Тема 13: Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю

Злочинність – це складне соціальне явище, зумовлене комплексом причин. Деякі західні автори, перефразувавши відомий вислів, вважають, що «кожне суспільство має таку злочинність, на яку воно заслуговує». Злочини і злочинність мають, як правило, чітку національну «прописку», оскільки багато в чому залежать від соціальної структури, рівня соціально-економічного розвитку і культури конкретної держави. Разом з тим, також справедливе твердження, що кожний час має свої злочини. Тож, звичайно, злочини періоду науково-технічної революції в кожній державі несуть на собі відбиток часу. Економічні, науково-технічні, культурні й особисті зв'язки, що надзвичайно розширилися, неймовірно високий рівень розвитку транспортних систем і засобів комунікацій безпосередньо позначаються на масштабах, технічних можливостях та ступені організованості злочинності. В сучасному світі повсякденною дійсністю є міжнародно організовані та професіонально скоювані злочинні діяння. Поширилися в юридичному та науковому лексиконі терміни «міжнародна злочинність» і «міжнародний кримінальний злочинець». Відзнакою сьогоднішнього дня є великі, фінансово потужні, високоорганізовані міжнародні злочинні угруповання.

Переростання національної злочинності в міжнародну вимагало об'єднання зусиль міжнародного співтовариства в боротьбі з цим небезпечним соціальним явищем.

Співпраця в цій сфері розвивається у трьох напрямах. Перший – укладення двосторонніх договорів, у яких держави регламентують питання надання правової допомоги у кримінальних справах, видачі злочинців, передання осуджених осіб для відбування покарання в державі, громадянами якої вони є. Україна активно використовує цю форму співробітництва у взаємовідносинах з партнерами по міжнародному співтовариству. Крім того, останнім часом дедалі більш популярною формою двосторонньої співпраці стає професійно-технічна допомога. При реалізації угод про це держава організовує підготовку і перепідготовку фахівців з правоохоронних органів держави-партнера, між ними відбувається обмін технічною інформацією, зразками техніки або її постачання для потреб боротьби зі злочинністю.

Другий напрям пов'язаний зі співпрацею держав у боротьбі зі злочинністю на регіональному рівні. В рамках РЄ, ЄС, ОАД, ЛАГ, СНД та інших регіональних організацій розроблено механізми координації зусиль держав у боротьбі зі злочинністю. Юридичну основу таких механізмів становлять багатосторонні конвенції, наприклад, Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.; Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 р.

Третій напрям охоплює співробітництво в рамках універсальних міжнародних організацій. Насамперед це стосується ООН та її спеціалізованих установ, а також Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу).

Співробітництво держав у боротьбі з таким міжнародним явищем, як злочинність, спрямоване на вирішення таких завдань: 1) узгодження кваліфікації злочинів, що становлять небезпеку для декількох або всіх держав; 2) координація заходів щодо запобігання і припинення таких злочинів; 3) встановлення юрисдикції над злочинами і злочинцями; 4) забезпечення невідворотності покарання; 5) надання правової допомоги у кримінальних справах, включаючи видачу злочинців.

Важливе місце у справі співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю посідають багатосторонні угоди з припинення злочинів міжнародного характеру і покарання за них.

Злочини міжнародного характеру – це передбачені міжнародними договорами суспільно небезпечні діяння, що скоюються індивідами або групами осіб і зазіхають на нормальні відносини між суб'єктами міжнародного права. Ці правопорушення менш суспільно небезпечні, ніж міжнародні злочини, і, на відміну від останніх, відповідальність за їх вчинення несуть не держави, а тільки фізичні особи. Відповідальність настає на основі міжнародного договору, але за нормами національного кримінального законодавства відповідної держави. Злочини міжнародного характеру, як правило, заподіюють шкоду одній, двом або декільком державам.

З метою вироблення одноманітних підходів до кваліфікації правопорушень такої категорії держави укладають спеціальні конвенції або групу конвенцій. У цих міжнародно-правових актах надається кваліфікація злочинів міжнародного характеру, наприклад, міжнародного тероризму, розкрадання ядерного матеріалу, незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, фальшивомонетництва, рабства, работоргівлі, торгівлі жінками і дітьми та ін.

Міжнародний тероризм (від лат. terror – страх, жах) – це суспільно небезпечні в міжнародному масштабі діяння, спрямовані на досягнення певної мети, як правило політичної, що супроводжуються безглуздою загибеллю людей, порушенням міжнародних транспортних сполучень, нормального функціонування дипломатичних представництв держав та їх персоналу, що ускладнюють здійснення міжнародних контактів і зустрічей.

У 1937 р. була укладена Міжнародна конвенція щодо запобігання і покарання актів тероризму. Проте чинності вона не набула.

Нині діє група універсальних конвенцій щодо боротьби з міжнародним тероризмом у конкретних сферах: Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 p.; Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1971 p.; Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р.; Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства 1988 р.; Протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі 1988 р.; Конвенція про захист персоналу ООН і пов'язаного з ним персоналу 1994 р.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1997 р. була прийнята Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом; резолюцією ГА ООН від 9 грудня 1999 р. прийнята Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму; резолюцією Генеральної Асамблеї від 13 квітня 2005 р. прийнята Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму.

Одна з небезпечних форм прояву міжнародного тероризму – захоплення заручників, тобто захоплення або утримання будь-якою особою (особами) іншої особи (осіб), що супроводжується загрозою вбити, завдати ушкодження або продовжувати утримувати заручника (заручників) з метою примусити третю сторону (державу, міжнародну організацію, юридичну або фізичну особу) вчинити будь-який акт або утриматися рід його вчинення як пряму або непряму умову для звільнення заручника (заручників). У 1979 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про боротьбу із захопленням заручників. Згідно з Конвенцією злочином також визнається спроба захоплення заручників і участь у захопленні як спільника. Держави-учасниці за вказані злочини з урахуванням їх тяжкого характеру повинні передбачати у своєму кримінальному законодавстві відповідні покарання.

Організація Об'єднаних Націй як найвпливовіша і авторитетна міжнародна організація приділяє чимало уваги проблемам боротьби зі злочинністю, тим більше, що одна з цілей ООН – здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру (п. 3 ст. 1 Статуту ООН).

Генеральна Асамблея ООН на чергових і спеціальних сесіях розглядає питання міжнародної співпраці у боротьбі зі злочинністю. Так, 17-та спеціальна сесія Генеральної Асамблеї, що відбувалася 20-23 лютого 1990 р., була присвячена проблемі виробництва і контрабанди наркотиків. На спеціальній сесії Генеральної Асамблеї, що відбувалася 8-10 червня 1998 р. в Нью-Йорку, були прийняті: резолюція «Заходи щодо боротьби зі світовою проблемою наркотиків», Декларація про керівні принципи скорочення попиту на наркотики, План дій щодо боротьби з виготовленням та обігом стимуляторів амфетамінового ряду та їх прекурсорів, а також зі зловживанням ними. В рамках Генеральної Асамблеї ООН діють допоміжні органи, що також займаються проблемами боротьби з міжнародною злочинністю: Спеціальний комітет з міжнародного тероризму, Міжнародна рада з контролю над наркотичними засобами, Фонд ООН щодо боротьби зі зловживанням наркотичними засобами.

Один із важливих напрямів у діяльності ЕКОСОР – сприяння співробітництву держав у боротьбі зі злочинністю. В системі ЕКОСОР функціонують допоміжні органи, що безпосередньо забезпечують цю ділянку роботи: Комісія з наркотичних засобів; Підкомісія з незаконної торгівлі наркотиками і пов'язаним з цим питанням на Близькому і Середньому Сході; Комісія з попередження злочинності і кримінального судочинства. Відповідно до резолюції 32/60 Генеральна Асамблея ООН поклала на Комісію з попередження злочинності і кримінального судочинства підготовку один раз на 5 років конгресів ООН щодо попередження злочинності та поводження з правопорушниками. Такі конгреси проводяться з 1950 р., у них беруть участь делегації держав на рівні вищих посадовців поліцейських служб. До складу делегацій також входять кримінологи, пенологи, фахівці в галузі кримінального права і прав людини. Конгрес може запросити до участі в ньому фахівців і на індивідуальному рівні. Ці конгреси покликані проаналізувати досягнення держав у боротьбі зі злочинністю і попередженні її на національному рівні та виробити на цій основі засоби боротьби з цим небезпечним у міжнародному масштабі соціальним явищем. На конгресах можуть ухвалюватися типові договори про видачу злочинців, взаємну допомогу у кримінальних справах, передачу кримінальних справ та ін. На IX Конгресі в Каїрі (1995 р.), у роботі якого брали участь представники 140 держав, було розглянуто питання міжнародної співпраці та практичної технічної допомоги у зміцненні законності в рамках сприяння реалізації Програми ООН у сфері попередження злочинності та кримінального правосуддя; заходи щодо боротьби з національною і транснаціональною економічною та організованою злочинністю; роль кримінального права в охороні навколишнього середовища та ін. Вперше на IX Конгресі були проведені семінари-практикуми за участю практичних працівників правоохоронних органів і вчених, на яких вони обмінялися досвідом, знаннями і технологією боротьби з міжнародною злочинністю і виробили відповідні практичні рекомендації. На X Конгресі Організації Об'єднаних Націй з попередження злочинності та поводження з правопорушниками, що відбувся у Відні 10-17 квітня 2000 р., були розглянуті такі питання; а) боротьба з корупцією; Ь) злочини, пов'язані з використанням комп'ютерних мереж; с) участь громад у попередженні злочинності; 6) жінки в системі кримінального правосуддя. XI Конгрес Організації Об'єднаних Націй з попередження злочинності і кримінального правосуддя відбувся в Бангкоку 18-25 квітня 2005 р.

12 квітня 2010 р. у м. Сальвадор (Бразилія) відбувся XII Конгрес Організації Об'єднаних Націй з попередження злочинності і кримінального правосуддя, який розглянув питання боротьби з транснаціональною злочинністю, з корупцією, торгівлею людьми, міжнародного співробітництва з названих питань.

Секретаріат ООН на чолі з Генеральним секретарем також займається проблемами міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю. Наприклад, допоміжним органом Секретаріату є Відділ з наркотичних засобів. Також у Секретаріаті діє сектор з попередження злочинності і кримінального судочинства, який у 1994 р. організував і провів у Неаполі Всесвітню конференцію з проблем організованої транснаціональної злочинності. На ній були представлені 142 держави, у тому числі Україна, на рівні міністрів внутрішніх справ або керівників аналогічних загальнонаціональних відомств.

Співпраця держав у цій сфері здійснюється також у спеціалізованих установах ООН. Наприклад, ВООЗ займається медичними аспектами боротьби з наркоманією, а ІМО і ІКАО проводять велику роботу зі створення міжнародно-правових норм, спрямованих на забезпечення безпеки мореплавання і міжнародних повітряних сполучень від протиправних посягань.

Регіональні організації – РЄ, ЄС, ОБСЄ, СНД, ОАД, ЛАД, АС та ін. мають організаційні і правові механізми з координації зусиль держав-членів у боротьбі з міжнародною злочинністю. Так, у рамках РЄ була прийнята Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. і додаткові протоколи до неї 1975 і 1978 рр.; Європейська конвенція про взаємну допомогу в кримінальних справах 1959 р. і додатковий протокол до неї 1978 р.; Конвенція про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом 1990 р., та ін.

Проте найбільший обсяг роботи у справі боротьби з міжнародною злочинністю виконує Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол), Тому доцільно більш детально розглянути історію створення цієї організації, її структуру та основні напрями діяльності.

Деякі дослідники пов'язують початок історії Інтерполу з конгресом керівників поліцейських відомств 24 держав Європи, Азії, Центральної і Південної Америки, організованим у 1914 р. у Монако главою цієї невеликої держави князем Альбертом І. У рішеннях конгресу його учасники зафіксували неефективність дипломатичних каналів у міжнародній співпраці поліцейських відомств і нагальну необхідність встановлення між ними прямих контактів. Також було вирішено заснувати спеціальну комісію для вивчення досвіду боротьби зі злочинністю в різних, країнах і поширення його у світовому масштабі. У зв'язку з тим, що незабаром після закінчення конгресу почалася Перша світова війна, його резолюції було надовго забуто.

Офіційно вважається, що Інтерпол бере свій початок з Міжнародного конгресу кримінальної поліції, що відбувся у Відні в 1923 р., в якому взяли участь 138 представників 20 держав Європи, Азії і Америки. Головне досягнення конгресу – створення у Відні постійно діючої Міжнародної комісії кримінальної поліції. Відповідно до статуту Комісії її головною метою були: 1) сприяння формуванню практики надання взаємної службової допомоги між поліцейськими органами у межах чинних в окремих державах законів; 2) заохочення створення та успішної діяльності будь-яких установ, покликаних вести боротьбу з кримінальними злочинами. Для досягнення цієї мети створювалася необхідна структура органів.

У 1938 р. унаслідок аншлюсу (приєднання) Австрія стала частиною фашистської Німеччини. Міжнародна комісія кримінальної поліції потрапила під повний контроль «третього рейху». З 1941 р. контакти Комісії з іншими країнами практично повністю припинилися.

Після закінчення Другої світової війни було докладено енергійних зусиль з метою відродження Міжнародної комісії кримінальної поліції, оскільки післявоєнні розруха, голод і бідність створювали сприятливе криміногенне середовище. В 1946 р. у Брюсселі відбувся перший післявоєнний конгрес комісії, в якому взяли участь представники поліцейських відомств із 17 держав. Учасники конгресу висловили тверду рішучість відродите Міжнародну комісію кримінальної поліції. При цьому було визначено її нове місцезнаходження – Париж. Замість старого статуту 1923 р. було прийнято тимчасові положення про мету, завдання і принципи діяльності комісії.

У 1956 р. на сесії Міжнародної комісії кримінальної поліції було прийнято новий статут. З ухваленням цього основоположного документа почалася і нова історія Інтерполу.

В ст. 1 статуту була закріплена нова назва організації – Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол). Термін «Інтерпол» з'явився експромтом у 1947 р. на черговій сесії Генеральної асамблеї комісії в Празі. Він випадково злетів з вуст представника Італії Д. Дози стосовно організації, проте ця абревіатура назви комісії виявилася дуже вдалою з погляду фонетики і всім сподобалася. В новому статуті скорочена назва організації «Інтерпол» набула офіційного закріплення.

Метою Інтерполу є:

а) забезпечення і розвиток широкої взаємної співпраці всіх органів (установ) кримінальної поліції в межах наявного законодавства країн і в дусі Загальної декларації прав людини;

б) створення та розвиток установ, які можуть успішно сприяти попередженню і боротьбі із загальною кримінальною злочинністю (ст. 2 статуту).

У ст. З статуту Інтерполу зафіксовано: «Організації суворо забороняється будь-яке втручання або діяльність політичного, військового, релігійного або расового характеру».

Прохання про прийняття в члени Інтерполу направляється компетентним урядовим органом Генеральному секретарю організації. Рішення про прийняття виносить Генеральна асамблея більшістю у 2/3 голосів. Україна була прийнята до складу Інтерполу в 1992 р. Нині Інтерпол об'єднує 187 держав. Після ООН це друга за кількістю держав-учасниць організація у світі.

До структури Інтерполу входять: Генеральна асамблея, виконавчий комітет, генеральний секретаріат, національні центральні бюро, радники.

Центральне місце в угодах про надання правової допомоги посідає інститут видачі злочинців. Так, відповідно до Конвенції СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. (набула чинності з 1994 р., Україна бере участь) видача осіб для притягнення до кримінальної відповідальності проводиться за такі діяння, які за законами запитуючої і запитуваної сторін є карними і за вчинення яких передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше одного року або більш тяжке покарання (п. 2 ст. 56).

Видача не проводиться, якщо:

а) особа, видача якої потрібна, є громадянином запитуваної сторони;

б) на момент отримання вимоги кримінальне переслідування згідно із законодавством запитуваної сторони не може бути порушено або вирок не може бути виконаний унаслідок закінчення строків давності або за іншою законною підставою;

в) щодо особи, видача якої потрібна, на території запитуваної сторони за той самий злочин були винесені вирок або постанова про припинення провадження у справі, що набрали законну силу;

г) злочин відповідно до законодавства запитуючої або запитуваної сторони переслідується в порядку приватного звинувачення (за заявою потерпілого).

У видачі може бути відмовлено, якщо злочин, у зв'язку з яким потрібна видача, вчинений на території запитуваної сторони. У разі відмови у видачі запитуюча сторона має бути проінформована про підстави відмови.

Якщо особа, видача якої потрібна, притягнута до кримінальної відповідальності або засуджена за інший злочин на території запитуваної сторони, її видача може бути відстрочена до припинення переслідування, виконання вироку або до звільнення від покарання.

Якщо вимоги про видачу надійдуть від декількох держав, запитувана сторона самостійно вирішує, яка з цих вимог повинна бути задоволена.

Встановлюються також межі кримінального переслідування виданої особи. Наприклад, без згоди запитуваної сторони видану особу не можна притягати до кримінальної відповідальності або карати за скоєний до її видачі злочин, за який вона не була видана. Без згоди запитуваної сторони особа не може бути видана також третій державі. Разом з тим такої згоди не вимагається, якщо видана особа до закінчення одного місяця після закінчення кримінального провадження, а у разі засудження – до закінчення одного місяця після відбуття покарання або звільнення від нього не покине територію запитуваної сторони або якщо вона туди добровільне повернеться. В цей строк не зараховується час, протягом якого видана особа не могла покинути територію запитуваної сторони не зі своєї вини.

Запитувана сторона повідомляє запитуючу про місце і час видачі. Якщо запитуюча сторона не прийме особу, що підлягає видачі, протягом 15 днів після встановленої дати передачі, ця особа повинна бути звільнена з-під варти.

Сторони інформують одна одну про результати дій у кримінальній справі проти виданої їм особи. На прохання може надсилатися копія остаточного рішення.

Питання семінарського (практичного) заняття:

1.Поняття, джерела і система міжнародного кримінального права.

2.Інституційний механізм міжнародного кримінального права.

3.Загальна частина міжнародного кримінального права.

4.Особлива частина міжнародного кримінального права.

Глосарій: злочинність, злочини проти міжнародного миру та безпеки, міжнародний терортизм, Інтерпол,терорисичний акт, міжнародне кримінальне право, система міжнародного кримінального права, кримінальне переслідування, геноцид, Міжнародний трибунал.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань:

1.Дати відповідь на контрольні питання.

1.1. Якими є сутність і значення міжнародного кримінального права в системі міжнародного права?

1.2. Чи достатньою є система багатосторонніх договорів по боротьбі зі злочинністю?

1.3. Якою є система міжнародного кримінального права?

1.4. У чому полягає динамічність системи міжнародного кримінального права?

1.5. Якою галуззю – публічною чи приватною – є міжнародне кримінальне право?

1.6. Які методи правового регулювання застосовує міжнародне кримінальне право?

1.7. Яким є предмет міжнародного кримінального права?

1.8. У чому полягають особливості боротьби проти міжнародного тероризму?

1.9. Які концепції існують у юридичній літературі стосовно розуміння природи міжнародного кримінального права?

1.10. На які частини поділяється структура міжнародного кримінального права?

2. Скласти термінологічний словник до теми.

3. Скласти опорний конспект питань для обговорення на семінарському занятті.

4. Виконати завдання:

4.1. Використовуючи матеріали національного законодавства, письмово простежте етапи розвитку міжнародної співпраці України з міжнародною злочинністю.

4.2. Вивчіть матеріали Нюрнберзького трибуналу щодо військових злочинів, ознайомтеся з рекомендованою літературою і дайте відповідь на запитання:

а) які діяння кваліфікуються як злочини, що підпадають під юрисдикцію Нюрнберзького трибуналу?

б) як Статут Нюрнберзького трибуналу змінив норми міжнародного права щодо відповідальності?

в) які інші міжнародні договори та міжнародні трибунали встановили індивідуальну відповідальність за військові злочини, злочини проти миру тощо?

4.3. Складіть таблицю «Договори України про правову допомогу в кримінальних справах»:

назва, дата укладення	сторони-підписанти	основний зміст

4.4. Складіть таблицю «Міжнародна інституційна система боротьби зі злочинністю»:

організація	рік створення	члени організації

5. Розв’язати тести:

1. Згідно норм міжнародного права видачі підлягають:

а) особи, що скоїли злочини, відносно яких закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності;

б) іноземці, що знаходяться на території держави;

в) особи, засуджені або звинувачені в скоєнні злочину;

г) громадяни своєї держави, що скоїли злочин.

2. Міжнародна боротьба зі злочинністю включає:

а) розшук злочинців;

б) видачу всіх злочинців без виключення;

в) спільне судочинство;

г) обмін злочинцями.

3. Міжнародна організація кримінальної поліції є органом:

а) який діє під егідою ООН;

б) представників національних поліцейських структур;

в) що розслідує тільки міжнародні злочини;

г) з компетенцією на необмежену оперативно – розшукову діяльність.

4. Під міжнародним тероризмом слід розуміти:

а) вибухи в громадському транспорті;

б) насильницькі акти проти громадян і об’єктів, що зачіпають інтереси більше, ніж однієї держави;

в) ізоляції політичних противників насильницькими методами;

г) захоплення заручників.

5. Геноцид – це:

а) нанесення тяжких ушкоджень;

б) вбивство;

в) стерилізація;

г) інший злочин.

6. Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол) була створена в:

а) 1921 році;

б) 1923 році;

в) 1929 році;

г) 1933 році.

7. Видача злочинців не здійснюється за таких обставин:

а) закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за скоєний злочин;

б) обвинувачений у скоєнні злочину є особою без громадянства;

в) обвинуваченому загрожує застосування тортур у країні, що вимагає видачі;

г) особа, що обвинувачується у скоєнні злочину, є неповнолітньою.

8. Основними вимогами законності є:

а) обов'язковість законів для всіх учасників правовідносин;

б) диспозитивність норм кримінального за­кону;

в) рівність усіх перед законом;

г) верховенство закону.

9. Статут Нюрнбергського Міжнародного трибуналу був ухвалений:

а) 1943 р.;

б) 1944 р.;

в) 1945 р.;

г) 1946 р.

10. Іноземні злочинці за вимогою зацікавленої держави:

а) видаються;

б) не видаються;

в) видаються за певних умов;

г)не видаються за певних умов.

Реферати (ессе), презентації:

1. Міжнародний інституційний механізм боротьби зі злочинністю.

2. Характеристика загальної частини міжнародного кримінального права.

3. Міжнародне кримінальне право як галузь міжнародного права.

4. Характеристика концепцій міжнародного кримінального права.

5. Правове регулювання міжнародних кримінально-виконавчих відносин.

Література: 4, 5, 6, 30, 31, 51, 65, 71, 75, 76, 78, 92, 95, 102, 107, 115, 119, 121.

* * *

Дата добавления: 2014-11-29