Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Феномен українського культурного відродження та його періодизація




Відповідно періодизації, розробленої чеським істориком і політологом, професором Празького університету М.Грохом, національне Відродження у слов’янських народів пройшло три головні стадії: академічну, культурну та політичну. На академічній (антикварній) підсилилися героїко-патріотичні настрої та шляхом науково-краєзнавчих накопичень знань про минуле й сучасне власного етносу, про фольклор, звичаї та мову формувався образ нації. На культурницькій інтелігенція впровадила національну мову в систему освіти, науки, відстояла національну пресу й книговидавництво, створила програму майбутнього розвитку нації. На політичній виникли політичні організації, партії, об’єднання, метою яких стало здобуття національної незалежності.

На відміну від Італійського Відродження, яке тривало 300-400 років (з 13-14 століття по 17 століття), і навіть Північного Відродження, яке вклалося у 100 років (16-17 століття), слов’янський ренесанс охопив лише століття. Тому не всі перелічені стадії дістали завершення, суто культурні чинники набули політичного значення (мова, освіта), а роль політичних лідерів взяла на себе художня, освітянська і духовна еліта – письменники, композитори, фольклористи-етнографи, поети, релігійні діячі.

Національне Відродження на Україні відбувалося досить повільно у порівнянні з іншими слов’янськими народами (чехами, поляками). І досягло мети незалежної держави й модерної політичної нації лише в останні десятиліття 20 століття. Якщо застосувати схему М.Гроха, як це зробив американський філософ українського походження Р.Шпорлюк, виходить, що український ренесанс тривав з кінця 18 до початку 20 століття і мав три фази – наукову, культурну й політичну. Перша, академічна (антикварна) стадія українського ренесансу припала на перші десятиліття 19 століття. Вона проходила під знаком «Енеїди» І.Котляревського (1798), де вперше до літератури введено народну українську мову, творів Г.Квітки-Основ’яненка та наукових розвідок літераторів Харківського гуртку. В ході становлення української літературної мови та наукового українознавства (історії, етнографії, фольклористики) закладалися основи національної самосвідомості. (У Східній Україні цей етап розпочався на 20-30 років раніше до появи «Енеїди», в останній чверті 18 століття). На думку українського історика Д.Дорошенка, витоком відродження української літератури й народної поезії послугувало збудження почуття народності на основі збереження історичної традиції. Збурені територіальним патріотизмом та автономістичними тенденціями лівобережне козацьке дворянство та правобережна українська шляхта вимагали відродження козаччини – символу національної незалежності.

Друга стадія українського культурного відродження(40 роки 19 століття) почалась з розповсюдження ідей народництва, з яким пов’язано творчість та суспільну діяльність Т.Шевченка. Провідною силою виступила демократично налаштована інтелігенція, проникнута ідеєю етнічної національності та прагненням єдності з народом. Як така, ідея народності зародилася на Заході - на початку 19 століття нею перейнялися чехи, серби та поляки, а згодом і росіяни. Розповсюдження народництва в Україні прияло усвідомленню мовної й етнічної спорідненості усіх українських земель. На народницькій основі формувалася національна ідея, яка втілила одвічні прагнення свободи, незалежності, державного суверенітету.

Після придушення польського повстання 1830-1831 років центр визвольного анти-кріпацького руху перемістився до Київа. В Київському університеті, відкритому 1834 р., на тлі інтересу до історії, народознавства й літератури об’єдналася група талановитих романтиків, очолених М.Костомаровим. До цієї групи увійшли 12 активних культурних діячів. Серед них - письменник, історик та етнограф П.Куліш, етнограф М.Маркович, В.Білозерський та М.Гулак та кілька десятків співчуваючих. Це була таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське братство», до якого у квітні 1846 року увійшов Т.Шевченко. Впродовж 14 місяців проводились політичні й філософські дискусії, результатом яких став політичний маніфест братства - «Книга буття українського народу» («Закон божий»). Написаний М.Костомаровим та М.Гулаком у дусі романтичного ідеалізму, він спрямовував на вшанування християнських цінностей та панслов’янізм. Відстоювалися права слов’янських народів вільно розвивати власну культуру, утворення слов’янської федерації з демократичними інституціями, подібно до Сполучених Штатів. Першою право на федерацію мала вибороти Україна – найбільш культурна та пригнічена. Передбачалася перебудова суспільних відносин на християнських засадах, ліквідування кріпацтва, поширення освіти. Однак у 1847 році товариство було заборонено, члени його заарештовані, а задуми залишилися нереалізованими. Отже, спроба української інтелігенції перейти від культурницької до політичної стадії національного розвитку виявилася невдалою.

Наприкінці 50-х років студенти Київського університету (В.Антонович, П.Житецький, П.Чубинський, Б.Познанський, Т.Рильський, А.Свидницький) створили таємничий гурток «хлопоманів». Своєю метою вони ставили зближення з селянством, середовищем більш наближеним до чистоти християнських ідеалів, моралі та національної культури. Завданнями постали відстоювання народних інтересів, виховання патріотичних почуттів, знищення царизму, кріпацтва та встановлення демократичної республіки, де вільно б жили слов’яни – українці, росіяни, білоруси, поляки. За переконанням «хлопоманів», інші суспільні верстви мали вивчати історію та духовну культуру народу, допомогти селянству стати на шлях освіти і суспільного прогресу. На цій хвилі утворилися перші товариства поширення освіти. Першою була «Українська громада» у Києві під керівництвом В.Антоновича (у її складі – М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський, Т.Рильський, М.Старицький, Ф.Вовк, І.Касіяненко М.Лисенко, О.Кониський), яка оприлюднила свої ідеї на сторінках журналу «Современная летопись». У 60-ті роки 19 століття просвітні громади Харкова, Полтави, Чернігова створили мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, де пропагувалась освіта та національна культура.

Але в 1863 р. вийшов циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва із забороною друкування науково-популярних і релігійних книг українською мовою. Громадівські організації розпускалися або заборонялися. У 70-ті роки на підйомі національно-визвольної боротьби громадівський рух знову відродився. Провідну роль у вивченні економіки, історії, географії, фольклору взяли радикальні представники демократичної інтелігенції – С.Подолинський, О.Терлецький, М.Зібер, М.Павлик, І.Франко, М.Драгоманов. За словами С.Подолинського, це були українофіли,«соціальні демократи», які доносили народу ідею народної революції. У пошуках реалістичного ідеалу національної справедливості, вони вивчали вчення західноєвропейських мислителів, народні громадянські традиції, побут та фольклор, розробляли соціалістичні теорії.

У 1876 році на особливій нараді за участю імператора Росії Олександра II у м. Емі (Німеччина) після обговорення питання про українофільську діяльність М.Драгоманову та П.Чубинському заборонили проживати в Петербурзькій і Московській губерніях та в Україні. З підписанням «Емського указу» забороні підпало ввезення українських книг, друк українських перекладів, влаштування вистав українською мовою. Для поширення ідей, заборонених у Росії, П.Куліш та М.Драгоманов використали галичанську пресу - львівську газету «Правда».

Дещо іншу періодизацію українського культурного ренесансу запропонував український історіограф І.Лисяк-Рудницький. За його теорією, три етапи українського відродження вклалися у 130 років - від кінця козацької держави (Гетьманщини) до першої світової війни. Перший етап - шляхетський (дворянський)- тривав з 1780 по 1840 рік, другий – народницький – з 1846 по 1880 рік, третій - модерністський – з 1890 по 1914 рік. На думку Лисяка-Рудницького, специфіку третього, модерністського періоду національно-культурного відродження визначила політична активізація національного руху в великих соціально-географічних масштабах. Формування свідомості людини з самостійницькими прагненнями, вимог державного суверенітету й утворення державності охоплює не тільки інтелігенцію, а й народні верстви. Рух очолили політичні партії, в програмних документах яких чітко проголошено шлях до незалежної української держави та створення модерної нації. У 1890 році І.Франко та М.Павлик легітимували Українсько-руську радикальну партію, формування якої починав у 80 роки 19 століття М.Драгоманов. Мета партії – проголошення незалежності України. У 90-ті роки з’явилась Національно-демократична партія. На суспільно-політичній арені з’явились філософи й літератори - провідники української національної ідеї І.Франко, М.Грушевський, Ю.Бачинський, М.Міхновський. У 1895 р. Ю.Бачинський у праці «Україна ірредента» аргументував потребу створення незалежної держави – «Україна для себе». Харківський адвокат М.Міхновський у 1900 році опублікував у Львові брошуру «Самостійна Україна». Ще в студентські роки він проявив ініціативу заснувати на могилі Шевченка у Каневі таємну організацію «Братство тарасівців», політичною програмою яких ставилась самостійність України. А в 1897 р. на цій основі під впливом Міхновського виникла «Українська студентська громада». Пізніше, під керівництвом В.Антоновича, вона переросла у Революційну українську партію - РУП(1900).Під впливом соціалістів, драгоманівців-федералістів та українофілів-культурників у Революційній українській партії відбулися розшарування – більшість перейшла до Української соціал-демократичної робітничої партії – УСДРП (1905). В Українську радикально-демократичну партію (УРДП) консолідувалися ліберальні українські партії. Вона стає основою непартійного Товариства українських поступовців (ТУП), що проіснувала до 1917 р. Обидві відхилили ідею самостійності України М.Міхновського, але у 1902 році частина його послідовників організувала Українську партію націоналістичного спрямування. Для неї М. Міхновський розробив «10 заповідей» (1903), де писав про створення вільної Української Демократичної Республіки. М.Міхновський Створив М.Міхновський і проект конституції України як самостійної Соборної держави, посівши в історії роль засновника українського націоналізму.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-29; Просмотров: 1003; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.015 сек.