Арешт як вид покарання

Арешт (ст. 60 КК) Він полягає «у триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців» (ст. 60 ч. 1)»

Арешт належить до числа загальних (універсальних) видів покарань і може застосовуватися до будь-яких осіб, за винятком тих, які зазначені у вичерпному переліку в ч. З ст. 60 КК. До них належать: а) особи віком до шістнадцяти років; б) вагітні жінки; в) жінки, що мають дітей віком до се­ми років. При цьому слід враховувати, що вік особи, стан вагітності або на­явність дитини є перешкодою для призначення покарання у виді арешту ли­ше в тому випадку, якщо ці обставини мали місце не на момент вчинення злочину, а на момент постановлення вироку суду.

Арешт може бути призначений судом лише у випадках, якщо це основ­не покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ч. 4 ст. 52 КК), за винятком його призначення в порядку переходу до більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК (див. коментар до ст. 69 КК). В Особливій частині КК арешт передбачений в альтернатив­них санкціях за злочини невеликої (наприклад, ст. 124, ч. 2 ст. 125, ч. 1 ст. 129 КК) або середньої (наприклад, ч. 1 ст. 130, ч. 2 ст. 136 КК) тяжкості.

76. Обмеження волі - вид кримінального покарання, умови застосування.

Обмеження волі є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), відповідно до якого засуджений протягом строку, встановленого вироком суду:

а) утримується в кримінально-виконавчій установі відкритого типу — ви­правному центрі; б) відбуває покарання без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду з боку адміністрації цього центру; в) у процесі відбуття покарання в обов'язковому порядку залучається до праці.

Основні каральні елементи цього покарання полягають у тому, що за­суджений направляється до виправного центру й утримується в ньому про­тягом встановленого вироком строку; мешкає за особистим посвідченням, що видається замість паспорта; зобов'язаний постійно знаходитися в межах цього центру під наглядом і не має права залишати його межі без спеціаль­ного дозволу адміністрації; мешкає в спеціально призначеному для засудже­них гуртожитку; зобов'язаний дотримуватися встановленого розпорядку дня; підлягає обов'язковому залученню до праці, як правило, на виробництві виправного центру або на договірній основі в інших підприємствах незалеж­но від форми власності, але в умовах забезпечення за ним нагляду;

Обмеження волі є строковим видом покарання і може бути призначе­не судом у межах від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК).

бмеження волі належить до числа загальних (універсальних) пока­рань, яке може бути призначене будь-якій особі. Проте оскільки відбування цього покарання пов'язане з обов'язковим залученням засудженого до праці, закон (ч. З ст. 61 КК) обмежує можливість його застосування, встановлю­ючи, що це покарання не може бути призначене: 1) неповнолітнім;

2) вагітним жінкам; 3) жінкам, що мають дітей віком до чотирнадцяти років;

4) особам, що досягли пенсійного віку; 5) військовослужбовцям строкової служби; 6) інвалідам першої та другої груп. В усіх зазначених випадках вра­ховується вік або стан (статус) особи на момент постанови судом вироку.

77. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

Тримання в дисциплінарному батальйоні є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), відповідно до якого засуджений військовослужбовець строкової служби направляється до спеціальної військової частини на строк, встанов­лений вироком суду. Основними засобами впливу на засуджених до цього виду покарання є: встановлений для дисциплінарного батальйону порядок. та режим відбування покарання, суспільне корисна праця засуджених, ви­ховна робота і бойова підготовка.

Тримання в дисциплінарному батальйоні є строковим видом покаран­ня і може бути призначене судом на строк від шести місяців до двох років (ч. 1 ст. 62 КК). Покарання, передбачене ст. 62 КК, є спеціальним і може бути призна­чене лише військовослужбовцям строкової служби. Військовослужбовець, засуджений до тримання в дисциплінарному ба­тальйоні, може бути звільнений від цього покарання умовно-достроково (ст. 81 КК) чи достроково (ч. З ст. 84, статті 85—87 КК).

78. Поняття та зміст позбавлення волі на певний строк.

Позбавлення волі є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), відповідно до якого засуджений ізолюється від суспільства шляхом поміщення його на строк, встановлений вироком суду, в спеціальну кримінально-виконавчу установу. При відбуванні цього покарання засуджений обмежується в праві вільного пересування, виборі місця проживання і роботи, в спілкуванні зі своїми близькими, використанні свого часу; його життя та діяльність підпо­рядковується режиму відбування покарання тощо.

Позбавлення волі належить до загальних (універсальних) покарань і може бути призначене будь-якій особі, за винятком тих обмежень, що вста­новлені для застосування цього покарання щодо неповнолітніх (див. комен­тар до ст. 102 КК).

Позбавлення волі є покаранням строковим і відповідно до ч. 2 ст. 63 КК може бути призначене в межах (на строк) від одного до п'ятнадцяти років.

Покарання у виді позбавлення волі може бути призначене судом лише в тому випадку, якщо воно передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний. Якщо така санкція є альтернативною і у неї поряд із позбавленням волі передбачені інші, менш суворі види пока­рань, то призначення судом позбавлення волі повинне бути обов'язково мо­тивоване у вироку (ч. 2 ст. 334 КПК). Особа, засуджена до позбавлення волі, може бути звільнена від його відбування: а) з випробуванням (статті 75, 79 КК); 6) умовно-достроково (ст. 81 КК); в) достроково (статті 83—87 КК).

79. Довічне позбавлення волі, умови застосування.

Довічне позбавлення волі є найбільш суворим основним (ч. 1 ст. 52 КК) та безстроковим покаранням, відповідно до якого засуджений за вироком су­ду ізолюється від суспільства і примусово поміщується до спеціальної кримінально-виконавчої установи (в'язниці) без зазначення у вироку стро­ку його тримання в ній.

Порядок призначення довічного позбавлення волі передбачений у ч. 1 ст. 64 КК, відповідно до якої це покарання: а) встановлюється тільки за вчинення особливо тяжких злочинів (ч. 5 ст. 12 КК); б) застосовується лише у випадках, спеціально передбачених у КК (ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч: З ст. 258, статті 348, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443 КК); в) призначається лише тоді, коли суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Із зазначених положень закону, по-перше, випливає, що законодавець встановлює в даний час і вправі встановити в майбутньому довічне позбавлення волі тільки і ви­ключно за особливо тяжкі злочини. По-друге, перелік особливо тяжких злочинів, за вчинення яких передбачена можливість призначення довічно­го позбавлення волі, є вичерпним і суд вправі призначити це покарання тільки в тому випадку, якщо воно прямо передбачене в санкції статті Особливої частини КК.

У частині 2 ст. 64 КК наведений перелік осіб, яким не може бути при­значене довічне позбавлення волі навіть у випадку вчинення ними особли­во тяжкого злочину, у санкції за який фігурує це покарання. До числа та­ких осіб належать: а) особи, які вчинили злочин у віці до 18-ти років; б) осо­би у віці понад 65 років; в) жінки, що перебували в стані вагітності під час вчинення злочину або перебувають у такому стані на момент постановлен-ня вироку. Не може бути призначене довічне позбавлення волі й особам, за­значеним у ст. 43 КК (Виконання спеціального завдання з попередження чи рокриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації), навіть якщо за вчинений ними злочин у санкції відповідної статті Особливої частини КК передбачене це покарання.

Особи, засуджені до довічного позбавлення волі, не підлягають умов­но-достроковому чи достроковому звільненню від цього покарання.

На підставі ч. 2 ст. 87 КК актом про помилування може бути здійснена лише заміна цього покарання позбавленням волі на строк не менше двадцяти п'яти років.

80. Загальні засади призначення покарання.

Стаття 65. Загальні засади призначення покарання

1. Суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Ко­дексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

2. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, не­обхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

3. Підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж це перед­бачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчине­ний злочин, визначаються статтею 69 цього Кодексу.

4. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призна­чене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 і 71 цього Кодексу.

Призначення покарання — завершальний етап розгляду кримінальної справи, протягом якого суд згідно зі ст. 324 КПК вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; б) чи є обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання підсудного, і які саме; в) яка са­ме міра покарання має бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати. При вирішенні зазначених питань суд керується закріпленими в КК нормами про систему і види, підстави і порядок призначення покаран­ня, і, передусім, приписами ст. 65 КК.

Вимоги ст. 65 КК є, по-перше, обов'язковими для суду, оскільки закріплені безпосередньо в законі і суд не має права ігнорувати жодну з них при призначенні покарання.

81. Поняття та види обставин, що пом'якшують покарання.

Стаття 66. Обставини, які пом'якшують покарання

1. При призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються:

1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкрит­тю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення за­подіяної шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через ма­теріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття зло­чинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.

2. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.

3. Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує.

Обставини, які пом'якшують покарання — це перелічені в законі, а та­кож не зазначені в ньому, але встановлені судом різного роду чинники об'єктивного чи суб'єктивного характеру, які не є ознаками складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, однак знижують ступінь суспільної не­безпечності особи винного і (або) вчиненого ним злочину, і у зв'язку з цим є підставою для призначення менш суворого покарання.

Якщо обставини, зазначені в пунктах 1-9 ч. 1 ст. 66 КК, встановлені щодо конкретної справи, вони повинні бути враховані при призначенні по­карання, оскільки це не право, а обов'язок суду. Водночас законодавчий пе­релік цих обставин не є вичерпним, і відповідно до ч. 2 ст. 66 КК при призна­ченні покарання суд може (має право) визнати пом'якшуючими й інші об­ставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК. Ці обставини можуть характеризува­ти меншу ступінь небезпечності як самого діяння, так і (або) особи винного. Наприклад, крім неповноліття винного (п. З ч. 1 ст. 66 КК), суд може враху­вати молодий або, навпаки, похилий вік підсудного, а крім вагітності — пе­ребування на утриманні жінки малолітньої дитини тощо.

Дата добавления: 2014-12-16