Концептуальні положення систем розвивального навчання Л. Виготського та Л. Занкова

Традиційний спосіб масового навчання, який спира­ється на класно-урочну систему, сформувався у XVIII— XIX ст. Замінивши в нових історичних умовах індиві­дуальний характер навчання, він зберіг його основні ознаки і завдання — навчити дитину читати, писати, рахувати та виконувати прості види людської діяльно­сті, тобто формувати людину-виконавця.

У психології тривалий час існувало теоретичне уяв­лення про природний розвиток дитини та її інтелекту. Швейцарський психолог і педагог Жан Піаже (1896— 1980) описав його стадії, визначивши вік від семи до де­сяти років як час становлення конкретних операцій ми­слення. На цьому ґрунтується педагогічний принцип до­ступності: дитині можна давати ту кількість знань і в тій формі, яка доступна її інтелекту. Отже, у початкових класах закріплюється конкретне мислення, на якому бу­дується навчання, а в середніх — теоретико-дослідницьке, що підводить до розв'язання практичних завдань.

Однак на практиці виявилося, що більшість учнів не володіє необхідними здібностями для засвоєння знань. Це спричинило суперечність між масовістю середньої ос­віти та інтелектуальним потенціалом дітей, зниження інтересу до знань у середніх класах, зростання рівня під­літкової злочинності тощо. Постала нагальна потреба ре­формування традиційних методів навчання.

На початку 30-х років XX ст. російський психолог-гуманіст Лев Виготський (1896—1934) обґрунтував можливість і доцільність навчання, орієнтованого на розвиток дитини як на пряму та безпосередню мету. Не заперечуючи необхідності засвоєння знань, умінь та на­вичок, Л. Виготський розглядав їх лише як найважливі­ший засіб розвитку учнів. Він виявив, що розвиток інте­лекту дитини відбувається через зону найближчого ро­звитку — сукупність знань і прийомів діяльності, якими вона ще не володіє, але які може опанувати в найближчо­му майбутньому. Зона найближчого розвитку визначаєть­ся складністю завдань, які учень ще не може виконати са­мостійно, проте робить це за допомогою дорослих. Л. Ви­готський вважав, що «тільки те навчання в дитячому віці добре, що випереджає розвиток і веде розвиток за со­бою...». Цю концепцію підтримав українсько-російський педагог Сергій Рубінштейн (1889—1960), який висловив думку, що «дитина не розвивається і виховується, а роз­вивається, виховуючись та навчаючись, тобто саме визрі­вання і розвиток дитини у процесі навчання не тільки проявляються, а й удосконалюється».

У 60—70-ті роки колектив під керівництвом учня Л. Виготського Леоніда Занкова (1901—1977) вперше в педагогічній науці здійснив фундаментальне дослі­дження об'єктивного закономірного зв'язку між побу­довою навчання (зміст, методи, конкретні методики) та перебігом загального розвитку школярів, що мало на меті створення системи навчання, за якої досягався б вищий рівень розвитку молодших школярів, ніж за тра­диційного навчання. При цьому рівень розвитку учнів експериментальних класів порівнювали з рівнем ро­звитку дітей у звичайних класах.

Запропонована Л. Занковим дидактична система є ефективною на всіх етапах процесу навчання. Однак, незважаючи на її продуктивність у загальному розвит­ку учня, вона досі залишається не реалізованою, бо вчи­телі не підготовлені до забезпечення нових програм від­повідними педагогічними технологіями.

Л. Занков довів, що перевантаження учнів, які не встигають, тренувальними вправами ще збільшує від­ставання. Для того щоб слабкі учні успішно оволоділи знаннями, необхідно забезпечити зрушення в їхньому загальному розвитку. Це потребує особливої уваги до формування мотивів учіння. У підготовці уроку беруть участь діти, але головна роль належить досвідченому вчителю. Педагоги переважно заздалегідь повідомля­ють тему уроку, дають завдання підготувати до нього матеріал. На початку уроку клас пропонує план роботи. Одразу розпочинається обговорення, обмін думками. Педагог звертається не тільки до інтелектуальної, а й до моральної сфери дитини, її суб'єктивного досвіду. Кож­не новоутворення молодшого школяра розглядається як результат взаємодії розуму, волі, почуття учнів, тобто як результат діяльності цілісної особистості. Тому їх формування і сприяє розвитку особистості загалом.

Система розвивального навчання основана на таких взаємопов'язаних принципах:

— навчання на високому рівні складності (навчання не перевищує «середню норму» складності, а розкриває ду­ховні сили дитини, дає змогу пізнавати суть виучуваних явищ із залученням учнів до цінностей науки і культури);

— навчання швидким темпом (діти безперервно зба­гачують свій розум різноманітним змістом, який створює сприятливі умови для глибшого осмислення здобутих знань; дієвим у такому навчанні є застосування диферен­ційованого підходу, за яким одні і ті самі теми програми сильні та слабкі учні вивчають із різною глибиною);

— провідної ролі теоретичних знань (головним у навчальному процесі є розмежування ознак виучуваних об'єктів і явищ; у формуванні понять, способу мислення і діяльності домінує дедуктивний метод, що приділяє значну увагу розвитку аналізуючого спостереження);

— усвідомлення школярами процесу учіння (на­вчальний процес має бути організований так, щоб учень усвідомлював способи дії та операції, з'ясував для себе порядок розміщення матеріалу, необхідність заучуван­ня певних його елементів);

— цілеспрямованої і систематичної роботи для ро­звитку всіх учнів (виявлення і корекція тих аспектів психічного розвитку учнів, відставання в яких є основ­ною причиною неуспішності; робота зосереджена не на збільшенні кількості тренувальних вправ, а на їх систе­матичності).

Набуття дитиною потреби в навчальній діяльності, відповідних мотивів сприяє бажанню навчатися, а ово­лодіння навчальними діями формує вміння навчатись, що характеризує молодшого школяра як суб'єкта на­вчальної діяльності.

Завдяки розвивальному ефекту системи Л. Занкова було розкрито невикористані резерви у розвитку свідо­мості та мислення учнів початкових класів. На його думку, побудова навчання є і причиною, і наслідком розвитку школяра. Однак у цій системі недостатньо ві­дображене організування навчального спілкування як засіб створення зон найближчого розвитку.

Упровадження технології Л. Занкова дало розвивальний ефект у сфері таких психічних процесів, як спостережливість, мислення тощо. У цьому полягає науково-практичне значення пошуків його колективу. Творчі кола вчених намагалися, наслідуючи всі основні моменти теорії Л. Виготського, Л. Занкова, Д. Ельконіна, перетворити її на розгорнуту систему.

Дата добавления: 2014-11-29