Поняття та види обставин, що обтяжують покарання

Стаття 67. Обставини, які обтяжують покарання

1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, виз­наються:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частини друга або третя статті 28);

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної во­рожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або осо­би, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебува­ла в стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, служ­бовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичай­ного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

2. Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визна­ти будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винят­ком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

3. При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.

4. Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Обставини, що обтяжують покарання, — це вичерпно перелічені в за­коні та встановлені судом різного роду чинники об'єктивного або суб'єктив­ного характеру, що не є ознаками конкретного складу злочину і не вплива­ють на його кваліфікацію, однак підвищують ступінь суспільної небезпеч­ності особи винного і (або) вчиненого ним злочину і у зв'язку з цим є підставою для призначення більш суворого покарання.

83. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

Стаття 69. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом

1. За наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяж­кий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особ­ливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого видуосновного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від най­нижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.

2. На підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу як обов'язкове.

Закон враховує, що особливості конкретної справи, на­явність пом'якшуючих обставин, дані, що певним чином характеризують особу винного — все це може привести в ряді випадків до виникнення си­туацій, коли навіть мінімальне покарання, призначене в межах санкції, вия­вилося б надто суворим і не досягло б поставлених перед ним цілей.

Закон не обмежує право суду у виборі більш м'якого виду покарання. Суд вирішує це питання на свій розсуд з урахуванням обставин конкретної справи і даних про особу винного. Тому це може бути будь-який, але обов'язково більш м'який порівняно із зазначеним у санкції, вид основного покарання з числа тих, які перелічені в ст. 51 КК. При вирішенні питання про те, чи є покарання більш м'яким, суд звертається до законодавчого їх переліку (ст. 51 КК), у якому всі види покарань розташовані в певній послідовності — від менш до більш суворого (див. коментар до ст. 51 КК).

При визначенні конкретної міри (строку, розміру, суми) більш м'яко­го покарання суд керується тими мінімальними і максимальними його ме­жами, що встановлені для цього виду покарання в нормах Загальної части­ни КК.

84. Призначення покарання за сукупність злочинів.

Стаття 70. Призначення покарання за сукупністю злочинів

1. При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і до­даткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шля­хом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом по­вного чи часткового складання призначених покарань.

2. При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частиницього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може при­значити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максималь­ного строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній час­тині цього Кодексу. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначе­но довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю зло­чинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

3. До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, мо­жуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

4. За правилами, передбаченими в частинах першій-третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі бу­ло встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк по­карання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за пра­вилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу.

За сукупністю злочинів (див. коментар до ст. 33 КК) покарання при­значається відповідно до ст. 70 КК і здійснюється в два етапи. На першому з них суд призначає покарання за кожний окремий злочин, що входить у су­купність. На другому — визначає остаточне покарання (загальну його міру) за всі злочини, що утворюють сукупність, керуючись при цьому спеціальни­ми правилами — принципами його призначення за сукупністю, передбаче­ними в ч. 1 ст. 70 КК і визначаючи його в тих межах, що встановлені в ч. 2 ст. 70 КК.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК визначення остаточного покарання за су­купністю злочинів може здійснюватися шляхом: а) поглинення менш суво­рого покарання більш суворим; б) часткового чи в) повного складання при­значених покарань. Установлюючи ці принципи визначення остаточного по­карання за сукупністю, закон не регламентує, у яких випадках повинен ви­користовуватися судом той чи інший із цих принципів. Отже, у кожному випадку це питання вирішується за розсудом суду, який обирає той чи інший принцип визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів з урахуванням конкретних обставин справи і даних про особу винного.

85. Призначення покарання за сукупністю вироків.

Стаття 71. Призначення покарання за сукупністю вироків

1. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначено­го за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

2. При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк по­карання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При складанніпокарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадця­ти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років. При складанні пока­рань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих по­карань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

3. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до ос­новного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.

4. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

5. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше злочинів, суд призначає пока­рання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у статті 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у частині другій цієї статті.

Призначення покарання за сукупністю вироків відповідно до ч. 1 ст. 71 КК здійснюється в два етапи. На першому з них суд призначає пока­рання (основне і додаткове) за знову вчинений злочин, керуючись статтями 65—67 КК, а при необхідності — і статтями 68—70 КК. На другому етапі до покарання, яке призначене за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком і визначає остаточне покарання за сукупністю вироків у тих максимально припустимих межах, що передбачені в ч. 2 ст. 71 КК.

Межі складання, а отже, і остаточне покарання за сукупністю вироків залежать: а) від виду покарання, який особа фактично відбуває або повин­на відбувати за попереднім вироком; б) від виду покарання, який призначе­ний за новим вироком; в) від розміру як невідбутого покарання, так і того, що призначене за новим вироком; г) від ступеня тяжкості того злочину, за вчинення якого особу засуджено як за попереднім, так і за новим вироками.

Остаточне покарання за сукупністю вироків може бути призначене су­дом і на строк понад п'ятнадцять років позбавлення волі, але не більше двад­цяти п'яти років за умови, якщо: а) хоча б один із злочинів, за який особу засуджено за новим чи попереднім вироками, є особливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК); б) за особливо тяжкий злочин судом призначене позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК), а не довічне позбавлення волі (ст. 64 КК);

в) загальний строк позбавлення волі при складанні тих видів покарань, що призначені судом за окремими вироками, у своїй сумі перевищує 15 років.

86. Поняття та види звільнення від покарання.

Стаття 74. Звільнення від покарання та його відбування

1. Звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбу­вання, заміна більш м'яким, а також пом'якшення призначеного покаран­ня, крім звільнення від покарання або пом'якшення покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування, може застосову­ватися тільки судом у випадках, передбачених цим Кодексом.

2. Особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання.

3. Призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановле­ної санкцією нового закону.

4. Особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бу­ти за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з ура­хуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільне небезпечною.

5. Особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених статтею 49 цього Кодексу.

У частині 1 ст. 74 КК передбачено: а) звільнення засудженого від реально призначеного покарання; 6) звільнення від подальшого відбування покарання і заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням;в) пом'якшення призначеного покарання.

Звільнення від покарання: а) щодо особи, засудженої за діяння, ка­раність якого законом усунена (ч. 2 ст. 74); 6) внаслідок втрати особою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74); в) у зв'язку із закінченням строків давності (ч. 5 ст. 74); г) за хворобою (ст. 84 КК); ґ) на підставі закону Ук­раїни про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК).

Звільнення від відбування покарання: а) з випробуванням (статті 75-78 КК); б) з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79 КК); в) у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК); г) умовно-достро­кове звільнення (ст. 81 КК); д) вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК); є) на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК).

87. Звільнення від покарань за хворобою.

Стаття 84. Звільнення від покарання за хворобою

1. Звільняється від покарання особа, яка під час його відбування за­хворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи можуть засто­совуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92—95 цього Кодексу.

2. Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку за­хворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.

3. Військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непри­датними до військової служби за станом здоров'я звільняються від по­карання.

4. У разі одужання осіб, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 або 80 цього Кодек­су, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медично­го характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаче­ними в частині п'ятій статті 72 цього Кодексу, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.

Звільнення від покарання через хворобу пов'язане з фактом захворю­вання засудженого, коли подальше відбування покарання стає неможливим і реалізація цілей покарання у зв'язку з цим не має реального виконання.

Звільнення від покарання відповідно до ч. 1 ст. 84 КК можлива за наяв­ності двох критеріїв — медичного та юридичного.

Медичний критерій свідчить про наявність у особи психічного захворю­вання — хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу психічної діяль­ності, слабоумства, іншого хворобливого стану психіки.

Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку за­хворіла на іншу важку хворобу, може бути звільнена від покарання або від його відбування за умови, що інше тяжке захворювання перешкоджає відбу­ванню покарання. Сам по собі факт іншого тяжкого захворювання не тягне за собою обов'яз­кового звільнення від покарання або його відбування. Вирішуючи питання про звільнення, суд у цьому разі враховує не тільки тяжкість захворювання, а й тяжкість і характер вчиненого злочину, поведінку засудженого під час відбування покарання, ставлення до праці та навчання, ступінь його виправ­лення, чи не ухилявся він від призначеного лікування в період відбування покарання, поведінку під час відбування покарання та інші обставини.

Військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або три­мання в дисциплінарному батальйоні, звільняються від покарання в разі визнан­ня їх непридатними до військової служби за станом здоров'я (ч. З ст. 84 КК).

Зазначений вид звільнення від покарання застосовується за наявності та­ких умов: а) від покарання звільняється військовослужбовець; б) засудже­ний до службових обмежень, арешту або тримання в дисциплінарному ба­тальйоні; в) визнаний непридатним до військової служби.

88. давність виконання обвинувального вироку.

Стаття 80. Звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку

1. Особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки:

1) два роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж об­меження волі;

2) три роки — у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

3) п'ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлен­ня волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

5) п'ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді позбав­лення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

2. Строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду.

3. Перебіг давності зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення засудженого для відбування покарання або з дня його за­тримання. У цьому разі строки давності, передбачені пунктами 1—3 час­тини першої цієї статті, подвоюються.

4. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення строків, зазна­чених у частинах першій та третій цієї статті, засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину.

5. Питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі.

6. Давність не застосовується у разі засудження за злочини проти ми­ру та безпеки людства, передбачені статтями 437—439 та частиною пер­шою статті 442 цього Кодексу.

Обвинувальний вирок внаслідок різних причин може бути не приведений до виконання (втрата документів, недбалість посадових осіб органів вико­нання покарання, стихійне лихо та ін.). Якщо ж вирок суду тривалий час не приводиться у виконання, то його виконання у деяких випадках є не­доцільним. Це пояснюється тим, що невчинення засудженим у цей період нового злочину свідчить, за загальним правилом, про «правове» виправлен­ня засудженого, втрату ним суспільної небезпечності, а отже, і застосування покарання є зайвим, воно не матиме належного карального і попереджуваль­но-виховного впливу.

Перебіг давності припиняється, якщо засуджений ухиляється від відбу­вання покарання.

Ухилення від відбування покарання — це умисне діяння (дія або бездіяльність) засудженого, спрямоване на те, щоб уникнути приведення об­винувального вироку до виконання. До таких дій слід відносити зміну прізвища, підроблення документів, зміну місця роботи, втечу з виправно-трудової колонії та ін.

Перебіг строку давності переривається, якщо до закінчення строків, за­значених у частинах 1 і 3 ст. 80 КК, засуджений вчинить новий середньої тяжкості (ч. З ст. 12), тяжкий (ч. 4 ст. 12) або особливо тяжкий злочин (ч. 5 ст. 12 КК).

89. Поняття та види звільнення від відбування покарання.

На відміну від звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом (крім звільнення від покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування - ч. 1 ст. 74 КК).

Звільнення від покарання можливе лише в тих випадках, коли його мета може бути досягнута без реального відбування покарання (в цілому чи його частини) або коли її досягнення надалі стає неможливим і безцільним (важка хвороба засудженого) чи недоцільним (давність виконання обвинувального вироку).

КК передбачає різні види звільнення від покарання. Їх частіше за все об'єднують у дві групи: звільнення безумовне і звільнення умовне.

При безумовному звільненні перед особою не ставляться які-не-будь вимоги в зв'язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов'язане з пред'явленням особі визначених законом вимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку. Їх порушення тягне за собою скасування застосованого судом звільнення від покарання.

До умовного звільнення від покарання належать: звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-79 КК), умовнодострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК); до безумовних - звільнення від покарання на умовах ч.4 ст. 74 і ст. 49 КК, звільнення у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК), заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК), звільнення від покарання за хворобою (ст. 84 КК).

Особливим видом звільнення від покарання є звільнення від покарання у разі прийняття нового закону, що виключає або пом'якшує призначене особі покарання (частини 2, 3 ст. 74 КК). Конституція України (ч. 1 ст. 58) та КК (ст. 5) встановлюють принцип, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти мають зворотну дію уразі, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Дія такого закону поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання, в тому числі на осіб, що відбувають або вже відбули покарання, але мають судимість. Якщо новий закон пом'якшує караність діяння, за яке засуджений відбуває покарання, призначена йому міра покарання, що перевищує санкцію знов виданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом.

Амністія і помилування частіше за все носять безумовний характер, хоча можуть бути (особливо амністія) й умовними.

90. Підстави та умови застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Стаття 75. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

1. Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, служ­бового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він мо­же прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробу­ванням.

2. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитово­го строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього.обов'язки.

3. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.

Відповідно до ч. З ст. 75 КК встановлення у вироку іспитового строку є невід'ємною ознакою звільнення від відбування покарання з випробуван­ням. За своїм змістом іспитовий строк — це певний проміжок часу, протя­гом якого здійснюється контроль за поведінкою засудженого, а сам він під загрозою реального відбування призначеного покарання зобов'язаний вико­нувати покладеш на нього обов'язки та інші умови випробування.

Іспитовий строк втілює в собі погрозу реального відбування призначено­го покарання, якщо засуджений не виконає умови випробування, і перспек­тиву остаточного звільнення від відбування покарання і навіть пільгового погашення судимості, якщо умови випробування будуть виконані.

91. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (підстави та умови застосування.

Стаття 81. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

1. До осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службо­вих обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дис­циплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, мо­же бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування пока­рання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або част­ково і від відбування додаткового покарання.

2. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення.

3. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим:

1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а та­кож у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчини­ла умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умис­ний злочин протягом невідбутої частини покарання.

4. У разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-достро­кове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, пе­редбаченими статтями 71 і 72 цього Кодексу.

Умовним таке звільнення називається тому, що воно не є остаточним. Особа звільняється від частини строку покарання під певною умовою — не вчинити нового умисного чи необережного злочину протягом невідбутого строку покарання, який залишився (невідбутої його частини).

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання застосо­вується за наявності таких обов'язкових умов у їх сукупності: по-перше, за­стосовується до особи, яка вчинила злочин у віці вісімнадцяти років; по-друге, особа відбуває основне покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дис­циплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі; по-третє, засуджений фактично відбув установлену законом частину призначе­ного судом покарання. Причому закон передбачає диференційовані строки залежно від тяжкості вчиненого злочину, виду покарання, призначеного за вироком суду, рецидиву злочинів, чи звільнялася особа раніше умовно-до­строково від відбування покарання.

Часткове звільнення від відбування покарання полягає у зменшенні строку або розміру додаткового покарання, наприклад, зменшенні розміру штрафу, строку позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, частки конфіскованого майна тощо.

92. Амністія та помилування (підстави застосування).

Стаття 86. Амністія

1. Амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб.

2. Законом про амністію особи, які вчинили злочин, можуть бути повністю або частково звільнені від кримінальної відповідальності чи від покарання.

3. Законом про амністію може бути передбачено заміну засудженому покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням.

Відповідно до ст. 92 Конституції України, Закону України «Про засто­сування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 р., амністія оголошується спеціальним законом, який приймається єдиним органом законодавчої вла­ди в Україні — Верховною Радою України.

Згідно з чинним законодавством до особи, яка вчинила злочин, може бути застосований один із таких видів амністії:

а) відмова в порушенні кримінальної справи (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК);

б) закриття кримінальної справи (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК);

в) звільнення від відбування основного і додаткового покарання (ч. 2 ст. 86 КК; ст. 5 Закону України «Про застосування амністії в Україні»);

г) звільнення від невідбутої частини основного і додаткового покарання (ч. 2 ст. 86 КК);

ґ) звільнення від основного покарання із залишенням додаткових мір по­карання (ст. 5 Закону України «Про застосування амністії в Україні»);

д) заміна покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаран­ням (ч. З ст. 86 КК).

Категорії осіб, щодо яких не допускається застосування амністії зазнача­ються у ст. З Закону України «Про порядок застосування амністії в Україні»:

а) до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбав­лення волі;

б) до осіб, що мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів;

в) до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держа­ви, бандитизм, умисне вбивство за обтяжуючих обставин;

г) до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого злочину, крім злочинів проти держави, бандитизм, умисне вбивство за обтяжуючих обста­вин, і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.

Законом про амністію можуть бути визначені й інші категорії осіб, на які амністія не поширюється.

Закриття справи внаслідок акту амністії не допускається, якщо обвину­вачений проти цього заперечує. Тоді провадження у справі продовжується у звичайному порядку (ч. 4 ст. 6 КПК) і підлягає судовому розгляду. За до­веденості вини особи суд виносить обвинувальний вирок і відповідно до ак­та про амністію звільняє засудженого від покарання.

Дата добавления: 2014-12-16