Суб’єкти аграрних правовідносин

Поняття та загальна характеристика суб’єктів аграрного права.

Суб’єкт аграрного господарювання може бути утворений за рі­шенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетво­рення) діючого (діючих) суб’єктах господарювання. Вони можуть ут­во­рюватись також шляхом примусового поділу (виділення) діючого су­б’єкта господарювання за розпорядженням антимо­но­польних ор­га­нів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

Відповідно до ст. 87, 88 ЦК та ст.57 ГК, установчими доку­ментами суб’єкта аграрного господарювання є рішення про його утво­рення або засновницький договір, а у випадках, передбачених чинним законодавством, статут (положення). В установчих доку­мен­тах мають бути зазначені найменування та місцезнаходження суб’єкта госпо­да­рю­вання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків і збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачене законом.

У засновницькому договорі засновники зобов’язуються утво­рити суб’єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб’єкта господарювання та участі в ньому засновників, інші умови діяльності суб’єкта господа­рювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації.

Статут суб’єкта господарювання має містити відомості про його найменування й місцезнаходження, мету та предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших капіталів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління й контролю, їх компе­тенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб’єкта господарювання, а також інші відомості, пов’язані з особливостями організаційної форми суб’єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб’єк­тів у випадках, визначених законом.

Статут (положення) затверджується власником майна (заснов­ни­ком) суб’єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб’єктами.

Суб’єкт аграрного господарювання вважається створеним з дня його державної реєстрації. Виняток становлять лише особисті се­лянсь­кі господарства, які не є суб’єктами підприємницької діяль­ності й підлягають державному обліку тільки за місцем їх розташування. Державна реєстрація колективних сільськогоспо­дарсь­ких підприємств і фермерських господарств здійснюється за правилами, встановленими Законом України “Про фермерське господарство” та Положенням про порядок державної реєстрації колективного сільськогосподарського підприємства. Порядок державної реєстрації всіх інших суб’єктів агарного господарювання визначається ЦК і ГК та Законом України від 15 травня 2003 р. “Про державну реєстрацію”. Дані державної реєстрації включають до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Порушення встановленого законодавством порядку створення сільськогосподарського підприємства або невідповідність його уста­нов­­чих документів закону є підставою для відмови в державній реєстрації. Важливою гарантією прав засновників сільськогоспо­дарсь­кого підприємства є неприпустимість відмови в державній реєстрації такого підприємства з інших мотивів, зокрема, з приводу недоціль­ності. Відмова в державній реєстрації суб’єкта державного підприєм­ницт­ва, а також зволікання з її проведення можуть бути оскаржені до суду.

Діяльність незареєстрованого суб’єкта аграрного госпо­да­рюван­ня, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одер­жані таким суб’єктом, стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.

Перереєстрація сільськогосподарського суб’єкта проводиться в разі зміни форми власності, на якій засновано даний суб’єкт, або його найменування й здійснюється в порядку, всиновленому для його реєстрації.

Скасування державної реєстрації суб’єкта аграрного господа­рю­вання здійснюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що супе­речать законодавству, установчих документів, або здійснення діяль­ності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших випадках, передбачених чинним законодавством. Підприємство вва­жається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис робиться після затвер­дження ліквідаційного балансу.

Припинення діяльності сільськогосподарського підприємства здійснюється переведенням всього майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або ліквідацією.

Суб’єкт аграрного господарювання ліквідується:

· за рішенням його учасників або органу, уповноваженого на це установчими документами юридичної особи, зокрема у зв’язку з закін­ченням строку, на який було створено юридичну особу, до­сягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;

· у разі визнання його в установчому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених чинним законодавством;

· за рішенням суду про визнання ним недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні пору­шення, які не можна усунути. А також в інших випадках, встановлених законом.

Якщо вартість майна сільськогосподарського підприємства є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому Законом України від 14 травня 1992р. “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Порядок припинення суб’єктів господарювання в процесі відновлення їх платоспроможності або банкрутства має низку особливостей.

По-перше, в разі продажу об’єктів нерухомості, які використо­вуються сільськогосподарським підприємством, що визнано банк­рутом, за інших рівних умов переважне право на придбання зазначе­них об’єктів належить сільськогосподарським підприємствам і фермерським господарствам, розташованим у даній місцевості.

По-друге, в разі ліквідації сільськогосподарського підприємства у зв’язку з визнанням його банкрутом звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, допускається у випадках, коли у цього підприємства (власника землі) відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником земельної ділянки (ст. 139 ЗК).

По-третє, при введенні процедури розпорядження майном борж­ника аналіз фінансового становища сільськогосподарського підприємст­ва повинен здійснюватися з урахуванням сезонності сільсько­господарського виробництва та його залежності від природно-кліматичних умов, а також можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок доходів, які можуть бути одержані сільськогосподарським підприємством після закінчення відповідного періоду сільсь­когоспо­дарських робіт.

По-четверте, рішення про звернення з клопотанням до госпо­дарсь­кого суду про санацію сільськогосподарських підприємств приймається комітетом кредиторів за участю представника органу місцевого самоврядування відповідної територіальної громади.

По-п’яте, санація сільськогосподарського підприємства вво­дить­ся на строк до закінчення відповідного періоду сільсько­госпо­дарських робіт з урахуванням часу, потрібного для реалізації вирощеної (виробленої та переробленої) сільськогосподарської продукції. Зазна­чений строк не може перевищувати 15 місяців. У разі, якщо протягом строку санації погіршилося фінансове становище сільськогоспо­дарсь­кого підприємства у зв’язку із стихійним лихом, з епізоотіями та іншими несприятливими умовами, зазначений строк санації може бути продовжений на рік.

Ліквідація суб’єкта аграрного господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками (орга­нами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК.

Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб’єкта аграрного господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж 2 місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який провадить лікві­да­цію суб’єкта господарювання, вміщує в офіційних друкованих органах повідомлення про його ліквідацію та порядок і строки заяви креди­торами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персональ­но у письмовій формі у встановлені ГК чи спеціальним законодавст­вом строки. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб’єкта аграрного господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб’єкта господарювання.

Усі суб’єкти господарювання із статусом юридичної особи мають відокремлене майно, яке знаходиться на самостійному балансі, рахунки в установах банків, печатку із своїми найменуванням та іден­тифікаційним кодом, відповідають за своїми зобов’язаннями своїм майном, можуть від свого імені набувати та здійснювати майнові та особисті немайнові права, мати обов’язки, бути позивачами та відповідачами в суді.

Суб’єкти аграрного господарювання мають загальну цивільну правосуб’єктивність. Тобто вони можуть мати цивільні права та ци­віль­ні обов’язки з метою здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом. Виняток становлять державні та комунальні уні­тарні сільськогосподарські підприємства, які, відповідно до гл. 8 ГК, мають не загальну, а спеціальну правосуб’єктність, встановлену чин­ним законодавством. Правосуб’єктність сільськогосподарських підпри­­­ємств виникає з моменту їх державної реєстрації, а припи­няєть­ся з моменту їх ліквідації.

Провідні вчені-юристи зазначають, що всі суб’єкти аграрного господарювання, незалежно від їх організаційно-правової форми, є носіями комплексної правосуб’єктності, яка полягає в тому, що вони є учас­никами цивільних, земельних, трудових, організаційно-управ­лінсь­ких (адміністративних), фінансових та інших правовідносин.

Діяльність суб’єктів аграрного господарювання спрямована на задоволення матеріальних, духовних та інших соціальних потреб їхніх членів або учасників (акціонерів). Головна мета такої діяльності, як правило, – отримання прибутку. Звідси випливають і особливі завдання діяльності вищеназваних суб’єктів, якими є виробництво, переробка й реалізація сільськогосподарської товарної продукції.

Слід зауважити, що продовольча, а отже, й економічна безпека держави безпосередньо залежить від ефективності та якості госпо­дарської діяльності сільськогосподарських підприємств. Тому існує потреба в особливому державному регулюванні сільського гос­по­дарства, яке в сучасних умовах здійснюється переважно еко­номіч­ними ме­тодами. Серед них можна назвати ціноутворення, пільгове креди­тування, оподаткування, страхування. Державне регулювання ці­ноутво­рення на сільськогосподарську товарну продукцію передбачає застосування таких спеціальних методів регулювання цін, як товарні інтервенції на вільних товарних ринках (джерелом таких інтервенцій є державні продовольчі резерви), регулювання експортно-імпортних операцій з сільськогосподарською продукцією та ін.

Особливості правового статусу суб’єктів аграрного госпо­да­рю­вання виявляють також і в договірних правовідносинах. Так, договірні відносини між сільськогосподарськими товаровиробниками й держа­вою у сфері реалізації сільськогосподарської продукції для державних потреб регулюються спеціальними нормативними актами та особ­ливим видом договору – договором контрактації сільськогоспо­дар­ської продукції. Відповідно до ст.713 ЦК, цей договір має ознаки не властиві звичайним договорам купівлі-продажу або поставки. Крім того, чинний ЦК передбачає контрактацію лише сільськогосподарської продукції, що ставить суб’єктів аграрного господарювання в особливе становище порівняно з іншими товаровиробниками.

Усі суб’єкти аграрного господарювання використовують землі сільськогосподарського призначення та інші природні ресурси. Тому їх статут формується також з урахуванням прав і обов’язків, прита­манних виключно землевласникам та землекористувачам (корис­ту­вачам природних ресурсів).

Правосуб’єктність сільськогосподарських підприємств має пев­ні особливості в сфері трудових відносин, а виробництво сільсь­ко­господарської продукції – сезонний характер і безпосередньо зале­жить від природно-кліматичних умов, в яких здійснюється господарювання.

За змістом Закону України від 17 жовтня 1990 р. “Про пріори­тет­ність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві” (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), важливе місце у складі правосуб’єктності сільсько­госпо­дарських підприємств належать їх правам та обов’язкам щодо створення, розвитку й функціонування соціальної інфраструктури села, будів­ництва, оснащення та утримання різних об’єктів культурно-побуто­во­го та іншого соціального призначення. Зокрема, суб’єкти аграрного підприємства залучаються до спорудження в сільській місцевості житла, об’єктів побуту, культури, торгівлі, охорони здоров’я, фіз­куль­ту­ри і спорту, освіти, зв’язку, шляхів, енергетичних, газових і водо­розподільних систем, тваринницьких приміщень, інженерно-технічних комплексів, машинно-тракторного парку та інших об’єктів, які сприяють поліпшенню соціального становища села.

Дата добавления: 2014-11-29