Ринок землі. Особливості підприємництва в аграрній сфері

1 Аграрні відносини, їх зміст і місце в економічній системі.

2 Специфіка підприємництва в аграрному секторі України.

3 Особливості сільського господарства.

4 Земельна рента, її складові та види.

5 Орендна плата. Ціна землі.

Аграрні відносини, їх зміст і місце в економічній системі. Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства країни і добробут людей. Розвиток аграрного сектора залежить від сукупності економічних відносин, які складаються в ньому. Економічні відносини в аграрному секторі – це відносини, які виникають з приводу:

- привласнення і використання землі та інших засобів сільськогосподарського виробництва;

- виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Суб’єктами економічних відносин в аграрному секторі виступає:

- суспільство в особі держави;

- виробничі колективи, представлені в Україні сільськогосподарськими кооперативами, селянськими спілками;

- індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні господарства, робітники, службовці).

Аграрні відносини є складовою частиною загальної системи економічних відносин суспільства. Найбільш чітко цей зв’язок проявляється в процесах агропромислової інтеграції.

У сучасній світовій економіці сформувалися цілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової інтеграції. В результаті агропромислової інтеграції формується така господарська структура, як агропромисловий комплекс (АПК). До складу АПК належать:

1-ша сфера: галузі промисловості, які постачають сільськогосподарські знаряддя праці;

2-га сфера: галузі сільського господарства;

3-тя сфера: галузі, які обслуговують сільське господарство (переробка, транспортування, реалізація) (рис. 14.1).

В галузях першої сфери в Україні виробляється близько 15 %, в другій сфері – 46 %, а галузях третьої сфери – 39 % валового продукту агропромислового комплексу. А це означає, що в сучасних умовах неможливо розвивати сільське господарство інтенсивним шляхом без стійких виробничо-економічних зв’язків з партнерами агропромислового комплексу.

Рисунок 2.11.1 – Склад агропромислового комплексу

Розширення меж системи агроекономічних відносин за рахунок „зовнішніх“ зв’язків сільськогосподарських підприємств з підприємствами і організаціями галузей АПК веде до переростання їх у відносини агропромислові. Сучасні агропромислові відносини можна представити у вигляді трьох блоків:

- виробничі відносини в центральній галузі АПК – сільськогосподарській;

- виробничі взаємозв’язки сільського господарства з галузями досільськогосподарської сфери;

- виробничі відносини сільського господарства з галузями постсільськогосподарської сфери.

АПК є складовою частиною господарського комплексу. Тому його розвиток повинен здійснюватися на основі об’єктивних економічних законів. Водночас сільське господарство відрізняється від інших галузей народного господарства рядом особливостей:

- на відміну від промисловості, для якої земля є лише загальною умовою функціонування, в сільському господарстві земля – головний об’єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва;

- для сільського господарства є збіг часу виробництва і робочого періоду, що породжує сезонний характер виробництва;

- в сільському господарстві тісно переплітаються економічні й природні процеси відтворення. Тому кінцевим результатом є сума зусиль людини і природи;

- складність і різноманітність економічних зв’язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а також переплітанням різних форм власності.

Специфіка підприємництва в аграрному секторі України. Будь-яке виробництво починається з привласнення людьми засобів виробництва. Як це положення може бути застосоване до сільського господарства, де основним засобом виробництва виступає земля? Адже земля – не продукт людської праці, а дар природи, і тому доступ до користування її благами повинні мати всі люди в однаковій мірі. Тому проблема власності на землю є однією з найважливіших в сучасному суспільстві. Форми власності на землю визначають і форми відносин між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарських продуктів. Історично ці відносини склалися по-різному в різні епохи.

Первісна община, яка свої відносини будувала на принципах колективізму, передбачала общинне володіння землею, яке в деяких країнах збереглося і до нині. Так, в Росії общинна власність на землю була ліквідована в процесі сталінських реформ на початку ХХ ст., а в Болгарії вона проіснувала до Другої Світової війни. В рабовласницькому суспільстві виникає приватна власність на землю, яка найбільшого розповсюдження і законодавчого закріплення набула вже в епоху феодалізму.

Капіталізм, який прийшов на зміну феодалізму, спочатку виступає проти приватної феодальної власності на землю. Це було зумовлено тим, що земля належала феодалам. І буржуазії, яка зароджувалася як клас, щоб заснувати власні підприємства, доводилось або купувати цю землю, або брати її в оренду. Це гальмувало розвиток підприємництва, бо вимагало додаткового капіталу. За цих умов ліквідація феодальної земельної власності і перетворення всієї землі на власність буржуазної держави створила б сприятливі умови для розвитку капіталізму.

Отже, буржуазія теоретично підійшла до заперечення приватної земельної власності. В Англії у свій час навіть пропонувалися проекти законів про націоналізацію феодальної земельної власності. Проте за умов, коли робітничий клас уже виступав певною політичною силою і являв певну загрозу для класу капіталістів, буржуазія практично відмовилася від здійснення націоналізації землі. Таким чином, конфлікт між двома групами власників (феодали і буржуазія) завершився на користь приватної власності. І зумовлено це було тим, що:

- підприємці поступово самі ставали власниками землі;

- ліквідація однієї форми власності (земельної) ставила під сумнів тезу про недоторканість іншої – власності на засоби виробництва.

Утвердження приватної власності на землю розкололо суспільство на тих, хто її має і тих, хто позбавлений цієї власності. Так у межах всього суспільства був порушений передбачений природою принцип соціальної справедливості. Спробою подолати цю несправедливість була націоналізація землі, проведена в колишньому СРСР. Земля була проголошена всенародною власністю, користування якою в інтересах народу повинна була забезпечити держава. На націоналізованій землі було створено два типи сільськогосподарських підприємств: державні і колективні. Якщо на початку 20-х рр. на території СРСР було близько 25 млн. дрібних одноосібних селянських господарств, то в 1990 р. сільськогосподарське виробництво було представлене лише 8,2 тис. колгоспів і 2,6 тис. радгоспів.

Проте, реалізуючи цю ідею, держава в особі її бюрократичного апарату перебрала на себе занадто багато функцій по розпорядженню землею і особливо продуктами її функціонування. В результаті безпосередній виробник втратив зв’язок між своєю працею на землі та кінцевим результатом своєї діяльності – продуктами праці. Тобто власниками землі залишався народ, а фактично розпорядниками стали міністерства, відомства в особі чиновників з апарату. Це певною мірою послабило стимул до праці, що виразилось в низьких темпах зростання ефективності аграрного сектору. Отже, принцип соціальної справедливості до кінця реалізований не був.

В сучасних умовах мова йде про те, що земля повинна бути передана в приватну власність з правом купівлі-продажу. Приватизація землі досить чітко пов’язується з дуже небезпечною тенденцією розукрупнення сільськогосподарського виробництва і переходом до дрібних фермерських господарств, що є кроком в минуле.

Розукрупнення господарств, по-перше, суперечить законам розвитку економіки, які доводять, що лише велике господарство при всіх інших рівних умовах спроможне забезпечити зростання ефективності на інтенсивній основі; по-друге, воно не відповідає тим реальним процесам, що відбуваються в світовій економіці. Так, у США у 1934 р. було 6,8 млн. фермерських господарств, у 1964 р. – 3,2 млн., а на початку 90-х рр. залишилося 2,1 млн. При чому 70 % товарної сільськогосподарської продукції дають 300 тис. великих ферм, які складають лише 13,8 % від їх загальної кількості. Це чітко простежується і в інших країнах.

Отже, при перебудові аграрних відносин, підходів до вирішення питання про власність на землю, особливо її купівлю-продаж, необхідно прорахувати негативні наслідки:

- спекуляції землею, в результаті якої її значна частина випаде з господарського обороту, а велика кількість дрібних власників втратить джерело до існування;

- класова, міжнаціональна й міжособистісна ворожнеча;

- соціальна несправедливість, на основі якої будуть виникати конфлікти;

- загроза втрати економічної незалежності через те, що земля може бути скуплена іноземним капіталом, який уже зараз диктує умови розвитку вітчизняної економіки.

Реформуючи аграрні відносини, необхідно створити такий механізм, який право користування землею, як й її продуктами, міг би забезпечити тим, хто на ній працює.

Первинна виробнича ланка в сільському господарстві (фермерське господарство, селянська спілка, особисте господарство) функціонує на основі комерційного розрахунку. Це означає, що для забезпечення своєї діяльності вона повинна мати певні грошові ресурси, які виступають у вигляді виробничого капіталу. Існують певні особливості обороту капіталу в сільському господарстві. По перше, це джерела формування капіталу. Певна частина виробничого капіталу в сільському господарстві (будівлі, споруди, обладнання) формуються звичайним шляхом через сферу товарного обігу. Проте значна частина засобів виробництва, що споживаються, створюються в самому господарстві та входять у виробничий оборот, минаючи сферу товарного обігу. Тобто відбувається відновлення безпосередньо в натуральній формі (формування стада власним молодняком, вирощування садів, виробництво насіння, кормів). Це означає, що в процесі відтворення певна кількість створеної продукції не набуває форми кінцевого продукту.

По друге, це особливості в обороті капіталу, які обумовлені сезонним характером сільськогосподарського виробництва. Так, механічні знаряддя праці застосовуються в сільському господарстві відносно короткий час (зернові комбайни 10-20 днів на рік, сівалки 5-10 днів). У той же час високоефективне господарство вимагає наявності повного комплексу машин для того, щоб усі операції виконувалися своєчасно і високоякісно. Це, з одного боку, передбачає вищий ніж у промисловості рівень капітало- і енергоозброєності праці, а з іншого – уповільнення обороту капіталу порівняно з іншими галузями народного господарства.

За таких умов підтримання нормального процесу відтворення вимагає наявності надійних каналів фінансування сільськогосподарського виробництва. В усіх розвинутих країнах сільськогосподарське виробництво знаходиться на державній дотації. Так, на кінець 80-х років дотації для сільського господарства у США становили 36 %, Канаді – 56 %, Японії – 79 %, Південній Кореї – 59 %. Формування рівня сукупного виміру підтримки сільського господарства у постсоціалістичних країнах у процесі переговорів про їх вступ до СОТ, забезпечує конкурентоспроможність галузі. Так, у Польщі рівень пов’язаних зобов’язань з підтримки сільського господарства складає 4,160 млрд. дол. США з подальшим зниженням до 3,329 млрд. дол. США, такий же підхід у Румунії, Угорщині, Чехії. Щодо України, то в 1997 р. асигнування на заходи підтримки оцінювались у сумі 1,376 млрд. дол. США, у середині 2005 р. їх було скорочено до 1,14 млрд. дол. США, а на початок 2006 р. планувалося 1,08 млрд. дол. США.

Особливості сільського господарства. Сільське господарство як галузь матеріального виробництва має ряд особливостей, що позначаються на його функціонуванні в умовах ринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів, яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх (крім трудових ресурсів) із сільського господарства в промисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере безпосередньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями. Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів у сільському господарстві, яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростання пропозиції сільськогосподарської продукції, фермери в пошуках прибутковішого бізнесу перерозподілять свої ресурси на користь інших виробництв. В результаті пропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже, зростуть ціни на неї, а з ними — і доходи сільських товаровиробників, урівноважуючись з розміром доходів інших галузей.

Проте в реальному житті такого перерозподілу ресурсів не відбувається, за винятком істотного відтоку сільського населення в промисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причина цього полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, але земельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їх власниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них і далі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає від товаровиробників достатньої кількості основного та оборотного капіталу. Це заважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпечення ефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинні здійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. В цьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства. Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП пропозиція сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що в таких умовах ціни на сільськогосподарську продукцію і доходи сільських товаровиробників матимуть тенденцію до зниження. Ця проблема вимагає спеціального розгляду, і до неї ми ще повернемося.

На відміну від промисловості до процесу сільськогосподарського виробництва залучено не три, а чотири ресурси — основні й оборотні фонди, жива праця і земля, причому земля в сільському господарстві є головним засобом виробництва, тоді як в інших галузях (крім добувної) вона є лише просторовим базисом. Як основний засіб виробництва земля вимагає свого відтворення на розширеній основі, що породжує ряд специфічних проблем, пов’язаних із збереженням і підвищенням родючості ґрунту.

Аграрні підприємства працюють в умовах ризику і невизначеності. Однією з причин цього є те, що в сільському господарстві економічний процес відтворення тісно переплітається з природними (біологічними) процесами. Сільськогосподарська продукція виробляється за допомогою живих організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів), які часто функціонують як засоби виробництва. Оскільки ці живі організми розвиваються за біологічними законами, то цим і зумовлюється відома залежність процесу відтворення в сільському господарстві від природних факторів, що, в свою чергу, вимагає всебічного врахування їх і глибоких знань агробіологічної науки.

Сільськогосподарське виробництво здійснюється в різних ґрунтово-кліматичних умовах — добрих, середніх і поганих, що безпосередньо позначається на результатах господарської діяльності підприємств і має наслідком (за інших однакових умов) істотну диференціацію рівня їх економічного розвитку. Підприємства, що працюють у відносно гірших природних умовах, менш конкурентоспроможні, мають вищу вірогідність банкрутства. В умовах ринку ціновий фактор не може бути тим важелем, який забезпечував би таким підприємствам відносне благополуччя і зменшував ризик збанкрутувати. Тому виникає потреба в державній підтримці таких сільськогосподарських підприємств за допомогою позацінових економічних важелів.

У сільському господарстві робочий період (час безпосереднього використання живої і уречевленої праці) не збігається з періодом виробництва (час від початку виробництва до одержання готової продукції). У результаті такого незбігу виникає сезонність виробництва, яка виявляється в нерівномірному, переривчастому використанні робочої сили і засобів виробництва, в нерівномірному надходженні продукції і доходів протягом року. Це вимагає розробки заходів щодо пом’якшення сезонності і врахування цього фактора при виборі спеціалізації підприємства. Крім того, така залежність від природних умов викликає необхідність створювати на аграрних підприємствах значні страхові резерви насіння, кормів на випадок неврожаю, спричиненого форс-мажорними обставинами — посухою, градобоєм, повенями тощо.

Сільське господарство – це кредитомістка галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони (банків, інших кредитних установ) додаткових фінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових кредитів, для здійснення поточних платежів з метою забезпечення операційної діяльності. Адже в сільському господарстві, як уже зазначалося, існує великий сезонний розрив між вкладенням оборотного капіталу й отриманням доходів. Тому аграрні підприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат. Тримати спеціально на такі цілі власні кошти тривалий час економічно невиправдано. Значно ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунках формувати за рахунок власних джерел, а понад цього — позичкових, тобто за рахунок кредитів.

Сільське господарство є менш інвестиційно привабливою галуззю порівняно з рядом інших галузей народного господарства. Це спричинено тривалим періодом виробництва сільськогосподарської продукції, який продовжується нерідко більше року і характеризується поступовим наростанням вкладень від початку виробництва до його завершення й одночасним вивільненням коштів у кінці виробництва при одержанні готової продукції. Потенційні інвестори спрямовують свій капітал насамперед у ті виробництва, де має місце швидкий кругообіг коштів, а отже, де можна отримати і швидку віддачу від його інвестування. За цією характеристикою, як бачимо, сільське господарство є менш привабливою галуззю. Якщо взяти до уваги ще й існування підвищеного ризику недоодержання готової продукції в очікуваному обсязі через незалежні від виробника обставини — несприятливі природно-кліматичні умови, то стає зрозумілим, чому ця особливість сільського господарства не є тимчасовою, а органічно притаманна йому і проявляється лише з різною інтенсивністю залежно від стану розвитку галузі й окремих аграрних підприємств та кон’юнктури на ринку інвестицій.

В сільському господарстві порівняно з іншими галузями значно ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумовлено наступними причинами:

- необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей, які істотно відрізняються технологією та організацією виробництва;

- роззосередженістю працівників по великій території, площею нерідко декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку з цим прийняття оперативних рішень (розпоряджень) відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;

- доступністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного врожаю;

- потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;

- необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі (оптимальні) агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризуються розірваністю робочого дня працівників.

Специфічною особливістю сільського господарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих галузей, що вимагає всебічного обґрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частка продукції даної галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах відтворення.

Земельна рента, її складові та види. Земля є невід'ємною частиною нашого життя і нашого існування. Як природний об'єкт, що охороняється законом, існує незалежно від волі людини, земля виконує екологічну функцію; як місце й умова життя людини – соціальну; як територія держави, просторова межа державної влади – політичну; як об'єкт господарювання – економічну функцію.

Земля як специфічний засіб виробництва відіграє подвійну роль, оскільки задіяна у процесі суспільного матеріального виробництва або іншої сфери соціальної діяльності.

Для підприємств, промисловості, транспорту, будівництва, розміщення населених пунктів, ряду інших галузей виробництва вона слугує просторовим операційним базисом, місцем для розміщення будинків, споруд, устрою шляхів сполучень.

Цілком іншу роль виконує земля в сільськогосподарському виробництві і лісовому господарстві, де вона є не тільки матеріальною умовою, але й активним чинником виробництва. Землі є носієм визначених природних властивостей, тому в сільському і лісовому господарствах слугують не тільки загальною умовою праці, але і головним, основним засобом виробництва, предметом праці. Оброблюючи землю як предмет праці, людина перетворює й в засіб праці.

Існуючи як природний об'єкт без впливу людини, земля як засіб виробництва має ряд якісних характеристик. Найважливішою відмінною рисою землі, що дозволяє їй виступати в сільському і лісовому господарствах головним засобом виробництва, є родючість, якою володіє її верхній поверхневий прошарок – грунт, що містить у собі необхідні для зростання рослин вологу і живильні речовини (фосфор, азот, калій та ін.) у засвоюваної для рослин формі. Родючість значною мірою визначає собою споживчу вартість землі й корисність, спроможність у поєднанні з працею бути джерелом одержання сільськогосподарської і лісової продукції.

На відміну від інших засобів виробництва, що у процесі використання зношуються, зменшують свої корисні властивості, виходять із господарського обороту, природна продуктивна спроможність землі не зменшується, а збільшується при раціональному використанні. Внаслідок цього земля являє собою вічний засіб виробництва.

До відмінних рис землі порівняно з іншими засобами виробництва відноситься й просторова обмеженість, сталість місцезнаходження і незамінність.

У той час як інші засоби виробництва можуть бути створені в необхідних кількостях і розмірах, поверхня землі не може бути розширена. Просторова обмеженість землі як об'єктивна властивість, що зв'язує обмеженість землі з зменшенням родючості при наступних вкладеннях в неї капіталу, означає не обмеженість її продуктивних сил, а лише необхідність і можливість використання землі у визначених природою просторових межах.

З просторовою обмеженістю землі пов'язана така особливість як сталість й місцезнаходження, тобто, необхідність використання земельної ділянки там, де вона розміщується. Принцип непереміщення земельної ділянки має значення для вирішення питань територіального розміщення і спеціалізації народного господарства та впливає на витрати виробництва й собівартість сільськогосподарської продукції.

Істотною особливістю землі є її незамінність, тобто неможливість використовувати замість її які-небудь інші засоби виробництва. Незамінність землі, особливо в сільському і лісовому господарствах, створює об'єктивну необхідність підвищення рівня інтенсивності використання земельних ділянок шляхом вкладення додаткових витрат із метою одержання більшої кількості продукції з одиниці земельної площі.

Земельні відносини є вольовими суспільними відносинами, носять об'єктивний характер і є економічними відносинами. Землю включено в сферу виробництва, оскільки забезпечуючи людину їжею і готовими засобами життя, вона стає об'єктом присвоєння, тобто власністю. Всяке виробництво є присвоєння індивідуумом предметів природи в тій або іншій формі власності. Виникнення відносин власності на землю як умову матеріального виробництва й іншої соціальної діяльності зумовлює економічний характер земельних відносин, в основі яких лежить земельна рента.

Рента є економічною формою реалізації земельної власності.

Наявність власності на землю зумовлює отримання землевласником додаткового доходу, який виступає як земельна рента. 3 яких би складових частин не складався цей дохід, для нього з власне земельною рентою загальне те, що він визначає вартість (ціну) землі, що є не що інше як капіталізований дохід від надання землі в оренду. Саме безпосередній зв'язок між ціною землі та земельною рентою зумовлює необхідність більш детальнішого розгляду природи земельної ренти.

Хоча особливості прояву земельної ренти на землях, віднесених до різних категорій земель, суто індивідуальні, закони рентоутворення єдині для всіх земель.

Отже, земельна рента – це дохід, який отримують землевласники, реалізуючи власність на землю. Причиною її виникнення визнається існування монополії на землю як об'єкта господарювання. Виділяють такі основні різновиди земельної ренти: диференціальна, абсолютна, монопольна.

Розглянемо диференціальну земельну ренту. Складовою аграрних відносин є рентні відносини, які виникають у зв’язку з виробництвом і привласненням додаткового продукту на основі використання землі. Відомо, що ефективність сільськогосподарського виробництва залежить від багатьох факторів і, насамперед, від раціонального використання землі, її родючості. Розрізняють природну та економічну родючість ґрунтів. Природною родючістю є сукупність фізичних, хімічних і біологічних властивостей ґрунтів, а економічна – це результат поліпшення цих властивостей за рахунок проведення людьми заходів, спрямованих на покращення методів землеробства та проведення різних видів меліорації.

Під час вивчення якості земель установлюється якість ґрунту (верхнього родючого шару землі), визначається його тип (чорнозем, червонозем, суглинок та ін.), механічний склад, забезпеченість поживними речовинами, ступінь і характер ерозії, засоленість та інші природні властивості. Розраховуються агрохімічні показники ґрунтів за їх впливом на врожайність сільськогосподарських культур. Агрохімічні властивості та інші ознаки ґрунтів дозволяють здійснити їх агропромислове групування і класифікацію за класами бонітету (показник, який відображає якість природних об’єктів, визначає їх економічну цінність). Кращі ґрунти належать до 1 класу бонітету й оцінюються, наприклад, у 100 балів. Їх беруть за еталон. Інші ґрунти мають нижчі класи бонітету.

У реальній дійсності як для землевласника, так і для землекористувача має значення економічна родючість як результат природних і штучно створених можливостей землі. Економічна родючість залежить від рівня розвитку продуктивних сил, виробничих відносин, які характеризують ту чи іншу економічну систему. Критерієм економічної родючості ґрунтів є обсяг урожаю, отриманого з площ, що мали однакову природну родючість.

Таким чином, земельна рента є економічною формою реалізації земельної власності.

Незалежно від форм власності на землю утворюється диференціальна рента. Її причиною є монополія на землю як на об’єкт господарювання. Виникнення цієї монополії означає існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференціальної ренти.

Природною умовою існування диференціальної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходженні земельних ділянок відносно ринку (місць реалізації). Розвиток науки і техніки, широке використання їх досягнень у сільському господарстві змінюють ці відмінності, але повністю усунути їх не можуть.

Господарства, що розташовані на кращих землях, створюють додатковий чистий дохід. Такого доходу позбавлені інші господарства. Якби вони його одержували, то монополія на землю як об’єкт господарювання зникла.

Господарства, які використовують свою працю та інші виробничі ресурси на кращих земельних ділянках, мають більше продукції з одиниці земельної площі. Вони отримують додатковий продукт, який є матеріальною основою диференціальної ренти.

Необхідною економічною умовою перетворення додаткового продукту в диференціальну ренту є наявність товарно-грошових відносин і особливість дії закону вартості в сільському господарстві.

Ця особливість полягає в тому, що суспільна вартість сільськогосподарської продукції визначається середніми витратами суспільно необхідної праці в господарствах, що розташовані на гірших за родючістю та місцезнаходженням землях за середнього рівня досконалості організації виробництва. Отже, господарства, які розташовані на кращих і середніх землях, мають нижчу індивідуальну вартість сільськогосподарської продукції, але реалізують її за цінами, які визначаються вартістю продукції на гірших землях. Це дає можливість одержувати додатковий чистий дохід, який утворюється понад середній чистий дохід.

Розглянемо форми диференціальної ренти. Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти: першу і другу. Диференціальна рента І в свою чергу поділяється на:

- диференціальну ренту за родючістю (Ір);

- диференціальну ренту за місцезнаходженням (Ім).

Диференціальна рента Ір виникає із різної природної родючості окремих ділянок землі. Вона дорівнює різниці між суспільною вартістю сільськогосподарської продукції та її індивідуальною вартістю на більш родючих земельних ділянках.

Диференціальна рента Ім виникає через те, що земельні ділянки розташовані на різній відстані від ринків збуту. Тому транспортні витрати, що входять у виробничі витрати, і вартість товару з різновіддалених земель неодинакові. Для віддалених від ринку земель ці витрати будуть більші. Але кількість близьких до ринку збуту земель обмежена, вони не можуть задовольнити платіжний попит суспільства в сільськогосподарських продуктах, тому виникає необхідність в обробці віддалених від ринку земельних ділянок. Щоб ці землі вступили в обробіток, повинні бути покриті виробничі витрати і отриманий нормальний прибуток. Це можливо, коли суспільна вартість регулюватиметься умовами виробництва на гіршій за місцезнаходженням ділянці. На близько розташованих до ринку землях індивідуальна вартість буде нижчою від суспільної. Якщо реалізація товарів відбуватиметься за суспільною вартістю, то на кращих за місцезнаходженням ділянках виникатиме надприбуток, який перетворюється в диференціальну ренту Ім.

Диференціальна рента Ім являє собою різницю між суспільною вартістю виробництва сільськогосподарської продукції та індивідуальною вартістю сільськогосподарських продуктів, одержаних із земельних ділянок, що ближче розташовані до ринку.

Диференціальна рента І відповідає екстенсивному веденню сільського господарства, коли збільшення виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється за рахунок розширення посівних площ. Отже, диференціальна рента І – це додатковий чистий дохід, який утворюється в господарствах, що користуються кращими землями, а також ближче розташовані до ринків збуту продукції, шляхів сполучення. Господарства, що користуються кращими землями, витрачають на одиницю продукції менше праці та інших виробничих ресурсів порівняно з господарствами, що розташовані на гірших ділянках. Тому індивідуальна вартість одиниці продукції нижча в господарствах, де кращі умови виробництва. Різниця між суспільною та індивідуальною вартістю продукції і є диференціальною рентою І.

Поряд з диференціальною рентою І утворюється диференціальна рента II. Остання є однією з форм надлишкового додаткового продукту, який одержують унаслідок різної продуктивності витрат, що послідовно робляться на одній і тій самій ділянці землі, тобто внаслідок інтенсифікації землеробства.

Інтенсифікація в сільському господарстві означає збільшення основних виробничих фондів і поточних виробничих витрат на обробіток однієї і тієї самої земельної площі, що супроводжується зростанням виходу продукції в тих господарствах, які краще забезпечені основними засобами виробництва, мають більше машин, уносять більше добрив і т. д., мають широкі можливості для виконання всього комплексу сільськогосподарських робіт в оптимальні агротехнічні строки, для піднесення культури землеробства та його ефективності.

Вкладення додаткової праці та ресурсів дає змогу вести господарство інтенсивніше, виробляти більше продукції на кожному гектарі землі, домагатися вищої продуктивності. Природна родючість все більше доповнюється і замінюється економічною родючістю ґрунту.

Якщо правильно використовувати додаткові кошти для комплексного поліпшення обробітку ґрунтів, то вони забезпечують такий приріст продукції, який не тільки окупає ці витрати, але й дає надлишковий додатковий дохід, який перетворюється на диференціальну ренту ІІ.

Диференціальна рента ІІ є додатковим чистим доходом, який виникає в результаті додаткових вкладень у дану ділянку землі.

Розглянемо абсолютну земельну ренту. При розгляді суті й механізму утворення ренти передбачалось, що на гірших за якістю і розташуванням землях рента не виникає. У реальній дійсності землевласник ніколи не надасть у користування орендарю безоплатно навіть ці землі, оскільки існує монополія на землю як об’єкт власності. Цей вид монополії породжує абсолютну ренту, що сплачується з усіх видів землі, незалежно від її якості.

Але яким чином і за рахунок чого орендар може сплачувати абсолютну ренту землевласнику, якщо останній не дає можливості орендарю вести безоплатно господарство навіть на гірших землях, не одержуючи за це ренту? Таке становище є однією з причин обмеження виробництва сільськогосподарської продукції. Воно може бути усунуте тоді, коли попит на ту чи іншу продукцію перевищуватиме її пропонування, а отже, вищі ринкові ціни забезпечать отримання економічного прибутку, який і набере форми абсолютної ренти.

Нехай економічні витрати на 1 т пшениці на гіршій землі становлять 750 грн., з яких 600 – бухгалтерські витрати на виробництво продукції (собівартість), а 150 – бухгалтерський прибуток, який забезпечує необхідний рівень розширеного відтворення в галузі. Поки ціна пшениці на ринку становитиме 600 грн. за 1 т, орендарі не братимуть в оренду такі ділянки землі і виробництво продукції знизиться, що призведе до перевищення попиту над пропозицією і, як наслідок, ціна підвищиться. Якщо ціна рівноваги буде 770 грн. за 1 т, то орендарі вестимуть виробництво і на гірших землях, оскільки забезпечуватиметься і одержання нормального прибутку – 150 грн., і виплата землевласнику 20 грн., які й становитимуть абсолютну земельну ренту.

Джерелом абсолютної ренти є додатковий продукт, який створюється не лише в сільському господарстві, а і в інших галузях виробництва – промисловості, торгівлі, будівництві тощо.

У процесі переходу України до ринкової системи економіки, коли створюються умови для функціонування різних типів господарств, що ґрунтуються на різних формах власності, реально з’являється основа і для абсолютної ренти як економічної форми реалізації власності на землю. Та частина орендної плати, яка виключає плату за кредит, процент на капітал, амортизацію та певною мірою податок, є не чим іншим, як абсолютною рентою. Остання, виходячи із загальнотеоретичних положень, повинна надходити в розпорядження держави як власника землі

Монопольна земельна рента. У країнах з різноманітними природними і кліматичними умовами крім диференціальної та абсолютної ренти існує також монопольна рента. Умовами її утворення є обмеженість і невідтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови (землі провінції Шампань у Франції чи біля Коктебеля в Криму). Це виявляється в тому, що лише на даних землях, лише в даних природно-кліматичних умовах можливе виробництво сільськогосподарських продуктів з особливими якісними характеристиками (наприклад, винограду, чаю, тютюну). Оскільки виробництво такої продукції не може бути збільшене за рахунок залучення до сільськогосподарського обороту нових земель, а постійний і досить високий попит на цю продукцію не задовольняється, виникає можливість реалізувати її за монопольно високими цінами.

Різниця між монопольно високою ціною продукту та економічними витратами і становитиме монопольну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.

Джерело монопольної ренти, як і абсолютної, є поза сільським господарством.

Як правило, це доходи, створені в інших галузях виробництва, що надходять землевласнику на основі перерозподілу. Це не означає, що власник землі обов’язково фізично відділений від землі як засобу виробництва. Рента привласнюється й тоді, коли і власник, і землекористувач об’єднані в одній юридичній особі.

Орендна плата. Ціна землі. Земельна рента за умов ринкової економіки виступає у формі орендної плати і процента за іпотечною заборгованістю.

Орендна плата включає ренту, процент на вкладений землевласником капітал та амортизаційні нарахування на цей капітал. У разі встановлення досить високого розміру орендної плати сюди може бути віднесена частина підприємницького доходу орендаря.

Частина земельної ренти у формі процента за іпотечною заборгованістю привласнюється банками, страховими компаніями, іншими фінансовими закладами. Їх право, як і право землевласника, на отримання ренти може продаватись, і земля в цьому разі набуває форми товару.

Розглядаючи ціну землі, слід розрізняти ціну землі як продукту праці та як продукту природи. Ціна землі як продукту праці включає витрати на обробіток ґрунту та його покращання, тобто набуває нової якості, виступаючи вже, з одного боку, як продукт праці землероба, а з іншого – як результат функціонування таких факторів виробництва, як капітал та підприємницькі здібності.

Ціна ж землі як продукту природи – поняття ірраціональне, оскільки, як зазначалося, земля не є продуктом людської праці. Водночас вона може використовуватись як засіб виробництва та предмет праці і приносити її власникові дохід у вигляді ренти. Економічними формами землі-капіталу виступає форма позичкового процента, а землі-матерії – земельна рента.

Ціна землі – це сума грошей, яка, якщо її покласти в банк, принесе своєму власнику доход у вигляді процента, не менший від тієї земельної ренти, яку приносить дана земельна ділянка.

Ціна землі розраховується за формулою:

Цз = R / S *100, (14.1)

де Цз – ціна землі;

R – рента;

S –норма позичкового процента.

Теоретично ціна землі включає грошовий еквівалент витрат власника на її покращання і величину ренти. Фактично ціна землі коливатиметься залежно від вартості заходів щодо її поліпшення, маси ренти, норми позичкового процента, співвідношення попиту і пропозиції, очікуваної політики з регулювання аграрного сектору економіки тощо.

Питання для самоконтролю

1 Подайте характеристику аграрних відносин.

2 Яке місце і роль сільського господарства в економічному та соціальному розвитку суспільства.

3 Які галузі входять до агропромислового комплексу?

4 Які особливості розвитку сільського господарства?

5 Розкрийте історичний процес розвитку аграрного сектору економіки.

6 Які форми власності на землю закріплені в українському законодавстві?

7 Які види сільськогосподарських підприємств існують в Україні?

8 Що являє собою земельна рента і які форми її реалізації?

9 Дайте визначення та коротку характеристику наступних термінів: диференціальна рента І, II, абсолютна рента, монопольна рента. Які причини, умови і джерела їх утворення?

10 Охарактеризуйте орендні відносини. Що являє собою та як визначається орендна плата?

11 Як визначається ціна землі?

12 Назвіть основні шляхи піднесення сільського господарства в Україні.

13 Як здійснюється державна допомога сільському господарству в Україні та світі?

14 Які позитивні та негативні сторони надання дотацій сільськогосподарським товаровиробникам?

Дата добавления: 2014-11-29