Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Відрядна форма оплати праці 7 страница




• вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління чи в суспільних об'єднаннях;

• громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах національної безпеки та внутрішніх справ;

• особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах;

• зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;

• працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

 

8.2. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЗАЙНЯТОСТІ.

Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як окремі категорії населення, передусім молодь, жінок, інвалідів, так і специфічні випадки загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою ситуацією (демографічним, політичним, стихійним лихом тощо).

У розвинутих країнах більшість програм зайнятості стосується певних категорій населення, які потребують підтримки й допомоги.

Розрізняють довгострокові й короткострокові (на один рік) програми. Вони розробляються як на державному, так і на регіональному рівнях.

Метою державних і регіональних програм зайнятості є сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці.

Державні й територіальні програми зайнятості населення спрямовані на:

• сприяння розвитку і структурній перебудові економіки, створенню умов для спрямування вивільнюваних працівників, насамперед на рентабельні виробництва та в пріоритетні галузі економіки;

• попередження розвитку безробіття і його скорочення шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;

• удосконалення системи відтворення робочої сили водночас із збільшенням числа робочих місць, поліпшенням професійної орієнтації, підвищенням кваліфікації працівників та ефективності використання трудових ресурсів;

• захист безробітних та їхніх сімей від негативних наслідків безробіття і забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці;

• формування кадрової, матеріальної, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості;

• заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає у сільській місцевості.

Спеціальні галузеві програми зайнятості населення призначені для вирішення на рівні окремих галузей і підприємств проблем прихованого безробіття, сприяння продуктивній зайнятості працівників, практичній реалізації диференційованого підходу щодо окремих підприємств з урахуванням державної політики структурної перебудови, санації державних підприємств і заходів державної політики на ринку праці.

В Україні вперше була розроблена державна програма зайнятості населення на 1995 рік як елемент довгострокової стратегії формування соціально-ринкової моделі управління ринком праці.

У програмах, розроблених в Україні, узагальнюються конкретні заходи щодо створення відповідного правового, організаційного та методичного забезпечення політики зайнятості за такими напрямами:

• формування механізму диференційованого підходу щодо збереження робочих місць;

• створення механізмів реалізації політики зайнятості в загальнонаціональних програмах (зокрема в програмах громадських робіт, сприяння зайнятості молоді, відродження села та ін.);

• регулювання трудових міграцій;

• забезпечення додаткових гарантій зайнятості населення окремим категоріям громадян;

• сприяння професійній мобільності;

• розвиток соціально-трудових відносин;

• удосконалення інформаційно-статистичної бази щодо розвитку ринку праці;

• сприяння зайнятості шляхом розвитку соціального партнерства.

Заходи щодо реалізації державної політики зайнятості на територіальному рівні враховують необхідність сприяння будь-яким формам розширення сфери прикладання праці, в тому числі створення нових робочих місць, забезпечення умов для розвитку підприємництва та працевлаштування незайнятого населення і безробітних; забезпечення державних гарантій зайнятості для окремих категорій населення; поліпшення системи професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки кадрів, матеріальної підтримки безробітних та їхніх сімей; організації громадських робіт тощо.

У програмах також обґрунтовується організаційне, наукове і фінансове забезпечення усіх запланованих заходів та необхідність контролю щодо їх реалізації.

Заходи, розроблені у програмах, передбачають забезпечення сприятливих податкових, інвестиційних, фінансово-кредитних та інших умов господарювання для підприємств, організацій, установ усіх форм власності.

Формування державної програми зайнятості має подвійний характер. З одного боку, вона розробляється знизу і являє собою узагальнення територіальних програм. З іншого - державна програма зайнятості формується зверху, узагальнюючи завдання, які можуть визначатися тільки на загальнодержавному і міжрегіональному рівнях. Це здійснюється шляхом розроблення законодавчих актів, удосконалення системи управління, координації фінансових витрат на реалізацію заходів економічної і соціальної політики у сфері зайнятості, підвищення рівня її наукового обґрунтування.

Важливим є об'єднання річного та довгострокового підходів до програмування зайнятості населення, як це передбачено статтею 14 Закону України “Про зайнятість населення”.

Відповідно до Закону України “Про зайнятість населення” створено Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН), який формується та використовується на державному і місцевому рівнях.

Основні джерела коштів фонду:

1) кошти державного і місцевих бюджетів;

2) обов'язкові відрахування підприємств, організацій та установ;

3) добровільні внески громадських організацій, громадян, зарубіжних фірм;

4) кошти служби зайнятості;

5) цільові фінансові відрахування підприємств;

6) інші надходження.

Серед названих джерел надходження коштів основним джерелом повинні бути обов'язкові відрахування підприємств, організацій та установ.

На відрахування коштів до ДФСЗН впливають:

• демографічне навантаження на зайняте економічно активне населення, що визначає обсяги різних соціальних фондів;

• рівень зайнятості та ефективність праці економічно активного населення, від яких залежать обсяги валового внутрішнього продукту та фонду споживання;

• чисельність і склад незайнятого економічно активного населення, що визначає обсяги витрат на реалізацію програм зайнятості безробітних;

• розміри допомоги у зв'язку з безробіттям.

Досвід країн з розвиненою економікою свідчить, що інвестиції в людські ресурси зростають. Це є необхідною умовою для модернізації виробничих систем. Така політика проводиться на рівні як держави, так і окремих господарських об'єктів. У Франції, наприклад, з державного бюджету на зайнятість виділяють 6,8% коштів, а відрахування підприємств, соціальних установ, різні внески за обсягом майже в 1,5 рази перевищують надходження з бюджету.

В Україні частка фонду зайнятості у валовому внутрішньому продукті становить приблизно 0,3%, що в багато разів менше, ніж у країнах з розвинутою ринковою економікою.

Звідси можна зробити висновок, що в нашій країні фінансова база для розв'язання проблем зайнятості недостатня і не відповідає ситуації на ринку праці, яка різко загострюється через величезний потенціал безробіття.

За рахунок коштів зайнятості фінансуються заходи активної і пасивної політики. Співвідношення витрат на ці заходи залежить від стану ринку праці та безробіття, рівня законодавчих гарантій, досягнутого рівня розвитку служби зайнятості.

Зарубіжний досвід свідчить про різні підходи окремих країн щодо розподілу коштів на активні й пасивні заходи політики зайнятості. У Франції, Німеччині, Англії переважають витрати на підтримування рівня доходів населення, а на активні заходи витрачається значно менше коштів. У Франції, наприклад, частка витрат на активні й пасивні заходи відповідно дорівнює 28,4% і 71,6%; в Англії – 29,1% і 70,9%, у Німеччині – 44,1% і 55,9%.

Зворотну картину щодо витрат на активні й пасивні заходи політики зайнятості населення спостерігаємо у Швеції та Італії, де відповідні витрати становлять 67,6% і 32,4% та 51,6% і 48,4%.

Стратегія зайнятості населення в Україні має пов'язуватися з подальшим розвитком і розширенням активних заходів для запобігання повальному безробіттю та збільшенням на них витрат із фонду сприяння зайнятості населення з урахуванням стану ринку праці. Щодо розміру допомоги у зв'язку з безробіттям, то рекомендаціями МОП передбачено, що вона має становити 60% середньої заробітної плати. У скандинавських країнах така допомога досягає – 70% середньої заробітної плати за рівня безробіття 0,5-1%. Враховуючи дуже низький рівень середньої заробітної плати в Україні, можна стверджувати, що розмір допомоги у зв'язку з безробіттям не може бути меншим за 50% середньої заробітної плати (що має місце зараз в Україні), оскільки не забезпечуватиме мінімальних фізіологічних потреб людини. Інша річ, що при цьому слід обмежити термін надання допомоги і зробити все можливе для працевлаштування безробітного. Однак ситуація складається таким чином, що вартість соціального захисту населення зростає, а виробництво зменшується, що не дає можливості фінансувати систему соціального захисту за встановленими нормами.

Доцільно запровадити порядок централізованого управління ДФСЗН з метою забезпечення перерозподілу коштів між регіонами залежно від їх економічного розвитку та стану ринку праці.

Фонд зайнятості має формуватися як страховий на принципах соціального страхування. При цьому внески до фонду зайнятості мусять робити всі без винятку підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, господарювання і фінансування. Має бути особисте страхування працівників від безробіття.

Реалізація конституційних прав громадян України щодо вільного вибору зайнятості і захисту від безробіття незалежно від національності, статі, віку, соціального стану, політичних і релігійних переконань потребує створення та діяльності державного органу з питань зайнятості населення.

Служба зайнятості в Україні була сформована як централізована державна система на правовій основі Закону про зайнятість населення і на базі широко розгалуженої державної служби працевлаштування з використанням її матеріально-технічної бази, системи обліку й кадрового складу працівників. Колишня служба працевлаштування перебудовувалася з урахуванням становлення ринку праці. Під час створення служби зайнятості враховувався світовий досвід і міжнародні норми. Державна служба зайнятості була створена у 1990 році, її обов'язки й права були визначені статтею 19 Закону України “Про зайнятість населення”.

Головними функціями служби зайнятості є:

аналіз ринку праці та інформування про його стан;

• трудове посередництво і сприяння роботодавцям у забезпеченні підприємств робочою силою, а громадянам – в одержанні роботи;

• регулювання ринку праці, яке здійснюється як через трудове посередництво, так і через реалізацію програм профорієнтації, а також сприяння зайнятості;

• допомога безробітним, яка включає в себе як попередні функції, так і матеріальну підтримку на період безробіття;

• безпосередня участь у реалізації державної політики зайнятості тощо.

В Україні функціонують такі центри зайнятості: державний, Кримський республіканський, обласні, районні та районні у містах (рис. 8.1).

 

Рисунок 8.1. Структура служби зайнятості в Україні

 

Досвід розвинених країн свідчить про те, що служба зайнятості успішніше діє там, де вона належить державі, підпорядкована органам влади, має штат висококваліфікованих спеціалістів з питань зайнятості. Проте в умовах ринкової економіки неминуче виникають різні приватні (недержавні) установи сприяння зайнятості.

 

 


Лекція 9. Планування праці

Мета: визначити мету, завдання та способи планування праці.

План:

1. Задачі, зміст і показники плану з праці.

2. Методи планування трудових показників. Планування продуктивності праці, чисельності персоналу, фонду заробітної плати.

Питання:

1. Назвіть задачі планування праці.

2. Планування яких показників проводиться частіш усього?

 

Процес планування здійснюється шляхом визначення цілей та способів їх досягнення. В найширшому розумінні, план – це об­раз будь-чого, модель бажаного майбутнього. В більш вузькому розумінні планування є процесом розробки спеціальних доку­ментів – планів, що визначають конкретні кроки в досягненні цілей в рамках планового періоду. Взагалі за допомогою плануван­ня досягається ефективна ритмічна робота, усувається негативний ефект невизначеності майбутнього, забезпечується найповніше ви­користання потенціалу.

 

9.1. ЗАДАЧІ, ЗМІСТ І ПОКАЗНИКИ ПЛАНУ З ПРАЦІ

За сучасних швидкозмінних умов ринкової економіки підпри­ємство весь комплекс планової роботи здійснює самостійно, що означає не лише відмову від повної регламентації всієї діяльності й отримання широких прав щодо визначення та реалізації вироб­ничої програми, шляхів розвитку виробництва, мотивації праці, а й усвідомлення важливості безперервного вивчення зовнішнього середовища та готовності нести відповідальність за результати господарювання.

Для ефективного планування роботи підприємства необхідно дотримуватись ряду принципів планування, серед яких найважливішими є: цільове спрямування, системність, безперервність, збалансованість, економічність, науковий характер планування, методологічна єдність планів, оптимальність тощо.

В організації планування праці аналіз праці розглядаються у взаємодії з іншими її елементами, зокрема такими: підбір, підго­товка та підвищення кваліфікації працівників; створення безпеч­них та здорових умов праці; поділ праці; встановлення обґрунто­ваних норм праці; кооперація праці; обслуговування робочих місць; розробка раціональних прийомів та методів праці; органі­зація оплати і матеріального стимулювання праці; виховання дис­ципліни праці.

Найважливішими завданнями планування праці є забезпечен­ня повної зайнятості та високої продуктивності праці, створення сприятливих умов для роботи персоналу і підвищення рівня опла­ти праці, досягнення високої якості трудового життя працівників.

План з праці та заробітної плати є важливим розділом страте­гічного плану та всієї сукупності планових документів підприєм­ства; він складається з плану щодо підвищення продуктивності праці; плану по фонду оплати праці; плану з організації праці; пла­ну щодо чисельності працівників щодо.

В такому контексті основними завданнями аналізу трудових показників є виявлення можливостей економії праці, зменшення чисельності працівників за рахунок раціональнішого використання робочого часу обладнання, зниження трудомісткості виробни­чої програми та покращення якості продукції.

В сучасних умовах планування трудових показників набуває нового, особливого значення. Пріоритетним та першочерговим стає завдання виконання виробничої програми з випуску конкурентоспроможної продукції через використання найкращих засобів, з найменшими витратами живої та уречевленої праці, що сприяє підвищенню значення трудових показників, їх впливу на вироб­ний процес.

До основних трудових показників планування праці традиційно відносять такі: продуктивність праці, чисельність працівників фонд заробітної плати та середня заробітна плата. Однак поряд з ними в умовах ринку з'являється ряд нових трудових показників, змінюються пріоритети та місце цих показників у плануванні праці. Тому в Україні має бути створено адекватну сучасним потребам господарювання систему показників праці, яка б враховувала досвід зарубіжних країн у цій сфері та особливості вітчизняної еко­номічної ситуації. Ця система має бути однаковою для всіх суб'єк­тів господарювання та регулярно друкуватись в офіційних дже­релах.

На підприємствах доцільно використовувати комплексну сис­тему показників праці для здійснення планування й аналізу, яка містить такі групи показників:

• загальноекономічні показники (обсяг виробництва або вар­тість виробленої продукції, величина основних фондів, частка ос­новних фондів невиробничого призначення та ін.);

• результативність роботи (виробіток в натуральному, вартіс­ному та трудовому вимірі, трудомісткість, коефіцієнт змінності, прибуток, загальні витрати робочого часу, частка фондів спожи­вання в прибутку та ін.);

• кадрові показники (чисельність персоналу, частки окремих категорій персоналу, плинність кадрів, рівень освіти, середній вік працівників, середній розряд працівників, середній розряд вико­наних робіт, періодичність підвищення кваліфікації щодо;

• оплата праці (загальна величина фонду заробітної плати, ча­стка зарплати у витратах на виробництво продукції, середня заробітна плата працівників, міжкваліфікаційна диференціація заробітної плати, динаміка заробітної плати за кілька періодів і т. ін.);

• витрати на соціальні виплати (на соціальні випла­ти, передбачені законодавством, на додаткові соціальні виплати і пільги, на утримання соціальної інфраструктури, на участь у прибутках, середній розмір дивідендів т. ін.);

• загальні витрати на персонал (на оплату праці; розвиток персоналу, на соціальні виплати, на персонал розрахунку на одиницю продукції, частка витрат на персонал у загальних витратах виробництва, динаміка витрат на персонал);

• умови праці (чисельність і частка працівників, що працюють у важких та шкідливих умовах, рівень травматизму, захво­рюваності, витрати на виплату пільг та компенсацій за несприятливі умови праці, динаміка цих показників та ін.).

На формування трудових показників впливають техніко-економічні та інші фактори, зокрема техніко-організаційний рівень виробництва, соціальні та природні умови, рівень раціональності природокористування, зовнішньоекономічні зв'язки і рівень їх ефективності. До техніко-економічних факторів виробництва відносять НТП та технічний рівень виробництва й про­дукції, їх конкурентоспроможність, структуру господарської сис­теми і рівень організації виробництва та праці, рівень управління. Розробка системи планових трудових показників здійснюєть­ся на основі виробничої програми, плану підвищення ефективності виробництва, норм і нормативів витрат праці та заробітної плати. Центральне місце в системі трудових показників займають по­казники продуктивності праці, оскільки її зростання є головним чинником розвитку всього виробницт­ва. Воно безпосередньо пов'язане з іншими трудовими показниками, зокрема із зниженням трудомісткості одиниці продукції, раціональним використанням робочого часу, кваліфікацією працівників, організацією праці та системою стимулювання праці тощо. У свою чергу трудомісткість одиниці продукції є основою формування чисельності працівників, складу персоналу та безпосередньо пов'язана з формуванням фонду оплати праці та здійсненням її нормування. Вся система трудових показників взаємопов'язана з іншими показниками оперативних і стратегічних планів, оскільки є складовою технічного, економічного та фінансового планування.

 

9.2. МЕТОДИ ПЛАНУВАННЯ ТРУДОВИХ ПОКАЗНИКІВ. ПЛАНУВАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ, ЧИСЕЛЬНОСТІ ПЕРСОНАЛУ, ФОНДУ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ

У плануванні трудових показників на підприємстві широко використовуються загальні методи планування, а також ті, які характерні для розробки планів з певної групи трудових показників, зокрема, з продуктивності праці, чисельності працівників та заробітної плати. Розглянемо методичні основи планування продуктивності праці. Продуктивність праці є основним показником ефективності виробництва і всієї системи трудових показників. Від її рівня й ди­наміки залежать всі основні показники роботи підприємства: об­сяг виробництва продукції, чисельність працівників, фонд заробіт­ної плати, зниження собівартості продукції, розмір прибутку, рен­табельність тощо.

Для планування продуктивності праці на підприємстві можуть використовуватись вартісні та натуральні показники виробницт­ва. Під час планування продуктивності праці визначають рівень, темпи і фактори її зростання.

Найпоширенішим методом планування показника підвищен­ня продуктивності праці є планування її за факторами зростання, до яких відносять: структурні зрушення у виробництві, вдоскона­лення управління та організації виробництва і праці, підвищення технічного рівня виробництва, зміна обсягу виробництва про­дукції, галузеві фактори тощо. Визначаючи кіль­кісний вплив окремих факторів на підвищення продуктивності праці, виходять з відносної економії чисельності працівників за рахунок впливу того чи іншого фактора або їх сукупності.

Цей метод планування зростання продуктивності праці має певні недоліки, оскільки найчастіше завищує планову чисельність працівників, що негативно впливає на підвищення продуктивності праці. Тому доцільним є розширення практики планування підвищення продуктивності праці на основі розрахунку ефективності організаційно-технічних заходів, спрямованих на зниження трудомісткості й покращання використання робочого часу. Розробка плану продуктивності праці передбачає наявність планів організаційно-технічних заходів, звітного і планового балансів робочого часу одного робітника, даних про втрати робочого часу за звітний період або даних табельного обліку.

Основні етапи планування продуктивності праці: аналіз рівня, динаміки продуктивності праці в попередньому періоді; виявлення резервів підвищення виробітку в наступному періоді; визначення очікуваного рівня продуктивності праці в поточному періоді; розробка плану заходів щодо використання виявлених резервів; за рахунок ефективності кожного заходу, спрямованого на підви­щення продуктивності праці та визначення можливого рівня про­дуктивності праці в плановому періоді.

Планування чисельності працівників усіх категорій має важ­ливе значення для раціонального використання ресурсів праці, підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва. Найважливішим завданням планування чисельності працівників є визначення обґрунтованої потреби в кадрах для забезпечення рит­мічного виробничого процесу та виконання виробничих завдань.

До основних принципів планування чисельності працівників належать: відповідність чисельності та кваліфікації працівників обсягу запланованих робіт та їх складності, обумовленість струк­тури персоналу об'єктивними факторами виробництва, максималь­на ефективність використання робочого часу, створення умов для підвищення кваліфікації та розширення виробничого профілю пра­цівників.

Потреба в персоналі, його чисельність на різних підприємствах чи фірмах визначається величиною попиту на продукцію, роботи або послуги. Процес планування чисельності персоналу включає в себе три етапи: оцінка наявної робочої сили, оцінка майбутніх по­треб, розробка програми задоволення потреб у відповідних працівниках.

Планування чисельності кадрів передбачає її розрахунок на основі повної трудомісткості, тобто розрахунку необхід­ні кількості працівників усіх категорій і різних спеціальностей, здатних виконати весь обсяг робіт виробничої програми. Далі розраховується необхідна кількість робітників, спеціалістів, службовців та управлінців за видами трудомісткості та нормами обслуговування та управління.

Планування чисельності працівників спирається на такі показники, як облікова чисельність персоналу, середньооблікова чисельність промислово-виробничого персоналу та його показники: структура працівників, потреба в кадрах, баланс робочого часу працівника.

Планування заробітної плати охоплює планування фонду заробітної плати і середньої заробітної плати.

Плановий фонд заробітної плати – вся сума коштів спрямовується на оплату праці робітників у плановому періоді. Плановий фонд заробітної плати має бути максимально раціоналізований, а це означає, що перш за все має бути достатньо обґрунтованим кількісний та якісний склад персоналу. Він має враховувати і планований обсяг виробництва, і вимоги до якості продукції, її матеріаломісткість, енергомісткість та трудомісткість, а також необхідність розвитку персоналу, підтримання в працездатному стані всієї інфраструктури підприємства та вирішення інших по­точних і перспективних завдань.

Плановий фонд заробітної плати має враховувати максималь­но можливо, і водночас досить реалістично, необхідність скорочен­ня втрат робочого часу та підвищення обґрунтованості норм витрат праці, показників та умов преміювання та інших форм матеріаль­ного заохочення працівників. Однак раціоналізація фонду заробіт­ної плати не повинна тягнути за собою зниження заробітної плати та гарантованості виплат за виконану роботу, падіння реальної за­робітної плати. Хоча фонд заробітної плати і має бути раціональ­ним, він перш за все має бути достатнім для нормального функціо­нування підприємства і для підтримання високої трудової моти­вації працівників.

Методи планування фонду заробітної плати залежно від стадій планування можуть бути розділені на укрупнені та детальні. Укрупнені методи застосовуються на стадіях попереднього планування на перспективу та ґрунтуються на врахуванні динаміки чи­сельності працівників та середньої заробітної плати. Другим методом укрупненого планування є планування на основі кількісно виявлених нормативних величин.

Методи детального планування фонду заробітної плати застосовуються для розрахунку фонду заробітної плати на наступний плановий рік з поквартальною розбивкою та із зазначенням конкретних заходів зі зменшення витрат по заробітній платі на одиницю продукції.

Середня заробітна плата одного працівника визначається діленням планового фонду заробітної плати на чисельність персоналу у відповідному періоді. Визначаючи середню заробітну плату,необхідно виходити із принципу, що зростання продуктивності ці (викреслити) має сприяти, з одного боку, збільшенню фонду нагромаджень підприємства, а з іншого – зростанню матеріального добробуту працівників.

 

 


Лекція 10. Організація праці

Мета: ознайомити студентів з питаннями організації праці

План:

1. Сутність і задачі організації праці.

2. Управління організацією праці на підприємстві.

3. Основи нормування праці.

Питання:

1. Назвіть основні елементи організації праці.

2. Розкажіть про організацію та обслуговування робочих місць.

3. Які бувають умови праці? Розкрийте фактори, що їх визначають.

 

Продуктивність праці залежить від багатьох факторів. На більшість з цих факторів впливати важко. Один з факторів, на який можна впливати під час проведення робіт – це організація праці. Завдяки правильній організації праці можна добитися значної економії робочої сили, матеріальних ресурсів та часу.

10.1. СУТНІСТЬ І ЗАВДАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРАЦІ

Організація праці – це спосіб поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва з метою створення сприятливих умов для одержання високих кінцевих соціально-економічних результатів. Організація праці є об'єктивною необхідністю і невід'ємною скла­довою трудової діяльності людини. Вона має сприяти вдосконален­ню всіх процесів праці, виробничих структур для досягнення най­вищої ефективності суспільного виробництва.

Нині визначають економічні та соціально-психологічні завдання організації праці.

Економічні завдання передбачають досягнення максимальної еко­номії живої та уречевленої праці, підвищення продуктивності, зни­ження витрат у процесі виробництва продукції і надання послуг на­лежної якості.

Соціально-психологічні завдання передбачають створення таких умов праці, які б забезпечували високий рівень працездатності зай­нятих у виробництві. Крім того, працівники мають одержувати за­доволення від роботи, яку виконують.

Організація праці на підприємстві охоплює такі основні на­прями:

• поділ і кооперація праці, які передбачають науково обґрунтований розподіл працівників за певними трудовими функціями, робо­чими місцями, а також об'єднання працівників у виробничі колек­тиви;

• організація і обслуговування робочих місць, що сприяють раціо­нальному використанню робочого часу;

• нормування праці, що передбачає визначення норм затрат праці, виробництво продукції і надання послуг – як основу для організації праці і визначення ефективності виробництва;

• організація підбору персоналу та його розвиток, тобто – планування персоналу, профорієнтація і профвідбір, наймання персоналу, підвищення його кваліфікації, планування кар'єри тощо;

• оптимізація режимів праці і відпочинку, встановлення найбільш раціонального чергування часу роботи та відпочинку протягом робочої зміни, тижня, місяця.

• раціоналізація трудових процесів, прийомів і методів праці на основі узагальнення прогресивного досвіду. Раціональним вважається такий спосіб роботи, який забезпечує мінімальні затрати часу;




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-29; Просмотров: 478; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.009 сек.