Договір комерційної субконцесії

Предмет договору

Договір комерційної концесії

За договором комерційної концесії одна сторона (правовласник) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за платню (роялті) право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав із метою виготовлення й (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Договір комерційної концесії є одним із новітніх договірних інститутів у цивільному праві України. У світовій практиці відповідний інститут має назву «франчайзинг» (фр. franchissage – пільга, привілей).

Суть відносин, що виникають унаслідок договору комерційної концесії полягає в тому, що одна сторона передає іншій стороні за платню на певний строк чи безстроково права на використання торговельної марки, фірмового найменування, ноу-хау тощо, надає їй консультаційну або технічну допомогу у виробництві й реалізації продукції, виконанні робіт і наданні послуг. Така схема дає великим компаніям змогу розширювати ринки збуту, а маленьким і середнім – ефективно здійснювати підприємницьку діяльність, використовуючи при цьому засоби індивідуалізації, ноу-хау, репутацію та діловий досвід перших.

За розподілом прав і обов’язків у зобов’язанні, що виникає за ним, договір є двостороннім – права й обов’язки мають обидві сторони.

За способом укладення договір комерційної концесії є консенсуальним – він вважається укладеним із моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов.

Сторонами у договорі виступають суб’єкти підприємницької діяльності.

Договір комерційної концесії є самостійним видом цивільно-правового договору (а не різновидом ліцензійного договору).

За юридичною метою договір комерційної концесії спрямований на передання права користування комплексом прав, що належать правовласнику.

До комплексу прав належать:

– право на використання об’єктів права інтелектуальної власності;

– право на використання комерційного досвіду та ділової репутації.

За договором комерційної субконцесії особа, яка є користувачем за договором комерційної концесії, надає іншій особі (субкористувачу) право користування наданим йому правовласником комплексом прав або частиною комплексу прав. При цьому з метою забезпечення інтересів правовласника, укладання договору субконцесії можливе лише за умови, що це прямо передбачено договором концесії.

За принципом комерційної концесії (або подібним) працюють такі відомі компанії, як «Coca-Cola», «McDonald’s», «Kodak» тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 1118 ЦКУ договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволо дільця. Аналогічне правило міститься у ч. 2 ст. 367 ГКУ, згідно з якою державну реєстрацію договору комерційної концесії покладено на орган, що здійснив реєстрацію суб’єкта господарювання, який виступає за договором як правоволоділець. Державній реєстрації також підлягає розірвання договору комерційної концесії (ч. 4 ст. 374 ГКУ). З державною реєстрацією даного договору, крім того, пов’язана можливість його сторін посилатись на зміни договору комерційної концесії у відносинах із третіми особами (ч. 2 ст. 374 ГКУ). Таким органом є державний реєстратор, який відповідно до ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» здійснює державну реєстрацію зазначених осіб. Частиною 4 ст. 6 цього Закону передбачено, що на посаду державного реєстратора призначається особа з вищою освітою за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра або спеціаліста та стажем роботи за фахом на державній службі не менше одного року, чи стажем роботи в інших сферах управління не менше трьох років.

Відмінність договору франшизи від звичайного ліцензійного договору полягає у тому, що права передаються на пільговій, привілейованій основі. Так, користувач отримує вже готову технологію під відомою торговельною маркою. Тому йому не потрібно відвойовувати місце на ринку, а його ризики зводяться до мінімуму. Договір франшизи повинен містити умову про те, що якість товарів та послуг буде не нижчою, а ліцензіат здійснюватиме контроль за виконанням цієї угоди.

Відносно новою формою комерціалізації прав на об’єкти інтелектуальної власності є лізинг. За договором лізингу передається різне технологічне обладнання, верстати, прилади тощо, які виконані на рівні винаходів і захищені патентами. Тобто разом з технологічним обладнанням та процесом передається право користуватися об’єктом інтелектуальної власності.

Вибір такої форми комерціалізації, як лізинг дозволяє підприємцям-початківцям відкривати і розширяти свій бізнес навіть при досить обмеженому стартовому капіталі, оперативно використовуючи у виробництві сучасні досягнення науково-технічного прогресу.

Найпоширенішими формами передачі авторських прав є договори:

1) про публікацію (видання та перевидання) твору;

2) постановницький, що укладається за умови, коли основним способом використання твору є його публічне виконання;

3) сценарний, пов’язаний із передачею права на переробку тексту твору на сценарій;

4) про депонування рукопису, пов’язаний із передачею права на публікацію та використання твору спеціальним інформаційним органам відповідно до встановленого порядку тощо;

5) про часткову передачу виключних прав;

6) про передачу всіх майнових прав;

7) про передачу невиключних прав.

Формами передачі ноу-хау, інжинірингових послуг тощо є такі угоди:

– про передачу ноу-хау в матеріалізованій формі (документів, фотографій, комп’ютерних програм, баз даних);

– про передачу ноу-хау в нематеріалізованій формі (консультацій, навчання, технологічної допомоги);

– про надання інжинірингових послуг тощо.

4.2.5. Управління трансфером технологій

Трансфер технологій (ТТ) є однією з найважливіших частин інноваційного процесу і по своїй суті є реалізацією процедури передачі нових науково-технічних знань від власника (розробника) до виробника (замовника). При цьому учасники процедури вступають у довгострокові відносини, що обумовлені правовим договором (ліцензійним контрактом) і спрямовані на досягнення перш за все матеріального успіху від упровадження нових знань (технологій) у виробництво.

Трансфе́р техноло́гій це:

– передача патентів на винаходи;

– патентне ліцензування;

– торгівля безпатентними винаходами;

– передача технологічної документації;

– передача ноу-хау;

– передача технологічних відомостей, що супроводжують придбання чи оренду (лізинг) устаткування і машин;

– інформаційний обмін у персональних контактах на семінарах, симпозіумах, виставках і т.п.;

– інжиніринг;

– наукові дослідження та розробки при обміні ученими й експертами;

– проведення різними фірмами спільних розробок і досліджень;

– організація спільного виробництва;

– організація спільного підприємства.

Така форма інноваційної процедури давно довела свою ефективність у розвинутих країнах і повинна поступово перейти на пострадянський простір, де ще досі панують застарілі уявлення про адміністративні методи впровадження науки у виробництво. Трансфер технологій є необхідною та достатньою умовою існування ринкових відносин у сучасній постіндустріальній державі й стрімкий перехід до такої форми роботи на ринку інтелектуальної власності надзвичайно важливий для України з її євроінтеграційними прагненнями. Можна припустити, що гармонізація українського законодавства відносно загальноєвропейської системи законів у сфері інтелектуальної власності й трансферу технологій буде займати в пакеті вимог Євросоюзу до нашої країни не останнє місце.

У сучасному світі створено декілька потужних національних систем трансферу технологій, що формують міжнародний ринок технологій. Найпотужнішою системою трансферу технологій є національна система Сполучених Штатів Америки. Її сукупний дохід перевищує 100 млрд. доларів щорічно протягом 2001–2004 років. Для порівняння: сукупний дохід усієї автомобільної промисловості США коливається в межах 60–80 млрд. доларів щорічно. Міжнародний трансфер технологій уже давно став однією з найприбутковіших статей експорту таких країн, як США, Японія, Ізраїль та Великобританія.

Так у кожній високорозвиненій країні є державний чи політичний орган, що регулює ринок технологій у державних інтересах. Наприклад, у США існує Національна агенція у сфері трансферу технологій. Це зумовлено перш за все необхідністю контролю за передачею технологій із боку держави і необхідністю постійного коригування законодавчої бази для високотехнологічного ринку.

Міністерство освіти та науки України в особі Департаменту інноваційної діяльності веде роботу з розвитку державних механізмів регулювання ринку технологій в Україні за декількома напрямками, які можна формально об’єднати у два основних:

– розроблення законодавчої бази у галузі трансферу технологій і розробка державної політики у сфері комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності за рахунок коштів державного бюджету України;

– розвиток інфраструктури українського ринку технологій шляхом формування основних ринкових механізмів і залучення підприємств до роботи над існуючою інтелектуальною власністю, створеною в результаті виконання державних науково-технічних програм.

Приріст обсягів збуту й прибутків має місце на тих підприємствах, які впроваджують технологічні та організаційні новації, тобто в теперішніх умовах актуальним є бажання підприємств своєчасно виявляти тенденції розвитку ринку й просувати на ньому нові високоякісні товари, орієнтовані на задоволення сучасних і майбутніх потреб та бажань споживачів.

Дата добавления: 2014-12-16