Поняття кримінально-виконавчого законодавства України

Як відомо, основною формою об’єктивізації права в будь-якій сфері суспільних відносин є його закріплення у санкціонованих державою офіційних нормах законодавства. Тобто, трансформація «правової ідеї» у «правову матерію» – нормативний акт – здійснюється у процесі законотворчої діяльності, яка має завершуватися відповідним нормативно-правовим актом уповноваженого суб’єкта державної влади, котрий надавав би чинності певним суспільним відносинам у сфері виконання кримінальних покарань.

Відповідно, під кримінально-виконавчим законодавством слід розуміти систему нормативно-правових актів, які у встановленому порядку прийняті уповноваженими суб’єктами державної влади з метою закріплення ідей, вироблених правом у сфері виконання кримінальних покарань.

Головним системоутворюючим нормативно-правовим актом означеної системи законодавства є Конституція України, якій повинні відповідати усі інші нормативно-правові акти у сфері виконання покарань.

Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України закріплені у ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (2003 р., надалі – КВК), в такому вигляді:

1. Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

2. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань, звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними. [1]

Стаття 2 КВК України закріплює структуру кримінально-виконавчого законодавства України, яка складається: з Кримінально-виконавчого кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

При цьому слід зауважити, що до теперішнього часу в Україні не прийнято Закону «Про нормативно-правові акти», у якому б чітко визначалися поняття «законодавство», «акт законодавства», «система законодавства», «система нормативно-правових актів», тому автори проекту КВК і цього посібника спиралися на тлумачення поняття «законодавство», яке було подано Конституційним Судом України у 1998 році в наступній редакції: «… терміном «законодавство» охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, укази Президента України, декрети й постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України» [2].

Створення нової системи національного законодавства України здійснювалося шляхом кількісних і якісних змін, що супроводжуються значним зростанням темпів законодавчої діяльності.

В Україні, за офіційними даними, з 1991 по 2009 роки було прийнято 3738 законів і 7345 постанов, відповідно щороку Верховна Рада України приймала в середньому 201 закон і 432 постанови, серед них станом на вересень 2009 р. є чинними 3450.

Водночас Кабінетом Міністрів України було прийнято 27079 постанов та 83 декрети (посередньо 1425 постанов на рік), що у 7,1 рази більше за кількість законів, серед них лишаються чинними 8025.

Загальна кількість Указів Президента України з 1991 по 2009 роки становить 20422, серед них чинними залишаються 4379 [3].

Така кількісна характеристика нормативно-правових актів свідчить про нівелювання принципу верховенства закону, надання переваги підзаконним нормативно-правовим актам.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», нормативно-правові акти центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань виступають правовою основою діяльності органів і установ виконання покарань.

При цьому вони обов’язково повинні відповідати Конституції України, законам України, актам Президента України і Кабінету Міністрів України, чинним міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [5].

Загальна кількість нормативно-правових актів ДДУзПВП з 1991 по 2009 рр. становить 202, серед них залишаються чинними 92 [3].

Інтеграція правової системи України у Світове і Європейське Співтовариство викликала активізацію міжнародно-договірного регулювання суспільних відносин, зокрема у сфері виконання кримінальних покарань і поводження із затриманими, ув’язненими і засудженими. Як зазначалося вище, відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Сьогодні в Україні чинними є 3723 міжнародні документи (конвенції, хартії, угоди, протоколи, меморандуми).

Аналіз динаміки міжнародно-договірної правотворчості в Україні свідчить, що з 1991 по 1995 рік було укладено або ратифіковано 1633 міжнародні документи, з 1996 по 2000 рік – 582, з 2001 по 2007 – 833. [4]

Таким чином, до системи кримінально-виконавчого законодавства України слід відносити наступні нормативно-правові акти:

1. Конституція України;

2. Кримінально-виконавчий кодекс України;

3. Кримінальний кодекс України;

4. Кримінально-процесуальний кодекс України.

Закони України:

1. Закон України від 23.06.2005 р. «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»;

2. Закон України від 02.04.2000 р. «Про чисельність Державної кримінально-виконавчої служби України»;

3. Закон України від 30.06.1993 р. «Про попереднє ув’язнення»;

4. Закон України від 01.12.1994 р. «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»;

5. Закон України від 10.07.2005 р. «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк»;

6. Закон України від 01.10.1996 р. «Про застосування амністії в Україні»;

7. Закон України від 18.02.1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність»;

8. Закон України від 20.12.1990 р. «Про міліцію»;

9. Закон України від 18.01.2001 р. «Про громадянство України»;

10. Закон України від 18.10.2001 р. «Про вибори народних депутатів України»;

11. Закон України від 24.03.1998 р. «Про Державну виконавчу службу України»;

12. Закон України від 21.04.1991 р. «Про виконавче провадження»;

13. Закон України від 02.03.2000 р. «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої служби України» (назва в редакції закону від 14.04.2009 р.);

14. Закон України «Про Державний бюджет України»;

15. Закон України від 19.06.2003 р. «Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави»;

а також інші закони України, які встановлюють певні обмеження правового статусу засуджених до різних видів кримінальних покарань або регулюють діяльність органів і установ Державної виконавчої служби, правового і соціального захисту персоналу цієї служби. Так, наприклад, Законом України від 14.04.2009 р. «Про внесення змін і визнання такими, що втратили чинність деяких законодавчих актів України щодо діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України» зміни і доповнення були внесені до 40 чинних Законів України. [5]

Укази Президента України, які регулюють діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України:

1. Указ Президента України від 25.04.2008 р. № 401/2008 «Про Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України»;

2. Указ Президента України від 08.04.2008 р. № 311/2008 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 15 лютого 2003 р. № 1560/2004 «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів»;

3. Указ Президента України від 28.12.2004 р. «Про Концепцію забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів»;

4. Указ Президента України від 22.04.1998 р. № 248/98 «Про створення Державного департаменту України з виконання покарань»;

5. Указ Президента України від 31.07.1998 р. № 827/98 «Про положення про Державний департамент України з виконання покарань»;

6. Указ Президента України від 12.03.1999 р. № 248/1999 «Про виведення Державного департаменту України з виконання покарань з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ»;

7. Указ Президента України від 12.04.2000 р. № 588/2000 «Про затвердження Положення про порядок здійснювання помилування осіб, засуджених судами України»;

8. Указ Президента України від 05.04.1994 р. № 139/1994 «Про затвердження Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України».

Постанови Кабінету Міністрів України:

1. Постанова Кабінету Міністрів України від 01.06.2006 р. «Про основні напрямки реформування кримінально-виконавчої системи України»;

2. Постанова Кабінету Міністрів України від 20.06.2000 р. «Про заходи щодо зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000–2004 роки»;

3. Постанова Кабінету Міністрів України від 15.02.2002 р. «Про затвердження Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002–2005 роки»;

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 01.04.2004 р. «Про затвердження Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах»;

5. Постанова Кабінету Міністрів України від 10.08.2006 р. «Про затвердження Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006–2010 роки»;

6. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року».

Ціла низка Постанов і Розпоряджень Кабінету Міністрів України регулює відносини у сфері забезпечення діяльності органів і установ, а також підприємств Державної кримінально-виконавчої служби, правового і соціального захисту персоналу цієї служби.

Згідно зі ст. 9 Конституції України, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

На цей час Україна є учасницею 220 угод у рамках ООН і 64 угод у рамках Ради Європи, а також ратифікувала 5 конвенцій Міжнародної організації праці (ще 27 угод підписано, але не ратифіковано). [6]

Найбільш важливі з них:

1. Загальна декларація прав людини (1948);

2. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (1966);

3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966).

У більшості цих документів є норми, які стосуються поводження із засудженими і ув’язненими.

Існує також ціла низка міжнародних документів, які містять більш конкретні норми стосовно поводження із засудженими і ув’язненими, а також умов їх тримання під вартою.

До них відносяться:

1. Мінімальні стандартні правила ООН із поводження з ув’язненими (1955);

2. Конвенція із запобігання тортур та інших жорстких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження або покарання (1984);

3. Звід принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню або ув’язненню в будь-якій формі (1988);

4. Основні принципи поводження з ув’язненими (1990);

5. Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (1985).

Також деякі міжнародні правові акти містять відповідні вимоги до персоналу органів і установ виконання покарань. Серед них:

1. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку (1979).

2. Принципи медичної етики, які стосуються ролі працівників охорони здоров’я, особливо лікарів, у захисті ув’язнених або затриманих від катувань та інших жорстких, нелюдських і принижуючих гідність видів поводження і покарання (1982);

3. Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї (1990).

Вищезазначені міжнародно-правові акти доповнюють також Європейська конвенція із захисту прав і основних свобод людини (1953); Європейська конвенція про заборону катувань та інших форм жорстокого, нелюдського і принижуючого поводження або покарання (1989), Європейські в’язничні правила (1987).

Більш змістовну характеристику цих та інших міжнародно-правових актів у сфері виконання кримінальних покарань, а також нормативних актів центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань (ДДУзПВП) пропонується розглянути в окремих розділах посібника.

Дата добавления: 2014-11-29