Соціологія релігії

Питання до самоконтролю

1. Що таке політика як суспільна сфера.

2. Функції політики.

3. Які елементи складають структуру політики?

4. Дайте визначення поняттю «політичне життя суспільства».

5. У яких соціальних сферах реалізується політичне життя суспільства?

6. Що таке громадянське суспільство?

7. Назвіть основні типи держав.

Соціальні корені релігії — це ті суспільні, матеріальні й духовно-культурні умови життєдіяльності соціуму, які породжують різні вірування і релігію та сприяють її подальшому розвитку.

Соціологія релігії як наукова галузь виникла в середині ХІХ ст. О. Конт стверджував, що релігія є невід’ємною частиною людського суспільства. Вона відіграє важливу роль у ньому — служить благу людства, його єдності, зосереджуючи в собі всі прагнення людської природи. Г. Спенсер розглядав релігію як один із регуляторів, який діє через підтримування певних взірців поведінки, але є менш значущим, ніж ринок чи політика.

Засновником соціології релігії вважається М. Вебер. Теоретич­ними засадами його розуміння ролі релігії є концепція «про ідеальні типи соціальної дії», заперечення визначальної ролі економічного фактора, об’єктивних закономірностей розвитку суспільства. Предметом соціології релігії, на думку М. Вебера, має стати не саме «суть релігії», а створені релігійним віруванням психологічні стимули, що вказують напрямок поведінці людини та утримують її в покорі. Релігію загалом учений розглядає як фактор розвитку економіки, а протестантську релігію зокрема як одне з важливих джерел розвитку капіталізму.

Е. Дюркгейм, аналізуючи концепцію соціології релігії, виходив з того, що релігія є соціальним фактором і структурним елементом будь-якого суспільства. Суспільство потребує релігії. Вона, на думку Е. Дюркгейма, є суспільною свідомістю, а сама релігійна свідомість є основою забезпечення цілісності суспільства. Саме поширення і зміцнення релігійних вірувань сприяє стабільності суспільної системи.

Соціологія релігії виокремлює наступні аспекти взаємодії релігії та суспільства:

– соціальні умови, що породили релігію;

– місце та роль релігії у суспільстві;

– функції релігії у суспільстві;

– соціальні закономірності розвитку релігії;

– соціальну структуру та взаємодію її елементів;

– вплив релігії на інші соціальні сфери (політику, відношення до сім'ї та шлюбу, культуру тощо).

Проте, вивчаючи, наприклад, масову релігійну свідомість, що є стрижнем релігії, релігійну ідеологію, віровиявлення, теологію, соціологія не береться визначати адекватність відображення в ній соціальної дійсності, істинність тих чи тих віровчень, релігійних догм, не намагається відповідати на запитання щодо існування потойбічного життя, Бога та ін. Соціологію цікавить релігійна свідомість тільки як соціальний факт, як реально існуюча система світосприйняття, система норм, цінностей у тому аспекті, в якому вона виступає як регулятор соціальної поведінки особистості, групи, цілої спільноти.

Досліджуючи релігійний культ (релігійну практику), соціологія якнайменше цікавиться його канонічним змістом та призначенням. Вона розглядає культ як структурний елемент певної релігійної системи, організуючу засаду соціального життя малих і великих груп людей, як одну з форм соціальної поведінки і спілкування людей, виявлення їхніх поглядів і релігійних переконань, які спостерігаються й фіксуються.

Вивчаючи релігію, соціологія визнає її як існуючий соціальний факт, підсистему суспільства, яка справляє певний вплив на життєдіяльність та розвиток суспільства, на поведінку і взаємодію окремих індивідів на різних рівнях. Вивчається також і зворотний зв’язок, тобто ті тенденції і динаміка змін у релігії, що відбуваються під впливом змін у суспільстві. У релігійних уявленнях, образах, релігійних текстах на свій специфічний спосіб закодовано історично вироблені людством типи суспільних відносин, норми і правила поведінки. Вони актуалізуються з різною силою, залежно від конкретно-історичних умов. Релігія є органічною складовою суспільної структури, вона взаємодіє з іншими її складовими, сферами і формами життєдіяльності суспільства, впливає на суспільство і процеси, що в ньому відбуваються. Цей вплив здійснюється через церкви, релігійні організації, об’єднання віруючих, через релігійну ідеологію, масову релігійну свідомість. Усі ці компоненти становлять соціальний інститут релігії. Вони мають соціальні виміри і доступні як теоретичному аналізу, так і емпіричному спостереженню.

Узагальнюючи основні підходи до аналізу суті й змісту релігії, можна сформулювати таке її визначення: релігія — це форма суспільної свідомості, специфічний світогляд; концептуальне бачення світу і спосіб його пізнання, що засновані на трансцендентальних, фантастичних почуттях та уявленнях.

Сутність релігії
Релігія — це:	Засновані на трансцендентальних, фантастичних почуттях та уявленнях
форма суспільної свідомості;
специфічний світогляд;
соціальний інститут;
спосіб пізнання світу

У первісному суспільстві рівень розвитку продуктивних сил і культури дуже низький, тому люди відчували своє безсилля перед силами природи і зверталися до непізнаної надприродної сили. Недостатність або відсутність знань не дозволяли людині, суспільству пізнавати й усвідомлювати об’єктивну сутність різних явищ і процесів. Якщо на етапі абстрактного мислення сам процес пізнання роздвоюється, виникає можливість перетворення абстрактного поняття у фантазію (в кінцевому підсумку — в Бога). Фантастичні уявлення відриваються від життя і створюється підґрунтя для релігії. Отже, визнається надприродне джерело релігії — Бог.

Функції релігії. Релігія як форма суспільної свідомості і специфічний світогляд виконує свої, притаманні лише їй, функції, під якими розуміють різноманітні засоби її дії в суспільстві:

1) світоглядна (певне світорозуміння — пояснення світу, місце людини в ньому та ін.);

2) компенсаторна (релігія виконує роль компенсатора в сус­пільстві, тобто релігійного наповнення дійсності — соціальна нерівність, наприклад, перетворюється в рівність у стражданні; роз’єднаність замінюється братерством у громаді та ін.);

3) комунікативна (релігія сприяє спілкуванню людей через культову та позакультову діяльність);

4) регулятивна (релігійні ідеї, цінності, стереотипи, культова діяльність і релігійні організації виступають як регулятори поведінки людей — наприклад, віруючі найчастіше ведуть здоровий спосіб життя, забороняють статтєві стосунки до шлюбу, аборти та ін., оскільки з точки зору релігійних догматів певних конфесій ці дії вважаються гріхом);

5) інтегративна (підсумовуючи поведінку та діяльність індивідів, об’єднуючи їхні думки, прагнення, спрямовуючи зусилля соці­альних груп і інститутів, релігія якоюсь мірою сприяє стабільності в суспільстві).

Релігія як соціальний інститут. Релігія як соціальний інститут є системою соціальних норм, ролей, історично сформованим комплексом вірувань і звичаїв, ритуалів (культів), стандартів поведінки, духовних цінностей і заповідей, що містяться в духовних текстах, за допомогою яких організується, спрямовується і контролюється релігійна діяльність людей.

Релігія як соціальний інститут існує на двох рівнях:

1) ціннісно-нормативному, що є складною системою вірувань, символів, цінностей, духовних заповідей, які містяться в релігійних текстах. З них віруючі дізнаються про релігійні тлумачення будови світу, природи, черпають інформацію про космос, людину, суспільство. Релігійні знання й вірування можна розглядати як ціннісні системи, котрі посідають неабияке місце в духовній культурі суспільства, бо здатні змінювати поведінку людини. Вони вміщають моральні цінності й настанови, які акумулюють у собі норми і правила людського співіснування, що вироблялися протягом віків.

2) організаційному, тобто церковному. За релігійно-етично-господарського підходу, розробленого М. Вебером, усю людську спільноту умовно поділяють на народи іудео-християнсько-мусульманських традицій (Захід), що репрезентовані індуїзмом, буддизмом, конфуціанством і даосизмом (Схід — індійці, китайці та ін.).

Релігія є одним із найдавніших соціальних інститутів. Основними її елементами є релігійна свідомість, релігійна діяльність, релігійні відносини та релігійні організації.

Релігійна свідомість — це релігійна віра, релігійні норми, символи, ціннісні орієнтації, санкції, заборони, упередження та ін. Буває масовою, груповою та індивідуальною.

Релігійна діяльність — це духовне освоєння світу. Розрізняють два види релігійної діяльності: позакультову та культову.

Позакультова діяльність здійснюється в духовній (наприклад, розробка релігійних ідей, систематизація та інтерпретація догматів) та практичній (наприклад, місіонерська діяльність релігійних індивідів (їх групи); викладання богослівських дисциплін у навчальних закладах; управлінська діяльність у системі релігійних організацій та ін.) сферах.

Культова діяльність — це релігійні дії віруючих (поклони, вставання на коліна, складання рук, хресне знамення тощо при молитвах, а також символічні боготворчі акти — чин богослужби, обряд, проповідь, жертви, таїнства).

Релігійні відносини залучені до систем суспільних відносин — матеріальних та ідеологічних. Вони складаються відповідно з релі­гійною свідомістю, існують через релігійну діяльність. У зв’язку з цим релігійні відносини бувають культові (існують через культову діяльність) та позакультові (існують через позакультову діяльність). Носіями релігійних відносин виступають релігійні індивіди, групи, організації.

Релігійні організації. Структура релігійної організації пов’я­зана з традицією та звичаєм, церковним правом або статутом. У релігійній організації складаються зв’язки координації (взаємодія по горизонталі) та субординації (підлеглість по вертикалі), діють відно­сини авторитарного характеру.

Організація забезпечує існування та функціонування релігійної спільності, тобто сукупності послідовників певного віросповідання. Спільність разом із своїми організаційними елементами являє собою релігійне об’єднання, первинним осередком якого виступає людина. Над общиною надбудовується комплекс ланок (аж до вищої ланки — центра об’єднання), що забезпечує цілісність об’єднання.

У соціології зазвичай виділяють такі типи релігійних об’єд­нань:

— церква (для організаційної структури характерна наявність інституту священства, чітка ієрархія по “горизонталі” і “вертакалі” відповідно з нормативною системою та тенденція подальшої інсти­туціоналізації);

— секта (інститут священства, навпаки, відсутній, лідер­ство визначається харизматичним: право на нього надається особі, яка виявила ніби-то особливу здібність керівництва, сприйману як ми­лість Бога і спрямовану на розкол релігійної спільності);

— деномінація (її ідейні, культові та організаційні принципи формуються в конфронтації до церкви і секти; характерна чітка організація як по “горизонталі”, так і по “вертикалі”; не зважаючи на проголошення принципу рівності всіх членів і виборності керівництва, існує еліта постійних керівників, які наділені широкими повноваженнями).

Однією з актуальних проблем соціології при вивчення релігії є феномен релігійного лідерства.

Релігійне лідерство — соціальні відносини домінування і підпорядкування в релігійній групі, організації, суспільстві, що ґрунтуються на здатності певної особи приймати самостійні рішення і здійснювати вплив на свідомість людей.

М. Вебер виділяє три типи релігійного лідерства:

— бюрократичний, коли авторитет лідера пов’язаний з його статусом у певній церковній ієрархії;

— харизматичний,коли авторитет залежить від особистісних якостей. Поява харизматичних лідерів притаманна для періодів революцій та інновацій у суспільстві;

— традиційний — це лідер, авторитет якого освячений віко­вими традиціями чи звичаями вибору релігійних лідерів.

Особливою формою суспільних відносин є відносини держави з церквою. Державно-церковні відносини мають свою історію, вони змінювалися залежно від рівня цивілізованості й культури суспільства.

В історії відомі три основних типи взаємовідносин церкви і держави:

— по-перше, панування церкви в державі — в католицькій церкві у епоху Середньовіччя (а сьогодні у Ватикані), в деяких країнах, де сповідують іслам та ін.;

— по-друге, панування держави над церквою (в різних формах) — в царській Росії, у радянський період та ін.;

— по-третє, рівноправний союз держави з церквою — сучасні західноєвропейські країни, Росія та ін.

Складною проблемою предмета соціології є співвідношення релігії та атеїзму. Близькість і переплетеність двох проблем зумовлена передусім тим, що атеїзм, як і релігія, є невід’ємною частиною світової культури, формою суспільної свідомості. Це теоретич­не вчення про релігію, її виникнення і сутність, її роль у суспільстві. Атеїзм використовує заперечення релігії тільки як засіб її наукового висвітлення. Якраз у цьому й полягає гуманістичний зміст наукового атеїзму, який бореться за людину, за всебічний розвиток особистості, її сил і здібностей у пізнанні та раціональному перетворенні світу. Невипадково видатні вчені всіх історичних епох, за незначним винятком, стояли на атеїстичних позиціях, хоча по-різному підходили до оцінки значення його і релігії.

Релігія як предмет дослідження, аналізу та дискусій розглядається багатьма науками. Об’єктом для наук, що вивчають релігію, є реально існуючі релігійні відносини та релігійно-церковні системи. Однак кожна наука досліджує в релігії певний аспект, певні причинно-наслідкові зв’язки і випадковості, певні явища і процеси, форми, принципи тощо. Наприклад, філософія вивчає причини виникнення і природу релігії, релігійних уявлень і образів. Історія, археологія, етнографія досліджують конкретні форми релігій, що виникають і функціонують у різні історичні епохи; психологія розкриває психологічні, чуттєво-емоційні чинники релігії, релігієзнавство вивчає сутність і роль різних релігійних систем, церков, конфесій, сект, релігійних об’єднань у зв’язку з історією розвитку країн і народів, націй і етносів.

Дата добавления: 2014-11-29