Становлення законодавства про виконавче провадження в Україні

У СИСТЕМІ ЮРИСДИКЦШНОІ ДІЯЛЬНОСТІ

ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ

Виконання як елемент діяльності супроводжує попередню діяльність юрисдикційного органу щодо розгляду та вирішення спо­ру. Виконувати необхідно щось, тобто акт уповноваженого ор­гану чи особи. Тому виконання рішення і є кінцевим етапом юрисдикційної (правозахисної) діяльності. Без реалізації цієї стадії (етапу) втрачається сенс попередньої діяльності суду та інших органів (осіб), які уповноважені на здійснення захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, територіальних громад чи держави.

Виконанням рішення суду та інших юрисдикційних органів завершується процес захисту суб'єктивних майнових та особи­стих немайнових прав громадян та юридичних осіб шляхом їх фактичної реалізації у спосіб та порядок, визначений Консти­туцією та законами України.

Відповідно до ст. 124 Конституції України та ст. 11 Закону України "Про судоустрій України" рішення суду підлягає виконанню як за колом осіб, так і у просторі (є обов'язковим до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організа­ціями, громадянами та юридичними особами на всій території України). Враховуючи, що захист прав здійснює низка органів та осіб, лише при виконанні такого юрисдикційного рішення захист прав набуває реального змісту, доконаного вигляду.

Адже, щоб поновити порушене право, не завжди достатньо отримати захист з боку суду чи інших юрисдикційних органів у формі владного рішення. Його слід реалізувати, виконати.

В Україні законодавство про виконання рішень суду та ін­ших органів становило інститут цивільного процесуального за­конодавства. Основними актами був Цивільний кодекс України від 18 липня 1963 р. (далі — ЦПК) та Інструк­ція про виконавче провадження затверджена наказом Міністра юстиції СРСР від 15 листопада 1985 р. № 22. Виконання рі­шення було покладено на судових виконавців, які працювали при народних судах.

1998 року було прийнято Закон України "Про державну ви­конавчу службу України", який скасував інститут судових ви­конавців, поклавши завдання виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів на спеціально сформовану службу в структурі Міністерства юстиції України (Мінюсту) — Держав­ну виконавчу службу (ДВС).

Для успішного виконання завдань нової структури у 1999 році Верховна Рада України прийняла Закон «Про виконавче провадження», а Мінюст — Інструкцію про проведення виконавчих дій. Ці акти стали базовими у діяль­ності ДВС. Зміни у законодавстві про організацію та здійснен­ня виконання вимагали, своєю чергою, змін до чинного зако­нодавства України, яке тією чи іншою мірою стосувалося ви­конавчого провадження. Це було зроблено вже у 2000 році.

Однак це не створило достатніх умов для успішної та ефективної роботи ДВС.

Вихід із цієї ситуації було знайдено у 2002 році шляхом при­йняття низки актів Кабінету Міністрів України, а також узгод­жених рішень Мінюсту та інших правоохоронних органів що­до координації їх діяльності. Пошук оптимальних способів організації та забезпечення ефективності у діяльності органів ДВС, практика застосування законодавства про виконавче про­вадження зумовили внесення змін та доповнень до чинного за­конодавства, що й було зроблено Верховною Радою України законами від 28 листопада 2002 р. та 30 липня 2003 р.

Цей процес триває і нині, зокрема у ході реформування процесуального законодавства, наприклад у зв'язку з прийнят­тям 18 березня 2004 р. нового Цивільного процесуального ко­дексу України (далі— ЦПК 2004 р.).

Хоча й надалі законодавство про виконавче провадження ви­знають складовою цивільного процесуального, питання про міс­це виконавчого провадження у системі права завжди перебува­ли у центрі уваги юридичної науки. З часу виокремлення дер­жавних виконавців у самостійну структуру ці питання набули нового звучання. Деякі автори розглядали виконання судових рішень саме як стадію процесу (П. П. Заворотько, В. В. Кома-ров, В. В. Баранкова). Окремі науковці вважають, що виконан­ня рішень — це окремий вид провадження (В. М. Шерстюк, В. І. Тертишніков); хоча висловлювали і висловлюють думки про існування окремої галузі права - виконавчого права (М. К. Юков). Останнім часом в Україні є тенденція щодо ви­знання адміністративно-процесуальної природи виконавчих правовідносин (М. Й. Штефан, С. Я. Фурса, С. В. Щербак), хоча збільшується й кількість прихильників визнання за вико­навчим провадженням статусу самостійної галузі права, під назвою «цивільне виконавче право»

Дата добавления: 2014-11-29