Наука кримінально-виконавчого права України

Наука кримінально-виконавчого права, згідно з «Переліком спеціальностей, за якими проводяться захисти дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження ступенів і присвоєння вчених звань», затвердженим наказом Вищої атестаційної комісії України 23.06.2005 р. № 377 (з наступними змінами і доповненнями), відноситься до юридичних наук, об’єднаних шифром 12.00.08 разом із кримінальним правом і кримінологією. [23]

Слід зауважити, що кожна з означених вище наук має окремий предмет наукових досліджень, але їх поєднання обумовлено загальною метою – протидії та боротьби зі злочинністю.

Так, загальносуспільною метою кримінального права є вивчення діянь, які повинні вважатися злочином і за вчинення яких повинні призначатися покарання. Метою кримінологічної науки є вивчення витоків, причин і умов існування злочинності, засобів її профілактики і запобігання вчиненню злочинів, особистим якостям злочинців і потерпілих від злочину. Метою кримінально-виконавчого права як науки також є вивчення засобів боротьби зі злочинністю шляхом створення належних умов для виконання кримінальних покарань, накопичення і систематизація знань з теорії і практики виконання покарань, організації та проведення наукових досліджень з проблем виконання і відбування покарань.

Формулюючи основне завдання науки кримінально-виконавчого права України на сучасному етапі його розвитку, професор Анатолій Хомич Степанюк вказує, що завданням науки кримінально-виконавчого права є: 1) пізнання об’єктивних закономірностей виконання покарання, яким підпорядкована діяльність адміністрації органів і установ виконання покарань по здійсненню притаманних покаранням різних видів правообмежень і 2) формулювання конкретних, визначених в узагальненій формі вимог до суб’єктів виконання і відбування покарання, а також до інших суб’єктів діяльності з виконання покарань [24].

Слід зазначити, що наука кримінально-виконавчого права базується на працях відомих науковців позаминулого і минулого століть, які вивчали проблеми злочинності й покарання в межах на той час існуючих галузей наук «пенології», «тюрьмознавства», «пенітенціарної науки», «науки виправно-трудового права».

Найбільш активну розробку проблем виконання покарань у минулому здійснювали Ю. Ю. Бехтєрєв, М. М. Ісаєв, Б. С. Утевський, Е. Г. Ширвіндт, С. В. Познишев, М. Н. Гернет, С. Я. Булатов, І. А. Малиновський, М. М. Гродзинський, Н. І. Паше-Озерський.

У межах означених наук виникли самостійні теоретичні напрямки:

- загальної теорії покарання і правових засад його виконання (Н. А. Стручков, Л. В. Багрій-Шахматов, І. М. Даньшин, А. Е. Наташев, І. І. Карпець);

- функцій виправно-трудового права (М. П. Мелентьєв);

- кодифікації виправно-трудового законодавства (Л. Г. Крахмальник);

- принципи виправно-трудового права (І. А. Сперанський, В. І. Дробишев, В. П. Севостьянов);

- загальна теорія і основи виконання покарань у виді позбавлення волі (Н. А. Бєляєв, І. С. Ной, А. Л. Ременсон, М. А. Єфімов, А. І. Марцев, Г. О. Радов, Б. Б. Казак);

- проблеми підвищення ефективності виконання покарань і управління діяльністю органів і установ виконання покарань (О. М. Бандурка, І. В. Шмаров, Г. А. Туманов, В. М. Анісімков, П. Г. Пономарьов, М. Г. Вербенський);

- правового статусу і особистості засудженого (А. С. Міхлін, В. І. Селіверстов, О. В. Філімонов, Г. І. Мінаков);

- кримінально-виконавчого судочинства (В. В. Ніколюк);

- забезпечення ізоляції (охорони, безпеки, нагляду) засуджених (М. К. Дорофеєв, М. С. Корчак, В. Е. Дьомін, Г. О. Радов);

- економіки та організації праці засуджених (А. І. Зубков);

- пенітенціарної психології (Ю. М. Антонян, А. Ф. Зелінський, К. К. Платонов, А. Г. Глоточкін, В. Ф. Пірожков, А. Н. Лактіонов, Л. В. Черненілов, В. М. Сіньов, В. С. Медвєдєв, О. П. Сєвєров, С. І. Скоков);

- особливості виправлення засуджених рецидивістів (М. П. Журавльов, Н. І. Брезгін, А. П. Сазонов, В. М. Анісімков, В. П. Пєтков);

- виконання покарань відносно неповнолітніх (З. А. Астеміров);

- звільнення від покарання і соціальна адаптація засуджених (Ю. М. Ткачевський, В. М. Трубніков);

- зміст і методологія науки виправно-трудового права (В. П. Артамонов)[25];

- історія діяльності органів і установ виконання покарань (М. Г. Дєтков, С. І. Кузнєцов, О. Н. Ярмиш).

Серед сучасних українських вчених і практиків, які здійснюють дослідження в галузі науки кримінально-виконавчого права, слід звернути увагу на праці Л. Багрій-Шахматова, О. Бандурки, Е. Бараша, О. Беці, Е. Бодюла, І. Богатирьова, В. Борисова, В. Васильця, М. Вербенського, В. Голини, А. Геля, О. Григорьєва, О. Джужі, В. Дрьоміна, Т. Денисової, О. Колба, В. Корчинського, О. Костенка, Н. Крейдуна, С. Лукашевича, В. Льовочкіна, В. Меркулової, О. Морозова, Л. Оника, В. Пєткова, Г. Радова, І. Резника, О. Северова, В. Севостьянова, Г. Семакова, І. Сергеєва, В. Синьова, С. Скокова, В. Скибицького, А. Сороки, В. Сташиса, А. Степанюка, Є. Стрельцова, В. Тація, В. Трубнікова, С. Фаренюка, В. Філонова, Н. Філіпенко, О. Фролова, В. Харченка, М. Черненка, І. Штанька, Л. Шевченко, Т. Шульженко, І. Яковець, О. Ярмиша та ін.

За останні роки значно поширилась мережа спеціалізованих Вчених рад по захисту дисертаційних досліджень за спеціальністю 12.00.08.

Крім авторитетних Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого і Одеській національній юридичній академії з’явились нові наукові центри з вивчення проблем кримінального права і кримінології, кримінально-виконавчого права:

Академія адвокатури України (м. Київ);

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ;

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького (м. Київ);

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка;

Київський національний університет внутрішніх справ;

Львівський національний університет ім. Івана Франка;

Харківський національний університет внутрішніх справ.

При цьому слід погодитися з висновком професора І. Богатирьова про те, що запропоновані наукові дослідження з проблем кримінально-виконавчого права мають недостатньо систематичний і прикладний характер, а відсутність належного фінансування для забезпечення державного замовлення з боку Державного департаменту України з питань виконання покарань, а також ліквідація його головного відомчого навчально-наукового вищого закладу – колишнього Київського інституту внутрішніх справ, призвело до того, що дисертації пишуться, дослідження проводяться, а їх результати практичного втілення в діяльність органів і установ виконання покарання не знаходять [26].

До того ж, за останні 2007–2008 рр. в Україні серед 102 дисертаційних досліджень за спеціальністю 12.00.08 тільки 5, тобто менше 5 %, стосуються проблем кримінально-виконавчого права [27].

На розв’язання цих питань спрямована Концепція реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, яка передбачає на першому етапі (2008–2012 рр.) створення відповідних вищого навчального закладу та науково-дослідного центру [12].

Організаційно-управлінськими передумовами розвитку науки кримінально-виконавчого права України залишаються наступні:

1. Створення системи наукових організацій, які спроможні вирішувати завдання галузей науки;

2. Визначення базових органів і установ виконання покарань для проведення наукових досліджень, створення експериментальної бази і апробації результатів досліджень;

3. Здійснення комплексного, цільового планування наукової роботи;

4. Підбір і підготовка наукових кадрів (створення наукових шкіл);

5. Розробка автоматизованої інформаційно-аналітичної системи збору і обробки необхідної наукової інформації;

6. Створення належних умов наукової організації праці для науковців і викладачів, які займаються науковою діяльністю;

7. Здійснення координації наукової діяльності;

8. Створення спеціалізованого центру перекладу наукових і офіційних пенітенціарних видань інших країн і міжнародних організацій;

9. Забезпечення процесу втілення результатів наукових досліджень у практичну діяльність;

10. Належне і своєчасне ресурсне забезпечення науково-дослідних робіт.

Література до глави І

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – Ст. 141.

2. Закон України “Про прокуратуру” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – ст. 793.

3. Скрипник О., Селиванов В. Методологічні проблеми взаємозв’язку права і політики // Право України. – 2007. – № 12. – С.18.

4. Указ Президента України «Про внесення зміни до схеми організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади» від 19 грудня 2005 року № 1874/2005.

5. Указ Президента України «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» від 29.05.2001 року № 345/2001.

6. Кримінально-виконавче право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. проф. А.Х. Степанюка – Х.: Право, 2005. – с. 3-4.

7. Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року № 964-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 39. – ст. 351.

8. Кримінально-виконавчий кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 3-4. – с. 21.

9. Указ Президента України «Про утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань» від 22 квітня 1998 року № 248/99.

10. Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 року України // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 30. – с. 409.

11. Радов Г.О. Першочергові проблеми пенітенціарної політики України на сучасному етапі // Проблеми пенітенціарної теорії та практики. – Бюлетень Київського інституту внутрішніх справ. – Київ: РВВ КІВС, 1996. – с. 12-13.

12. Указ Президента України № 401/2008 від 25.04.2008 «Про Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України» // Офіційний вісник України від 16 травня 2008 року. – 2008, № 33, стор. 22, стаття 1082.

13. Тацій В.Я. Методологічні проблеми правової науки на сучасному етапі державотворення / Правова держава. Випуск 16. – К., 2005. – с. 17.

14. Шемшученко Ю., Ющик О. Політика, право, Конституція // Право України. – 2007. – № 8. – с. 6.

15. Тодика Ю.М. Конституція України: проблеми теорії і практики: Монографія. – Х.: Факт, 2000. – с. 17-21.

16. Кримінально-виконавче право України: (Загальна та Особлива частини): Навч. посіб. / О.М. Джужа, С.Я. Фаренюк, В.О. Корчинський та інші.; За заг. ред. О.М. Джужи. – 2-е вид., перероб. та допов. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – с. 18-21.

17. Кримінально-виконавче право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. проф. А.Х. Степанюка. – Х.: Право, 2005. – с. 5.

18. Маркс К. Дебати шостого Рейнського Ландтагу (стаття 3). Дебати з приводу Закону «Про кражу лісу» / Маркс К., Енгельс Ф. Соч. Изд-е ІІ. Т. 1. – М.: Политиздат, 1955. – с. 151.

19. Явич Л.С. Право розвитого соціалістичного суспільства. – М.: Юриздат, 1978 – с. 11.

20. Закон України № 975-ІV від 19.06.2003 «Про демократичний, цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави» // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 46. – ст. 366.

21. Гель А.П., Семаков Г.С., Яковець І.С. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник. / За ред.. проф. А.Х. Степанка. – К.: хрінком Інтер, 2008. – с. 32-33.

22. Пархоменко Н.М. Джерела права: проблеми теорії та методології. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка»», 2008. – 336 с.

23. Наказ ВАК України № 377 від 23.06.2005 «Про затвердження Переліку спеціальностей за якими проводяться захист дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань».

24. Степанюк А.Х. Сутність виконання покарання. – Харків: Фоліо, 1999. – с. 29.

25. Стручков Н.А. Курс исправительно-трудового права. Проблемы общей части – М.: Юрид. лит., 1984. – с. 101-102.

26. Богатирьов І.Г. Проблемність наукових досліджень у галузі кримінально-виконавчого права / Право України, 2008. - № 1. - с. 106.

27. Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського, Київ (www.nbuv.gov.ua).

28. Прусс В.М., Ягунов Д.В. Пенітенціарна система України: Монографія. – Одеса: Фенікс, 2006. – с. 18. (- 252 с.).

Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки

1. Загальносоціальне призначення політики.

2. Суб’єкти розроблення, формування і здійснення політики в Україні.

3. Державна політика у сфері виконання покарань як складова частина державної політики з питань національної безпеки України.

4. Поняття і зміст пенітенціарної кримінально-виконавчої політики України.

5. Проблеми розробки і реалізації єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

6. Поняття кримінально-виконавчого права України.

7. Структурно-логічна схема аналізу політико-правових ідей у сфері виконання кримінальних покарань.

8. Місце кримінально-виконавчого права в системі права України.

9. Поняття принципів кримінально-виконавчого права України.

10.Принцип гуманізму кримінально-виконавчого права України.

11.Принцип демократизму кримінально-виконавчого права України.

12.Принцип рівності засуджених перед законом.

13.Принцип законності в кримінально-виконавчому праві України.

14.Принцип диференціації та індивідуалізації виконання покарань.

15.Принцип територіальності відбування кримінального покарання.

16.Принципи пенітенціарної політики.

17.Конституція України – правова основа і джерело розвитку кримінально-виконавчого права України.

18.Наука кримінально-виконавчого права України.

19.Основні завдання і напрями науки кримінально-виконавчого права України.

20.Проблеми розвитку науки кримінально-виконавчого права України.

Глава ІІ. Кримінально-виконавче законодавство України

Дата добавления: 2014-11-29