Виконайте вправу № 8

1.Доведіть, що на початку середніх віків Візантія була найкультурнішою країною Європи.

2. Прокоментуйте речення: «Під знаком візантійської цивілізації, тобто в системі її понять формувались і державні інститути і коло суспільних та світоглядних цінностей мешканців Київської Русі – від великого князя до невільника».

5). Утвердженняновгородськогокнязя Олега в Києві(882 р.) знаменувало створення великої держави східних слов’ян – Київської Русі або Давньої Русі. Князь Олег об’єднав київські і новгородські землі, розпочавши тим самим консолідацію східнослов’янських племен. Наступник Олега – князь Ігор заснував правлячу на Русі династію Рюриковичів.

В історії Київської Русі можна умовно виділитичотиривідмінних періоди. Перший період (тривав упродовж 882-972 рр.). охоплював князювання Олега, Ігоря, Ольги і Святослава Це період швидкого територіального зростання Русі і поступової консолідації держави. Другий період (тривав 980-1054 рр.). охоплював князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Це був період економічного та культурного розквіту Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності. Третій період (тривав приблизно 1113-1132 рр.) – це період поступового політичного ослаблення Київської Русі. Найбільш відомі князі цього періоду – Володимир Мономах, Мстислав. Четвертий період протривав найдовше – понад сто років (приблизно від 1132 р. – і по 1237-1241 рр.). Цей період характеризувався подальшою поліцентризацією Київської Русі, держава тоді вступила в смугу політичної та економічної роздробленості. У князівствах почали формуватися місцеві князівські династії: Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславовичі та ін.

Тип ранньої руської державності можна визначити як патримонію, тобто устрій, за якого влада панівного роду та підпорядкована їй територія вважалися нерозривно поєднаними: право на владу мав кожний член роду, а після смерті чергового правителя територія розподілялася між його синами як співучасниками володарювання. Патримоніальна модель володарювання не була суто руським витвором, із неї починали своє державне життя практично всі ранні політичні утворення «варварської» Європи. «Володарювати» було «функцією» даного роду, а підвладна територія сприймалася за його буквальне тілесне продовження. Утім десь у другій половині Х ст. почала оформлюватися ідея старшинства одного з князів, що давало йому право на київський («старійший престол») та певну владу над «молодшими» – братами, синами, онуками.

За даними історика П.Р. Магочого,на кінець ХІІ – поч. ХІІІ ст.Київська Русь мала за різними підрахунками від 7 до 8 млн. населення й величезну територію, що обіймала близько 800 тис. кв. км. Можна констатувати, що Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи Щоправда густота населення в державі була дуже низькою. Приблизно в той самий час у значно меншій за розмірами Німеччині проживало десь 8 млн., а у Франції – 15 млн. Поряд з тим, Київська Русь залишалася доволі однорідною в етнічному та соціальному відношенні. Все ж внаслідок швидкої розбудови Києва до слов’янського середовища потрапляють варязькі воїни-купці, фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські торгівці. За оцінками сучасних вчених, 13-15 % населення Русі мешкало у міських осередках, що набагато перевищує показники тогочасних західноєвропейських країн. Найбільшим містом поза всяким сумнівом був Київ, який напередодні монголо-татарської навали нараховував, за підрахунками П.Толочка до 50 тис. чоловік. Цікаво, що Лондон досягнув цієї цифри лише через 100 років, у ХІУ ст. У Чернігові і Галичі в той час нараховувалося до 25 тис., а в Переяславі до 12 тис. населення.

Мешканців Київської держави як певну цілість книжники називали «дружина і люди». Таке окреслення не зовсім збігається з класичною тріадою середньовічного соціуму, котра за усталеним на Заході Європи поглядом, мала обіймати три групи: oratores – «люди молитви» (церковнослужителі); bellatores – «люди війни» (рицарі), laboratores – люди праці, трудящий люд. Однак на Русі, ні в княжі часи ні в набагато пізніші часи духівництво не було виокремлене так виразно, як на Заході. Очевидно це можна пояснити докринальними принципами Східної церкви, де миряни і священики стояли ближче один до одного ніж у «латинському» світі. Зауважимо, що на Русі майже всі митрополити були греками по національності, більшість єпископів – русичі, а перші священики – вихідцями з балканських країн. Додамо також, що у ХІІІ ст. в Києві було 18 монастирів. Ці монастирі, наслідуючи характерну для балканського християнства традицію «задужбин», тобто місць поминання покійних членів того чи іншого роду, водночас служили його усипальницями. Особливий, «міжкнязівський» статус мав Києво-Печерський монастир, де на кінець ХІ ст. мешкало вже до 180 монахів. Дехто з монахів прагнучи ще більшого удосконалення йшов у «затвор» - усамітнення в земляних печерах, що вважалося ідеалом святості. В пості й молитвах монахи могли досягнути пробудження надприродніх здібностей – пророчого дару, здатності силою молитви звільнити потребуючих від хвороби тощо. Києво-Печерський монастир уважався місцем, де можна молитвами святих очиститися від найтяжчих гріхів. Благо, що збереглася унікальна історична пам’ятка - «Києво-Печерський патерик» – збірник «житій» монастирських подвижників, що був укладений у першій третині ХІІІ ст.

«Людьми війни» були воїни княжої дружини. Первісно княжа дружина складалася зі строкатого люду – найманців-норманів, войовничих угрів. Проте з часом збройна служба перетворилася на спадкову. Таку вірну дружину князь мусив шанувати – «веселитися» (бенкетувати), «бесідувати» (радитися) з нею. Дружинник зі свого боку, сподівався здобути «честь від свого князя». Причому «честь» символізувала не тільки ознаку рицарської гідності, а й пов’язувалася з матеріальною винагородою. «Честь» начебто виступає у контексті дару/ віддару – її «дають», «беруть», «приймають» немов матеріальну річ, отримувану від володаря «в обмін» за вірну службу.

Дружина оточувала князя у повсякденному житті, допомагаючи йому в усіх справах. З часом рядові дружинники почали обіймати посади княжої адміністрації, відаючи збором податків, судом, господарськими справами. З вояцької маси поступово виокремилася верхівка дружини – «старі мужі», що складали раду князя, займаючи головні посади у військовому командуванні та управлінні. У пам’ятках ХІ – ХІІ ст. цих людей позначають словом «бояри», тобто особи найвищого рангу придворної ієрархії. Саме з бояр почала формуватися військова аристократія. Боярських нащадків шанували вже не тільки за особисті заслуги, а й на підставі «благородства крові» - ніби-то успадкованих від предків якостей: звитяга, вправність у бою, фізична сила, схильність до геройських учинків тощо. Пієтет перед «благородством крові» підсилювало те, що до боярської верхівки стала вливатися родоплемінна знать. Зближення військової аристократії з тутешньою родоплемінною знаттю витворювало вже якісно нову еліту, хоча назва її залишалася попередньою – бояри. Давньоруських бояр вирізняла від західноєвропейських феодалів більша орієнтованість на місто, зацікавлення комерцією. У Європі ж феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзеренові.

Найчисленнішими мешканцями Русі були «люди праці». Утім «люди праці» є умовним поняттям, а слово – «праця» входить у обіг пізніше. Фізичні зусилля були позначені поняттями – «труд» і «робота». «Труд» (у дослівному значенні «терпіння», тяжкість) був призначенням воїна і церковнослужителя, ототожнюючись із жертовним подвигом. «Трудитися» означало або воювати або вправлятися у християнській досконалості. Тож давньоруський «почитатель трудолюбія» – це не той, хто любить працювати в сучасному розумінні, а той, хто ревно служить вищим цінностям – мечем, пером, аскетичним самозреченням. Натомість фізичні зусилля в матеріальному виробництві позначалися поняттями – «работати», «робота», що були похідними від слів «раб», «роба» і вже самі по собі вказували на принизливий відтінок. Працювати руками, як раб, – «работати» було призначенням простолюду, заняттям нижчого гатунку, негідним для воїна чи церковнослужителя. Групи людності, зайняті «роботою», надзвичайно різноманітні, а трактування їхнього життя не завжди піддаються однозначному поясненню. Причиною цього є те, що в поле зору книжників трудящий люд потрапляв рідко і це унеможливлює реконструкцію життя міського та сільського населення з бажаною повнотою. На щабель нижче від бояр стояла міська знать – купці. Порівняно з бюргерами Західної Європи тих часів міська знать Київської Русі була могутнішою і численнішою. До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали «молодшими людьми» належали дрібні торговці, ремісники, крамарі.

Величезну більшість населення Київської Русі становили селяни, або смерди. Загальновизнаним є факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян були відносно незалежними. Хоча у ХІІ – ХІІІ ст. із початком лихоліття з’являються ознаки зростаючого закабалення селянства феодалами, що набувало різних форм. Основним обов’язком смердів була сплата данини та відбування військової повинності (як правило допоміжного характеру) під час війни. Про безправне становище селян у суспільстві свідчив передбачений «Руською правдою» штраф за вбивство смерда: кровні гроші у цих випадках становили 5 гривень. Для порівняння: за вбивство купця компенсація становила 40, а за вбивство старшого дружинника князя – 80 гривень. Цікаво, що й через кілька століть, коли смердів як таких уже витіснили інші групи сільських виробників, це слово не зберігало свого принизливого змісту. Проте зневажливе ставлення до смердів не йшло у порівняння зі ставленням до «холопа» (рабів, «челяді»). Для кожного вільного мешканця Русі невільник був тільки майном – річчю, якою можна було розпоряджатися необмежено, аж до вбивства. Працю невільників використовували як для побутової обслуги на міських дворах, так і для обробітку землі в заміських садибах. Зауважимо, що джерелом постачання рабів служила передовім війна, «полон». Холопом також ставав кожний вільний чоловік, який одружувався з невільною. Крім того, у холопство потрапляли зубожілі люди, що продавали самих себе або своїх дітей, збанкрутілі купці, палії, конокради тощо. Можемо констатувати, що під впливом християнського віровчення гострота інституту невільництва в києво-руські часи дещо пом’якшилася, а місце рабів заступали залежні групи населення.

Дата добавления: 2014-11-29