Загальна характеристика

Заняття № 3

Література. Усна народна творчість. (2 год.)

Усна народна творчість - словесна час­тина складних явищ народної культури, які нерідко поєднують у цілісному комплексі різні види й форми творчої діяльності (слово, музику, хореографію тощо). На означення таких явищ європейська наукова традиція пропонує термін фольклор, що в перекладі з англійської означає «народні знання, на­родна мудрість». Науку про усну народну творчість називають фольклористикою.

Фольклорні твори за родовою ознакою поділяють на епічні, ліричні і драматичні. В межах родів твори відповідно до поетики та функціональних прикмет поділяють на жанри. В залежності від історичних умов кожен жанр переживав «сприятливий» і «несприятливий» періоди свого побутуван­ня, виявлені в етапах виникнення, поши­рення, включення до масового репертуару, старіння та занепаду.

Найдавніші прояви словесної творчості припали на період формування людської мови. Протягом ряду століть у всіх народів переважав фольклорний тип поетичної твор­чості. Йому властиві такі риси: усність, тра­диційність, варіантність, поєднання слова з елементами інших мистецтв, безпосеред­ність контакту виконавця зі слухачем, ко­лективність.

Фольклор тісно пов'язаний з народним життям. Він віддзеркалює народні міфоло­гічні уявлення, вірування, мораль, родинні взаємини та історичну пам'ять. Усна народ­на творчість співвідноситься з таким етапом людського буття, коли «фольклорним» спо­собом відбувалося пізнання та відображення дійсності, а також акумулювався засвоєний досвід. За типом світосприйняття фольклор тісно пов'язаний зі світом міфології, однак як явище мистецтва, споріднений з літера­турою. Подвійна природа фольклору ро­бить його посередником між найдавнішою міфологією та літературою. Остання вини­кає разом із зародженням писемності. І хоч історично література пов'язана з усною народною творчістю, характер писаного сло­ва значно відрізняється від усного.

На відміну від літературного твору, який має визначене авторство, фольклор -це творчість анонімна. Нерідко траплялося так, що пісню складав один народний спі­вець, орієнтуючись на культурні очікування певного кола слухачів. Передаючись з уст в уста та зазнаючи змін, вона втрачала ав­торство і ставала надбанням колективної пам'яті. Таким чином, фольклор є колек­тивним явищем.

Колективність фольклорної творчості не означає її повного знеособлення. Талановиті народні автори та виконавці відчутно впли­вали на вдосконалення творів, враховуючи історичні зміни та Пов'язані з ними акту­альні культурні запити колективу. Деякі фольклорні жанри набували масового по­ширення, натомість інші вимагали від ви­конавця спеціального навчання, особливого музикального або акторського обдарування. У ряді випадків можна говорити про про­фесіоналізацію народних виконавців. Вини­кали своєрідні професії, що відповідали ду­ховним потребам тих чи інших суспільних груп. Такими професійними виконавцями в українській народній традиції були, зо­крема, лірники, кобзарі, бандуристи, тісно пов'язані з ідеологією козацької верстви.

Важливо усвідомлювати, що запис словес­ної частини фольклорного тексту - це лише сурогатна форма, яка не враховує реальної ситуації побутування народного мистецтва. Ця ситуація передбачає існування фольклор­ного твору в цілісному мистецькому комп­лексі та одночасно в кількох рівноцінних варіантах. Варіантність є наслідком усного побутування фольклорного твору в різних регіонах та в різні історичні періоди. Поши­рення в численних варіантах забезпечувало тривале існування твору, оскільки зміни, які вносилися виконавцями, сприяли адаптації текстів до вимог конкретного культурного середовища та актуальних запитів часу. Усна народна творчість - важлива час­тина національної культури. Вона є джере­лом пізнання історії народу, його суспільної свідомості, етичних норм та естетичних уяв­лень.

Фольклор здійснив відчутний вплив на становлення й розвиток літератури. Народ­нопоетичні мотиви відіграли помітну роль у формуванні літературних сюжетів, а фольк­лорні теми, образи, персонажі використову­валися й переосмислювалися літературою упродовж всього її існування. Письменники завжди запозичували з народної творчості символіку, використовували і модифікували фольклорні жанри.

У цілому народна творчість - явище багатовимірне. Важко переоцінити її пізна­вальне та виховне значення. Зберігаючи у сконцентрованій формі інформацію про різноманітні прояви життя етнічного колек­тиву, вона є яскравою і своєрідною версією духовної історії народу.

Календарно-обрядова поезія

Одним з найбільш давніх явищ українсь­кого фольклору є календарно-обрядова по­езія. Вона виникла ще в дохристиянський період і була нерозривно пов'язана з річною господарською діяльністю та родинним по­бутом. Цикли календарно-обрядової поезії співвідносилися з певними періодами хлібо­робського року та відповідними трудовими процесами. До календарно-обрядової твор­чості належать колядки та щедрівки, вес­нянки, русальні, купальські, * жниварські пісні тощо.

В давнину словесна частина календар­ного обряду виконувала магічну функцію. Вона ґрунтувалася на вірі у здатність сло­весних заклинань впливати на сили приро­ди та життя людей. З часом магічна функ­ція календарної обрядовості поступилася естетичній. Традиційне селянське середо­вище, визначене хліборобською спеціаліза­цією, надовго затримало календарні обряди. З року в рік вони супроводжували життя українського селянина, визначаючи в ньо­му кульмінаційні моменти з їх урочистою, святковою атмосферою. Бувши в основі своїй традиційним, календарне кола щороку ніби по-новому відкривалося для хлібороба в емоційному колективному співпереживан­ні природних та господарських процесів.

Українські народні обряди зазнали від­чутного впливу християнства. У свою чергу християнська традиція увібрала в себе ок­ремі елементи архаїчної обрядовості. Трива­ла взаємодія церковного та хліборобського календарів витворила яскравий культурний феномен українського народного обряду.

Колядками та щедрівками називають різдвяно-новорічні величальні обрядові піс­ні, генетично пов'язані з аграрним культом. Під впливом християнства їх побутування було погоджене зі святкуванням Різдва та Нового року. Відповідно вони розрізняються за часом виконання - колядки виконують­ся перед Різдвом, а щедрівки - проти Ново­го року (за юліанським календарем). Часто щедрівку можна впізнати та відрізнити від колядки за наявністю традиційної формули «Щедрий вечір, добрий вечір...». В обрядах колядування та щедрування брала участь переважно сільська молодь. Напередод­ні Різдва гурт молоді, обравши «отамана», «скарбника» й «міхоношу», ішов від хати до хати й виконував колядки - величання господарям і членам їхньої родини з поба­жанням сімейного щастя, щедрого врожаю та достатку. За виконання пісень колядни­ки одержували подарунки. Колядування не­рідко поєднувалося з обрядом водіння кози та різдвяною вертепною виставою. Напере­додні Нового року молодь обходила село, виконуючи щедрівки, а вранці наступного дня господарів вітали діти, співаючи засівальних пісень з побажанням добробуту на цілий рік. Слід також згадати про церковні колядки, в яких передається емоційне пере­живання різдвяних подій.

В календарному колі за колядками та щедрівками ідуть веснянки (в Галичині - гаївки, гагілки). Це календарно-обрядові твори, присвячені приходу весни. Старовин­ні веснянки супроводжували розгортання магічного ритуального дійства, покликано­го вплинути на сили природи. Як правило, веснянки виконувалися дівчатами. Частіше це були хороводні лісні, в яких з радісним піднесенням віталося весняне пробудження природи та висловлювались сподівання на щедрий врожай. Існує також велика група веснянок пізнього походження. Це твори ліричного та жартівливого характеру, які практично втратили зв'язок з ритуальною обрядовістю. У таких веснянках переважа­ють мотиви кохання, а самі твори наближа­ються до ліричних пісень.

Наприкінці весни або на початку літа виконувались русальні пісні. В давнину вони супроводжували обряд русалій, який припадав на так званий русальний тиждень. Русальним, «зеленим», «клечальним» на­зивали тиждень перед святом Трійці. Три останні дні цього тижня і три перші дні наступного називають зеленими святами. Тоді селяни прикрашали зіллям та гілками дерев свої помешкання. За народними віру­ваннями, саме в цей час прокидалися мерці й виходили з води русалки. Вважалося, що вони могли впливати на життя й добробут мешканців села. Русальні пісні виконува­ли роль магічних заклинань, потрібних для здобуття прихильності надприродних істот.

Яскравим проявом українського кален­дарного обряду є свято Івана Купала. Це свято літнього сонцестояння, яке відзнача­лося в ніч з 23 на 24 червня (з 6 на 7 лип­ня за григоріанським календарем). У цей час сільська молодь збиралася біля річок або озер. Там розпалювали багаття, влашто­вували ігри, водили хороводи, ворожили, виконували купальські пісні. Головними атрибутами свята були Купало і Марена - опудала, які підлягали ритуальному зни­щенню. Най­частіше їх відносили до річки і там топили, співаючи купальських пісень. Очевидно, давній купальський ритуал був заснований на поєднанні магії води, вогню і словесного заклинання. Вважається, що він був покликаний забезпечити збереження врожаю, сприяти очищенню людини напе­редодні жнивної пори. Народ зберіг віруван­ня, згідно з якими саме на свято Івана Ку­пала природа розкриває свої таємниці. Існує легенда, що в купальську ніч щасливці мо­жуть натрапити в лісі на квітку папороті, яка вказує на місце схованки скарбу. Ку­пальська ніч пов'язана також з дівочими во­рожіннями. Дівчата йшли на річку і пуска­ли заздалегідь виготовлені вінки за течією, співали пісень і стежили, до якого берега пристане вінок і чи не потоне він у воді. Значна частина купальських пісень пізньо­го походження вже не має безпо­середнього зв'язку з мотивами давньої обрядовості. Це переважно ліричні пісні на тему кохання або ж просто жартівливі твори, покликані підтримувати святкову атмосферу.

Жнива завжди були найбільш відпові­дальним, по-справжньому кульмінаційним моментом у житті селянина-хлібороба. Пора збирання врожаю на різних етапах перед­бачала дотримання ряду звичаїв та обрядів, які супроводжувалися жниварськими пісня­ми. Найважливіші обрядові дійства припа­дали на початок та особливо - на завер­шення жнив. Пісні, які виконувалися в цей час, мали безпосередній тематичний зв'язок з хліборобською працею. Жниварські пісні прийнято поділяти на зажинкові, що співа­лися на початку жнив; жнивні, які викону­валися під час жнив; обжинкові, які співали після збирання врожаю. У жниварських піс­нях розкривається тема хліборобської праці, передається піднесений настрій трудівників, пов'язаний з успішним завершенням трива­лого трудового процесу.

Весільні пісні

Весільні, пісні супроводжували різні ета­пи весільного обряду. Означення «народна драма», яке іноді прикладається до весіл­ля, умовне і з наукового погляду не зовсім виправдане. Весільний обряд, на відміну від фікційного характеру драми - мистецького явища, орієнтується на звершення цілком конкретної, соціально значимої дії. У своїй основній функції весільний обряд поклика­ний забезпечити виживання, стабільність та продуктивну життєдіяльність певної родо­вої, етнічної або ж корпоративної спільноти. Відповідно до цього він надає шлюбу сак­рально-містичної та соціальної санкції, по­кладаючи тим самим на його учасників чіт­ко визначені традицією права й обов'язки. Весільний обряд має давнє походження. За тривалий період побутування він увібрав у себе цілий комплекс культурних елементів різних епох. З часом частина компонентів обряду втратила актуальність і набула умов­но-ігрового характеру. Вважається, що ук­раїнське весілля сформувалося ще за часів матріархату, оскільки значна частина весіль­них пісень звернена до матері. Важливим етапом, який позначився на українському весільному обряді, був період Київської Русі - недарма нареченого й наречену на весіллі іменували князем і княгинею.

Весілля - складне й багатопланове яви­ще народної культури, яке синтезувало при­нципи різних видів мистецтва. Центральни­ми героями весільного дійства є молодий і молода. Важливу роль відіграють їхні батьки, інші персонажі - дружки, бояри, світилки. Сам обряд, як правило, складався з кількох етапів: сватання, заручини, підго­товка до весілля, власне весілля та понеділ­кування. Ці етапи поділялися на окремі епізоди. Словесна частина весілля, що су­проводжує обрядову дію, включає не лише пісні, а й діалоги, замовляння, прислів'я, приказки.

Першим етапом весільного обряду було сватання. Спочатку з ініціативи парубка його родичі домовлялися з батьками дівчи­ни про сватання. Потім від молодого при­силалися свати - двоє досвідчених і шано­ваних людей, добре обізнаних із традиція­ми. Свати належним чином вели розмову, яка завершувалась конкретним запитанням, зверненим до батьків дівчини: «Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай ще підросте?» Якщо батьки молодої давали згоду на шлюб, дівчина виносила старостам рушники, яки­ми вони обв'язували один одного, і дарува­ла присутньому під час сватання парубкові весільну хустку. Після цього батьки благо­словляли молодих. Якщо ж парубкові під час сватанні відмовляли, то дівчина підно­сила йому на знак відмови гарбуза.

Наступним етапом весільного обряду були заручини. Вони проходили в молодої, де збиралися родичі і друзі наречених. Під час заручин дружки виконували пісні, в яких передавалися настрої дівчини, що прощаєть­ся з батьківською сім'єю. У них також оспі­вувалися краса та душевні якості молодої. У деяких випадках до весільного обряду входили ще й оглядини - переважно тоді, коли наречені походили з різних сіл.

У ході підготовки до весілля випікався коровай. Цей процес супроводжувався піс­нями, в яких висловлювалися добрі поба­жання молодим та поетизувався весільний хліб як символ родинного щастя й достатку. Підготовка до весілля передбачала також звивання гільця, яке символізувало щасливе подружнє життя, - його прикрашали кали­ною, колосками, квітами. У цей час також співали відповідні пісні.

Власне весілля проходило урочисто при великому зібранні запрошених. У весільних піснях уславлювалися молодий і молода, на адресу яких висловлювали побажання щас­ливого подружнього життя. На весіллі вико­нували також чимало жартівливих пісень, що сприяли створенню святкової атмосфе­ри. На завершення весільного дня наречені, їх родичі та гості пригощалися короваєм.

Останнім етапом весільного дійства було понеділкування (почепини, пропій, пере­зва), коли влаштовувалося застілля пе­реважно для родичів молодих. У цей час співалися веселі пісні, доречні при доброму частуванні.

Таким чином, весільна обрядовість перед­бачала виконання найрізноманітніших пі­сенних творів. Серед них були пісні як дав­нього походження, що колись виконували магічну функцію, так і пізніші твори переважно ліричні, які передавали мінливу - від мінорних до піднесених тонів емоцій­ну палітру.

Дата добавления: 2014-11-29