Різновиди культури

Рівні культури

Елітарна культура — це сукупність артефактів, які завдяки своїй вишуканості доступні в основному вузькому колу людей, культурній еліті. Це так зване високе мистецтво. До елітарної, чи високої, культури належить класична музика, високоінтелектуальна література, витончене мистецтво.

Її творцями є видатні живописці, музиканти, артисти, письменники, споживачами — високоосвічена і творча інтелігенція, в основному мистецтвознавці, літератори, композитори, критики, вчені, але в числі споживачів можуть бути особистості з так званих «пересічних» громадян, але тонких знавців і цінителів літератури, мистецтва, музики, театру та ін.

Народну культуру (її ще називають аматорською, чи фольклором) творить сам народ, тому імена авторів народної творчості найчастіше невідомі. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки, і зв’язана з життям широких народних мас. Її репрезентують казки, легенди, міфи, пісні, танці, живопис. За формою вияву елементи народної культури можуть бути індивідуальними, груповими, масовими.

Масова культура — загальнодоступна, вона не претендує на вишуканий смак і серйозність духовних потреб, має здебільшого розважальний характер, орієнтована на миттєве бажання, піддається тиражуванню та моді, внаслідок чого скороминуща. З’явилась у середині ХХ ст., коли засоби масової інформації стали доступними всім верствам населення. У сучасному суспільстві завдяки засобам масової інформації ця культура апелює до всіх і розрахована на масове споживання. Їй притаманна поверховість, стандартизація, уніфікація. Вона має меншу худож­ню цінність і значно менше збагачує особистість духовно, ніж елітарна чи народна культура.

Домінуюча культура — це сукупність культурних універсалій корінної нації, насамперед її мови, традицій, цінностей, моральних норм, особливостей національної свідомості.

Субкультура — це частина загальної культури, що відображає характерні риси, особливі ціннісні орієнтації і норми поведінки людей тієї або іншої групи людей (територіальної, етнічної, професійної, демографічної і т. п.). В Україні, наприклад, існує багато етнічних субкультур: кримськотатарська, єврейська, угорська, німецька, грецька та ін. Суспільство, природно, має і такі субкультури, як молодіжна субкультура, субкультура людей похилого віку, конфесійна та ін. Однак, попри всю різноманітність субкультур, їхнім підґрунтям залишається домінуюча культура даного суспільства. Субкультури відзначаються від домінуючої культури певними специфічними особливостями, що відповідають умовам життєдіяльності спільноти, групи. У субкультурі зберігаються засади домі­нуючої культури, її шкала цінностей, але виникають додаткові елементи, наприклад норми, які забезпечують регулювання зв’яз­ків у відповідних соціальних інститутах. Особливою рисою субкультури є те, що вона не вступає у протиріччя з домінуючою культурою.

Особливим різновидом культури є контркультура, яка не просто відрізняється від домінуючої культури, а протистоїть їй, відкидає загальновизнані норми і цінності. В реальному житті дуже рідко зустрічаються позитивні приклади контркультури, в основному це буває у тоталітарних суспільствах, де опозиція відстоює ідеї демократії, прав і свобод людини, справедливості тощо. Здебільшого контркультура проявляється у діяльності маргінальних груп. Прикладом контркультури можуть бути культури груп злочинного світу, терористів, різних молодіжних угруповань (панків, хіпі, неофашистів), які не визнають правових норм суспільства, ігнорують суспільну мораль, традиції, правила поведінки, активно заперечують офіційну, «державну» культуру і часто намагаються її зруйнувати.

Отже, до складу культури суспільства входить значна кількість позитивних та негативних субкультур, і це свідчить про її багатство, динамічність, можливість адаптації до нових соціальних умов.

Завданням соціології є аналіз співіснування всіх цих видів культур, виявлення суперечностей між ними, вивчення їх сприйняття різними соціальними спільнотами. Соціологи досліджують культурні конфлікти — ситуації, коли цінності однієї культури (контркультури чи субкультури) вступають у суперечність із цінностями іншої (домінуючої). Їх цікавить, які наслідки матиме культурний конфлікт, чи сприятиме він позитивним змінам у домінуючій культурі, появі в ній нових, ліпших взірців, складових елементів.

Важливою соціологічною проблемою є властивість етнічної самосвідомості сприймати й оцінювати інші культури крізь призму стандартів власної етнічної групи, робити судження про них з позицій вищості власної культури. Таке явище дістало назви етноцентризму. Певною мірою етноцентризм притаманний усім суспільствам і народам, він їх згуртовує. Етноцентризм є необхідною умовою появи національної самосвідомості. Без етноцентризму неможливий патріотизм.

Однак трапляються і крайні прояви етноцентризму, наприклад націоналізм, зневага до інших культур. Ці явища, на жаль, є нині дуже поширеними і проявляються в нав’язуванні комусь своєї системи цінностей, свого способу життя. Однак здебільшого етноцентризм виявляється в більш лояльних формах. Явища етноцентризму спостерігаються скрізь і завжди, коли людина порівнює себе з людьми іншої статі, віку, пред­ставниками іншої організації чи іншого регіону. Щоразу вона ставить себе в центр культури і розглядає інші її прояви, постійно порів­нюючи їх зі взірцями свого культурного середовища.

В умовах суспільного розвитку початку ХХІ ст., одним з провідних процесів є глобалізація, дедалі більш помітною стає тенденція до культурної інтеграції, яка не відкидає самобутність культур,їх збереження й розвитку, однак стверджує, що в нових умовах різні за рівнями розвитку культури зближуються, взаємозбагачуються. Цей процес об’єктивно зумовлений, у першу чергу, зростаючою багатоетнічністю, багатонаціональністю суспільств: сьогодні практично відсутні одноетносні нації, навпаки, нації розвиваються як політичні, багатоетносні соціальні утворення, спільності, суспільства.

Дата добавления: 2014-11-29