Підсумкові запитання до теми № 1

1. Роз’ясніть, як Ви розумієте відомий латинський вираз «Historia est magistra vitae» – історія – вчителька життя.

2. Як Ви розумієте вислів відомої української дослідниці Н.Яковенко, що історик працює перевізником на переправі між теперішнім і минулим – «возить туристів на той бік річки забуття».

3. Прокоментуйте тезу: «Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто ставала об’єктом впливів різних, нерідко протилежних культур».

4. У чому, на Ваш погляд, полягає значення географічного фактора в історичному минулому України.

Ключові терміни та поняття:

Ø Історія

Ø Епістемологія

Ø Геополітичний фактор

Ø Географічний фактор

Тема 2. Українські землі в первісну епоху та в умовах історії стародавнього світу. (2 години)

1). Українські землі в первісну добу.

2). Українські землі контексті історії стародавнього світу.

1). При уважному погляді на історію мусимо передусім чітко розмежувати два її глобальних періоди – до і після початку цивілізаційного процесу, вихідним пунктом якого була «неолітична революція»: перехід від привласненого до відтворного, продуктивного господарювання – землеробства і скотарства. Саме з цього починається поступ соціокультурної еволюції окремих етнорегіональних спільнот, який, незабаром виводить на формування ранніх цивілізацій (Єгипетської, Шумеро-Аккадської), на грунті яких утворюються пізніші регіональні цивілізації (Антична, Китайська, Мусульманська).

Що означає слово – цивілізація? Це слово походить від латинського слова сivilis – гідний, вихований і вживається фактично в чотирьох ключових тлумаченнях: перше – форма існування живих істот, наділених розумом; друге тлумачення по суті являється синонімом до слова культура, тобтосукупність духовних і матеріальних здобутків суспільства; третє тлумачення – ступінь розвитку матеріальної й духовної культури, суспільного розвитку загалом; четверте – відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване в просторі і часі.

У такому разі, доба ранньопервісних мисливсько-збиральницьких первісних суспільств може розглядатися як передісторія цивілізації, що тривала впродовж багатьох десятків тисяч років – від виникнення людини сучасного типу (близько 150 – 200 тисячоліть тому) до зрушень «неолітичної революції». За найновішими даними період існування первісного суспільства бере початок не менш як півтора мільйона років тому. Так, в Африці (в Танзанії), в ущелині Олдовей учені знайшли череп людини, яка жила 1 мільйон 750 тис. років тому. Разом з тим, науково доведено, що на території України первісні люди появилися приблизно 1 млн. років тому – їх найдавніше поселення знайдено біля с. Королево на Закарпатті.

Ранньопервісне суспільство палеоліту і мезоліту не перетворювало довкілля, а радше пристосовувалося до нього. Різні типи суспільств з особливостями їх господарсько-культурних систем визначалися різними формами адаптації до різних природних умов, при тому, що зміни останніх автоматично вимагали змін самих форм адаптації. Тому проблема періодизації історії ранньопервісних суспільств убачається дуже складною і досі ще не знайшла переконливого розв’язання. Із спеціальних періодизацій первісної історії найважливішою все ж є археологічна, в основу якої покладено відмінності в матеріалі та техніці виготовлення знарядь праці. Відповідно до цього історію первісного суспільства поділяють на три періоди – кам’яний (від появи людини – до ІІІ тис. до н.е.), бронзовий (ІІІ – І тис. до н.е.) і залізний (І тис. до н.е. – І ст. н.е.). Разом з тим, знову ж кам’яний вік тривав у різних регіонах неоднаково. Так, деякі племена перейшли до використання металу, поки інші залишалися на стадії кам’яного віку.

Вже за пізньоенеолітичних часів на просторах Старого Світу відбувається поступове розходження землеробсько-тваринницької та скотарсько-землеробської ліній соціокультурної еволюції. Остання досягає свого максимального самовизначення у кочівницьких скотарських суспільствах, відомих з ІІ тис. до н.е. Утім, кочівницько-скотарський шлях розвитку вичерпує свої продуктивні можливості вже в давнину. Зовсім інші перспективи відкривалися перед пізньоенеолітичними суспільствами землеробської орієнтації. До них по праву варто віднести одну з наймогутніших культур не лише доби енеоліту а й всієї кам’яної доби – Трипільську культуру, яка тривала з ІУ тис. до ІІІ тис. до н.е. і була складовою частиною великої Трипільсько-кукутенської спільноти. Вона, своєю чергою, займала переважно територію Правобережної України, Молдови, Румунії.

Трипільці були одним із найцивілізованіших етносів свого часу. Більшість істориків уважають, що за рівнем розвитку трипільська культура випереджала всі інші райони Європи. Основне заняття трипільців – орне землеробство, однак на надзвичайно високому рівні розвитку знаходилося гончарство. Трипільці, зокрема, виробляли глиняний посуд білого, чорного, червоного і жовтого кольорів. Орнамент глиняних виробів містить багату інформацію про духовний світ трипільців. До того ж, у трипільців існувала писемність – буквенно-звуковий алфавіт, який є одним із найдавніших у світі.

Чимало явищ сучасного життя виникли саме в первісному суспільстві. Саме через таку найважливішу особливість цього етапу історії людства його вивчення має не тільки пізнавальне, а й світоглядне значення.

2). Зауважимо, що вже на початку людської історії поступово сформувалися два неоднакових типи культури – східний і західний. Східний тип культури, до якого варто віднести ранні цивілізації Єгипту, Месопотамії, Фінікії, Іудеї, Персії, Китаю та Індії вчені називають закритим або консервативним. У східній культурі основними рисами виступають: слухняність, покора Богам і долі, виконання волі жерців, чиновників, царя. Людина Сходу видавалася пасивною та упокореною. Натомість західний тип культури вчені називають відкритим. У західній культурі основою всього є активна, творча діяльність людини, відтак там бурхливо розвивалися мистецтво і наука, освоювалися нові землі. Найвиразніші представники західної культури – Давня Греція і Давній Рим. Своєю чергою у Римській імперії також був Захід і був Схід (відповідно Стародавній Рим і Стародавня Греція) а отже були культури, що належали до західного типу, і були культури східного взірця. Майбутнє українське середовище зростатиме якраз в умовах і під впливом західної культури, зокрема старогрецької, а згодом візантійської.

У цьому контексті, варто особливо наголосити на ролі античної спадщини у розвитку європейської культури. Ідеалом суспільства в ту пору стає вільна і активна людина, котра й була об’єктом і змістом античної культури. «Людина – мірило усіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують», – зазначав грецький філософ У століття до н.е. Протагор. Культура античності, щоправда вже у переосмисленому вигляді, оживає у творах митців доби Відродження, які вбачали у зверненні до античності шлях відновлення духовної свободи, утвердження науки, творчості, пошуків в усіх сферах життя. Європейська наука, література та мистецтво Нового і Новітнього часу також звертаються до греко-римської культури, сприймають її як невід’ємну частину свого становлення і розвитку. До слова, термін «античний» (від латинського antiquus – давній) було введено італійськими творцями епохи Відродження для означення якраз давньої греко-римської культури. Хронологічною межею античності вважається період з ІІІ тис. до н.е. до середини У ст. н. е.

У цьому контексті, важливо наголосити на всесвітньо-історичному значенні зрушень так званого «осьового часу», під яким прийнято розуміти період УІІІ – ІІІ ст. до н.е., коли в різних регіонах Старого Світу одночасно діяли релігійно-філософські «вчителі людства» (Лао-цзи (579-499), Піфагор (576-496), Будда Шакья-Муні (556-476), Конфуцій (551-479), Геракліт (535-475), Сократ (469-399), Демокріт (460-360), Платон (428-347), Діоген (400-323), Арістотель (384-322), Епікур (341-270) та ін., що внесли у свідомість своїх народів гуманістичні цінності, орієнтацію на духовні проблеми буття особи у світі. Тож приблизно з середини І тис. до н.е. нові світоглядно-релігійні та філософські ідеї починають оволодівати свідомістю освічених верств, формуючи тим самим підґрунтя світових релігій наступних століть. Величезний ідейно-ціннісний потенціал релігій (іудаїзм, зороастризм, буддизм, конфуціанство, християнство, згодом іслам) стане одним із найістотніших мотиваційних важелів поведінки наступних поколінь, починаючи приблизно з початку І тисячоліття нашої ери. Варто також пам’ятати, що саме в добу пізньої античності швидкого розвитку набула нова релігія, що мала велике значення для розвитку подальшої світової культури – християнство. Більше того, деякі пізньоантичні філософи (Афінагор, Аристид, Оріген тіа ін.) стали навіть першими високоосвіченими ідеологами нової християнської культури, яку вони намагалися адаптувати до умов сучасного їм життя.

Позаяк, упродовж дванадцяти століть (з УІІ ст. до н.е. по У ст. н. е.) відбувалася антична колонізація Північного Причорномор’я закономірно, що культура античних колоній значною мірою вплинула і на культурний розвиток сусідніх народів, у тому числі і слов’ян. Вихідцями з Греції, зокрема, були засновані міста-держави: Ольвія, Тіра, Феодосія, Херсонес, Пантікапей та інші міста. Високого рівня розвитку досягла духовна культура названих міст-держав: розвивалася освіта, наука, література, музика, театр, скульптура, архітектура. Культуру міст-держав визначають як чорноморський варіант античної культури.

Зазначимо також, що перші згадки про давні народи, які жили на території України – кіммерійців (мешкали на території України впродовж ІХ – УІІ ст. до н.е.), скіфів (УІІ – ІІІ ст. до н.е.), сарматів (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) містяться якраз в працях грецьких і римських авторів. Зокрема, найдавніша згадка про кіммерійців зустрічається в «Одіссеї» Гомера. Про скіфів чимало розповідав Геродот, а про сарматів трапляються свідчення у творах римського історика Тацита. Кочові скотарські суспільства безсумнівно залишили помітний слід в історії України. Впродовж століть вони впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення.

Підсумкові запитання до теми № 1

1. Дайте визначення терміну «цивілізація».

2. З’ясуйте, чому із спеціальних періодизацій первісної історії найважливішою вважається археологічна?

3. У чому знаковість «неолітичної революції»?

4. Подумайте, чому трипільська культура вважається науковцями однією з наймогутніших культур доби енеоліту.

5. З’ясуйте, в чому полягала сутність двох типів культур – східної і західної, які сформувалися на початку людської історії.

6. У чому полягало всесвітньо-історичне значення зрушень «осьового часу»?

7. Дайте пояснення поняттю «античність».

8. Подумайте, який вплив справила антична колонізація на культуру слов’ян?

Ключові терміни та поняття:

Ø Ранньопервісне суспільство

Ø Цивілізація

Ø Археологічна наука

Ø Неолітична революція

Ø Трипільська культура

Ø «Осьовий час»

Ø Грецька колонізація

Ø Кочові народи Півдня

Тема 3. Українські землі в умовах середньовіччя (6 годин)

1). Дефініція і періодизація середньовіччя. Християнство – як характерна риса доби середньовіччя.

2).Велике переселення народів ІІІ – УІІ ст. Слов’яни.

3). Фактор хозар та варяг. Походження назви «Русь».

4). Фактор Візантії.

5). Київська Русь: держава і люди.

6). Християнство на Русі. Розквіт давньоруської культури.

7). Фактор монголо-татар.

8). Поліцентризація Київської Русі. Галицько-Волинське князівство.

9). Русь та Литва: проблема взаємовідносин.

1). Medium Aevum, Середньовіччя – цей термін уперше вжили християни, гадаючи, що вони живуть у проміжку між першим і другим пришестям Христа. Набагато пізніше його почали вживати з іншим значенням. У ХУ ст. ренесансні вчені заговорили про середньовіччя як інтервал між занепадом античності і відродженням класичної культури за їхньої доби. Для них античний світ становив високу цивілізацію, Середньовіччя ж – спад до варварства, провінціалізму. За традицією середньовіччя поділяють на раннє, високе й пізнє, таким чином розчленувавши його на послідовні фази. Зокрема раннє Середньовіччя припадає на ІУ – УІІІ ст.; зріле Середньовіччя – ІХ – ХІІ ст.; пізнє Середньовіччя – ХІІІ –ХУ ст. Звісно, люди, яких історики згодом назвуть середньовічними навіть не здогадувалися про таку назву. Дослідники будуть одностайні з людьми середньовічної Європи, які б на питання хто вони?, відповіли б, що вони християни, живуть за християнської доби в християнській частині земної кулі.

Більшість істориків погоджуються, що спільною рисою середньовічного світу можна вважати організоване християнство. Поступово у суспільній думці формується уявлення про творчий потенціал цієї релігії, про консолідуючу силу триєдиного Бога, який явився у світі в образі боголюдини – Христа. Ісус Христос вказав людству істинний шлях визволення від влади ворожих людині сил через воскресіння ціною добровільної хресної жертви. Зауважимо, що більшість християнських релігій вважає Христа водночас і Богом і людиною. Поступово християнська доктрина стає основним елементом світогляду народів середньовічних Європи, Передньої Азії та Північної Африки – земель Середземноморського ареалу.

Фундаментальна ідея церковної доктрини періоду Вселенських соборів (325-787 рр.) – всебічний теоцентризм: Бог – є початок і кінець життя, у тому числі й людського. Бог створив і світ, і людину, зберігаючи над ними повноту влади, однак серед усього творіння людина посідає найвище місце. Життя земне, тілесне виступає в людині у певній непримиренній опозиції до життя духовного, доки ця людина «перебуває під владою гріха». При цьому важливо підкреслити, що людське тіло саме пособі не вважалося носієм гріховності, оскільки створене «за образом і подобою Божою». А мислилося таким тільки внаслідок «завоювання плотськими пристрастями, мріями і недосконалими почуваннями». Чим більше людина в цьому світі страждає, тим більше у неї шансів отримати вічне блаженство після смерті, позаяк в стражданнях душа здатна очищуватися. Головна думка цієї доктрини – подвижницький «крізь терня до зірок» шлях байдужості людини до минущих радощів, зречення «юдольного» світу у поєднанні з любов’ю до людей як заблукалих синів Божих (євангельська притча про блудного сина). Ідеал земної людини – святий, аскет, людина, яка зреклася земних спокус і віднайшла та виховала в собі «внутрішню людину».

Зауважимо, що на початок середньовіччя християнство вже близько двох століть було офіційною релігією Римської імперії. Християнська релігія стала державною за імператора Константина (ІУст.). Відтоді християнство почало користуватися економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави.

На основі прийнятого в 325 р. Нікейським собором «Символу віри» в основних рисах було завершено формування християнського канону, систематизацію церковної доктрини, вироблено основні форми культу і літургії.

З часу свого виникнення християнська Церква претендувала на те, щоб бути всесвітньою. Однак роблячи ще початкові кроки на шляху християнізації суспільства, сама Церква вже переставала бути монолітним утворенням. Вселенський собор в Халкідоні (451 р.) продемонстрував, що історія християнської церкви перестає бути єдиною. Європа стала ареною постійного суперництва двох «всесвітніх» владик – папи Римського і патріарха Константинопольського.

Дата добавления: 2014-11-29