Унікальність культури Запорізького козацтва. Становлення національної свідомості. Неповторність релігійного, освітянського й мистенцького життя Запорізької Січі

Самобутня культура Запорізької Січі, яка сформувалася на основі найдавніших етнічних традицій, продовж трьох століть впливала на економічний, політичний та культурний розвиток України. Населення Запоріжжя, утворене переважно з втікачів від кріпацтва з різних регіонів та релігійно переслідуваних людей, додало до загальноукраїнської культурної спадщини своїх особливих місцевих рис, сприяючи утворенню унікальної культури запорізького козацтва.

Окрема сторінка її - релігійне життя на Запорізької Січі. Відродження у 17 столітті православ’я стало противагою процесів полонізації й русифікації української станової верхівки. У 1686 р. відбувається підпорядкування української православної церкви Московському патріархату, що, на погляд О.Субтельного, вплинуло на укріплення економічної основи церкви, піднесення українських шкіл, кращих в Російській імперії, на зростання інтелектуального потенціалу духовенства. Але Указ Петра I від 1721 р. ліквідував систему патріархат у, запровадивши Синод, єдину російську богослужебну мову й практику. Це ускладнило становище православної церкви в Україні. Релігійне життя втрачає толерантність та гнучке ставлення до національних культурних традицій. У західних регіонах православ’я позбулось ведучих позицій. Під уніатство відійшли три єпархії – Перемиська (1692), Львівська (1700) та Луцька (1702). З кінця 18 століття провідну роль тут гратиме саме греко-католицька церква. Це викликало духовний опір, який призвів до Галицького відродження кінця 18-початку 19 століття.

В Запорізькій Січі особливого смислу надавалося православній вірі, яка послугувала стрижнем формування національної свідомості. Як свідчать документи, Запорізька церква була підпорядкована київському православному митрополиту. Глибока духовність та вшанування церковних звичаїв, самоусвідомлення себе православним християнином слугували критерієм відбору у козацьке середовище. Протягом року козаки обов’язково здійснювали паломництво до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського або Межигірського монастирів. Історика і знавця життя й культури запорізького козацтва Д.Яворницького, вражало дбання про чистоту віри у козацьких рядах. Як він писав, тут на відміну від російських чи іноземних військ, ніколи не з’являлося ані розкольників, ані лжевчень, ані популяризації іншої віри. Відповідальність та матеріальна незалежність запорізьких козаків (подібно до середньовічних західноєвропейських лицарів) виявилась у влаштуванні за власні гроші лікарень, шпиталів, інституцій при монастирях, матеріальних внесків у храми. Запорізькі козаки вшановували церковні свята, особливо, Різдво, Великдень, Покрова. Ретельно слідкували за відправленням ритуалів, наприклад, у великий піст не можна було страчувати злочинців. Як і європейські протестанти, козаки дбали про індивідуальну релігійність – носили власний натільний хрест, усі важливі справи починалися після читання молитов. Релігійні справи набували в козацькому середовищі державного значення. Питання будівництва храмів, важливі проблеми церковного життя вирішувалися на загальновійськовій раді за участю усіх запорожців. Був у запорожців і свій улюблений пантеон православних святих. Особливо вшановувалася Богоматір, під покровом якої вони не боялися ані ворога, ані природних катаклізмів. Поважали Святого Миколая – захисника та заступника усіх тих, хто плаває та подорожує, Архистратіга Михайла –голову небесного воїнства, Андрія Первозваного – поширювача у Придніпров’ї християнських ідей.

Д.Яворницький налічив велику кількість козацьких церков (до падіння Січі – 44 церкви, 13 каплиць, два скити). Одним з найстаріших церковних осередків козацтва став заснований запорожцями у 1602 р. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Після згоди Мазепи та козацької старшини із шведським королем у 1709 році російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, решта втратила духовенство й перестала функціонувати. Після поновлення взаємин з російською монархією церковно-релігійне життя на Січі поступово відродилося. Запорізьке духовенство очолив ієромонах Межигірського монастиря П.Маркевич, який привів з собою межигірських монахів-священників. Вони стали служити у головній святині козацтва – храмі Покрови Пресвятої Богородиці, впровадивши практику щоденного богослужіння за чернечим чином Православної церкви. Проповіді проголошувалися українською мовою.

Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом особливо дбав і про розгалужену систему освіти. В системі шкільництва налічувалося три типи шкіл: січові, монастирські, церковно-парафіяльні. Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл Відродження у поєднанні освіти на українській мові з вихованням. Козацька педагогіка орієнтувалася на духовно-інтелектуальний та фізичний ідеал, створений на основі античних цінностей справедливості, мужності та мудрості. Окрім монахів, викладали випускники і студенти Києво-Могилянської академії. У січовій школі навчалися діти, що потрапили на Січ за різних обставин – біглі, вивезені, усиновлені козаками. Їх навчали читанню, співу, письму, основам військового мистецтва. Очолював її ієромонах - уставник, який опікувався здоров’ям дітей, був духовником, навчав грамоті. Монастирська школа на Січі при Самарсько-Миколаївському монастирі (заснована у 70-ті роки 16 століття), очолювана самарським ієромонахом, навчала грамоті, письму, молитвам, Закону Божому. При усіх парафіяльних церквах існували парафіяльно-церковні школи, названі також школами «вокальної музики та церковного співу»(найвідоміша – у слободі Орловщина на лівому березі р. Оріль, перенесена в 1770 р. на Січ). Тут вивчалося мистецтво партесного співу для підготовки читачів-співаків Православної церкви України. У 1754 р. створено школу підготовки писарів для військових канцелярій (існувала 15 років).

Високий рівень освіти був і на Гетьманщині в цілому. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, де протягом 3-х років викладалися читання і письмо, що суттєво відрізнялося від Правобережжя, де більшість шкіл контролювалося єзуїтами, а польська початкова освіта була недоступною для селян, що причинило зменшення значимості Правобережжя в культурному житті того часу.

Значне місце в культурному житі Запорізької Січі займало мистецтво. Музика, спів, танці були невід’ємною частиною військового побуту та відпочинку. Історики відзначають високий рівень військової музики, де переважали сигнальні похідно-бойові ударні та духові інструменти (закличні труби, сурми, грізні набатові литаври, барабани, бубни, могутні тулумбаси для 8 чоловік разом). Окрім походів Війська Запорізького, духові оркестри супроводжували різні державні ритуали, зустріч іноземних послів, гостей.

Разом з народними піснями козаки полюбляли думи – героїчні, драматичні, також і поетичні ліричні пісні-оповіді, яки виконувалися бандуристами, кобзарями або лірниками, що імпровізували й творили музичні розповіді на очах слухачів. Кобзарі та їх мистецтво – один з кращих здобутків козацької духовної культури, за словами М.Гоголя, саме кобзарі – охоронці бойової слави України, поети й літописці.

Танцювальне мистецтво запорізьких козаків також поєднувало військовий та лірико-драматичний дух культури. Особливою популярністю користувався гопак (виключно чоловічий) в супроводі бандуристів або інструментального ансамблю. Побудований на імпровізації різних технічних танцювальних вмінь, він символізував нестримний наступ вершників на ворогів (унікальні рухи присядки, повзунця, яструбця).

У січових музичних школах, де навчали вокальному й церковному співу, ставилися народні лялькові вистави, названі «Вертепом» у супроводі троїстих музик. Типовим персонажем вертепної драми був козак-запорожець, що грав на бандурі, співав і танцював. Монологи, пісні й танці – номери вертепу – втілювали народні думки і сподівання, що сприяло їх популярності у козацькому середовищі.

Таким чином, козацтво виробило особливий художній смак, ідеал краси та неповторне художнє середовище, пов'язані із специфікою військової та суспільно-політичної спрямованості цієї культури.

Дата добавления: 2014-11-29