Типологізація суспільств

У сучасній соціологічній науці існує багато критеріїв, відповідно до яких виділяють різні типи суспільств. Нижче будуть розглянуті деякі х них.

Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними — регресом. Соціальний прогрес — це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціо­логи не мають спільної думки. Однією з найважливіших проблем соціології є проблема соціальних змін, їх механізм та спрямованість. Поняття «соціальні зміни» носить загальний характер. Соціальна зміна — це перехід соціальних систем, інститутів і організацій з одного стану в інший. Поняття соціальна зміна конкретизується поняттям розвитку. Розвиток — це незворотна трансформація матеріальних та ідеальних об’єктів, яка передбачає перехід від простого до складного, від нижчого до вищого та ін. Соціологи виділяють різні типи механізмів соціальних змін і розвитку: еволюційний і революційний, прогресивний і регресивний, імітаційний та інноваційний тощо.

На основі соціального еволюціонізму виник ряд теорій, які поставили перед собою мету показати поступальний розвиток сус­пільства через порівняння його минулого й теперішнього стану. Першу спробу створення такої теорії зробив німецький соціолог Ф.Тенніс у своїй відомій книзі «Община й суспільство».

Традиційним називаютьсуспільство аграрного типу, що має високу структурну стійкість, невелику соціальну диференціацію (зазвичай, це класова ієрархія), простому поділі праці. Основні компоненти культури - норми, цінності, моделі поведінки, спосіб життя, мають високу інертність. У традиційному суспільстві визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами — церква та армія.

На основі протиставлення традиційного й сучасного суспільства, базуючись на соціальному еволюціонізмі, сформувалася теорія індустріального суспільства. Вона була розроблена у двох варіантах французьким соціологом Р. Ароном і американським економістом і політологом У. Ростоу. Теорія індустріального суспільства описує поступальний розвиток суспільства як перехід від відсталого аграрного традиційного суспільства, в якому панують натуральне господарство й станова ієрархія, до промислово розвиненого індустріального суспільства.

Індустріальне суспільство засновано на механізації виробництва, високому рівні технічної оснащеності виробничих процесів, застосуванні інноваційних технологій, вільної конкуренції та ін. Для індустріального суспільства характерним є сталий розвиток економіки, розвинена галузева структура, пріоритет приватної власності. В системі соціальної стратифікації значна роль належить середньому класу. Формою правління в суспільствах такого типу, як правило, виступає демократія. Формується громадянське суспільство як один з найбільш ефективних механізмів впливу на владні структури.

Популярна у 60-х роках ХХ ст. теорія індустріального суспіль­ства в 70-х роках отримує свій розвиток в теорії «постіндустріаль­ного суспільства». Найбільш відомі її представники — американські соціологи й політологи Д. Белл, З. Бжезинський, А. Тоффлер і фран­цузькі соціологи й політологи А. Турен, Ж. Фураст’є та ін. Відповідно до даної теорії, суспільство у своєму поступальному розвитку проходить три основні стадії:

1) доіндустріальну (аграрну)

2) індуст­ріальну

3) постіндустріальну.

Постиндустріальним (інформаційним) називають суспільство, засноване на високому рівні розвитку інформаційних технологій. Головним фактором суспільних змін стає виробництво і використання інформації.

Відмінні риси інформаційного суспільства:

— інформація набуває глобального характеру;

— географічні обмеження перестають істотно впливати на рух інформаційних потоків;

— зростають технічні можливості збору, обробки, зберігання, передачі та доступу до різноманітної інформації;

— посилюється вплив інформаційних технологій на всі сфери людської діяльності;

— відбувається перехід до нових форм зайнятості, які пов'язані з інформацією, за рахунок збільшення кількості зайнятих в інформаційній сфері.

Найбільш узагальнена класифікація виглядає наступним чином:

Прості суспільства первісних людей були засновані на кровно-споріднених зв’язках, родоплемінній організації суспільства, це були суспільства без майнового розшарування, без класів та держави.

Пізніше, десь 10—6 тис. років тому, коли люди перейшли від мисливства та збирання дарів природи (від привласнювальної економіки) до землеробства та тваринництва (економіки, що виробляє), зростає виробництво, виникає можливість створення додаткового продукту та приватної власності, суспільство розшаровується на класи (наприклад, рабовласники та раби), виникає держава як організація багаторівневого управління суспільством на користь заможних класів.

Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм влас­ності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства.

Концепція соціального еволюціонізму займає домінуюче положення в соціології при тлумаченні соціальних змін. Однак поряд з нею досить широке розповсюдження мала теорія революційного перетворення суспільства, засновником якої були К. Маркс та Ф. Енгельс. Марксистська концепція суспільного розвитку базується на формаційному підході в тлумаченні історії. Згідно з цим підходом, людство у своєму розвитку проходить п’ять основних стадій: первісно­общинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й комуніс­тичну. Перехід від однієї суспільно-політичної формації до іншої здійснюється на основі соціальної революції. Соціальна революція — це докорінний якісний переворот у всій системі суспільного життя. Економічною основою революції виступає конфлікт, що поглиб­люється, між зростанням продуктивних сил суспільства й заста­рілою, консервативною системою виробничих відносин, який проявляється в посиленні соціальних антагонізмів і загостренні класової боротьби між пануючим класом, зацікавленим у збереженні існуючого ладу, і пригніченими класами. Першим актом соціальної революції виступає завоювання політичної влади. На основі інструментів влади клас, що переміг, здійснює перетворення в усіх інших сферах суспільного життя і таким чином створюються передумови для формування нової системи соціально-економічних і духовних відносин.

Поряд з еволюціоністськими й революціоністськими теоріями суспільства, які базуються на ідеях прогресу, існують теорії, які заперечують можливість прогресивного розвитку. Однією з таких теорій є концепція культурно-історичних типів розвитку суспіль­ства. У цій концепції робиться акцент на багатолінійності розвитку суспільства і культури, виділяються певні типи соціальної й культурної систем, підкреслюється їх своєрідність, а в деяких випадках висувається ідея замкненості, локальності культур і цивілізацій. Теорія культурно-історичних типів формувалася як антитеза ліній­ної європоцентристської теорії суспільного розвитку, згідно з якою весь історичний розвиток відбувається в межах єдиної й неподільної цивілізації і являє єдиноспрямований, закономірний процес прогресивного розвитку, переходу від нижчих ступенів до вищих.

Питання для самоконтролю

1.У чому полягає суть поняття «суспільство»?

2.Які риси притаманні суспільству як соціальній системі?

3.Які характерні риси й особливості відзначають суспільство?

4.Назвіть основні підходи до аналізу суспільства.

5.Назвіть основні типи суспільств.

6.Які характерні риси еволюційного розвитку суспільства?

СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА ТА ЇЇ ОСНОВНІ КОМПОНЕНТИ

Суспільство як соціальна система характеризується різноманіт­ними, багатогранними людськими відносинами та певним внутріш­нім устроєм.

Соціальна структура суспільства — це сукупність його елементів (індивідів, соціальних спільностей та інститутів) та взаємозв’язків між ними.

Соціальна структура виражає об’єктивний поділ суспільства на спільноти, класи, верстви, групи і т.ін., вказуючи на різне положення людей відносно один одного за багатокількісними критеріями. Кожний з елементів соціальної структури, у свою чергу, є складною соціальною системою зі своїми підсистемами і зв’язками.

Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні статусні позиції і виконують певні соціальні функції (ролі), об’єднання цих індивідів на основі їхніх статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти.

Соціальні спільноті — це групи людей, об’єднаних якими-небудь спільними ознаками, спільними інтересами, цінностями, спільними справами, спільною діяльністю тощо. Існують певні види соціальних спільностей, що характеризуються кількісними та якісними особливостями. До особливого типу соціальних спільнот належать колективи — групи людей, об’єднані розв’язанням певних виробничих, громадських, політичних та інших завдань. Вони характеризуються спільними інтересами та цілями, почуттям солідарності, самовизначенням. Залежно від видів діяльності вирізняють виробничі, наукові, спортивні, навчальні та інші колективи. Вони є первинними ланками суспільства, об’єднують велику кількість людей і виконують певні функції. У них складна внутрішня структура і соціальна організація. Колективи є одночасно і складовими соціальної структури суспільства (як соціальні спільноти), і соціальними інститутами (як соціальні організації), що дає змогу виокремлювати їх у різновиди соціальних спільнот.

Соціальна структура суспільства репрезентована насамперед соціальними групами.

Соціальна група — сукупність індивидів, консолідація яких базується на спільності інтересів і соціальних потреб. У соціальні групилюдей згуртовують спільні інтереси, цінності й норми поведінки, які є причинами їх дій, а відрізняють неоднакове становище і роль у суспільному житті.

Соціальні групи характеризуються:

1) тісною взаємодією, яка сприяє стійкості їх існу­вання в просторі й часі;

2) відносно високим ступенем інтеграції;

3) чітко вираженою наявністю ознак, притаманих усім індивідам, що входять у групу;

4) входженням у більш широкі єдності, такі, наприклад, як структурні угруповання.

Класифікація соціальних груп:

1) Малі та великі;

2) Первинні та вторинні;

3) Формальні та неформальні;

4) Цільові та експресивні;

5) Референтні;

6) Харизматичні;

7) Маргінальні.

Утворенню груп передує поява квазигруп — безструктурної, неорганізованої сукупності людей, які за певних умов можуть перетворитися в групу. Такими є натовпи людей, в яких нема ясності усвідомлення спільності мети, але є схожість емоційного стану, спільність елементу привернення їх уваги. Поведінка індивідів у натовпі характеризується посиленням навіювання, мавпування, емоційності та соціально-психологічного зараження.

Соціальні групи посідають різні місця в ієрархії суспільства, у диференціації населення за рівнем влади, добробуту, доходів, освіти тощо; вони зв’язані між собою економічними, політичними, культурними та іншими відносинами; є суб’єктами функціонування соціальних інститутів суспільства. Отже, соціальна структура суспільства відбиває його об’єктивну диференціацію на великі й малі соціальні групи (спільноти, прошарки), що різняться за своїм становищем у системі суспільних відносин. Одні з них (наприклад класи) формуються об’єктивно та існують незалеж­но від волі і свідомості людей, інші створюються свідомо та цілеспрямовано самими людьми (політичні партії, молодіжні угруповання тощо).

Важливим елементом соціальної структури суспільства виступають соціальні інститути як історично сформовані, стійкі, формальні та неформальні правила, норми, настанови, що регулюють різноманітні сфери людської діяльності та організовують людей у систему ролей та статусів, які утворюють соціальну систему. Взаємозв’язки та взаємодії елементів соціальної структури організовуються та регулюються якраз соціальними інститутами.

Існує чотири основні групи соціальних інститутів, кожен з яких виконує свої функції.

Однією з необхідних умов появи соціальних інститутів виступає відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяль­ність людей з метою задоволення тих чи інших соціальних потреб.

Соціальний інститут виникає на основі соціальних зв’язків, взаємодії та відносин конкретних осіб, індивідів, соціальних груп та інших спільнот. Соціальні інститути мають надіндивідуальний характер, свою особисту системну якість. Отже, соціальний інститут являє собою самостійне суспільне утворення, яке має свою логіку розвитку. З цієї точки зору соціальні інститути можуть бути розглянуті як організовані соціальні системи, що характеризуються стійкістю структури, інтегрованістю їх елементів і певною мінливістю їх функцій.

Кожний соціальний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, певними функціями, що забезпечують досягнення такої мети набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту. На основі всього вищезазначеного можна зробити таке визначення: соціальні інститути — це організовані об’єднання людей, що виконують певні соціально вагомі функції та забезпечують спільне досягнення цілей на основі соціальних ролей, що їх виконують члени, які задаються соціальними цінностями, нормами і зразками поведінки.

За характером цільових функцій соціальні інститути поділяються на:

— нормативно-орієнтувальні, що здійснюють морально-етич­ну орієнтацію поведінки індивідів, утверджують у суспільстві загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси та етику поведінки;

— нормативно-регулювальні, що здійснюють регулювання поведінки на основі норм, правил, спеціальних приписів, закріплених у юридичних та адміністративних актах. Гарантом їх виконання є держава, її представницькі органи, зокрема адміністрації установ, підприємств тощо;

— церемоніально-символічні та ситуаційно-конвенційні, що визначають правила взаємної поведінки, регламентують способи обміну інформацією, комунікативні форми неофіційної субординації (звернення, привітання, схвалення/несхвалення тощо).

Найбільш важливими соціальними інститутами сучасного суспільства є:

— економічні, що регулюють соціальні зв’язки в господарській сфері, забезпечують процес виробництва, виконують нормативно-розподільну функцію, розподіляючи та перерозподіляючи матеріальні блага чи їх еквіваленти. Вони формують економічний потенціал суспільства, підтримують стійкість його соціальної структури, розмежовують організації і професійно-статусні групи за способами і якістю споживання, за типами способу життя;

— політичні, що регулюють соціальні зв’язки з приводу використання влади, її здійснення та розподілу. Політичні інститути встановлюють і підтримують політичну владу соціальної групи, що домінує в суспільстві, забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей;

— культури та соціалізації,діяльність яких зв’язана з розвитком і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєнням нею соціальних цінностей. Соціокультурні інститути засвоюють, а потім відтворюють культурні та соціальні цінності, нагромаджувані в процесі соціальної діяльності, залучають індивідів до певних субкультур, а також регулюють їх соціалізацію через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, захист відповідних цінностей і норм.

Одним з найважливіших соціокультурних інститутів є сім’я. Його діяльність, відносини між батьками та дітьми, методи виховання тощо визначаються системою правових та інших соціальних норм. Поруч із цим інститутом функціонують соціокультурні інститути освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, культурно-виховні та ін.

Дещо виокремлюється тотальний інститут, що характеризується, за Е. Гофманом, соціальною обмеженістю контактів з рештою суспільства, неподоланною дистанцією між різними соціальними ролями, формалізованим, жорстко контрольованим розпорядком життя. Це виправні колонії, військові табори, спецлікарні, монастирі тощо.

Усі соціальні інститути у своїй діяльності взаємозв’язані. Так, організація виробництва забезпечує сімейні потреби в квартирах, одязі, продуктах харчування; державна політика визначає перспективи розвитку освіти; торгівля враховує запити споживача, релігія впливає на розвиток освіти і діяльність державних установ тощо.

Верстви — соціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов’язки, закріплені звичаями та законами і згідно з ними посідають певне становище в ієрархічній структурі суспільства. За М. Вебером, верства — це спільнота людей, заснована на уявленні про честь, з відповідним специфічним стилем життя, до якого входить набір звичок, цінностей, вірувань тощо. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі XIV—XV ст., коли суспільство поділялося на вищі верстви (дворян, священнослужителів) і нижчі (ремісників, купців, селян).

Промислова революція XVIII—XIX ст. зруйнувала цю систему і зумовила формування класів.

Клас — це велика група людей, які мають однаковий соціально-економічний статус у системі соціальної ієрархії. Клас як елемент соціальної структури, на відміну від верстви, не просто віддзеркалює соціальні привілеї та умовності, а включає показники економічного становища людей. Один клас від іншого (вищий від середнього чи від робітничого) відрізняється за такими характеристиками, як багатство, солідарність, влада тощо.

Страти — це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворення страт є природна й соціальна нерівність. Природну нерівність зумовлено різними фізіологічнимита психологічними властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належність, статево-вікові особливості, родинні зв’язки, фізичні та психологічні особливості тощо). Нерівність, зумовлена природ­ними відмінностями, є первинною формою нерівності, що проявляється й у деяких тварин. У людей вона може стати основою появи нерівноправних відносин. Проте головною рисою людського суспільства є соціальна нерівність, зв’язана з відмінностями, зумовленими соціальними чинниками: поділом праці (розумова й фізична), укладом життя (міське й сільське), соціальною роллю (інженер, політичний діяч, батько) тощо.

Суб’єкти соціальної структури суспільства зв’язані соціальними відносинами, кожному з різновидів яких відповідає певна структура: економічна, політична, правова, духовна тощо.

Соціальні відносини — це взаємозв’язки між групами людей і індивідами, соціальними групами, що посідають певне місце в структурі суспільства, беруть неоднакову участь у його економіч­ному, політичному та державному житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання.

Соціальні відносини як різновид суспільних відносин постійно взаємодіють з іншими відносинами — економічними, політичними, правовими. Щоб їх «вичленити», необхідно знати, з приводу чого вони сформувались, оскільки всі вони формуються й реалізуються між соціальними суб’єктами стосовно різних матеріальних чи духовних об’єктів. Якщо відносини сформувалися стосовно засобів виробництва — це економічні відносини, державної влади — політичні, законів — правові,ідеології, науки, культури, релігії, освіти, мистецтва — духовні.

Соціальні відносини у вузькому значенні (у широкому вони ідентичні суспільним) формуються в процесі реалізації соціальної взаємодії, що виникає між різними суб’єктами (соціальними спільнотами, прошарками, групами, індивідами). Вони відбивають становище окремих суб’єктів у суспільстві. Це відносини рівності—нерівності, справедливості—несправедливості, панування—підлеглості.

Унаслідок взаємодії індивідів відбувається формування спільних інтересів, які відтворюють їхні спільні риси. Спільні інтереси групи, спільноти формуються на основі індивідуальних інтересів її членів, але не є їх сумою. Спільні інтереси є рушійною силою будь-якої групи, спільноти.

Інтереси — це зовнішній прояв потреби, що є усвідомленням, відчуттям необхідності певних умов життєдіяльності. Одні умови спонукають потребу привласнювати й споживати, а інші — створювати і примножувати. Історичний досвід свідчить, що жодне соціальне утворення, жодна соціальна група не поступаються своїми інтересами добровільно. Прохання враховувати інтереси інших, заклики до гуманності, морально-етична аргументація тут не діють. Кожне соціальне утворення, соціальна група спрямовують свої зусилля на реалізацію власних інтересів, навіть більше — на експансію, досягнення й зміцнення успіху за рахунок ущемлення інтересів інших. Однак особисті соціальні інтереси майже ніколи не виступають у «чистому» вигляді. Вони, як правило, завуальовані, поєднуються з ідеологічними поглядами, морально-етичними міркуваннями загального характеру. Вирішальну роль у реалізації інтересів відіграє ідеологія.

Дата добавления: 2014-11-29