Тема 11. Соціологія конфлікту

Соціометрична процедура

1.Постановка завдання. Визначається мета і завдання дослідження: виявлення неформального лідера, розподіл роботи в підгрупі, призначення нового керівника, розподіл працівників для виконання конкретних завдань тощо.

2.Вибір об’єкта вимірювання: група в цілому, окремі підгрупи.

3.Визначення процедури проведення дослідження:

3.1. Непараметрична процедура – кожний працівник відповідає на питання картки без обмеження кількості виборів (табл. 10).

Якщо в групі, наприклад, 10 осіб, то кожний оцінює 9 своїх колег, тобто теоретично максимальна кількість виборів дорівнює 9. Якщо група нараховує понад 10 осіб, то кількість виборів стає занадто великою, необхідна комп’ютерна оброб­ка результатів.

Ця процедура має такі недоліки: 1) відсутня повна ано­німність, оскільки інакше не можна підвести загальні підсумки, сама постановка питання часто сприймається болісно в колективах і може створити конфліктну ситуацію; 2) з’явля­ється велика вірогідність випадкового вибору: вибирають усіх або відхиляють; 3) можуть давати свідомо неправильні відповіді, прикриваючись лояльністю до оточуючих і до експериментатора.

Таблиця 10. Приклад соціометричної картки при непараметричній процедурі

ПІБ членів групи, які беруть участь в опитуванні	Запитання
	3 ким би Ви хо­тіли пра­цювати разом над спільним проектом?	3 ким би Ви хо­тіли разом поїхати у від­рядження?	Кого б Ви за­просили до себе на день народження?	3 ким би Ви хоті­ли поділити­ся радістю, го­рем, вражен­нями?
1.
2.
3.
4.

3.2. Параметрична процедура, тобто з обмеженою кількістю виборів. Співробітникам пропонується зробити строго обме­жену кількість виборів з усіх членів даного колективу, наприклад, 5 із 15 осіб. Величина обмеження кількості соціометричних виборів одержала назву «соціометричне обмеження» або «ліміт вибору». У цьому випадку картка має інший вигляд (табл. 11).

Таблиця 11. Приклад соціометричної картки при параметричній процедурі

Тип запитання	Запитання	Прізвища працівників, які обираються
Робота	1. 3 ким би Ви хотіли працю­вати разом? 2. 3 ким би Ви хотіли разом вирішувати важливу творчу проблему? 3. Інше.
Дозвілля	1. Кого би Ви запросили зустрічати Новий рік? 2. 3 ким би Ви хотіли поділи­тися радістю, горем, вражен­нями? 3. Інше.

Вважається, що запровадження обмеження на кількість виборів підвищує надійність соціометричних даних і полегшує їх обробку.

4.Обробка отриманих даних. За результатами опитування складається соціометрична матриця, де згруповані відповіді членів колективу.

1. Конфлікти в суспільстві.

2. Конфлікти в організації. Управлінські конфлікти.

3. Глобальні і регіональні конфлікти.

3. Сімейні конфлікти: попередження і вирішення.

1. Суспільство як складний соціальний організм живе і розвивається за своїми законами. У ньому, як і в іншій соціальній системі, виникають конфлікти, адже економіка, політика, духовна сфера, організаційні та управлінські аспекти вносять певні корективи в соціальні взаємовідносини.

Об’єктивною основою виникнення конфліктів у суспільстві є наявність у ньому сукупності соціальних взаємовідносин особливого роду – між націями, державами, класами (соці­альними групами).

Під конфліктами в суспільстві розуміють конфлікти у різноманітних сферах суспільного життя (економічного, полі­тичного, соціального, духовного), в якому відбувається зіткнення інтересів, цінностей, поглядів і цілей окремих специфічних суб’єктів соціальних взаємовідносин – націй, держав, класів, партій, спілок тощо.

Конфлікти в суспільстві поділяються на чотири основні групи: економічні, політичні, соціальні, духовні. У кожній з груп, залежно від тих чи інших факторів, виділяють конкретні види конфліктів.

Економічні конфлікти виникають між суб’єктами соціальної взаємодії на підставі зіткнення економічних інтересів. Головним фактором, який визначає економічні конфлікти, є відносини власності. При цьому боротьба йде за розподіл впливу в сфері економіки: економічні ресурси, ринки збуту, пріоритет у виробництві товарів тощо. Основними суб’єктами економічних конфліктів є держави, фінансові корпорації, економічні союзи, організації та ін.

Економічні конфлікти можуть відбуватися як на макроекономічному, так і на мікроекономічному рівнях і втягувати до своєї орбіти тисячі і мільйони людей, політичні партії і держави. Такі конфлікти відрізняються і за формами свого прояву, основними серед яких є конкуренція, економічна блокада, ембарго, страйк тощо.

Управління економічними конфліктами передбачає всі види діяльності, які пов’язані з прогнозуванням, попередженням і розв’язанням конфліктів. Залежно від характеру конфлікту цей процес може відбуватися на різних рівнях: міждержавному, регіональному, місцевому. Окреме місце в управлінні еконо­мічними конфліктами належить державі з її законодавчою базою, яка повинна регулювати спірні питання у цій сфері.

Об’єктивні передумови виникнення політичних конфліктів полягають у політичних відносинах, ядром яких є відносини влади. Політичні конфлікти – це протиборство суб’єктів соціальної взаємодії (націй, держав, класів, політичних партій, організацій тощо) на основі протилежних політичних інтересів, цінностей, поглядів і цілей, які обумовлені положенням і роллю влади.

Поняття політичного конфлікту означає боротьбу різно­манітних суспільних сил за вплив в інститутах державної влади (уряді, Верховній Раді, регіональних органах управління, місцевих радах та ін.).

Основним предметом політичних конфліктів виступає державна влада, адже тільки вона дозволяє реалізувати різноманітні інтереси тих або інших політичних сил у всіх сферах суспільного життя.

Однією із суттєвих особливостей політичних конфліктів є те, що в них переплітаються практично усі суспільні інтереси – політичні, економічні, соціальні, духовні, ідеологічні. Через це політичні конфлікти є найбільш гострими і усеосяжними. Інтенсивність і гострота політичних конфліктів зумовлена тим, що вони завжди ідеологічно мотивовані і інституційно організовані.

Форми прояву політичних конфліктів відрізняються різноманіттям і динамікою. Значне поширення в політичній практиці дістали мітинги, демонстрації, страйки, політичні революції тощо. Особливою формою проявлення політичних конфліктів є війни і збройні конфлікти, які можна об’єднати в поняття військові конфлікти. Це особлива форма про­яву політичних конфліктів, адже будь-яка війна, за визначенням німецького військового теоретика XIX ст. К. Клаузевіца, є «продовження політики іншими, насиль­ницькими засобами».

Управління політичними конфліктами здійснюється на міжнародному, державному, регіональному та місцевому рівнях. Особливе місце належить державі, політичним партіям та міжнародним організаціям (ООН, НАТО, ПАРЄ та ін.)

Об’єктивна основа виникнення соціальних конфліктів полягає в протиріччях соціальної сфери, основними харак­теристиками якої є: 1) умови праці і дозвілля; 2) рівень доступності культурних благ та послуг (освіти, інформації, мистецтва та ін.); 3) гарантії безпеки та життєдіяльності (охорона здоров’я, соціальний захист, працевлаштування та ін.); 4) можливості соціальних переміщень і життєвого самовиз­начення (вибір професії, місця проживання та ін.).

Соціальні конфлікти тісно пов’язані з економікою і політикою держави і виникають як результат порушення прав і гарантій громадян, які належать до тих чи інших соціальних груп. Основними формами проявлення соціальних конфліктів є невдоволення громадян, їхній протест проти існуючої соціальної ситуації, акти непокори тощо. Зростаюче невдоволення громадян у соціальній сфері може призвести до соціального бунту (вибуху), який може набути політичного забарвлення, що пов’язано з поваленням існуючої влади.

Отже, соціальні конфлікти – це особлива форма проти­борства громадян з владними структурами, що зумовлена обмеженням інтересів громадян, а також порушенням їх прав і гарантій у соціальній сфері.

Управління соціальними конфліктами – складний і суперечливий процес. Основним його завданням є прогно­зування і попередження таких конфліктів. Особлива роль в управлінні соціальними конфліктами належить органам соціального управління (Міністерство праці і соціальної політики України, профспілкові органи, фонди соціального стра­хування та ін.), які на основі інформаційно-аналітичної діяльності відслідковують причини загострення конфліктних ситуацій і проводять науково обґрунтовану соціальну політику.

2. Організація є основним осередком у соціальній структурі сучасного суспільства. Соціальне життя людей відбувається в тих або інших організаціях – виробничих, наукових, комер­ційних, суспільних та ін. Складна система відносин в організації є об’єктивною передумовою виникнення різноманітних конфліктів, які є специфічними як за змістом і динамікою, так і за способами їх розв’язання.

Організація – це соціальна група, яка об’єднує людей, діяльність яких свідомо координується і спрямовується для досягнення загальної мети. Організація як соціальний інститут має ряд властивостей: об’єднання у своєму складі не менше двох осіб; наявність загальної мети, заради якої вона створена; спільна праця під загальним керівництвом; наявність чіткої структури управління з розподілом прав і обов’язків між працівниками,

Кожна організація характеризується внутрішнім і зов­нішнім середовищем. Основу внутрішнього середовища становлять її функціональна структура, мета і завдання, ресурси, технології та комунікації. Зовнішнє середовище включає в себе фактори й соціальні умови, які впливають на організацію зовні (споживачі і постачальники ресурсів, конкуренти, закони і державне регулювання, профспілки, стан економіки, політичні й соціокультурні фактори, науково-технічний прогрес, між­народні події тощо). Саме фактори внутрішнього і зовнішнього середовища становлять причини організаційних конфліктів.

Конфлікти в організації – це конфлікти, які виникають між суб’єктами соціальної взаємодії всередині організації.

Особливе місце в управлінні організаційними конфліктами займає їх прогнозування і попередження на основі контролю рівня соціальної напруженості. У соціології конфлікту розроб­лено методику оцінювання конфліктності організації на основі визначення інтегрального показника соціальної напруженості. Цей показник розраховується методом факторного аналізу за формулою:

К= (Х1 + Х2 +...Хn) / P,

де К - коефіцієнт соціальної напруженості;

Хn ~ фактори незадоволеності (заробітною платою, умовами праці, стилем управління тощо);

Р - кількість факторів, які спричинюють незадоволення більш як у половини опитаних.

Шкала оцінювання конфліктності:

К < 20 % - задовільний стан стосунків;

20% <К<40% - нестійкий стан стосунків;

40% <К<70 % - передкризовий стан стосунків;

К> 70 % - кризовий стан стосунків.

Ознаки соціальної напруженості можуть бути виявлені також методом звичайного спостереження. Ознаки конфлікту, що назріває в організації: стихійні мітинги та страйки; збільшення кількості неявок на роботу; зниження продук­тивності праці; збільшення кількості локальних конфліктів; масові звільнення працівників за власним бажанням; розпо­всюдження чуток; колективне невиконання вказівок керів­ництва; зростання емоційної напруженості.

Однією з найважливіших особливостей управління орга­нізаційними конфліктами є те, що їх регулювання і розв’язання ґрунтується на нормативно-правовій базі (від Конституції України до установчих документів організації, що визначають систему прав, обов’язків, норм та правил усіх її членів).

Однією із складних сфер соціальних стосунків є управлін­ські стосунки. Вони виникають у процесі здійснення функцій управління в різних сферах соціальної дійсності – економіці, політиці, соціальному і духовному житті. Управління як один із найскладніших видів соціальних стосунків пов’язано з багатьма проблемами й протиріччями, які створюють перед­умови для конфліктів у цій сфері.

Управління як.складний процес включає в себе функції планування, організації, мотивації та контролю діяльності соціальних суб’єктів. Об’єктивні передумови виникнення конфліктів у сфері управління пов'язані з основним завданням управлінської діяльності, яка зводиться до забезпечення цілеспрямованої, скоординованої роботи як окремих учасників спільної праці, так і трудових колективів у цілому. У процесі такої роботи інтереси суб’єктів соціальної взаємодії не завжди збігаються, часто бувають протилежними, що й призводить до конфліктів.

Конфлікти у сфері управління – це конфлікти, які виникають у системах соціальної взаємодії суб’єктів та об’єктів управління.

Протиріччя в сфері управлінських стосунків досить різноманітні і мають деякі особливості. Основним є протиріччя між формальними груповими нормами (бюрокра­тичними правилами) системи управління і потребами у свободі дій і самовираженні суб’єктів управління. Це основне протиріч­чя дає змогу виділити ряд інших: протиріччя кар’єри; підбору і розстановки кадрів; делегування повноважень; протиріччя, які пов’язані з порушенням функцій об’єктів управління тощо.

Конфлікти у сфері управління мають декілька форм прояву. Усі вони пов’язані з об’єктивним процесом дезорганізації в управлінській діяльності.

Дезорганізація – це такий стан управлінської взаємодії, при якому існуючі групові норми, адміністративно-бюрократичні правила приходять у невідповідність з новими умовами і факторами.

Стан дезорганізації проявляється в різних формах боротьби між тими суб’єктами управління, які відстоюють застарілі форми управлінських відносин, і тими, хто виступає за їх приведення у відповідність до сучасних умов. У кінцевому підсумку така боротьба переходить у конфлікт, який може проходити в трьох основних формах:

- неузгодженість,

- напруженість,

- конфронтація.

Неузгодженість – це відмова певних суб’єктів чи об’єктів управління від приписаних шаблонів і норм поведінки. Неузгодженість як форма управлінського конфлікту харак­теризується свідомим порушенням узгоджених дій, пов’язаних з виконанням функцій управління. Це невиконання так чи інакше своїх обов’язків, легітимність яких у змінених умовах піддається сумніву.

Напруженість – це більш гостра форма управлінського конфлікту, яка зачіпає підвалини існуючої системи управління. Напруженість як форма управлінського конфлікту характери­зується різким зростанням свідомих порушень управлінських дій збоку різних суб’єктів управління.

Конфронтація – ще глибша форма управлінського кон­флікту. Вона характеризується жорсткою конкуренцією на фронті кар’єрних спрямувань певних суб’єктів управління і застосуванням крайніх засобів і методів протиборства: організації групових протестів, підсиджувань колег, звільнення суперників та ін. Конфронтація – це найгостріша форма управлінського конфлікту, яка може призвести до розколу і ліквідації існуючої системи управління.

Безпосередніми суб’єктами, діяльність яких пов’язана із запобіганням і розв’язанням конфліктів у сфері управління, є саме керівники. Причому головна роль у цьому процесі відводиться керівникові тієї ланки управління, в якій назріває або виник конфлікт, або керівникові вищої ланки. У цьому полягає одна з особливостей процесу запобігання і розв’язання управлінських конфліктів.

З метою запобігання управлінським конфліктам керівникові будь-якого рангу важливо налагодити зворотний зв’язок з усіма ланками та об’єктами управління.

Це перша необхідна умова запобігання конфліктам в управлінській діяльності. Другою умовою є постійна корекція стилю, форм, методів та засобів управління з урахуванням конкретних умов. Зокрема, керівник повинен володіти різно­манітними формами впливу на підлеглих:

· прямий вплив (наказ, директива, розпорядження та ін.);

· вплив через мотиви і стимули (стимулювання потреб та інтересів з метою бажаної поведінки і діяльності);

· вплив через систему цінностей (виховання, освіта, засоби масової інформації);

· вплив через навколишнє соціальне середовище (зміна умов праці, статусу в організації, системи взаємодії тощо).

Суттєву роль у забезпеченні об’єктивності рішень з управ­лінських конфліктів відіграють демократичні механізми (гро­мадськість, засоби масової інформації тощо) і правові гаранти (суди, прокуратура, комісії з трудових спорів та ін.).

3. Проблема глобальних і регіональних конфліктів є однією з складних і недостатньо розроблених в конфліктології. Вона виходить за рамки соціології конфлікту і безпосередньо пов’язана з глобальними проблемами сучасності, які за своєю суттю є філософськими.

Слово «глобальний» означає «той, що охоплює всю земну кулю, всесвітній, планетарний». Отже, кажучи про глобальний конфлікт, ми маємо на увазі такий конфлікт, який за масштабом є загальнопланетарним і зачіпає інтереси всього людства.

Глобальні конфлікти несуть загрозу існуванню людства або окремих цивілізацій. Приклади подібних конфліктів можна знайти в міфах, легендах, біблійних сюжетах. Наприклад, широко відомий Всесвітній потоп як катастрофа, що стала проявом конфлікту між людьми і Богом.

Ще на початку XX століття проблема глобальних конфліктів була досить абстрактною і знаходила відображення в роботах низки вчених (В.І.Вернадський, Е.Леруа, А. Швейцер та ін.) лише як постановочна в науці. Сьогодні ж людство впритул зіткнулося з можливістю виникнення глобальних конфліктів, які можуть перейти, наприклад, в світову ракетно-ядерну війну або екологічну катастрофу. Можливі і інші форми таких конфліктів. Всі вони пов’язані з проблемами особливого роду, які у філософському трактуванні одержали назву глобальних проблем сучасності.

Виходячи з вищесказаного, можна дати наступне визначення даного феномена.

Під глобальними конфліктами слід розуміти конфлікти, обумовлені глобальними проблемами сучасності, які зачіпають інтереси всього людства і несуть загрозу існуванню цивілізації.

Приведене визначення дозволяє виділити ряд особливостей глобальних конфліктів.

1. Глобальні конфлікти – це конфлікти цивілізаційного, планетарного масштабів. Вони зачіпають інтереси і долі всіх людей планети.

2. Небезпека виникнення глобальних конфліктів з’являється на певному етапі розвитку людства – в середині XX сторіччя, коли розвиток науки і техніки істотно розширив межі втручання людини в природу і докорінно змінив принципи соціальної взаємодії людей, їх потреби й духовну культуру. В цей період зі всією очевидністю стали виявлятися проблеми, які несуть загрозу існуванню самих основ життєдіяльності розумної цивілізації, природному розвитку живої і неживої природи. У зв’язку з цим важливо відзначити, що сам термін «глобальні проблеми» вперше з’явився наприкінці 60-х років минулого століття на Заході і набув широкого розповсюдження завдяки діяльності Римського клубу (Римський клуб – міжнародна громадська організація, заснована в 1968 році з метою розвитку людства в епоху науково-технічної революції. Зіграла важливу роль в привертанні уваги світової спільноти до глобальних проблем).

3. Глобальні конфлікти є дисфункціональними, вони несуть загрозу існуванню людства. Тому головна задача, яка стоїть перед світовою спільнотою, – не припуститися виникнення і розвитку таких конфліктів.

4. Глобальні конфлікти мають симптоми, які є не менше небезпечними для людства, ніж самі конфлікти. Такі симптоми виступають у формі загострення суперечностей в системах «людина - природа», «людина - техніка», а також в міждержавних відносинах. Більш відчутні і серйозні симптоми глобальних конфліктів виявляються в аваріях і катастрофах з великим числом людських жертв. Прикладом тому можуть служити аварії на Чорнобильській АЕС, на крупному хімічному підприємстві в Словаччині, яка призвела до надзвичайно небезпечного зараження вод Дунаю, та ін.

Однією з істотних особливостей глобальних конфліктів є те, що образ конфліктних ситуацій як один із структурних елементів будь-якого конфлікту знаходить своє відображення в суспільній свідомості людей. Особлива роль у формуванні такого образу належить засобам масової комунікації.

Процес управління глобальними конфліктами зводиться до їх прогнозування і своєчасного запобігання. Суб’єктами такого управління є окремі держави, союзи держав, міжнародні організації і громадські рухи. Але слід відмітити, що відсутність єдиного суб’єкта управління глобальними конфліктами в світовій спільноті не дозволяє ефективно вирішувати багато проблем планетарного характеру. У зв’язку з цим здається розумною ідея створення всесвітнього координаційного центру з глобальних проблем сучасності, який об’єднував би зусилля всіх держав і світової громадськості в боротьбі за безпеку нашої цивілізації.

Об’єктивну основу прогнозування глобальних конфліктів складають життєво важливі суперечності, з якими зустрілося людство в процесі свого соціально-культурного розвитку в середині XX століття. Найбільш значимими з них є: а) суперечності в системі «суспільство - природа» або «людина-природа»; б) суперечності між розвиненими країнами і тими, що розвиваються; в) суперечності між ядерними державами у сфері військово-політичних відносин; г) демографічні суперечності.

Запобігання глобальних конфліктів зводиться до адекватного вирішення протиріч планетарного характеру. В даному випадку йдеться про вирішення глобальних проблем сучасності.

Перш за все слід зазначити, що розв’язання таких проблем є можливим лише на основі об’єднання зусиль всього людства перед лицем катастрофи, що насувається. В цьому значенні з’єднані зусилля людей всього світу повинні бути спрямовані на рішення низки проблем, які самі по собі носять філософський характер, а саме:

· забезпечення мирних умов співіснування всіх народів планети, скорочення військових витрат, ліквідація зброї масового ураження;

· подолання соціально-економічної і культурної відсталості країн, що розвиваються, і створення для них рівних умов і можливостей в єдиному цивілізаційному процесі розвитку;

· зміна характеру екологічної діяльності людини, формування нової екологічної культури серед широких прошарків суспільства;

· розробка взаємоузгодженої міжнародної політики щодо забезпечення демографічної безпеки;

· управління процесом розвитку науки, техніки і культури на основі всебічного передбачення соціальних наслідків цього процесу.

Під регіональними конфліктами слід розуміти конфлікти, які виникають на основі протиріч, що складаються між окремими державами, коаліціями держав або окремими регіональними суб’єктами соціальної взаємодії всередині держави, і охоплюють великі географічні і соціальні простори.

Регіональні суб’єкти соціальної взаємодії всередині держави – окремі адміністративно-територіальні утворення зі своїми економічними, політичними, духовними і іншими інтересами і цінностями.

Дата добавления: 2014-11-29