Гострий пієлонефрит

Пієлонефрит − неспецифічне інфекційно-запальне захворювання нирок з переважним ураженням інтерстиціальної тканини, обов’язковим залученням у патологічний процес чашечково-мискової системи з наступним ураженням кровоносних судин і загибеллю паренхіми нирок.

За частотою пієлонефрити посідають друге місце після гострої респіраторної інфекції і перше − серед захворювань нирок. Пієлонефрити частіше бувають у жінок, ніж у чоловіків. У новонароджених дівчаток його виявляють удвічі частіше, ніж у хлопчиків [5, с. 868].

Етіологія і патогенез. Головними збудниками пієлонефриту є гнійні бактерії, віруси та гриби, рідше − сальмонели. У початковий період запалення нирок частіше виявляється стафілокок, пізніше переважає кишкова паличка. Стафілокок також може бути збудником пієлонефриту. З групи грибів найчастіше збудником пієлонефриту є Саndida albicans, яку виділяють у 8 − 22 % хворих на хронічний пієлонефрит. Віруси також можуть бути причиною пієлонефриту (за умови наявності спільних вірусних інфекцій та клініко-лабораторних ознак пієлонефриту). Рецидиви пієлонефриту частіше є наслідком реінфекції переважно новими видами мікроорганізмів з низькою чутливістю до протимікробних препаратів. Це вказує на необхідність повторних бактеріологічних досліджень мікрофлори й визначення чутливості до антибактеріальних препаратів [3, с. 516]. Суттєве значення в виникненні і розвитку пієлонефриту є порушення стану макроорганізму, послаблення його імунітету. Порушення відтоку сечі з послідуючим уростазом (звуження та перегини сечівника, нефроптоз, аномалії сечових шляхів, тиск на сечові шляхи) − один з основних чинників виникнення пієлонефриту [2, с. 453].

Мікроорганізми потрапляють до нирки найчастіше через уретру. В ранньому віці вони поширюються гематогенно і дуже рідко − через лімфатичну систему. Затриманню і розвитку інфекції в нирках сприяють різні анатомічні аномалії сечової системи (подвоєння нирок, звуження сечівника − уретри, рефлекси тощо), імунодефіцитні стани, порушення мікроциркуляції у вирвах при токсикозах, посилене утворення оксалатів, уратів, природжені дефекти ниркової тканини та ін. [6, с. 288].

Основні клінічні прояви. При гострому пієлонефритідомінує синдром загальної інтоксикації, який проявляється слабкістю, млявістю, неспокоєм, порушенням апетиту, сну, головним болем, нудотою, блюванням. Підвищується температура тіла, можливе знепритомніння, судороги, менінгіальні симптоми. Шкіра бліда, темні кола під очима. У деяких випадках переважає шлунково-кишковий синдром з нудотою, блюванням, болями в животі, диспепсією [19, с. 222]. У інших хворих на перший план виступає урологічний синдром, при якому наявний біль у попереку і нижній ділянці живота, часто з болем при сечовипусканні, нетримання сечі. Перебіг хвороби у дітей перших місяців життя нерідко проявляється як сепсис. Відмічаються зміни в сечі − часто зменшується її кількість, з’являється каламуть з пластівцями і осадом (осад солей). Найбільш характерними є лейкоцитурія, помірне збільшення білка, кров. При бактеріологічному дослідженні − бактеріурія − мікроорганізми в сечі. В аналізі крові − лейкоцитоз, підвищена ІІІОЕ і підвищення інших показників активності запального процесу. Гострі явища тривають від кількох годин до кількох днів і згодом переходять у малосимптомний перебіг із збереженням сечового синдрому [5, с. 872-873].

Хронічний пієлонефрит розвивається із гострого при недостатньому його лікуванні або з’являється непомітно і його випадково діагностують. Хронічний пієлонефрит може мати хвилеподібний, малосимптомний та латентний перебіг, коли діти вважають себе здоровими, проте вони можуть дещо відставати у фізичному розвитку, часто хворіти [6, с. 288].

Лікування. У гострому періоді дитині призначають постільний режим. Під час ремісії при хронічному перебігу режим загальний з обмеженням фізичних навантажень. Проте дозволяються рухливі ігри, плавання, прогулянки на лижах при стійкій ремісії. Рекомендуються систематичні заняття лікувальною фізкультурою для зміцнення м’язів живота, стегон, промежини, оскільки це поліпшує функціональний стан сечової системи [6, с. 289].

Дієта при активному запальному процесі ґрунтується на обмеженні білка. Призначається молочно-рослинна дієта на цілковитому вилученні продуктів з екстрактивними речовинами (м’ясні бульйони, смажені страви, бобові, щавель, часник, цибуля, шоколад тощо). Бажано чергувати кожні 3 − 5 днів м’ясну їжу з рослинною. Кількість рідини збільшується до 1,5 − 2 л на добу. Після видужання дієта має бути повноцінною, тільки обмежують згадані подразливі продукти [19, с. 223].

Серед медикаментозної терапії провідне місце займають антибактеріальні препарати. Лікування при гострому пієлонефриті триває не менше З місяців, при хронічному − 8 − 12 місяців. Під час ремісії окрім антибактеріальних препаратів застосовують лікарські рослини. Протизапальну властивість мають листки і ягоди брусники, ягоди журавлини, листки мучниці, звіробою; сечогінні − петрушка, хвощ польовий, листя берези, яловець. Для поліпшення обмінних процесів і підвищення реактивності організму дитини призначають аскорбінову кислоту, вітаміни групи В, ретинол, лізоцим тощо [5, с. 520-521].

Профілактика. Найчастіше захворювання розвивається в ослаблених дітей. Важливе значення має антенатальна профілактика, природне вигодовування на першому році життя і раціональне харчування старших дітей, дотримання санітарно-гігієнічних норм, виховання у дітей гігієнічних навичок [19, с. 223]. Хворі, які перенесли пієлонефрит, повинні бути на диспансерному обліку: при гострому перебігу не менше двох років, при хронічному − до п’яти з моменту останнього загострення. При цьому періодично роблять загальні аналізи сечі, крові, стежать за функцією нирок. Продовжують фітотерапію, у разі потреби дають антибіотики, санують вогнища хронічної інфекції. Через півроку після загострення рекомендується санаторно-курортне лікування (Трускавець, Східниця, Желєзноводськ та ін.) [6, с. 290]

Дата добавления: 2014-11-29