Нові ідеї в працях укр.діячів к-ри 17-18 ст

Існування української автономної державності в кінці XVII ст. створило сприятливі умови для розвитку національної культури. Розширення зв'язків із Західною Європою, розбудова держави вимагали освічених людей, урядовців, канцеляристів, що викликало поширення освіти, писемності, політичної думки. Бурхливі події історії відобразились у літературі, мистецтві, театрі, книгодрукуванні, народній творчості. Але у XVIII ст. в Україні почали накопичуватися негативні умови для розвитку культурного життя. Високо піднесені під час Визвольної війни 1648-1657 pp. ідеї самостійності та державної незалежності України окрилили народні маси, розбудили національну свідомість, але не знайшли в подальшому повного втілення у життя. В українського народу не вистачило внутрішньої консолідації військових і духовних сил для захисту єдності країни, для здобуття повної державної незалежності. Україна стала об'єктом поділу її територій між «добрими сусідами». Це принижувало й зневажало душу народу, викликало законний протест проти гнобителів. Та все ж козацька державність допомагала зберегти етнічну єдність української народності, врятувати її від культурно-національного поглинання близькими за походженням поляками та росіянамиВищу школу України із середини XVII ст. репрезентував заснований 1632 р. Києво-Могилянський колегіум, що за гетьманства Івана Мазепи у 1701 р. дістав статус академії. Ввібравши кращий досвід наукової і навчальної діяльності, Києво-Могилянська академія досягла високого рівня освіти. Особливо піднісся її авторитет за часів I. Мазепи, який багатодбав про неї: виділяв чимало власних коштів на будівництво приміщень і обладнання, сприяв набору вихованців. Кількість студентів при ньому зросла до 2 тисяч чоловік.

Ректор і педагоги колегіуму створили струнку систему навчання, що непоступалася рівню європейських університетів. Навчання у 8 класах тривало 12 років. Учнями могли стати лише діти, які вже вміли читати й писати, вони вступали у підготовчий клас. Три наступні класи вивчали грецьку, старослов'янську, латинську і польську мови. Навчання у двох середніх класах зосереджувалося на вивченні піїтики і риторики. Учні складали вірші, літературні твори, опановували теорію й практику ораторського мистецтва. У двох вищих класах вивчалися філософія та богослов'я: спочатку два роки - філософія, а потім чотири роки - богослов'я. До програми входили також математика, історія, географія, архітектура, астрономія.

Освіту в Академії одержували діти шляхти, козацької старшини, купецтва, заможного міщанства та козацтва. Проте потрапляли туди і здібні учні з міської та селянської бідноти.

Академія славилася талановитими й високоосвіченими педагогами, науковцями, серед яких відомі вчені та письменники: професор філософії Інокентій Гізель, письменник-полеміст професор Стефан Яворський, професор риторики Іоаникій Галятовський, письменник і церковний діяч Лазар Баранович, радник Петра I та ідеолог його реформ Феофан Прокопович, архієпископ Білоруський Георгій Кониський. Академія здобула славу не лише в Україні, а й у Московії. Українське суспільство часів Мазепи було передовим, модернішим порівняно з Москвою і стало для неї зразком запозичень. Уже тоді цар забирав до себе освічених людей з України для піднесення культури. Зокрема, українські вчені Артемій Сатановський та Єпіфаній Славинецький стали провідниками культурно-освітніх і церковних реформ у Московщині в другій половині XVII ст.

Вишкіл в Академії діставали також білоруси, поляки, молдавани, болгари, греки, серби. її випускники ставали просвітителями, викладачами поважних навчальних закладів Польщі, Угорщини, Білорусії, Литви, Сербії, Молдавії, Болгарії, Далмації. Серед вихованців, які уславили Академію, були філософ Г. Сковорода, письменник В. Григорович-Барський, державні діячі О. Безбородько та Г. Полетика, історик М. Бантиш-Каменський, культурно-освітній діяч і письменник П. Гулак-Артемовський. Поступово навчання вдосконалювалося, особливо у братських школах, поширених у польській частині України. Братства мали достатньо коштів, щоб будувати школи, забезпечувати їх усім необхідним. Це «Букварі», видані у друкарнях Києво-Печерської Лаври та Львівського братства, неодноразово перевидана «Граматика словенська» Мелетія Смотрицького. Користувались у школах рукописними посібниками, в яких висвітлювалися питання історії, техніки, ремесел, торгівлі. У школах Галичини і Правобережжя вивчалися польська, грецька та латинська мови. Привілейованими були уніатські та єзуїтські школи.

Тісно пов'язане з освітою, широкого поширення набуло в Україні книгодрукування. Українські друкарні досягли високої майстерності. Книги, друковані на папері, прикрашали великими заставними літерами, заголовними вставками. Кожна книжка відкривалася розкішно і вміло виконаною гравюрою. Особливої досконалості досягли майстри-друкарі львівської, київської й чернігівської друкарень. Уже наприкінці XVII ст. всі великі міста України мали власні друкарні та майстрів.

Головним чином друкували книги релігійного змісту, але виходили і наукові видання. Це - підручники з мов, граматики, історії, географії, математики. Книги стали дешевшими, доступнішими для народу, що також сприяло поширенню знань і освіти. ільне місце у розвитку науки та культури України XVIII ст. займає творчість видатного філософа і письменника Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Визначний Мислитель пропагував гуманістичні ідеї, викладаючи у Харківському та Переяславському колегіумах. Але найбільшою аудиторією для пропаганди його філософських думок став український народ, у мандрах серед (кого Григорій Савич провів понад 25 років. Побачене і почуте стало Основою для формування гуманістичних переконань філософа.

Ось чому у своїх поглядах великий вільнодумець виходив з визначення пізнаваності реального світу і намагання до пізнання в першу чергу самого себе. Основне питання філософських роздумів Сковороди спрямовувалось на розкриття проблеми людини, її життя і щастя. Сковорода поділяв прагнення народу до волі, до щасливого життя. Він проголошував, що тільки там люди житимуть щасливо, де всі працюватимуть на волі й за покликанням.

У трактатах, байках, піснях, поемах філософ висміював багатих, співчував бідним, оспівував героїчне минуле рідного народу, прославляв його лицарів-вождів, зокрема Богдана Хмельницького. Hi багатство, ні слава, ні влада не спокусили мандрівного філософа. Церковні ієрархи запропонували йому кар'єру, щоб згодом зробити його одним із стовпів церкви. «Досить і вас, стовпів неотесаних!» - відповів Сковорода. Він проголосив життєве кредо: «Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Коли великий філософ помер, на могильній плиті, за його заповітом, викарбували слова: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Пропагуючи гуманістичні просвітницькі ідеї та демократичні погляди, Сковорода філософськими творами обстоював історичні права народу, викривав існуючі кріпосницькі порядки. Виявом гнівного протесту проти них стали популярні серед простолюду збірки віршів і байок. Особливо славились його «Байки харківські». Своїм життям і творчістю Г.С. Сковорода заслужив велику пошану і вдячну пам'ять українського народу. Джерелом натхнення для поетів, письменників, музик була усна творчість українського народу. Вона справила вирішальний вплив на формування духовної культури. Народна поезія України - пісні, думи, казки - апофеоз краси. Український народ проніс через ст. рабства і неволі дорогоцінні багатства свого генію, оспівуючи мужність, кохання, відвагу, героїзм, вірність, любов до Вітчизни. Герої «Енеїди» I. Котляревського говорять: «Любов к Отчизні де героїть - там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат!»

До наших днів дійшли згадки про напівлегендарну дівчину Марусю Мурай, народну поетесу з Полтави. Їй належить багато пісень, складених під час Визвольної війни, що й сьогодні на устах у народу.

Розвивалося козацьке літописання й у XVIII ст. У чотиритомному літописі (1648-1720), що дійшов до нас неповним, канцелярист Самійло Величко прославляє історію козацтва. Особливо високої оцінки заслужив перший том твору під назвою «Сказання про війну козацьку з поляками». У ньому підноситься постать Б. Хмельницького як видатного полководця, мудрого політика, визначного сина неньки-України.

Подібні ідеї пропагував і третій козацький літописець, гадяцький полковник Григорій Граб'янка. На його думку, історичні знання мають не лише наукове, а й практичне значення. У літописі «Дєйствія презєльной брані» також обстоюються ідеї визвольної боротьби українського народу за самостійність і незалежність отчої землі. Автор прагнув показати «народ український як рівний серед усіх народів». Літописець - переконаний поборник автономії України.

Дата добавления: 2014-12-16