Ключові терміни та поняття 1 страница

Ø Medium Aevum

Ø Антський союз

Ø Велике переселення народів

Ø Племінні союзи східних слов’ян

Ø Норманська теорія Русі

Ø Візантійська модель цивілізації

Ø Київська Русь

Ø Християнізація Русі

Ø Золота Орда

Ø Галицько-Волинське князівство

Ø Литовське князівство

Ø Pax Chazarica

Тема 4. Українські землі в умовах ранньомодерного часу (8 год.)

Паславський І. Церква і культура на Україні в середні віки // Київська церква, 2000. - № 2(8). – С. 55-65.

1. Особливості історичного процесу ранньомодерної доби.

2. Соціальна структура та економічні зміни у Речі Посполитій другої половини ХУІ – першої половини ХУІІ ст.

3. Реформація і контрреформація. Брестська унія.

4. Феномен козацтва. Козаки у польському суспільстві.

5. Фактор кримського ханату.

6. Фактор Московії.

7. Козацька революція 1648-1657 рр. Переяславська угода.

8. Доба Руїни в українській історії.

9. Соціальні зміни в Гетьманщині другої половини ХУІІ – ХУІІІ ст. Формування «нової знаті».

10. Правобережна Україна під владою Польщі другої половини ХУІІ – ХУІІІ ст.: суспільно-культурні трансформації.

11. Доба Бароко в Україні: особливості протікання.

1). Епохальне значення для подальшого розвитку Європи мали географічні відкриття ХУ – ХУІ ст., котрі створили передумови для майбутньої колоніальної системи. Так, наприкінці ХУ - початку ХУІ ст. іспанський мореплавець Христофор Колумб відкрив новий материк - Америку. 1497 р. до Індії відпливла португальська експедиція на чолі з Васко да Гамою. Першу навколосвітню подорож було здійснено португальцем Фернаном Магелланом. Спочатку найкращі колонії дісталися Іспанії (майже вся Америка) і Португалії (Індія). Набагато пізніше колоніальними державами стали Англія (з середини ХУІ ст.), Франція та Нідерланди (на початку ХУІІ ст.). Старий світ значно змінив свої уявлення про Землю. Тепер усім було зрозуміло, що вона має форму кулі. Реальністю для тодішнього європейця стали нововідкриті землі та материки, наявність океану між Азією та Америкою, з’являлися стимули для подальшого нагромадження знань, передусім з географії. Великі географічні відкриття дали європейцям можливість освоїти значні економічно-географічні простори, нагромадити первісний капітал для індустріалізації, втягнути нові регіони у більш прискорений соціально-економічний розвиток і європейську цивілізацію.

На зламі ХУ – ХУІ століть у західноєвропейських країнах тривала епоха Відродження (Ренесансу). Характерною особливістю цього періоду, як значною мірою і всього Ренесансу, стала поява нової ідеології, культури, суспільно-політичних відносин, світогляду людей. Їх зміст полягав у тому, що на зміну середньовічній феодально-церковній культурі, філософії, політиці прийшла нова, гуманістична, в центрі якої стояла людина з її особистими проблемами й проблемами суспільного життя. Митці й гуманісти епохи Відродження виступали на захист свободи людини, високо цінували її індивідуальні якості, такі як талант, розум, мистецькі наукові здібності тощо.

Термін renatio – відродження це латинська калька з грецького терміну palingenesis, що означає «духовне відродження», «воскресіння з мертвих». До того ж, за одну із знакових ознак доби РРенесансу вважається «незалежність думки», тобто Людина, опанувавши всі галузі мистецтва і мислення не потребує залежності від жодного зовнішнього авторитету для формування знань, уподобань і гадок. Така людина видавалася l’uomo universale?, тобто довершеною людиною. Головним наслідком нового мислення стала переконаність, що людство здатне опанувати світ, у якому живе. Вони відчували, що дану Богом винахідливість можна використати для розгадування таємниць Божового світу. Саме в цьому полягав рішучий розрив з духом середньовіччя, коли релігійність і містицизм зміцнювали якраз протилежне переконання – люди безпорадні іграшки Провидіння. В середньовічних поглядах переважала тривога з приводу неспроможності і безсилля людини.

Засновником мистецтва Ренесансу вважається італійський художник, вчений та інженер Леонардо да Вінчі (1452-1515). Йому вдалося досягнути надзвичайної глибини передачі почуттів людини в картинах «Мадонна Літта», «Мадонна Бенуа», «Мона Ліза» («Джоконда»), фреска «Таємна вечеря». Видатними представниками Ренесансу справедливо вважаються також живописець і архітектор Рафаель Санті (1483-1520) (картина «Сікстинська мадонна»), скульптор, поет Мікеланджело Буанарроті (1475-1564) та ін. Вплив ренесансних ідей помітно проявився в українських і білоруських землях, більша частина яких входила після Люблінської унії 1569 р. до складу Речі Посполитої. Художні прийоми доби Відродження українські митці творчо переосмислювали, поєднували з давніми місцевими традиціями.

Між тим, з ренесансом пов’язане глибоке чуття нереальності. Спосіб мислення, що начебто відрізняв нову європейську цивілізацію від середньовічного християнського світу начебто не мав ні початку ні кінця. Отже, так звану «добу Ренесансу й Реформації», яку традиційно починають близько середини ХУ ст., можна охарактеризувати швидше як вияв інтересів меншості, адже величезні сектори європейського суспільства і великі обшири європейської території взагалі не зазнавали жодних впливів. Відтак, ренесанс варто вирізняти з-поміж головних аспектів щоденного соціального й культурного життя епохи. Як зазначив відомий історик Норманн Дейвіс: «Ренесанс був нетиповий і непредставницький, але незмірно важливий».

Разом з тим, ренесанс цілком міг мати більше спільного з медієвізмом, що передував йому, ніж із добою Просвітництва, що розпочнеться згодом. Ренесанс найменше пов’язаний з усвідомленою відмовою від християнської віри. Ренесанс вочевидь мав щось спільне з пізнішим рухом за церковну реформу. І гуманісти і майбутні реформатори нарікали на скам’янілі клерикальні погляди. І гуманісти і реформатори породжували в молодого покоління мрії про втрачені чесноти первісного християнства, інша частина ностальгувала за втраченою добою класичної античності.

Разом з тим, неможливо розглядати Реформацію лише як продовження Ренесансу. На відміну від гуманізму, Реформація зверталася до найглибших побожних традицій середньовіччя і підхопила не лише самих учених, а й тогочасне широке суспільство. Її започаткували люди, що прагнули зберегти непорушність католицької віри і які тільки посилили свою боротьбу за очищену релігію. Реформація взагалі нічого не мала спільного з гуманістичним духом толерантності. Отже, спільні джерела ренесансу і Реформації не повинні приховати факту, що ці джерела сформували потоки, які потекли в дуже різних напрямах. Такий самий розкол утворився і всередині руху за церковну реформу. Те, що почалося як широке релігійне відродження, зрештою поділилось на два окремі і ворожі один одному рухи, що згодом стали відомі як Протестантська реформація і Католицька контрреформація.

Починаючи із середини ХУІ ст. антицерковний і антифеодальний реформаційний рух набуває нового розмаху, який окрім всього іншого, доповнюється визвольною боротьбою поневолених народів проти іноземного гніту й утворенням незалежних національних держав. Велике історичне значення мала Нідерландська і Англійська революції, які призвели до падіння феодального устрою в цих країнах, заклали основу капіталістичного способу виробництва, дали поштовх до кардинального реформування суспільно-політичних відносин, передусім у Західній Європі. Особливістю кінця ХУ – ХУІІ ст. стало зародження світової колоніальної системи, поширення на інші континенти європейської цивілізації, загострення боротьби за колонії, ринки сировини і збуту, за сфери економічного впливу, торгові шляхи.

Зміни в науково-культурному житті знаменувалися появою багатьох винаходів, які в майбутньому стали основою науково-технічного і промислового перевороту. Уважається, що наукова революція, котра тривала з середини ХУІ по середину ХУІІ ст. – це одна з найважливіших подій в європейській історії з часу виникнення християнства. Вона становила природній розвиток ренесансного гуманізму, і їй певною мірою сприяли протестантські настрої. Її сила полягала в астрономії і таких науках, як математика, оптика і фізика, потрібних для збору та інтерпретації астрономічних даних. Наукова революція змінила уявлення як про людську природу, так і про становище людини. Миколай Копернік (1473-1543) довів, що не Земля а Сонце міститься в центрі нашого всесвіту. Утім коперникова геліоцентрична ідея стала загальновизнаною лише десь через століття. По суті до широкого загалу ідею Коперніка доніс італієць Галілео Галілей (1546-1601), який одним з перших скористався нещодавно винайденим телескопом. Важливий поступ здійснили й філософи з математичними схильностями, зокрема два знатні французи – Рене Декарт (1596-1650) і Блез Паскаль (1623-1662) та їхній послідовник Бенедикт Спіноза (1632-1677).

У ХУІІ ст. відбувається світоглядна революція, що спричинює руйнацію традиційної картини Всесвіту. Сучасник Галілея німецький астроном Йоганн Кеплер (1571-1630) узагальнив астрономічні спостереження у математичних формулах, відкрив закони руху планет, що отримали назву законів Кеплера. Англійський лікар і природознавець Уїльям Гарвей (1578-1657) вивчав систему кровообігу і довів, що серце є центром цієї системи. Підсумком наукової революції ХУІІ ст. стали здобутки англійського фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона (1643-1727), якому належить відкриття законів всесвітнього тяжіння.

Нові знання впливали на уми людей, спрямовували їх до критичного переосмислення релігійного світогляду. Проте християнська релігія і надалі залишалася провідною духовною засадою не лише масової традиційної народної культури, а й науки. Здобутки науки, техніки, торгівлі, мореплавства свідчили про великі можливості розкріпаченого людського розуму.

ХУІІІ ст. увійшло в історію передусім як епоха Просвітництва. Після Відродження і Реформації це був третій духовний переворот, що майже повністю покінчив із середньовічною системою цінностей, елементи якої лише вибірково відроджувалися в ідеологічних доктринах ХІХ та ХХ століть як реакція на хиби «суспільного прогресу». Просвітництво було загальноєвропейським ідейним рухом. Теорії просвітників поширювалися не лише в колі інтелектуальної еліти, а стали надбанням мас, і особливо яскраво це виявилося у роки Англійської, а згодом Французької революцій. В епоху Просвітництва переміг раціоналізм, який зародився в західноєвропейській думці ще в середні віки. Ядро концепції Просвітництва становить переконання про вирішальну роль знань і необхідність пізнання «природнього порядку», який може пізнати людський розум, що відповідає справжній, «незіпсованій» природі людини та її потребам. Пізнання «природнього порядку» має служити поліпшенню соціальних відносин, гармонізації людської та навколишньої природи. В історії людства просвітників хвилювали глобальні проблеми: як з’явилася держава?, Коли і чому виникли нерівність та інші соціальні недоліки? Що таке прогрес? та ін. Ідеологія Просвітництва упродовж усього ХУІІІ століття поступово ставала одним із чинників тогочасних ціннісних орієнтацій і сприяла формуванню так званого просвітницького абсолютизму. На всій культурі Європи цього століття позначився просвітницький вплив, який виявився у прищепленні європейській культурі ідеології постійного соціального прогресу.

1. Визначте, яке значення для подальшого розвитку Європи мали географічні відкриття ХУ – ХУІ ст.

2. У чому полягала характерна особливість епохи Відродження (Ренесансу).

3. Подумайте, чому наукова революція, що тривала з середини ХУІ по середину ХУІІ ст. вважається однією з найважливіших подій європейської історії з часу виникнення християнства.

4. Сформулюйте характерні ознаки епохи Просвітництва.

2). Наслідки Люблінської унії (1569 р.) були не тільки політичними, вони також справили великий вплив на спосіб життя українців. Ще до унії на Україні розвинувся цілком новий суспільно-політичний порядок, зовсім не схожий на устрій Київської Русі. Взаємини українців із поляками, а через них із Західною Європою мали вирішальний вплив на форми економічного розвитку. Це й зумовило організацію суспільства на західний взірець, а економічні зв’язки України із Заходом в цю пору нечувано зміцніли. Рідко коли в українській історії вплив Заходу на Україну був таким великим і помітним у щоденному житті суспільства, як під час панування литовців та поляків.

З точки зору території та населення, українські землі складали основну частину польської держави, яка дістала назву «Річ Посполита», та була найбільшою державою у Європі. Із загальної чисельності її населення (7,5 млн. чол.) українці становили майже 2 млн., тобто 28 %. (Хоча не слід забувати, що усі статистичні дані цього періоду дуже приблизні). Поляки заселяли тільки 180 тис. кв. км. території держави із загальної площі 815 тис. кв. км., але складали близько половини її населення. До етнічних груп країни належали передусім литовці, українці, білоруси, євреї, німці та вірмени.

Після 1569 р., коли зникли залишки адміністративної системи давніх руських князівств, українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств: Київське, Галицьке, Волинське, Брацлавське, Белзьке та Подільське.

Чужинці, мандруючи Україною звертали увагу на невелику густоту її населення. Якщо на польських землях вона в середньому досягла 22 чоловік на кв. км., то на українських – в середньому 7 чоловік на кв. км. Найбільше воєводство (Київське) по суті обезлюдніло – там проживало лише 2 чоловіки на кв. км. Дещо іншим було становище на початку литовського панування – з початку ХУст., коли експансія великого князя Вітаутаса досягла Чорного моря. Тоді в степу будували довгі лінії укріплень для захисту поселень, що сягали на південь набагато глибше, ніж за часів Київської Русі. Але в міру того, як зміцнювалося Кримське ханство та частішали наскоки татар осіле населення відходило на північ аж допоки наприкінці ХУ ст. в південній частині України зникли осілі поселення.

З наближенням кінця періоду середньовіччя із заходу через Польщу на Україну проникла система станової організації суспільства, не знана в Київській Русі. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов’язків. Спочатку правові відмінності між шляхтою, духовенством та міщанами були розмитими, й людина могла переходити з одного стану в інший. Проте з часом розмежування між станами, особливо між шляхтою та іншими верствами стало спадковим і майже не проникним. На початку ранньомодерної доби станова належність людини була не менш важливою категорією самовизначення, ніж віросповідання чи національність.

Найважливішим станом, що сформувався у ХІУ-ХУ ст., була шляхта, високе положення якої корінилося, принаймні теоретично, у «крові, пролитій» на військовій службі королю чи великому князеві. До цього стану належали різні соціальні групи. На Україні, коли вона входила до Великого князівства Литовського, серцевиною шляхетського стану були від 20 до 30 княжих чи магнатських родів, що походили від колись суверенних князів із династій Рюриковичів і Гедимінасів. Найбагатший рід князів – Острозьких мав величезні володіння, що охоплювали 30 % усієї землі на Волині. Привілеї великої частини шляхти випливали, передусім, із військової служби. Верхня верства шляхти, що налічувала кількасот родин на Україні і частково походила від боярства Київської доби, мала маєтки з 10-15 сіл. Найчисленнішими були нижчі верстви шляхти, вихідці з селян і міщан, які отримували статус шляхти, охороняючи замки, будучи магнатськими слугами, відбуваючи службу в армії тощо. Нерідко їхнє життя мало в чому відрізнялося від селян. У Польщі станом на ХУст. шляхта складала близько 8-10 % населення, а на українських землях Великого князівства Литовського не перевищувала 5 % усього населення. У той же самий час (ХУст.) у Європі середній показний становив приблизно 1-2 %.

Щоправда починаючи з другої половини ХУІ ст. проходило поступове зміцнення шляхти. Поступово шляхта підпорядкувала собі загальний сейм Речі Посполитої, а згодом сейм схвалив спеціальний закон, за яким королю заборонялося видавати нові укази без згоди представників шляхти. А згодом шляхта навіть отримала право обирати собі монархів і визначати їхні прерогативи шляхом спеціальної угоди. Таке розширення привілеїв знаті було справою рук польської шляхти. Українська знать Великого князівства Литовського, особливо її нижчі верстви, не користувалися такими значними правами, як польська. Це означало, що українська знать мусила переймати польські звичаї, в тому числі систему управління закони, мову. Словом, щоб українські шляхтичі могли користуватися рівними з поляками правами, вони повинні були все більше уподібнюватися полякам.

У містах жило до 15 % усього населення. Із зростанням чисельності міст польські королі надавали великим містам ціноване Магдебурзьке право, що передбачало надання містам самоврядування. Попри передбачену Магдебурзьким правом рівність усіх міщан перед законом серед населення міст існували різкі відмінності. У міському управлінні панували багаті патриціанські родини. Середня верства складалася з дрібних купців і торговців. Міські трударі були фактично позбавлені прав, оскільки не мали власності в місті й нерідко мешкали поза його мурами. Саме вони становили більшість населення.

Приблизно 80 % населення України становили селяни, першою ознакою яких були повинності. За право користуватися землею селянин мусив сплачувати феодалові відробіткову ренту. Якщо селянин виконував ці зобов’язання, – а в ХІУ ст. вони були відносно легкими, рідко коли перевищували 14 днів відробітку на рік, селянина не можна було зігнати з земельного наділу, він міг продати чи відписати свій наділ у спадщину. Після прийняття «Уставу на волоки» (1557 р.) було значно збільшено відробіткову ренту. Селян поступово змусили відробляти три-чотири дні на тиждень, а інколи й більше. Поступово, коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, у Східній Європі воно розвивалося.

1. Подумайте, який вплив на спосіб життя українців справила Люблінська унія.

2. Визначте зміст станової організації суспільства, яка утвердилася в Речі Посполитій.

3). Як відомо, ще з часів Київської Русі література, мистецтво й архітектура в Україні були тісно пов’язані з релігією. З Візантії у Київську Русь прийшло християнство, а освічена еліта та її внесок у культуру, як правило, були пов’язані з православною церквою. По суті, релігія та елітарна культура були в ту пору нерозлучні. Така ситуація майже не змінилася й за литовсько-польської доби. До того ж, за візантійською традицією, церква і держава були тісно пов’язані між собою, тому ще в київські часи відбулося злиття релігійної та територіально-національної ідентичностей: ти походиш з руської землі, бо сповідуєш православну руську віру, і навпаки. Внаслідок цього, політичні та релігійні процеси залежали один від одного, що мало особливе значення, коли між 1349 та 1569 рр. більшість українських земель поступово перейшла під політичну, соціальну та культурну владу Литви та Польщі, де католики були панівною суспільною верствою. Тож фактично майбутнє українського народу залежало від долі його православної церкви у католицькому середовищі.

Разом з тим, не варто також забувати, що з часу прийняття християнства Римською імперією у ІУ ст. і протягом подальшого поширення цієї віри по європейському континенту, взаємозв’язок між політикою і релігією став одним з основних компонентів розвитку західної цивілізації. У 1054 р. християнський світ розділився на дві частини – католицьку з осередком у Римі та православну з осередком у Константинополі, яких відрізняли відносини між церквою і державою. Східнохристиянська православна церква була правою рукою держави у Візантії та інших землях, таких, як Київська Русь та Болгарія, де утвердилося православ’я. На Заході католицька церква була відносно відстороненою від світської влади і розвинулася у самостійний політичний організм, відомий як Папська держава. В результаті світської діяльності Папства середньовічна Західна Європа переживала безперервну боротьбу між церквою та світською владою за контроль над політичним та економічним розвитком майже половини континенту.

Утім, з політичним та економічним зміцненням католицької церкви зростала кількість зловживань, котрі пов’язувалися з окремими представниками духовенства. Мирянам дедалі частіше здавалося, що церква використовує релігію лише для збереження давніх майнових інтересів духовенства та світських правителів, наближених до церкви. Реформувати католицьку церкву зсередини намагалися окремі чернечі ордени, окремі представники духовенства. Одним із перших реформаторів був чеський священик Ян Гус, який на початку ХУ ст. критикував католицьку церкву і проповідував повернення до засад християнства. Його послідовники – гусити під кінець Х Уст. зуміли поширити свій вплив на більшу частину Богемії та Моравії. Ще впливовішою була діяльність німецького священика Мартина Лютера, який 1517 р. прикріпив до церковних дверей у Вітенберзі свої славнозвісні «95 тез». Він рішуче засудив торгівлю індульгенціями, що спричинило невдоволення папи римського. Незадовго після цього у Франції та Швейцарії виступив теолог Жан Кальвін. Хоча їхні послідовники лютерани та кальвіністи розходилися у певних теологічних питаннях, вони прагнули спільної мети: опротестувати те, що вважали затяжним пануванням католицької церкви та здійснити реформи. Якби це виявилося неможливим, вони готові створювати нові структури, відповідальні лише перед Богом, а не перед папою римським чи іншим земним ієрархом. Джерелом їхнього натхнення була Біблія, й вони вірили, що обов’язком кожної людини є вивчення Святого Письма як джерела осяяння та істини. Оскільки прихильники цього руху опротестовували політику Риму, їх назвали протестантами, а сам рух, який спершу пропагував реформи, став відомий як Реформація.

Разом з тим, варто дуже обережно підходити до визначень «реформація» і «протестантизм».Ці поняття споріднені, але не тотожні. Реформація – явище ширше аніж протестантизм, бо охоплює крім релігійних, нові суспільні й культурні явища, які розвинулися у ХУІ ст. Натомість протестантизм, як явище суто церковне, є лише одним з продуктів реформації і відноситься до неї так, як часткове до загального. Реформація – це перш за все продукт зростання національної свідомості європейських народів, прояв їхньої волі до самостійного національного життя, а в релігійній сфері – утвердження релігійного “індивідуалізму”, автономності. Звідси, такі суто реформаційні прояви національно-культурного життя, як широке залучення національної мови до богослужебних процесів, поява національних церков, зародження і формування національних ідеологій окремих європейських народів. В цей час утверджуються національні сакральні центри, освячення національних релігій та ікон, пошанування власних святих, використання місцевого християнського фольклору тощо. До того ж, епоха реформації – це ще і велика реформа освіти на ренесансно-гуманістичних принципах. Тож, реформація містила в собі не тільки релігійно-церковний, а й загальнокультурний потенціал.

Реформація швидко поширилася Центральною та Західною Європою й одразу була нерозривно пов’язаною з політикою. Деякі князі та місцеві правителі, підтримуючи протестантів, повставали проти своїх зверхників римо-католицької віри. Якщо хтось із місцевих правителів приймав протестантизм, його піддані були зобов’язані робити те саме. Це відображало тогочасний принцип cuyus region, eyus religio – чия країна, того й віра (віросповідання правителя ставало релігією підвладних йому земель). Невдовзі скажімо в Англії, Швеції, Данії відбулася королівська реформація. Її ініціаторами були королі цих держав, які одночасно очолювали і реформаційну церкву.

Невдовзі більша частина Європи на північ від Альп у ХУІ ст. стала протестантською. Навіть Тевтонський орден на Балтійському узбережжі, створений з метою поширення католицизму серед язичників, у 1525 р. добровільно прийняв Реформацію і назвався світською державою. Проте центром лютеранства прийнято вважати Пруссію. Зауважимо, що територію Польщі й Литви реформація досягла протягом першої половини ХУІ ст. Так, реформацію активно підтримали і католицькі, і православні роди литовських магнатів, зокрема Радзивіли, Ходкевичі, Сапеги, Вишневецькі. На українських землях протестантизм не мав такого впливу і стількох навернених, як у Польщі чи навіть Литві, хоча недавні приблизні підрахунки свідчать про існування у різні часи впродовж ХУІ-ХУІІІ ст. аж 400 протестанських конгрегацій (більшість з них унітарії або социніяни) на українській території, особливо на Волині. До слова протестантизм сприяв поширенню шкіл та друкарень, які, свою чергою, підвищували культурний рівень у регіонах.

Норми протестантської освіти суттєво позначилися на діяльності інтелектуальних центрів України, наприклад, на Острозькій академії. Утім, за винятком декількох спроб тлумачення частини Біблії тогочасною українською мовою («Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр.») поширені серед протестантів публікації рідною мовою (реформатори Гус та Лютер були також першими творцями відповідно літературних чеської та німецької мов) не знайшли підтримки в Україні. Провідні українські письменники – Герасим Смотрицький, Лаврентій Зизаній та Іван Вишенський – свої відомі релігійні полемічні твори писали престижною церковнослов’янською, яка була мовою церкви ще з київських часів, хоча нітрохи не відображала розмовну мову тогочасних українців.

Швидке поширення Реформації по Європі не могло залишатися без реакції з боку католицької церкви, тож у другій половині ХУІ ст. почався рух, відомий як Контрреформація. Головне завдання Контрреформації полягало у відновленні підірваних позицій католицької церкви, спробі виведення її з кризи. Захищаючи ці позиції, католицизм був змушений вдатися до внутрішньої організаційної та ідейної перебудови. Одним із результатів Контрреформації став спалах релігійних війн, у яких в ім’я католицької чи протестантської церкви була спустошена більша частина Європи. Конфлікт існував аж до кінця ХУІІ ст. На інтелектуальному фронті передовим загоном Контрреформації став новостворений єзуїтський орден, який вдавався до протестантських методів – поширення освіти і знань для повернення в лоно католицизму тих, кого називали протестантськими «віровідступниками». Єзуїти (Товариство Ісуса) – члени найбільш впливового католицького чернечого ордену, який був заснований у 1534 р. іспанцем Ігнатієм Лойовою у Парижі й затверджений папою римським 1540 р. У Польщі єзуїти з’явилися 1564 р. і працювали в ім’я католицької церкви. Намагаючись поширити свій вплив, єзуїти утвердилися не тільки в європейських державах, а й в багатьох країнах світу – Азії, Північній Африці, Південній та Північній Америці. Для проповідування ідей християнства і виховання своїх прихильників створювалися єзуїтські школи, які відзначалися високим рівнем викладання. Протягом першого століття свого існування товариство Ісуса набуло значного розвитку, зокрема в галузях науки і освіти. Наприклад у ХУІІ ст. єзуїти заснували 24 університети й близько 600 колегіумів, а до середини ХУІІІ ст. товариство Ісуса нараховувало близько 23 тис. членів.

Якщо зпроектувати реформаційний рух на Україну, то остання чверть ХУІ – перша чверть ХУІІ ст. характеризувалася небаченим досі розквітом культури, мистецтва, літератури, активізацією церковно-релігійного життя. Зокрема, на цю пору розпочинається масове книгодрукування на українських землях, засновуються Острозька академія, Києво-Могилянський колегіум, виходить у світ перша друкована Біблія церковнослов’янською мовою, активізується діяльність братств, проходить Брестська унія тощо. Михайло Грушевський назвав цей період “першим українським національним відродженням”.

Разом з тим, у порівнянні з давньоруськими часами статус міщан, особливо руських, у суспільстві знизився, оскільки міста не грали важливої ролі у давньоруський період. Проте міста стали центрами інтелектуальної активності. Особливо в другій половині ХУІ ст. коли почався розквіт не лише польської, а й німецької, єврейської, вірменської міських культур на території України. Ці групи по суті домінували у міському житті, а тому в ХУст. православні руські міщани самі відчули потребу в економічній і соціально-культурній самообороні й почали об’єднуватися в організації, відомі нині як братства. З приводу походження братств є багато суперечностей. Існують дві основні версії – це було продовження традиції церковних братчин – світських товариств, які прислуговували церкві у києворуський період; друга версія твердить, що братства розвинулися за зразком міських цехів середньовічної Західної Європи і вони активізували свою діяльність після запровадження Магдебурзького права.

Від самого початку міські братства були пов’язані з окремими церквами. До певної міри це були професійні союзи, головною метою яких, окрім світських справ (організовували бенкети та ярмарки), була підтримка православної церкви. Проте лише з останніх десятиліть ХУІ ст. братства стали краще організованою й впливовою силою. Досі провідну роль у православному культурному відродженні відігравали магнати. Хоча після Люблінської унії 1569 р. та прилучення більшості українських земель до Польського королівства багато українських магнатів та шляхтичів полонізувалися, декілька представників знаті наполегливо працювали над підтримкою православ’я та відродженням і піднесенням культури в цілому. Фактично, заслугою саме православних магнатів є створення перших друкарень на території України та перших вищих шкіл того періоду.

Дата добавления: 2014-11-29