Українське Просвітництво. Наука й освіта, книговидавництво. Діяльність Києво-Могилянської академії

Свідченням духовного підйому в Україні цього історичного періоду став стан освіти. За потужної фінансової підтримки гетьмана І.Мазепи, на початку 18 століття Києво-Могилянська академія, перетворена з колегії грамотою Петра I від 26 вересня 1701 р.., ствердилась провідним культурним і суспільним центром православного світу. Вона вплинула на становлення не тільки української, а й російської і ширше - слов’янської культури в цілому. Навчальною та науковою діяльністю Києво-Могилянська академія підняла українську науково-освітню традицію на європейський рівень. Спираючись на досвід братських шкіл, вона виробила струнку організаційну систему навчання, не поступаючись за змістом тогочасним європейським університетам. Курс навчання тривав 12 років. Фундаментальна й багатобічна, теоретична й практична одночасно підготовка, включала дисципліни на основі класичних та сучасних знань. У підготовчий (елементарний) клас брали учнів з декотрим обсягом знань та вмінь, навичками письма й читання. У трьох молодших класах вивчали мови – латинську, старослов’янську, українську книжну, грецьку й польську. В середніх двох класах прививали творчі вміння і теоретично-практичні знання – складати вірші та опановувати риторику. Вища частина навчального процесу академії припадала на два вищих класи, які пропонували трирічне вивчення філософії та чотирирічне вивчення математики, географії, астрономії, архітектури. А також історію культури, що викладалася в межах піїтики, риторики, філософії, богослов’я. Щорічно в академії навчалося 2 тисячі студентів, переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан, козаків, інколи – селян і міської бідноти.

Важливою науковою інституцією була бібліотека Києво-Могилянської академії, що виникла на основі широких міжнародних контактів. У її фондах у 18 ст. налічувалося 12 тисяч томів, чимало рукописних матеріалів, власних видань викладачів академії, праць відомих церковних діячів та вчених.

Академія підтримувала тісні контакти з багатьма навчальними закладами Європи, учні її продовжували навчатися у західноєвропейських університетах, багато вчених та письменників-випускників академії-переїхали в Росію та працювали задля її духовності. В Києво-Могилянській академії працювали найвідоміші українські науковці-просвітники того часу – І.Гізель, І.Галятовський, Л.Баранович, А.Радиловський, Ф.Сафонович, АСатановський, В.Ясинський, С.Полоцький, Є.Славинецький.

Серед них – Є.Славинецький, один з найвідоміших вчених-лінгвістів того часу, автор греко-слов’яно-латинського Лексикону та словника малозрозумілих слів Святого Писання. С.Полоцький – викладач патріаршої школи (1651-1709), викладач Києво-Могилянської академії, який у 1687 р. заснував у Москві Слов’яно-греко-латинську академію та був вчителем царських дітей. Д.Туптало – видатний проповідник та письменник, з 1702 року Ростовський митрополит (Димитрій Ростовський), автор оповідань про чудеса пресвятої Богородиці у Чернігівському монастирі, нової редакції збірки «Четьї Мінеї», окремих літописних і драматичних творів. С.Яворський (1658-1722), вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, що став митрополитом у 1700 році. Ф.Прокопович (1671-1736),викладач піїтики та риторики, ректор Києво-Могилянської академії з 1710 року, а з переїздом до Москви – помічник Петра I у реформаторській діяльності.Г.Кониський (1717-1795) - автор курсу «Правила поетичного мистецтва», пізніше Білоруський архієпископ та член Московського синоду. І.Гізель, автор «Синопсиса»»(1674 р.), короткого нарису історії України та Росії від давності до останньої чверті 17 століття, що використовувався офіційним підручником не лише в Україні, а і за кордоном в грецькому й латинському перекладах.

Поряд з історичними та літературно-лінгвістичними дослідженнями, вчені України зосередили увагу на питаннях астрономії, математики, медицини, географії. І.Галятовський вивчав природні явища – сонячне й місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавки. Є.Славинецький – переклав слов’янською мовою посібник астрономії Вєзалія «Космографія». Ф.Прокопович уклав курс лекцій з арифметики та геометрії для слухачів Києво-Могилянської академії.

Медичні знання розвивали українські лікарі, що отримали вчений ступінь доктора медицини: І.Полетика, М.Кружень, П.Погорецький, Н.Максимович, І.Руцький, О.Шумлянський, М.Тереховський, І.Данилевский. У м. Лубни в 1707 р. відкрилася перша в Україні польова аптека,1787 р. в Єлисаветграді – перша медична школа, де лікування у госпіталі поєднувалося з вивченням медицини. Вони здійснювали пошук засобів боротьби з епідеміями, Д.Самойлович (описав епідемію чуми, виклав методи її запобігання, схвалені зарубіжними академіями).У 1795 р. А.Максимович опублікував перший вітчизняний підручник з ботаніки, був автором спеціалізованого посібника «Врачебное веществословие или описание целительных растений».

Неоціненний внесок у розвиток духовної культури України зробив випускник Києво-Могилянської академії Г.С.Сковорода (1722-1794) – філософ-просвітник, лінгвіст, музикант і поет, представник барокової традиції. Народився у с. Чорнухи на Лубенщині в родині малоземельного козака. Після закінчення академії, майже три роки був співаком придворної капели у Петербурзі, відвідав кілька європейських країн. У 1751 р. повернувся на Україну, почав працювати домашнім вчителем, потім викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Світська і православна церковна адміністрація вчинили гонитву на його філософське вчення, сприявши кінцю вчительської кар’єри (1769). Світогляд філософа, визначений морально-етичними принципами боротьби добра із злом, сприяв переходу до способу життя мандрівного філософа. Невігластво, розбещеність, прагнення багатства Г.Сковорода вважав небезпечними вадами сучасного йому суспільства. Протидією цьому бачив високі духовні інтереси людини. Філософське вчення Г.Сковороди про три світи і сродну працю (в роботах «Про потоп зміїн», «Наркіс», «Ікона алківіадська») стверджувало ідеї гуманізму й справедливості, єдності людини, природи й Всесвіту, самопізнання як шлях людини до Бога, божественності в собі, прав на щастя відповідно до власних здібностей. Філософ прагнув покращення життя народу шляхом розповсюдження освіти, що духовно звільнює людину.

Творчість Г.Сковороди стала також зразком барокової літератури й поезії 18 століття. Між 1769-1779 роками він написав 30 байок, що продовжили сатиричну українську літературну традицію, об’єднаних у збірку «Басни харьковския». Головним мотивом проходила ідея опору соціальному поневоленню, оспівування моральних чеснот українських селян: чесності, доброти, працьовитості, скромності, природної розумності. Талант Г.Сковороди-поета проявився у віршованих творах збірки «Сад божественных песней», на сторінках якої в протиставленні з антимонархічними думками, прославляється Б.Хмельницький – батько свободи.

Здійснивши сильний вплив української думки, літератури та культури в цілому на процес європеїзації російської культури, видатні науковці-просвітники Києво-Могилянської академії ініціювали створення духовних училищ в Росії - Москві, Архангельську, Вятці, Рязані, Костромі, Суздалі. Хоча у кінці 18 століття Києво-Могилянська академія пережила занепад, ставши навчальним закладом для підготовки духовенства, згодом перетворена в семінарію.

Але завдяки діяльності Києво-Могилянської академії здійснилося заснування в Україні університетів. Проект світського типу у Батурині - за зразком європейських університетів - у 1764 р. розробив за дорученням гетьмана К.Розумовського його секретар Теплов. Планувалося відкриття університетів у Києві та Чернігові, які після зречення Розумовського не було збудовано. Львівський університет, відкритий 1661 року грамотою короля Яна II Казимира, працював на чотири факультети – філософський, теологічний, юридичний та медичний. Після переходу до Австрії, університет підпав жорсткому контролю австрійського уряду та Українського інституту (Студіум Рутенум), що дозволив існування лише декотрих кафедр. Викладання велося виключно німецькою та польською мовами, а з 1790 року його підпорядкували консенсусу – урядовій установі з питань освіти. Відкриття у Львові 1793 р. Греко-католицької духовної семінарії стало початком вищої теологічної школи для галицьких українців.

Розповсюдженню в освіти сприяла й широка мережа початкових шкіл,народних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів), де навчалися діти козацької старшини, української шляхти, духовенства, заможних козаків, міщан і навіть селян.

На Правобережжі, в західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, з 17 століття продовжували функцію вати братські школи, зокрема, Львівська й Луцька, поступово втрачаючи провідну роль у розвитку освіти у порівнянні з попереднім історичним періодом. Кременецька у 30-ті роки 18 століття взагалі припинила існування. Також продовжували працювати в Галичині єзуїтські колегії, де навчання проводилося польською й латиною. Згодом, у 1661 р. Львівська єзуїтська колегія була реорганізована на університет. Після занепаду братських шкіл, шкільну справу в західному регіоні продовжили ченці -василіяни. Василіанські школи, успадкувавши шкільні будинки та майно забороненого й розпущеного єзуїтського ордену, де навчалися лише діти шляхти. підпорядковувалися Комісії народної едукації (освіти). Сувора дисципліна, високе значення релігійної освіти, продовжували справу полонізації.

Після асиміляції Східної Галичини 1772 р. до Австрійської імперії була проведена шкільна реформа, яка встановила три типи державних шкіл. У Львові засновано трирічну нормальну школу, де вчилися діти шляхти, міщан і духовенства. У великих окружних містах діяли головні школи, в маленьких містечках – тривіальні школи, де навчання велося на німецькій та латині, а з 1787 р. запровадили українську мову. (До кінця століття кількість годин на вивчення зменшилося, нагляд над ними було передано польським церквам).

Початкові школи при церквах та монастирях існували в Ужгороді, Тибові, Требитові, де навчали латиною. Школи для заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства, з викладанням українською мовою були лише в Ужгороді, селах Парич, Будівля.

Загальноросійська реформа 1786 р, яка затвердила статут головних й малих народних училищ, сталаправовою підставою розвитку освіти у Лівобережній та Слобідській Україні. В чотирьохрічних училищах, відкритих у Києві, Чернігові, Катеринославі, навчалися діти дворян. Принцип освіти нагадував античні заклади (трівіум, квадрівіум) й середньовічне європейське навчання. У перших двох класах вивчалися основи граматики, арифметики, Святе Письмо, малювання, у третьому й четвертому – загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізики, архітектури. Створені у повітових містах, малі училища навчали дітей купців, заможних міщан, урядовців за програмою перших двох класів головних училищ. Обов’язковим для обох типів навчальних закладів було вивчення російської, латини, однієї західноєвропейської мови. Викладали - випускники Петербурзької вчительської семінарії та Києво-Могилянської академії.

Важлива роль належала у розвитку освіти в Україні колегіумам – середнім навчальним закладам, які готували служителів релігійного культу, державних службовців, вчителів початкових класів. Навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків. Чернігівський Малоросійський колегіум (відкрито 1700 р.) пропонував шестирічне навчання з викладанням слов’янською, польською й латиною, вивчали також і грецьку. Переяславський колегіум почав працювати 1738 р. і готував духовенство для церков Правобережжя (у 1751 р. тут викладав поетику Г.Сковорода). Харківський колегіум, заснований 1721 р. працював за програмами Московського університету й Петербурзької академії. Тому містив граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку й французьку мови. У 1765 р. було відкрито додаткові класи з викладанням географії, інженерної та артилерійської справ.

Величезну роль в розвитку української культури 17-18 століть відіграли книгодрукарні. Всього 13 друкарень, серед них – одна в Чернігові, західноукраїнська друкарня А.Пілєра, що видавала німецькою, латиною, французькою, українською, польською, грецькою, єврейською мовами, друкарні Києво-Печерського монастиря, видання якої розповсюджувалися в Росії, Білорусі, Молдові, Болгарії, Сербії. Тут запровадили «гражданський» шрифт, що збільшило друк офіційних і світських видань (в Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Бердичеві, Кам’янець-Подільському). Водночас розмежувало світську й релігійно-церковну літературу: кирилиця - лише для церковних книг, гражданський – для світських видань. Звільнення світської літератури з під впливу церкви, посприяло розвитку народної літератури.

Дата добавления: 2014-11-29