестиціям;

• стимулювання інвестицій на регіональному та багатосторонньому рівнях.

Глобальне середовище іноземного інвестування охоплює: динаміку глобальної макроекономіки (фактори та темпи світового економічного зростання), фінансові ринки, валютні ринки, світову торгівлю, конкуренцію, а також мови іноземного інвестування, зумовлені глобальними, регіональним та на­ціональними регуляторами.

Глобальну інфраструктуру іноземного інвестування складає взаємодія таких основних сегментів, як глобальні ринки капіталів, міжнародний валют­ний ринок, міжнародні ринки акцій, фінанси транснаціональних корпорацій, міжнародні біржі, міжнародні фінансові інститути (банки, інвестиційні та фінансові компанії).

Глобальні макроекономічні та регулятивні умови стимулювання міжнародної інвестиційної діяльності здійснюють міжнародні економічні організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який входить до групи Світового банку. До цієї групи з ходить також Багатостороння агенція гарантій інвестицій, що надає гарантії тля фінансування міжнародних інвестиційних проектів, та Міжнародна фінансова корпорація, яка безпосередньо фінансує міжнародні та національні інвестиційні проекти. Спеціалізоване агентство ООН, Організація з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), здійснює глобальний моніторинг міжнародної інвестиційної діяльності та розробку підходів до його регулювання.

Міждержавні регіональні банки розвитку: Європейський банк реконструкції та розвитку, Латиноамериканський банк розвитку, Азійський банк розвитку, Арабський банк розвитку, Чорноморський банк розвитку та співробітництва — здійснюють стимулювання інвестиційної діяльності шляхом надання пільгових інвестиційних кредитів, здійснення портфельних інвестицій, підтримки приватизації.

На рівні регіональних інтеграційних угруповань (Євросоюз, НАФТА та ін.) регулювання міжнародних інвестицій здійснюється шляхом лібералізації руху капіталу, застосування спеціального режиму інвестування для пріори­тетних цілей (наприклад, інвестування у відсталі регіони та ін.).

На міждержавному та національному рівнях стимулювання іноземних інвестицій здійснюється шляхом укладання двосторонніх угод про підтримку та взаємний захист інвестицій, запровадження національного (дискримі­наційного) або преференційного режиму іноземних інвестицій, регулювання руху капіталу, оподаткування та репатріації прибутків іноземних інвесторів.

Структура міжнародного руху капіталу є такою:

Форми інвестицій: Види інвестицій:

• державні; • прямі:

• приватні; • міжнародні альянси;

• міжнародних організацій; • портфельні.

• змішані.

Види інвестиційних активів: Організаційні форми:

• іноземна валюта; • компанія зі 100 % власністю інвестора;

• національна валюта; • участь у акціонерному капіталі

• рухоме та нерухоме майно; компанії;

• акції; • майнові та немайнові права;

• фінансові інструменти; • концесії;

• права інтелектуальної власності; • консорціуми;

• права на господарську діяльність; • альянси;

• послуги; • міжнародний лізинг.

• реінвестиція прибутку.

Мотиви інвестицій формуються під впливом сукупності факторів, перш за все очікуваної прибутковості та ступеня ризику. Під ризиком у цьому випад­ку розуміється ступінь ймовірності того, що досягнута абсолютна або відносна величина прибутку в результаті інвестиції виявиться менше очікуваної. Інши­ми словами, ризик — це ймовірність відхилення досягнутого результату інве­стицій від запланованого. Чим вищий очікуваний прибуток, тим більший ступінь ризику його досягнення, і навпаки — за високого ризику здійснення інвестицій очікуваний дохід має бути адекватно високим.

Інвестиції з низьким ступенем ризику — це прямі інвестиції в країни зі стабільною законодавчою та економічною системами або в державні цінні папе­ри розвинутих країн, такі, як, наприклад, казначейські облігації США, які вважа­ються так званим "безризиковим" засобом отримання певного прибутку.

Інвестиції з високим ступенем ризику — це вкладення у країни з нестабіль­ною економікою та правовою системою. Такими вважаються ризиковані цінні папери, що є спекулятивними стосовно можливостей отримання прибутку, тому його рівень має бути набагато вищим, ніж забезпечують "безризикові" інвестиції.

Портфельні іноземні інвестиції — це вкладення капіталу в іноземні цінні папери — інструменти власності, які дають інвесторові право отримувати відпо­відний дохід, але не дають реального контролю над об'єктом інвестування.

Прямі іноземні інвестиції (ПП) — вкладення капіталу резидентом однієї країни (прямим інвестором) у підприємство — резидент іншої країни з метою набуття довготривалого економічного інтересу.

Довготривалий інтерес — це тривале володіння інвестором активами (акці­ями) компанії, а також участь інвестора у прийнятті стратегічних рішень в управлінні об'єктом інвестування — компанією. Згідно з законодавством бага­тьох країн 10 % акцій дають інвесторові право участі в управлінні компанією (участь у правлінні, раді директорів компанії). Проте у більшості розвинених країн до прямих інвестицій відносять володіння акціонерами-нерезидентами більш ніж 25 % голосуючих акцій, що дає змогу не просто брати участь в управлінні, а суттєво впливати на процес прийняття стратегічних рішень.

Згідно з визначенням МВФ і системи національних рахунків ООН до пря­мих іноземних інвестицій належать як первісне придбання власності за кордоном, так і всі наступні інвестиційні угоди між інвестором та компанією, в яку вкладено капітал.

До складу прямих інвестицій входять:

• вкладання компаніями власного капіталу за кордон — формування капіталу філій (підприємства, які повністю належать прямому інвесторові), дочірніх підприємств, частка акцій головної компанії в яких більше 50 %, асоційованих компаніях (в яких інвесторові-нерезиденту належить 25 % капіталу і більше);

• реінвестування прибутку — частка іноземного інвестора в прибутках компанії, яка не розподілена як дивіденди і не переказана інвесторові, а використана для подальшого збільшення активів компанії;

• внутрішньокорпораційний рух капіталу у формі кредитів та позик від материнської компанії до дочірніх, асоційованих компаній та філій.

2. Теорії прямих іноземних інвестицій

Збільшення обсягів зарубіжного інвестування, зростання ролі транснаціональних корпорацій у процесах трансформації та глобалізації світової економіки розширили теоретичні дослідження причин та сутності міжнародного інвестування.

Мотиви, механізм та економічні результати прямих іноземних інвестицій:эжуть аналізуватися на різних рівнях:

• макроекономічному (найбільш загальні національні, міжнародні, глобальні:зтиви та тенденції);

• мезоекономічному (мотиви та механізми взаємодії між фірмами на міжгалузевому рівні);

• мікроекономічному (мотиви та механізми трансграничної експансії окре­мої компанії).

Різні рівні дослідження прямих іноземних інвестицій визначають і різні підходи до аналізу процесу.

Можна виділити різні теоретичні підходи до пояснення мотивів та рушій­них сил прямих іноземних інвестицій.

Одна група теоретичних підходів базується на розумінні ринку як доско­налого, з досконалою конкуренцією та ліберальним (вільним) режимом руху капіталів між країнами.

Диференціація рівнів прибутку як основний мотив руху капіталу — такий підхід базується на тому, що прямі іноземні інвестиції є результатом руху капіталу з країн з відносно низьким рівнем доходу на вкладений капітал до країн з більш високим доходом на капітал. Цей підхід використовувався. у 50—60-х роках XX ст., коли домінував рух американського капіталу до Європи, а прибутки американських компаній за кордоном були значно вищими, ніж удома. Зрозуміло, що структурні зміни в економіці та валютні і фінансові кризи значно ускладнили реальність власне фінансового трактування іноземних інвестицій.

Другим підходом є міжнародна диверсифікація інвестиційного портфеля шляхом інвестування у різні країни. Він виходить з того, що компанія може знизити ризик отримання очікуваних доходів шляхом здійснення вкладень у різні країни. При цьому загальний дохід компанії буде більш стабільним, оскільки систематичні ризики різних країн не є корельованими, тобто вони змінюються по-різному.

Досягнення певною компанією значної частки внутрішнього ринку чи знач­них обсягів виробництва спричинює її зарубіжну експансію, — такий нео­класичний підхід намагається пояснити прямі іноземні інвестиції компанії як природні на певній стадії її зростання.

Значний обсяг валового внутрішнього продукту країни, що відображає по­тенційний обсяг внутрішнього ринку, є стимулом для іноземних інвестицій на такий ринок, — цей підхід пояснює мотиви прямих іноземних інвестицій як засобу створення суттєвої ринкової частки на внутрішньому ринку для компанії-інвестора.

Інші теоретичні підходи виходять з ринкової недосконалості і так званих "відмов ринку", тобто недостатності або неефективності класичних ринкових механізмів. С. Хаймер в 1976 р. вперше визначив, що структура ринків та специфічні характеристики компаній відіграють головну роль у визначенні мотивів прямих іноземних інвестицій.

Структурна недосконалість ринку пояснює прямі іноземні інвестиції та діяльність транснаціональних компаній, виходячи з економії від зростання масштабів виробництва, переваг нововведень, збутових систем, диверсифікації продуктів та переваг доступу до кредитних ресурсів.

Теорія індустріальної організації виходить з того, що створення філії транснаціональної компанії має певні конкурентні недоліки порівняно з місцевими компаніями, а саме: труднощі управління на значній відстані від материнської компанії, соціокультурні відмінності, відмінності в правових і технічних умовах діяльності, різні уподобання споживачів та ін. Але такі недоліки є значно меншими порівняно з конкурентними перевагами компанії, такими як наявність відомої торговельної марки, переваги технології, марке­тинг, доступ до ринків, більш дешеве фінансування. За рахунок цих переваг транснаціональна компанія як структура отримує переваги діяльності на ринку певної зарубіжної країни.

Суть теорії інтерналізації полягає в тому, що транснаціональна компанія замінює ринкові трансакції своїми внутрішньокорпоративними трансакціями, за рахунок чого отримується як економія на трансакційних витратах, так і використовуються переваги індустріальної організації.

У кінці 80-х років XX ст. англійським професором Джоном Даннінгом був розроблений загальний концептуальний підхід, що отримав назву "еклектич­на парадигма" ("еклектична теорія", "парадигма Даннінга" і т. д.).

Концепція Дж. Даннінга об'єднує окремі елементи різних теоретичних підходів до дослідження прямих іноземних інвестицій, дає загальний підхід до дослідження причин їхнього зростання.

Необхідність утвердження такого загального підходу пов'язана з рядом моментів. Насамперед це пов'язано з різноманітністю типів міжнародного вироб­ництва, таких як природно-ресурсний, індустріально-інноваційний, імпортуючий, експортоорієнтований. Кожний з типів міжнародного виробництва має свої особливості, по-різному впливає на інвестуючі та приймаючі країни.

Концепції іноземного інвестування торкаються різних розділів економіч­ної теорії (теорії міжнародного руху капіталу, міжнародної торгівлі, розмі­щення виробництва, промислової організації, зростання фірми, інновації і т. д.).

Механізм прямих іноземних інвестицій може аналізуватися на різних рівнях: макроекономічному, мезоекономічному, мікроекономічному, що визначає різні підходи до цього процесу. Макроекономічні теорії інтернаціоналізації виробництва в центр уваги ставлять теорії руху капіталу, міжнародної торгівлі, розміщення виробництва, платіжних балансів і валютних курсів. На відміну від них дослідження процесів на мезоекономічному рівні значною мірою базується на теоріях конкурентних переваг, теорії постіндустріальної організації та інформаційної економіки, реструктуризації, інновацій. Мікроекономічний підхід дає змогу визначити мотиви іноземних інвестицій, пов'язаних з організацією та реструктуризацією, досвідом менеджменту та маркетингу.

Застосування вказаних підходів визначило специфічні теорії прямих іно­земних інвестицій і транснаціоналізації виробництва, такі як: теорії монопо­лістичної конкуренції, теорії інтерналізації, теорії міжнародної конкуренто­спроможності галузі, макроекономічні теорії розвитку.

Теорія монополістичної конкуренції (монополістичної переваги чи ринко-зої влади) С. Хаймера та різні її модифікації стали однією з теоретичних основ "парадигми Даннінга".

С. Хаймер та його послідовники обґрунтовували головну тезу про те, що транснаціональна компанія виступає як суб'єкт ринкової влади. Така ринко­ва влада спричиняє зростання фірми шляхом злиття і поглинання, збільшен­ня концентрації виробництва. Проте на певній стадії підвищувати концент­рацію ринкової влади в масштабах країни стає неможливо, що мотивує інве­стування за кордоном. Експансія транснаціональних корпорацій веде до інтен­сифікації конкуренції у глобальній економіці.

Теорія монополістичної конкуренції розрізняє горизонтальні та вертикальні іноземні інвестиції. Горизонтальні інвестиції — це інвестування у виробництво основної продукції, яка виробляється компанією. Вертикальні інвестиції здійснюються у послідовні стадії виробництва спеціалізованих продуктів (комплектуючих), які використовуються для виробництва кінцевої готової продукції транснаціональної кооперації. Вертикальні закордонні інвестиції — це домінуючий спосіб експансії олігополій у базових галузях обробної промисловості та гірничодобувній галузі, які залежать від доступу до джерел сировини.

Інновації та знання включають нематеріальні активи, якими володіє фірма і які забезпечують їй перевагу в таких видах діяльності: технологічні, управ­лінські та організаційні знання й інновації, досвід та технології маркетингу. Ці активи трансформуються в додаткові можливості інвестицій та ефектив­ності з відносно низькими витратами.

Використання переваг внутрішньокорпоративного обміну (інтерналізації) для набуття конкурентних переваг визначає зміст теорії інтерналізації, роз­робленої в працях Агарвала, Ругмана та Баклі.

Внутрішній обмін у структурі транснаціональної компанії дає змогу їй трансформувати особливі активи (інформацію, інновації, досвід менеджменту та маркетингу та ін.) у специфічні власні активи. Транснаціональна компанія використовує такі активи та переваги на глобальних ринках.

Теорія інтерналізації стверджує, що фірми замінять зовнішній ринок на внутрішні потоки товарів і послуг, якщо видатки на це менші, ніж видатки на організацію ринку, інакше кажучи, якщо видатки на внутрішні операції менші, ніж на зовнішні. Інтерналізація дає змогу фірмам створювати та вико­ристовувати додатковий прибуток від удосконалення виробництва такими шля­хами, які не можуть бути використані на відкритому (конкурентному) ринку. Вертикальну інтеграцію теорія інтерналізації також тлумачить як заміну неефективного зовнішнього ринку.

Модель життєвого циклу продукції, розроблена Верноном, пояснює прямі іноземні інвестиції загрозою втрати ринків при насиченні їх певним продук­том. В результаті цього його виробництво переноситься за кордон, що продовжує термін отримання прибутку від певного продукту. Ця теорія також враховує конкуренцію, що постійно стимулює інновації та їх інтенсивне розповсюдження як на внутрішньому ринку, так і на міжнародному.

Дж. Даннінг запропонував так звану еклектичну парадигму для аналізу прямих іноземних інвестицій, яка об'єднує теорію організації виробництва, теорію міжнародної торгівлі, теорію фірми та теорію міжнародних конкурентних переваг. Еклектична модель намагається пояснити транснаціоналізацію діяльності компаній та визначити основні фактори такого процесу. Можна виділити такі основні фактори:

1) фактори, які визначають конкурентні переваги компанії, — масштаби діяльності, диференціація продуктів, патенти і торгові марки, управлінський та маркетинговий досвід, власні технології;

2) специфічне територіальне розміщення факторів виробництва, таких як природні ресурси та робоча сила;

3) переваги інтерналізації, які визначають прямі іноземні інвестиції ефек­тивними порівняно з експортом товарів та послуг.

Переваги власності — це загальні економічні можливості компанії, управ­лінський потенціал її менеджерів, репутація фірми та довіра до неї, її довго­строкові ділові зв'язки у країні та за кордоном. До переваг власності належить здатність фірми задовольняти сучасні та перспективні вимоги попиту, вироб­ляти та застосовувати інформацію. Переваги власності визначають, таким чином, галузі та фірми, які найбільш ефективно здійснюють міжнародну інве­стиційну діяльність.

Спроможність компанії до транснаціоналізації пов'язана з перевагами інтерналізації, тобто внутрішньокорпоративного використання нематеріальних активів. Переваги інтерналізації визначають здатність інтегрованих структур транснаціональних корпорацій реалізувати додаткові вигоди шляхом використання особливих активів.

Переваги розміщення є наслідком використання таких факторів, як розмір ринку, забезпеченість факторами виробництва і регіональні відмінності в цінах на них, витрати зв'язку і транспорту. Вибір місця вкладання іноземних інвестицій визначається також з урахуванням таких міркувань, як макроекономічна стабільність, рівень конкуренції, торгова політика, ступінь розвитку інфраструктури. Тарифи та кількісні обмеження на імпорт, введені приймаючою країною, можуть робити його невигідним. В цих умовах місцеве виробництво за допомогою філій ТНК є єдиним способом утримати контроль над ринком приймаючої країни.

Однією з найважливіших переваг розміщення, як показують численні ем­піричні дослідження, є розмір ринку приймаючої країни.

Забезпеченість факторами виробництва також значною мірою впливає на вибір району інвестицій. Вона включає ряд моментів: наявність природних ресурсів, вартість некваліфікованої робочої сили, можливість наймання квалі­фікованих спеціалістів при відносно низьких витратах, ефективність діяль­ності місцевих постачальників товарів і послуг, якість допоміжної технологічної інфраструктури. Економічна політика приймаючої країни, стимули і пільги для ТНК, ступінь ризику іноземних інвестицій також багато в чому визначають привабливість діяльності в кожному районі.

Отже, наявність трьох видів переваг — власності, інтерналізації і розміщення — суттєво впливають на тенденції прямого іноземного інвестування.

3. Прямі іноземні інвестиції та транснаціональні корпорації

В сучасних умовах прямі іноземні інвестиції є основною та порівняно ста­більною формою міжнародного руху капіталу. Темпи зростання прямих іно­земних інвестицій (ШІ) напряму залежать від особливостей економічного розвитку в глобальному та регіональному аспектах, зростання ролі високих технологій та економічної інтеграції.

Зростання темпів приросту іноземних інвестицій в 90-ті роки було обу- ковлено двома основними регіональними факторами: 1) лібералізацією руху капіталу як у розвинутих, так, певною мірою, і в деяких країнах, що розвива­ються; 2) інтенсифікацією іноземного інвестування в ринки Азії, що розвива­ються, та трансформаційні економіки Центральної та Східної Європи, в тому числі з метою приватизації. Значне падіння обсягів прямих іноземних інвес­тицій, починаючи з 2001 р. мало кон'юнктурний характер — в основному за рахунок різкого падіння обсягів трансграничних злиттів та поглинань в роз­винутих країнах та зниження корпоративної інвестиційної активності на фінан­сових ринках, що розвиваються. При цьому збереглися порівняно стабільні прямі іноземні інвестиції у трансформаційні економіки.

60 % ППІ надходить у розвинуті країни, що обумовлено такими причинами:

• більш стабільний інвестиційний клімат у розвинутих країнах порівняно з іншими;

• розвинута інфраструктура забезпечення інвестицій;

• використання ШІ для доступу на розвинуті ринки, особливо щодо регіо­нальних інтеграційних об'єднань;

• використання переваг високих технологій та продуктивності праці;

• переваги інвестування ТНК у розвиток інтегрованих виробничо-збутово-сервісних систем у розвинутих країнах.

Трансформаційним економікам, в тому числі й Україні, властиве стабільне зростання надходження прямих іноземних інвестицій, що обумовлено такими основними причинами:

• високі темпи економічного зростання порівняно з іншими країнами, що збільшує інвестиційну привабливість;

• значний та зростаючий внутрішній ринок;

• наявність факторів виробництва, в першу чергу висококваліфікованих працівників

За характером та мотивами транснаціоналізації діяльності розрізняють такі основні типи ТНК:

• орієнтовані на ринкову експансію, тобто освоєння певних закордонних ринків та утримання конкурентних позицій на них;

• орієнтовані на освоєння природних ресурсів та придбання активів у за­рубіжних країнах;

Дата добавления: 2014-12-10