Звичай у сучасній правовій доктрині та взаємодія його з писаним правом

Роль моралі в підвищенні правової культури, правотворчості, права реалізації, формування поваги до права

Слово «мораль» (від латинського mos, mores - вдача, звичаї) означає в сучасній мові те ж саме, що і слово «моральність». Для того щоб розкрити природу моралі, потрібно спробувати з'ясувати, як, якими способами вона погоджує особистий і суспільний інтереси, на що вона спирається, що взагалі спонукає людину бути моральним.

По-перше, це – традиції, звичаї, звичаї, які склалися в даному суспільстві, в середовищі даного класу, соціальної групи. Ситуація, що формується особистість засвоює ці звичаї, традиційні форми поведінки, які входять у звичку, стають надбанням духовного світу особистості.

По-друге, мораль спирається на силу громадської думки, яке за допомогою схвалення вчинків одних і засудження інших регулює поведінку особистості, привчає її дотримуватися моральні норми. Знаряддями громадської думки є, з одного боку, честь, добре ім'я, суспільне визнання, які стають наслідком сумлінного виконання людиною своїх обов'язків, неухильного дотримання ним моральних норм цього суспільства, з іншого боку, сором, присоромлений людини, що порушив норми моралі.

Нарешті, по-третє, мораль грунтується на свідомості кожної окремої особистості, на розумінні нею необхідність узгодження особистих та суспільних інтересів. Цим визначається добровільний вибір, добровільність поведінки, що має місце тоді, коли міцною основою моральної поведінки особистості стає совість.

Таким чином, я можу зробити висновок, що для особистісного ставлення до моралі істотно не тільки те, що від її засвоєння залежать сам склад особистості і поведінку людини, а отже, ставлення до неї інших людей в суспільстві, його положення серед них, а й те, що засвоєння людиною моралі, тип його моральності у величезній мірі залежать від нього самого, від його активності, від його життєвої позиції.

Зви́чай – це основна форма регулювання поводження, правила поведінки, які склалися внаслідок їх практичного застосування протягом тривалого часу серед людей і уособлювали собою підсумок історичного досвіду та зародки майбутнього.

Зви́чай – набір працездатних шаблонів поведінки, що дозволяють людям найкращим чином взаємодіяти один з одним.

Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права – закону, або писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Отже, характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується.

На нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло застосування. Це пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і перестають відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись в норми права, закріплені в нормативно-правових актах. По-друге, при розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчаї влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю. На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо.

Дата добавления: 2014-11-29