Своєрідність художньої культури: літературна творчість, театр, музика

З другої половини 17 століття починається розквіт літератури. Зберігаючи зв’язок з релігійним світоглядом, література перетворюється на самостійну галузь творчості. Художнє слово набуває нової суспільної значимості, збільшується світська спрямованість, з’являються нові жанри, художні засоби впроваджують ідеї антропоцентризму й гуманності.

Розвивається стиль літературного бароко, один з головних напрямів європейського мистецтва кінця 16 - середини 18 століть. На відміну від гармонійності ренесансного ідеалу, бароко стверджує складність. Повернення до теоцентризму після кризи гуманізму й розвінчання ідеї божественної досконалості людини сприяли динамічності літературного бароко. Автори прагнули відтворити авантюризм, суперечливість людської натури, напруженість її намагань. Читача мала схвилювати мистецька гра. Застосування гіпербол, парадоксів, гротеску, переобтяженість чудернацтвами, оригінальністю стає типовим для українського літературного бароко. Все це позначило збірку поезій «Перло многоцінноє» (1646) К.Транквіліона-Старовецького, творчість І.Гізеля, Л.Барановича, І.Галятовського, Г.Сковороди, І.Мазепи. Барочні вірші несподівано поєднували поважне і величне - з земним та жартівливим. Гра слів та рим, коли можна читати з обох боків, причаровує у віршованому канті І.Величковського. Популярність набувають акровірші - вірші з прихованим прізвищем автора.

Важливе місце у бароковій літературі зайняли історико-мемуарні твори. Серед них - «Синопис» І.Гізеля (1764), присвячений подіям з української історії 16 століття «Густинський літопис» невідомого автора, приписаний монаху Густинського монастиря поблизу Прилук М.Лосицькому. Історична мемуарна проза представлена трьома козацькими літописами. Це - «Літопис Самовидця» гадяцького полковника Г.Грабянки, що охоплює історичні події 1648-1702 років, від гетьманства Б.Хмельницького до обрання Г.Скоропадського (дійсний автор - козацький старшина Р.Ракушка-Романовського). Також монументальніший в українській історіографії за обсягом використаного матеріалу літопис «Сказаній о войне козацкой з поляками через Богдан Хмельницького» С.Величка- канцеляриста Війська Запорізького. Літопис напрацьовувався у київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів та завдяки збиранню літописів. Будучи знавцем стародавніх українських пам’яток С.Величко постійно поповнював, наїжджаючи у Москву до О.Бодянського. Як першоджерело, твір С.Величка використовували письменники та історики 19 століття – Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров, М.Грушевський.

В поетичному оспівуванні вітчизняних історичних подій - битви під Хотином, Берестечком, Віднем - продовжується народна епічна традиція. Серед таких творів - поема «Богородице Діво»(1707) І.Максимовича, біблійні переклади С.Мокрієвича,дидактичні (повчальні) поеми С.Климовського «О правосудії, правді і бодрості» та «О смиренії височайших».

Інтерес викликає і паломницька література, представлена «Странствованіями» В.Барського, де описуються подорожі ченців по Європі, Палестині, Сирії.

Поширюється сатирична віршована література. В рукописному збірнику К.Зінов’єва (370 віршів), де запозичується чимало розмовних українських виразів, осміюється прагнення збагачення та прославляється чесна праця хлібороба й ремісника. Пронизані соціальною критикою гумористичні вірші І.Некрашевича «Ярмарок» і «Сповідь» яскраво передають побутовий колорит.

Особливість українського літературного бароко – релігійне забарвлення творів, звернення до церковних проповідей. Майстри таких поезій - Й.Галятовський, автор «Науки або способу зложення й казання», А.Радивиловський - автор великих збірок проповідей «Огородок Марії Богородці» (1676), «Вінець Христов»(1688). Уславленими проповідниками вважалися Л.Баранович, автор збірок «Меч духовний» (1666), «Труби словес проповідних», С.Яворський, Ф.Прокопович. Проповідь християнської моралі з поцінуванням людської доброчинності, вірності православним ідеям та прагнень миру й злагоди, викриття недоліків – зрадництва, лицемірства, жадоби, розпутства ставиться художньою метою творів.

Барокова література представлена і дискусійно-полемічними трактатами, діалогами, диспутами, памфлетами, створеними діячами церкви, письменниками, вченими, які торкалися не лише теологічних, а й філософських, соціально-політичних проблем. Це – «Бесіди» І.Галятовського, «Нова міра старої віри» Л.Барановича, твори Ф.Сафоновича.

З середини 17-го століття набуває популярності жанр езопівської байки, яка принесла в українську літературу сюжетику Езопа. Езопівські байки ходили у рукописах, навіть вивчались у школах.

Активного розвитку набуває з кінця 17 століття український театр. Поряд з відомим раніше вертепом та шкільною драмою, тут з’являються нові форми жанри. Подібно до «Поетики» Буало, «Поетика» Ф.Прокоповича тлумачила теорію та практику драми, звертаючись до творів давньогрецьких та римських трагіків й комедіографів Есхіла, Аристофана, Плавта, Теренція. Продовжувала поширюватися шкільна драма, переважно релігійно-дидактичного характеру та історико-патріотичної тематики. У студентському середовищі Києво-Могилянської академії, Харківського, Переяславського та Чернігівського колегіумів, де центром уваги було мистецьке й літературне життя, ставилися вистави, в яких торкалися проблем соціально-політичного й культурного розвитку того часу. Це - трагікомедія Прокоповича «Володимир», історичні драми М.Козачинського, «Комедійна дія» М.Довгалевського.

Популярністю користуються інтермедії – коротенькі одноактні вистави сатиричного змісту з життя селян, козаків, міщан, духовенства, написані мовою прислів’я та приказок, інколи з висловлювання протесту проти релігійної догматики, що виконувалися між частинами шкільної драми. У другій половині 17 століття інтермедії стали самостійними одноактними комедійними п’єсами, альтернативними шкільній драмі. У подальшому розвинувся ляльковий театр-вертеп, що супроводжував ярмарки та свята, де виконавцями були мандрівні дяки – студенти Києво-Могилянської академії. Вертепна драма мала 2 частини. Перша - традиційна різдвяна драма на сюжет про народження Христа. У другій – народно-побутовій – ставились світські сцени в гумористичному дусі, з народними піснями про свободу та рівність. Поступово виникла нова форма народного театру - ярмаркові дії перенеслися до балагана. Театр-балада синтезував елементи мистецтва лицедіїв, народної драми й шкільного театру. Тут ставились твори українських та зарубіжних авторів, особливий успіх припав на п’єсу Г.Кониського «Воскресіння мертвих». За російським зразком, у 18 столітті українські магнати створили кріпацький театр для маєтків. Ставилися українські й російські п’єси, оперні та балетні вистави, що сприяло розвитку українського музично-хорового й сценічного мистецтва.

Зародження професійного театру в Україні відноситься до кінця 18 століття. Першим стаціонарним (постійним) був Харківський театр, заснований у 1798 році, в репертуарі якого йшли «Недоросток» Д.Фонвізіна, «Мельник-чаклун» О.Аблесимова, «Наніна» Вольтера.

Під впливом театру, розвивалося музичне мистецтво. У народному середовищі не втрачали популярності обрядові, родинно-побутові, ліричні пісні, танці - гопак, козачок, музика кобзарів, лірників, сопілкарів, цимбалістів продовжувала звучати на святах та весіллях. Чільне місце посідали історичні пісні про зраду сотника Сави Чалого, подвиги козацького ватажка С.Палія, зруйнування Запорізької Січі, а також балади, чумацькі пісні, де згадувалися народні герої Морозенко, Богун, Нечай, Самійло Кішка, Маруся Богуславка, козак Голота.

Після універсалу Б.Хмельницького про створення цеху музикантів (1652 р.), коли подібні виникли у Ніжині, Стародубі, Чернігові, Харкові, почали складатися оркестри, що виконували воєнний, урочисто- церемоніальний та розважальний репертуар.

В хоровій та ансамблевій музиці особливої популярності набули канти – багатоголосні (3-х голосні частіше) побутові пісенні твори, які послугували розвитку культової музики та вплинули на партесний концерт, щовтілив барокові тенденції в українській музиці. Видатний український композитор М.Ділецький (1650-1723) у своєму відомому канті «Радуйся, радость свою воспіваю» розпочав традицію впровадження в духовні гімни мелодій світських пісень. Серед виконавців прославилися О.Лешковський, К.Коновський, В.Пікулинський, І.Калейда. Необхідною виявилася фахова музична освіта. Першим вітчизняним музичним посібником стала теоретична праця М.Дилецького «Граматика музикальна», що узагальнила практику партесного співу й композиції. Професійну підготовку регентів, педагогів-теоретиків, композиторів почали Києво-Могилянська академія, Харківський колегіум та музичні школи при монастирях і духовних семінаріях. З метою виховання освічених музикантів для задоволення потреб царського двору, в м. Глухів на Чернігівщині у 1738 році створили спеціальну музичну школу. Серед вихованців її був Д.Бортнянський (1751-1825),з іменем якого пов’язано перші успіхи української професіональної музики. 70 партесних концертів, дві літургії, хорові твори Д.Бортнянського – зразок творчого поєднання українського народнопісенного мелосу із засобами, італійської та французької інструментальної, оперної та хорової музики. Тривалий час композитор перебував на службі при імператорському дворі у Петербурзі, потім очолив співацьку Капеллу, керував придворним театром і школою при ньому. Д.Бортнянський став автором перших українських опер в серйозному та комічному стилях. Найвідоміші серед них - опери-серіа та буффа «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», «Сокіл», «Син-суперник», «Свято сеньора» на французькій та італійській мові. Плідно працював композитор в інструментальній музиці, започаткувавши в Україні жанр камерної концертної симфонії.

Видатними випускниками глухівської музичної школи були також українські музиканти із світовими іменами А.Ведель (1676-1806) та М.Березовський (1745-1777) – автори духовної музики, засновники української інструментальної й хорової класики, пісні-романсу з інструментальним супроводом.

Дата добавления: 2014-11-29