Тема 9. Інвестиції

Ключові терміни і поняття:

Інвестиції, виробничі інвестиції, фінансові інвестиції, структура виробничих інвестицій (капітальних вкладень), джерела фінансування інвестицій, акції, облігації, дивіденди, грошовий потік, ставка дисконту (капіталізації), чистий приведений дохід, індекс дохідності інвестицій, термін окупності інвестицій (капітальних вкладень), внутрішня норма дохідності інвестицій, інвестиційний проект.

Зміст теми

1. Сутність інвестицій, їх класифікація і характеристика.

2. Загальні принципи й етапи планування капіталовкладень на під­приємствах.

3. Оцінювання ефективності капіталовкладень підприємства.

4. Фінансові інвестиції і оцінювання їх ефективності.

5. Управління інвестиційною діяльністю підприємства.

Забезпечення стабільності функціонування підприємства, підви­щення конкурентоспроможності його продукції, зміцнення позиції на ринку значною мірою визначаються ефективністю здійснюваних ним інвестицій.

Інвестиції — це види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Процес вкладання капіталу називають інвестуванням, а юридич­них і фізичних осіб, що його здійснюють, — інвесторами.

З метою обліку, аналізу, планування і контролю використання ін­вестиції класифікують за певними ознаками.

Залежно від об'єкта вкладання коштів розрізняють інвестиції ре­альні й фінансові.

Реальні інвестиції — це вкладення капіталу в різні сфери діяльнос­ті й галузі народного господарства з метою відтворення реальних ма­теріальних і нематеріальних активів підприємства. Такі інвестиції часто називають виробничими інвестиціями, або капітальними вкла­деннями.

Фінансові інвестиції — це вкладення капіталу для придбання цін­них паперів, що випускаються підприємствами або державними й місцевими органами влади з метою отримання прибутку у вигляді дивідендів або процентів.

За характером участі в інвестуванні розрізняють інвестиції прямі й непрямі.

Прямі інвестиції — це вкладення коштів в певні об'єкти інвесту­вання безпосередньо інвестором без залучення фінансових посеред­ників (інвестиційних компаній і фондів).

Непрямі інвестиції — це вкладення індивідуальними інвесторами коштів в об'єкти інвестування із залученням фінансових посередни­ків. У цьому разі фінансові посередники шляхом випуску і розміщен­ня власних цінних паперів об'єднують кошти індивідуальних інвес­торів, які в подальшому використовують для здійснення масштабних інвестицій. Отриманий від цих інвестицій дохід посередники роз­поділяють між індивідуальними інвесторами пропорційно до вкладе­них ними коштів.

За термінами інвестування розрізняють коротко- та довгостро­кові інвестиції.

За формою власності інвестиційних ресурсів розрізняють інвес­тиції приватні, державні, іноземні та спільні.

Приватними називають інвестиції, які здійснюють громадяни та підприємства недержавної форми власності.

Державними називають інвестиції, які здійснює держава в особі уряду і державних підприємств.

Іноземними інвестиціями називають усі види цінностей, які вклада­ють іноземні інвестори в об'єкти інвестування на території України.

Спільні інвестиції здійснюють інвестиційні фонди і компанії. Дже­релом спільних інвестицій є кошти індивідуальних інвесторів, які придбали інвестиційні сертифікати, випущені інвестиційними фонда­ми та компаніями.

За регіональною ознакою розрізняють інвестиції внутрішні та зов­нішні.

Внутрішні інвестиції — це вкладення інвесторами капіталу всере­дині країни, зовнішні — за її межами.

Інвестиціями, які забезпечують підприємству зміцнення і розви­ток його матеріально-технічної бази, упровадження нових техноло­гій виробництва, зростання потужностей, є капітальні вкладення, або виробничі інвестиції.

Під капітальними вкладеннями розуміється сукупність одноразо­вих витрат, що спрямовуються на просте і розширене відтворення ос­новних фондів та об'єктів соціальної інфраструктури підприємства.

До капіталовкладень входять витрати на будівництво, реконст­рукцію, розширення, технічне переозброєння і підтримку потужнос­тей діючих підприємств, а також на придбання обладнання, транс­портних засобів та інших об'єктів основних засобів виробничого і невиробничого призначення.

З метою планування, обліку і контролю капітальні вкладення кла­сифікують за такими ознаками: відтворювальною, технологічною структурою, призначенням, галузевою належністю, способом вико­нання робіт, джерелами фінансування, формами власності.

Відтворювальна структура капітальних вкладень відображує співвідношення довготермінових витрат підприємства на нове буді­вництво, розширення, реконструкцію, технічне переозброєння і під­тримку потужностей діючих підприємств.

До нового будівництва належить спорудження на нових майданчи­ках об'єктів основного, допоміжного і невиробничого призначення новостворюваних підприємств, а також філіалів і окремих вироб­ництв, які здійснюються з метою створення нової виробничої потуж­ності і які після введення в експлуатацію перебуватимуть на само­стійному балансі.

Розширення діючих підприємств передбачає будівництво додат­кових виробництв на діючому підприємстві, а також будівництво нових і розширення існуючих окремих виробничих цехів та об'єк­тів основних фондів на території діючих підприємств і прилеглих до них площах. Розширенням є також будівництво філій і вироб­ництв, які після введення в експлуатацію не перебуватимуть на са­мостійному балансі.

Під реконструкцією діючих підприємств розуміють перебудову існуючих цехів і об'єктів основних фондів, що пов'язано з удоскона­ленням виробництва і підвищенням його техніко-економічного рівня на основі досягнень науки і техніки.

Технічне переозброєння діючих підприємств — це комплекс заходів з підвищення техніко-економічного рівня окремих виробництв, цехів і дільниць на основі впровадження передової техніки та технології, механізації та автоматизації виробництва, модернізації і заміни за­старілого й фізично зношеного устаткування на нове, більш продук­тивніше. Підтримання потужностей діючого підприємства передбачає ви­конання робіт, пов'язаних з відновленням основних фондів, що вибу­вають у процесі виробничої діяльності.

За технологічною структурою капіталовкладення поділяють на витрати, пов'язані з будівельними, монтажними роботами, придбан­ням усіх видів устаткування, інструменту та інвентарю, іншими капі­тальними роботами та послугами.

До будівельних належать роботи, пов'язані із спорудженням, пере­будовою, розширенням і відновленням існуючих будівель та споруд або їх окремих частин і роботи з монтажу збірних залізобетонних, металевих, дерев'яних та інших будівельних конструкцій, що входять до складу будівель і споруд, а також спеціальні (електромонтажні, сантехнічні, меліоративні тощо) та інші роботи, пов'язані з будів­ництвом будівель і споруд.

Монтажними називають роботи, пов'язані із збиранням і вста­новленням технологічного, енергетичного, підйомно-транспортного та іншого устаткування, що може експлуатуватись лише після його встановлення на фундамент.

До витрат на обладнання, інструмент, інвентар входить вартість технологічного, енергетичного, підйомно-транспортного та інших видів устаткування (верстатів, пресів, двигунів, генераторів, насосів тощо), транспортних засобів, технологічно пов'язаних з процесом ви­робництва (борошно- та панелевозів, електрокарів тощо), обладнання для лабораторій, майстерень, дослідницьких установок тощо, вироб­ничого інструменту та інвентарю, у тому числі малоцінного і швидко­зношуваного, яке включається до кошторисів на будівництво як пер­ший комплект для підприємств і об'єктів, що будуються.

До інших капітальних робіт і витрат включають проектно-вишукувальні роботи, що здійснюються за рахунок капіталовкладень, а також витрати на утримання дирекції підприємств, що будуються, витрати, пов'язані з формуванням штату працівників, інші роботи і витрати, передбачені в кошторисі будівництва.

За призначенням капітальні вкладення розподіляються на такі, що спрямовані для виробничого і невиробничого використання.

До капіталовкладень виробничого призначенім включають вкла­дення капіталу в об'єкти, які після завершення їх будівництва функці­онуватимуть у сфері матеріального та нематеріального виробництва: промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті, зв'язку тощо. До капіталовкладень невиробничого призначення належать вкла­дення капіталу в об'єкти житлового та комунального господарства, установи охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпе­чення, освіти тощо.

За галузевою належністю капіталовкладення поділяють на такі, що здійснюються у промисловості, сільському господарстві, транс­порті, будівництві та інших галузях народного господарства.

За способом здійснення будівельно-монтажних робіт капітало­вкладення поділяють на такі, що виконуються підрядним і госпо­дарським способами.

Підрядний спосіб ведення будівельно-монтажних робіт передбачає їх виконання постійно діючими спеціалізованими підрядними буді­вельно-монтажними організаціями. Підприємства, для яких створю­ються основні фонди і які здійснюють для цього певні вкладення ка­піталу, називаються забудовниками.

При господарському способі будівництво здійснює безпосередньо підприємство-забудовник. При цьому роботи на об'єкті будівництва підприємство виконує власними силами і засобами поряд з основною виробничою діяльністю.

При будь-якому способі виконання будівельно-монтажних робіт визначають кошторисну вартість будівництва згідно з встановлени­ми цінами, тарифами і розцінками на будівельно-монтажні роботи, яка й є вартістю на спорудження об'єкта.

За джерелами фінансування капіталовкладення поділяють на: дер­жавні; такі, що здійснюються понад ліміту державних капіталовкла­день; інші.

Для фінансування державних капіталовкладень можуть викорис­товуватись власні кошти державних підприємств та організацій, що призначені для таких цілей, бюджетні асигнування, кредити банків.

Капіталовкладення, які здійснюються понад ліміту державних вкладень, фінансуються з нецентралізованих джерел фінансування, які дозволено спрямовувати на такі ціль

Інші капітальні вкладення фінансуються за рахунок власних кош­тів підприємств, громадських, кооперативних та інших організацій, а також коштів, отриманих у порядку пайової участі.

За формою власності розрізняють державні та приватні капі­тальні вкладення. Державні капіталовкладення здійснюються за ра­хунок державних коштів і призначені для виконання державних про­грам розвитку окремих галузей і підприємств. Приватні капіталовкладення фінансуються за рахунок як власних коштів підприємств, організацій, так і з залученням зовнішніх джерел (позики, кредити). Мета здійснення приватних капіталовкладень полягає у зміцненні підприємствами власної позиції на ринку.

Плануючи інвестиції, підприємство повинно враховувати най­важливіші фактори, що можуть вплинути на очікуваний результат прийнятого інвестиційного рішення. Ці фактори розподіляють на за­гальноекономічні, галузеві й такі, що виникають безпосередньо на рівні підприємства.

До загальноекономічних факторів належать фінансово-кредитна політика уряду, рівень інфляції у країні, державне стимулювання ін­вестиційної діяльності підприємств, грошовий обіг у країні, рівень активності іноземних інвестицій, економічні зв'язки з іншими держа­вами, чинне податкове законодавство тощо.

Галузеві фактори характеризуються такими показниками, як рі­вень науково-технічного розвитку галузі, енерго-, науко- та капіта­ломісткість виробництва, забезпеченість трудовим потенціалом, си­ровинними та енергоресурсами, зв'язки з іншими галузями народно­го господарства, тип галузі (розвивається швидко або повільно), територіальне розташування підприємств галузі тощо.

До факторів, що діють на рівні конкретного підприємства, нале­жать його виробничий потенціал та забезпеченість виробничими ре­сурсами, фінансовий стан, зв'язки зі споживачами продукції, відноси­ни з конкурентами тощо.

За дією зазначеного комплексу факторів і стадії життєвого циклу, в якій перебуває підприємство, його керівництво може вибрати за ос­нову для розробки інвестиційної стратегії організації одну з таких базових стратегій:

ü виживання (це захисна стратегія, яку використовують у разі кри­зи економічної діяльності підприємства);

ü стабілізації (ця стратегія спрямована на усунення нестабільності (коливання) обсягів продажу виробленої продукції (надання по­слуг, виконання робіт) і отримуваних доходів);

ü зростання (це найефективніша стратегія, що спрямована на досяг­нення стабільного збільшення обсягів продажу, прибутку, капіталу). Відповідність сформованої інвестиційної стратегії підприємства його загальній економічній стратегії визначається вибраним крите­рієм (показником) ефективності вкладення капіталу. Таким крите­рієм може бути певна норма прибутку на вкладений капітал, відсоткове збільшення частки ринку, підвищення продуктивності праці тощо.

Процес планування капітальних вкладень на підприємстві склада­ється з двох послідовних етапів. На першому етапі передбачається обчислення необхідного обсягу реальних інвестицій на певний розра­хунковий період (рік або кілька років), на другому — визначення конкретних джерел фінансування інвестицій.

Фінансування капіталовкладень підприємство здійснює за раху­нок як власних, так і залучених коштів.

До власних джерел фінансування капітальних вкладень підприєм­ства належать внески засновників підприємства; акумульовані амор­тизаційні відрахування; кошти створених на підприємстві фінансо­вих резервів і фондів; кошти, отримані від реалізації непотрібного майна; доходи, отримані від продажу цінних паперів, придбаних на фінансовому ринку; доходи, отримані від здачі майна в оренду, то­що.

До залучених джерел фінансування капіталовкладень підприєм­ства належать кошти, отримані від розміщення на фінансовому рин­ку власних цінних паперів (акції, облігації), довготермінові кредити банків, інвестиції іноземних партнерів у створення спільних підпри­ємств.

Користування зовнішніми джерелами довготермінового фінансу­вання потребує від підприємства певних витрат. Так, випуск і продаж цінних паперів підприємства потребує витрат на їх випуск і оплату по­слуг фінансових посередників за їх розміщення на фінансовому ринку, у подальшому — виплату дивідендів акціонерам і процентів власни­кам облігацій.

Залучення банківських позик пов'язане з необхідністю повернення основних сум боргу з виплатою процентів за користування кредитом.

Для державних підприємств джерелами фінансування капітало­вкладень можуть бути також кошти державного і місцевого бюдже­тів, державних позабюджетних благодійних фондів.

Формування структури джерел фінансування капіталовкладень залежить від дії багатьох факторів, таких як діюча система оподат­кування підприємств; темпи зростання обсягів реалізації продукції підприємства, їх стабільність; структура активів підприємства; стан ринку капіталів; кредитна політика національного банку країни та ін.

Вибір оптимальної структури джерел фінансування капітало­вкладень має дуже важливе значення, оскільки дає змогу підприємству мінімізувати витрати на залучення капіталу, знизити ризик втрати платоспроможності й запобігти банкрутству.

Економічне обґрунтування доцільності капіталовкладень здійснюється на основі дослідження основних характеристик відповідних інвестиційних проектів.

Сучасна практика оцінювання ефективності реальних інвестицій використовує певні базові принципи й методичні підходи.

При оцінюванні ефективності капіталовкладень слід ураховувати основні базові принципи. Розглянемо їх.

1. Оцінювати ефективність проектів інвестування капіталу потрібно на основі порівняння обсягу інвестованих коштів, з одного боку, і сум та термінів повернення інвестованого капіталу — з іншого.

2. При визначенні необхідного обсягу інвестиційних витрат слід ураховувати як основні, так і супутні витрати капіталу. Це пояс­нюється тим, що при інвестуванні крім основних затрат, передба­чених проектом, підприємство часто несе й супутні витрати, спри­чинені реалізацією цього проекту. Тому їх так само необхідно враховувати при оцінюванні ефективності здійснення капітало­вкладень.

3. Повернення інвестованого капіталу оцінюється на основі показ­ника грошового потоку від інвестицій.

Під грошовими потоками від інвестицій розуміються отримані від їх реалізації чистий прибуток і суми амортизаційних відрахувань:

ГП = П + АВ,

де П — річний прибуток, отриманий у результаті реалізації інве­стицій;

АВ — річна сума амортизаційних відрахувань.

4. Приведення майбутніх грошових потоків від інвестицій до їхньої теперішньої вартості (дисконтування). Оскільки грошові кошти під впливом фактору часу знецінюються, вартість теперішніх гро­шей (тобто їх купівельна спроможність) перевищує вартість гро­шей, що будуть отримані в майбутньому. Такий вплив часу на вартість грошей ураховується шляхом дисконтування майбутніх грошових коштів.

Дисконтування передбачає коригування май­бутніх потоків грошей на коефіцієнт, який відповідає певній дис­контній ставці, що враховує ризик і непевність, пов'язані з факто­ром часу. В умовах очікування постійного річного темпу інфляції застосовують постійну річну ставку дисконту і теперішню вартість отриманих у майбутньому грошових потоків обчислю­ють за формулою:

ТВ =

де ТВ — теперішня вартість майбутніх грошових потоків від інве­стиційного проекту, гр. од.;

t — період, років;

ГП_t — грошовий потік, очікуваний у i-му році від реалізації проекту;

r — річна ставка інфляції (у вигляді десяткового дробу);

— ко­ефіцієнт коригування майбутніх сум грошових потоків.

5. Диференційований вибір дисконтної ставки. Ставки для дискон­тування грошових потоків від реалізації різних проектів вибира­ють диференційовано з урахуванням таких факторів, як очікува­ний темп інфляції, премії за ризик, імовірність низького рівня пла­тоспроможності, тривалість періоду інвестування тощо.

Виходячи з наведених принципів розраховують основні характе­ристики інвестиційних проектів — чисту теперішню вартість, індекс прибутковості, термін окупності, внутрішню ставку дохідності.

Чиста теперішня вартість (ЧТВ) характеризує загальний абсолют­ний ефект від реалізації інвестицій і обчислюється як різниця між те­перішньою вартістю майбутніх грошових потоків, отриманих протя­гом періоду експлуатації об'єкта інвестування, і сумою початкових інвестицій:

ЧТВ = ТВ - ПІ,

де ТВ — теперішня вартість грошових потоків проекту;

ПІ — почат­кові інвестиції.

Якщо чиста теперішня вартість проекту перевищує нуль, проект має бути схвалений як прибутковий, якщо ж вона має від'ємне зна­чення або дорівнює нулю, то проект слід відхилити, оскільки його ре­алізація призведе до збитків або не принесе підприємству додатково­го доходу на вкладений капітал.

Інша характеристика інвестиційного проекту — індекс прибутко­вості (ІП) — загалом дуже близький до чистої теперішньої вартості. Індекс прибутковості порівнює теперішню вартість майбутніх гро­шових потоків з початковими інвестиціями:

ІП = ТВ: ПІ.

Проект, який має індекс прибутковості більший за одиницю, схва­люється як прибутковий, а якщо цей індекс менший за одиницю — відхиляють.

Коефіцієнт економічної ефективності капітальних затрат:

Е_р = , або Е_р =

Де DП – приріст прибутку підприємства у випадку вкладення капіталу у реконструкцію, модернізацію, технічне переоснащення, грн.;

П – загальна сума прибутку для новостворюваних об’єктів, грн.;

К – загальна сума виробничих інвестицій (капіталовкладень), грн.

Період окупності (Т_ок) інвестицій характеризує кількість років, за які будуть відшкодовані початкові інвестиції. Період окупності виз­начається як відношення початкових інвестицій до середньорічної величини дисконтованих грошових потоків:

Т_ок =ПІ: ГП_диск або Т_ок =

де ГП_диск — середньорічна величина дисконтованих грошових по­токів.

Розрахунковий коефіцієнт економічної ефективності капіталовкладень Е_р повинен порівнюватись з нормативним коефіцієнтом Е_н, який встановлюється Міністерством економіки України на певний період. Якщо Е_р>Е_н, то вкладення капіталу вважають доцільним.

Показником порівняльної ефективності капітальних вкладень є мінімум приведених витрат:

З_прив = С_і + Е_н К_і ® min, грн.;

Де С_і – собівартість річного випуску продукції по і-му варіанту капіталовкладень, грн.;

К_і – капіталовкладення по і –му варіанту, грн.;

З_прив можуть визначатись і в розрахунку на одиницю продукції.

Той проект вважається найкращим з економічної точки зору, при якому сума приведених витрат є мінімальною!

Розрахунковий строк окупності додаткових капіталовкладень по певному варіанту обчислюється:

Т_ок.р = , років

де К₁, К₂ – сума капіталовкладень по першому і другому варіантах, грн.,

С₁, С₂ – собівартість річного випуску продукції по першому і другому варіантах, грн.

Якщо варіантів більше двох, то кращий з них вибирають шляхом попарного зіставлення зазначених величин. Як обернений до Т_{ое р} показник обчислюється і розрахунковий коефіцієнт економічної ефективності додаткових капіталовкладень Е_р.

Середньорічну величину дисконтованих грошових потоків визна­чають так:

ГП_диск = ТВ: Т_експл

де ТВ — теперішня вартість грошових потоків від проекту;

Т_експл — кількість років експлуатації об'єкта інвестування, протягом яких очі­кується надходження грошових потоків.

Внутрішня ставка доходу (ВСД) характеризує рівень прибутко­вості здійснених інвестицій, що дорівнює дисконтній ставці, за якої чиста теперішня вартість проекту дорівнює нулю. Це можна записа­ти у вигляді:

де ГП — річні грошові потоки;

d — дисконтна ставка (внутрішня ставка доходу);

п — кількість років надходження грошових потоків.

Приведення капітальних вкладень до певного року здійснюють за допомогою коефіцієнта приведення капітальних вкладень (a):

a = (1+d)^t

де d – норматив приведення різночасових витрат (ставка дисконту);

t – кількість років, що відділяють затрати і результати даного року від початку розрахункового.

З метою схвалення рішення про прийнятність проекту внутрішню ставку доходу порівнюють з необхідною ставкою дохідності діяль­ності підприємства, яку визначають виходячи з вартості залучення капіталу і ступеня ризику проекту. Якщо значення внутрішньої став­ки доходу перевищує необхідну ставку, то проект вважають прибут­ковим.

Фінансові інвестиції підприємства нерозривно пов'язані з функ­ціонуванням фінансового ринку, основне завдання якого — акуму­лювання та ефективне розміщення заощаджень у галузях економіки.

До основних напрямків фінансових інвестицій підприємства нале­жать вкладення коштів:

• у статутні капітали спільних підприємств;

• у цінні папери ринку капіталів;

• на грошовому ринку.

Вкладення коштів у статутні капітали спільних підприємств дає змогу підприємству зміцнити господарські зв'язки з постачальника­ми сировини і матеріалів (при участі в їх статутному капіталі), розвинути власну виробничу інфраструктуру, розширити збут продукції, проникнути на інші регіональні ринки тощо.

Вкладення капіталу підприємства в цінні папери ринку капіталів — найпоширеніші у практиці фінансових інвестицій.

Цінні папери ринку капіталів розподіляють за групами:

- корпоративні — підтверджують право власності держателя цінних паперів (прості, або звичайні, та привілейовані акції);

- боргові — підтверджують право кредитора на отримання від бор­жника певної суми боргу (довготермінові векселі, облігації);

- похідні — інші інструменти фінансового ринку (опціони, ф’ючерси, конвертовані облігації і конвертовані привілейовані акції).

Вкладення коштів підприємства на грошовому ринку має місце при їх розміщенні на банківських депозитних рахунках. Мета такого роз­міщення тимчасово вільних коштів підприємства — отримання до­даткового прибутку, який у подальшому може спрямовуватись для інвестиційних потреб.

Оцінювання ефективності здійснення фінансових інвестицій базу­ється на тих же принципах, що й оцінювання ефективності реальних інвестицій. Однак при цьому необхідно враховувати певні відмінності.

1. У грошових потоках від фінансових інвестицій відсутні аморти­заційні відрахування. Тому в основі обчислення грошових по­токів від таких інвестицій розглядаються суми періодично сплачу­ваних по них процентів (для внесків до статутних капіталів інших підприємств; для вкладів на депозитних рахунках у банках; для облігацій та інших боргових цінних паперів) і дивідендів (за прид­баними акціями інших підприємств).

2. Фінансові активи (цінні папери) можуть бути продані на ринку за ціною, що склалась на них на момент продажу. Отже, до грошо­вих потоків від фінансових інвестицій повинна включатись також вартість їх можливої реалізації після завершення терміну воло­діння інвесторами ними. Для боргових цінних паперів ця вартість фіксована (вона є основною сумою боргу), а для корпоратив­них — вартість реалізації визначають за їх поточною курсовою ціною.

3. Норма прибутку від таких інвестицій визначається рівнем ризику фінансового інструменту. Інвестиціям у фінансові активи з не­значним рівнем ризику властива невисока норма прибутку. До та­ких активів належать цінні папери, які випускає держава (облігації, державні казначейські зобов'язання тощо). їх вважають надійними цінними паперами. Інвесторів, які схиляються пере­важно до таких інвестицій, називають консервативними.

Цінні папери, що приносять більшу норму прибутку, мають ви­щий ступінь ризику. Якщо інвестор формує свій портфель інвестицій переважно з таких фінансових інструментів, його вважається агре­сивним.

Ефективність вкладення коштів у фінансовий актив можна оціни­ти, визначивши його реальну вартість.

Реальну вартість фінансового інструменту визначають за формулою:

Р =

де ГП — очікуваний грошовий потік за період користування фінан­совим активом;

r — очікувана норма прибутку фінансового активу (у вигляді десяткового дробу);

п — кількість періодів формування грошових потоків під час користування фінансовим активом.

Оцінюючи реальну вартість різних фінансових інструментів, не­обхідно враховувати особливості формування їх грошових потоків.

Облігація — це борговий цінний папір, який підтверджує право його власника на отримання через певний проміжок часу суми основ­ного боргу, наданого особі, що випустила цю облігацію (емітенту), і доходів від неї у вигляді процентів. Характеристиками облігації є її номінальна вартість (визначає або основну суму боргу, або вартість, за якою вона гаситься); річна процентна або дисконтна ставка з об­лігації; проценти, що нараховуються за нею; очікувана норма при­бутковості за облігацією; кількість періодів виплат процентів до тер­міну її погашення.

Реальну вартість облігації, за якою періодично сплачуються від­сотки, визначають так:

Р =

де r — термін, через який гаситься облігація, років;

П — сума про­центів, що сплачується за облігацією кожний період, що обчис­люється як:

П = r Н;

r — річна ставка процента, що сплачується за облігацією (у вигляді десяткового дробу);

Н — номінальна вартість облігації;

d — дисконтна ставка, що враховує інфляцію, ризик і непевність, пов'язані з фактором часу (у вигляді десяткового дробу);

t — кількість періодів виплати процентів.

Акція — це цінний папір, що засвідчує право її власника на части­ну майна акціонерного товариства і надає йому право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів.

Реальну оцінку акцій визначають з урахуванням їх виду. Розрізня­ють акції привілейовані та звичайні (прості).

За привілейованими акціями сплачують фіксовані дивіденди. Ос­кільки за акціями не існує терміну погашення, їх реальну вартість визначають за формулою:

Р =

де Д — постійний дивіденд;

d — ставка дисконту (у вигляді десятко­вого дробу).

Останню формулу можна спростити:

Р =

Визначаючи реальну вартість звичайних (простих) акцій, слід ураховувати, що дивіденди на такі акції не гарантуються. Дивіденд­на політика кожного акціонерного товариства залежить від розміру його прибутків, стратегічних цілей розвитку. Дивіденди, які сплачу­ються за певний рік, можуть бути вищі або нижчі від дивідендів, сплачених за попередній період. Крім того, за окремі роки дивіденди взагалі можуть не виплачуватись.

На ціну звичайних акцій здебільшого впливають три фактори: річні дивіденди, темпи приросту дивідендів і ставка дисконту. Реаль­ну вартість звичайних акцій з постійними дивідендами визначають за формулою:

Р =

або

Р =

де Д_р — постійний річний дивіденд;

d_дох — необхідна ставка доходу, яка залежить від ризикованості саме цих акцій.

Якщо дивіденди за акціями зростають щорічно високими темпами, реальну вартість таких звичайних акцій визначають за формулою:

Р = або Р =

де Д — останній сплачений за акціями дивіденд, гр. од.;

Д₁ — споді­ваний дивіденд на акцію через рік;

d — необхідна ставка доходу (у вигляді десяткового дробу);

g — темпи приросту дивідендів (у виг­ляді десяткового дробу).

У разі нерівномірного зростання дивідендів за акціями для визна­чення їх реальної вартості необхідно розрахувати майбутні дивіден­ди окремо за кожний період, а потім за допомогою дисконтної став­ки визначити їх реальні вартості та додати отримані результати.

Дохід від здійснених вкладень капіталу як у цінні папери, так і в інші фінансові інструменти визначають як різницю між реальною вартістю фінансового активу і початковими інвестиціями в такі акти­ви. Якщо реальна вартість перевищує початкові інвестиції, підприєм­ство отримає прибуток, що означає ефективність вкладення його ко­штів. Ефективність (або дохідність) інвестицій визначатиметься ді­ленням отриманого від здійснених інвестицій доходу на величину інвестованих коштів.

Основна мета управління інвестиційною діяльністю полягає в до­сягненні найефективнішої реалізації інвестиційної стратегії підпри­ємства. Процес управління інвестиційною діяльністю підприємства охоплює реалізацію таких завдань:

- дослідження зовнішнього інвестиційного середовища і прогнозу­вання майбутньої кон'юнктури інвестиційного ринку;

- розробку стратегічних напрямів інвестиційної діяльності підпри­ємства;

- пошук і оцінювання інвестиційної привабливості окремих проек­тів, а також відбір найефективніших;

- розробку стратегії формування інвестиційних ресурсів підприємства;

- оцінювання інвестиційних якостей окремих фінансових інстру­ментів і відбір найефективніших з них;

- формування інвестиційного портфелю і його оцінювання за по­казниками прибутковості, ліквідності та ризику;

- поточне планування і оперативне управління реалізацією окремих інвестиційних проектів;

- організацію моніторингу реалізації окремих інвестиційних про­грам і проектів;

- підготовку рішень про своєчасний вихід з неефективних інвести­ційних проектів.

Дата добавления: 2014-11-29