Уведення крапель 1 страница

Клізми

Застосування газовідвідної трубки

При скопиченні великої кількості газу в кишках у пряму кишку вводять газовідвідну трубку. З цією метою використовують гумову трубку довжиною 40 − 50 см і діаметром 8 − 10 мм з заокругленим кінцем і 1 − 2 боковими отворами.

Для проведення процедури необхідно підготувати: газовідвідну трубку, судно, клейонку, вазелін, серветки. Перед введенням трубку кип’ятять. Маніпуляцію виконують у гумових рукавичках [30, с. 174].

Хворого вкладають на лівий бік. Під таз хворого стелять клейонку, а на неї кладуть тепле судно. Заокруглений кінець трубки змащують вазеліном. Лівою рукою розводять сідниці хворого і круговими рухами правої руки обережно вводять трубку в анальний отвір. Якщо хворого не можна повертати на бік, маніпуляцію проводять у положенні хворого на спині при зігнутих у колінах і дещо розведених ногах. Газовідвідну трубку вводять у пряму кишку на 20 − 30 см, зовнішній кінець її опускають у судно, оскільки через неї разом з газами можуть виділятися рідкі калові маси. Трубка може знаходитися в кишці не більше ніж 2 год. Протягом доби процедуру можна повторити декілька разів. Після витягання трубки шкіру навколо ануса протирають або обмивають теплою водою, а потім змащують вазеліном. Газовідвідну трубку після використання миють теплою водою з милом, замочують в 1 % розчині хлораміну на 30 хв і кип’ятять [18, 189].

Клізма − це введення в нижній відрізок товстої кишки різних рідин з лікувальною та діагностичною метою. Розрізняють очисну, сифонну, послаблюючу, медикаментозну (лікувальну мікроклізму та крапельну) і харчувальну клізми.

Очисну клізму застосовують при запорах, підготовці хворих до планових операцій, родів, рентгенологічного дослідження шлунка, тонкої і товстої кишок, жовчного міхура, нирок, рентгенографії хребетного стовба і кісток тазу, при підготовці до ендоскопічного дослідження кишок, перед проведенням лікувальної та харчувальної клізм (рис. 12.6).

Протипоказання: гострий апендицит, гострі запальні захворювання товстої кишки з нахилом до кровотечі, тріщини заднього проходу, випадання прямої кишки, кровотечі травного каналу, розпад пухлини прямої кишки. Можливі ускладнення: кишкові кровотечі, поранення і розрив товстої кишки.

Рис. 12.6. Постановка очисної клізми.

Для постановки очисної клізми користуються кухлем Есмарха об’ємом 1,5 − 2 л. На сосок кухля, розміщений біля його дна, надягають гумову трубку довжиною 1,5 м і діаметром 10 мм з краником. У вільний кінець трубки вставляють наконечник, що повинен мати рівні, гладкі краї, щоб не поранити слизову оболонку товстої кишки. Крім цього, готують клейонку, судно, вазелін, 1,5 − 2 л води температури 25 − 35 °С, штатив. При атонічних закрепах ставлять прохолодні клізми (температура води нижче від 20 °С), при спастичних закрепах − гарячі клізми (понад 40 °С) [30, с. 174-175].

Хворого вкладають на край тапчана на лівий бік, ноги зігнуті в колінах і підтягнуті до живота. Якщо хворому не можна рухатися, його вкладають на спину. Під сідниці підкладають клейонку так, щоб вона звисала в таз, який ставлять біля тапчана (на випадок, якщо хворий не зможе втримати воду в кишці). В кухоль Есмарха наливають воду температури 25 − 35 °С. Потім відкривають кран, щоб на повнити рідиною гумову трубку, зігріти її і видалити з системи залишки повітря, і закривають (рис. 12.6). Підвішують кухоль на штативі на висоті до 1,5 м. Наконечник змащують вазеліном. Великим і вказівним пальцями лівої руки розводять сідниці, обережно вводять наконечник у задній прохід і долають легкими круговими рухами опір зовнішнього сфінктера. При наявності виступаючих складок слизової оболонки або гемороїдальних вузлів наконечник проводять між ними. Спочатку наконечник вводять у напрямку до пупка на глибину 3− 4 см, а потім паралельно до куприка на глибину 10 − 12 см. Якщо на шляху зустрічаються перешкоди, він впирається в стінку кишки або в щільний кал, наконечник витягують на 1 − 2 см і відкривають кран. Поступаюча рідина розмиває кишечний вміст і дещо розтягує нижній відділ прямої кишки, що дозволяє ввести наконечник далі. Якщо наконечник закупорюється каловими масами, його виймають, прочищають і вводять повторно. Іноді калові маси настільки щільні, що поставити клізму практично неможливо. В цих випадках кал з прямої кишки виймають пальцем у гумових рукавичках, змащених вазеліном [33, с. 426].

Після введення наконечника в пряму кишку на глибину 10 − 12 см відкривають кран або затискач і повільно вливають у просвіт кишки не більше ніж 1 − 1,5 л води. При зупинці рідини треба злегка змінити положення трубки або трохи підтягнути її, після чого рідина звичайно починає знову поступати в кишку. Велика кількість рідини може розтягнути пряму кишку, спричинити спастичний біль і позиви на випорожнення. Якщо зазначені явища виражені надто сильно, треба тимчасово зменшити тиск рідини, опустивши нижче кухоль Есмарха, або зовсім припинити вливання рідини. На дні кухля залишають трохи води, щоб у кишку не попало повітря. Бажано, щоб хворий затримав воду протягом 5 − 10 хв. Цього легше досягти, якщо лежати на спині і глибоко дихати. Після закінчення вливання рідини в пряму кишку обережно виймають наконечник і після 5 − 10 хв затримки рідини хворому пропонують випорожнити кишки [18, с. 184-185].

Сифонну клізму застосовують при відсутності ефекту від очисної, а також при кишковій непрохідності, отруєнні, підготовці хворого до операції на товстій кишці. Сифонний метод промивання кишок (багаторазове промивання) грун-тується на використанні принципу сполучених судин. Одна з них − пряма кишка, а друга − лійка на зовнішньому кінці введеної в пряму кишку гумової трубки.

Система для сифонної клізми складається з лійки об’ємом 1 − 1,5 л, на яку надягають гумову трубку довжиною 75 − 80 см і діаметром 1 см. Трубка через скляний перехідних сполучається з товстим гумовим зондом. Для виконання маніпуляції необхідні також глечик, відро або таз для зливу води, 10 − 15 л перевареної води кімнатної температури або підігрітої до 37 − 38 °С (при вищій температурі вода в кишках буде всмоктуватись), вазелін, клейонка. Промивання кишок можна проводити також слабким розчином перманганату калію або розчином натрію гідрокарбонату. Сифонна клізма − важка маніпуляція для хворого, тому потрібно уважно стежити за станом хворого під час процедури [32, с. 39].

Хворого вкладають на край тапчана на лівий бік або на спину. Під таз підкладають клейонку або судно. Ноги в колінних суглобах зігнуті і приведені до живота. Біля ліжка ставлять таз або відро для зливання промивних вод, відро з водою та глечик. Гумовий зонд, змащений вазеліном, вводять через задній прохід у пряму кишку на глибину 20 − 30 см. Лійку тримають на рівні тіла хворого в нахиленому положенні і поступово наповнюють рідиною. Піднімають її над хворим на висоту 1 − 2 м, вода при цьому переходить з системи в кишку. При наближенні рівня води до вічка лійки останню, не перевертаючи, опускають над тазом і утримують на цьому рівні доти, доки вода з кишок разом з пухирцями газу і шматочками калу не заповнить її. Вміст виливають у відро і повторно наповнюють її водою. Процедуру повторюють доти, доки з кишки не припиниться відходження газів і калу. Після закінчення промивання кишок лійку від’єднують, миють і кип’ятять, а гумову трубку на 10 − 15 хв опускають у відро, щоб стекли залишки рідини [33, с. 427].

Послаблюючі клізми(олійна, гіпертонічна, емульсійна) застосовують при стійких закрепах і неефективності очисної клізми, у перші дні після операцій на органах черевної порожнини і після родів.

Олійні клізми призначають при стійких закрепах і при запальних процесах прямої кишки. Для олійних клізм вживають рослинні олії (соняшникову, конопляну або вазелінову). Підігріту до 37 − 38 °С олію в кількості 50 − 150 мл повільно вводять у пряму кишку за допомогою гумового балона або шприца Жане через газовідвідну трубку, встановлену в кишку на глибину 10 − 15 см. Після введення олії, щоб вона не витікала, хворий має деякий час полежати. Тому такі клізми краще робити ввечері. Звільняються кишки переважно через 10 − 12 год [18, с. 178].

Гіпертонічні клізми застосовують для посилення перистальтики кишок при динамічній (післяопераційній) непрохідності. Протипоказана гіпертонічна клізма при гострих запальних і виразкових процесах у нижніх відділах товстої кишки, тріщинах у ділянці анального отвору. Для гіпертонічної клізми використовують 10 % розчин натрію хлориду, 20 − 30 % розчин магнію або натрію сульфату. Гіпертонічні розчини вводять у пряму кишку підігрітими до 37 − 38 °С в кількості 100 − 200 мл за допомогою гумового балона.

Емульсійні клізми теж мають послаблюючу дію. Емульсію готують з 2 склянок настою ромашки, жовтка одного яйця, 1 чайної ложки натрію гідрокарбонату, 2 ложок вазелінової олії або гліцерину. Можна розчинити 2 столові ложки риб’ячого жиру в 100 − 150 мл води. В кількості 50 − 100 − 150 мл при температурі 37 − 38 °С емульсію вводять у пряму кишку за допомогою грушовидного балона [30, с. 178-179].

Медикаментозні клізми служать для введення в пряму кишку деяких лікарських препаратів. Розрізняють клізми місцевої і загальної дії. Клізми місцевої дії (лікувальні мікро-клізми) мають протизапальну та обволікаючу дію. їх застосовують при запальних процесах у прямій кишці. До клізм місцевої дії належать олійні (30 − 50мл теплої оливкової олії), крохмальні (5 г крохмалю розводять у 100 мл холодної води і, помішуючи, додають 100 мл окропу). Як лікарські препарати використовують настій ромашки (5 столових ложок висушених квіток ромашки заливають 1 л окропу, настоюють 2 год і проціджують через марлю).

За 30 − 40 хв до введення лікарських препаратів роблять очисну клізму.

Медикаментозні клізми загальної дії використовують у випадках, коли не можна ввести ліки через рот або парентерально. При цьому способі введення ліки швидко всмоктуються в кров через гемороїдальні вени, обминаючи печінку. Для загальної дії на організм невеликі об’єми ліків (до 200 мл) можна вводити в лікувальних мікроклізмах.

Живильну (харчувальну) клізму використовують у тих випадках, коли поживні речовини не можна ввести через рот або парентеральним шляхом. Проте застосування харчувальних клізм дуже обмежене, оскільки в нижньому відділі товстої кишки не всмоктуються білки, жири і полісахариди. Поживні клізми можуть служити лише допоміжним способом введення поживних речовин в організм [32, с. 40-41].

Уведення крапель в очі (рис.12.7). Найчастіше користуються 30 %розчином альбуциду або сульфату цинку (0,2 %). Піпетку перед використанням треба прокип’ятити, руки помити теплою водою з милом і протерти спиртом.

Рис. 12.7. Уведення крапель в очі в положенні хворого сидячи (а) і лежачи (б).

Хворий сидить, трохи закинувши голову назад. Правою рукою набираємо в піпетку по 2 − 3 краплі стерильних ліків для кожного ока. В ліву руку вона бере марлю і пальцями відтягує донизу нижню повіку. Хворого просить дивитися вгору. Піпетку тримає на відстані 1 − 2 см від ока. В кон’юнктивальний мішок біля внутрішнього кута ока повільно випускає 1 краплю розчину, трошки почекавши, випускає другу краплю і просить хворого закрити очі. Вводити більше ніж 2 краплі немає потреби, оскільки в кон’юнктивальному мішку вміщається лише 1 крапля. Марлею знімаємо краплі, що попали на шкіру [30, с. 195].

Закладання мазі за повіку (рис. 12.8). Добре миємо руки теплою водою з милом. Хворий сидить на стільці, як при введенні крапель. Чистою скляною паличкою сестра набирає трохи мазі так, щоб вона покривала всю паличку, і обережно закладає її за відтягнуте нижнє повіко в напрямку від внутрішнього кутика ока (від носа до виска). Після цього хворий заплющує око. Легкими рухами руки зі шматочком марлі погладжуємо шкіру обох повік, щоб мазь рівномірно розподілялася.

Аналогічно можна закласти мазь з очного тюбика, рухаючи його від внутрішнього до зовнішнього кутика ока і обережно витискаючи мазь на кон’юнктиву нижньої повіки на її межі з очним яблуком.

Рис. 12.8. Закладання мазі за повіку з шприца-тюбика (а)

і скляною лопаткою.

Уведення крапель у вухо (рис. 12.9). Перед процедурою краплі необхідно підігріти до температури тіла, оскільки холодні краплі можуть викликати у хворого запаморочення, блювання. Для впускання крапель у вухо голову хворого нахиляють у протилежний бік. У лежачому положенні голову хворого повертають набік так, щоб вухо, в яке потрібно закапати краплі, було зверху. Лівою рукою відтягують вушну раковину назад і вгору для випрямлення зовнішнього слухового проходу, а правою рукою за допомогою піпетки випускають у вухо необхідну кількість крапель, дорослим закапують у середньому 6 − 8 крапель у кожне вухо. Протягом кількох хвилин хворий тримає голову нерухомо, потім повертається на другий бік, щоб стекли рештки введених ліків. У зовнішній слуховий отвір закладають кульку з вати [33, с. 397].

Закапування крапель у ніс також проводять за допомогою піпетки (рис. 12.10).

Рис. 12.9. Уведення крапель Рис. 12.10. Уведення крапель

у вухо. у ніс.

При цьому хворий сидить або лежить, його голова відхилена назад і повернута в ту саму сторону, в яку ніздрю закапують. Це необхідно для того, щоб краплі зволожили якомога більшу поверхню слизової оболонки носа, і впусканням крапель необхідно прочистити носові ходи, звільнити їх від кірочок. У кожну половину носа дорослим закапують 6 − 7 крапель ліків. Закапавши краплі у правий носовий хід, чекають 1 − 2 хв, а потім закапують їх у лівий носових хід [32, с. 274].

Контрольні питання:

1. Який механізм дії гірчичників на організм?

2. Показання і протипоказання до застосуванні гірчичників.

3. Місця та послідовність накладання гірчичників.

4. Що необхідно приготувати для постановки банок і як правильно їх поставити?

5. Які можливі ускладнення під час постановки банок і як їм запобігти?

6. Яка дія холоду на організм людини?

7. Як накласти холодний компрес?

8. Що необхідно приготувати для накладання зігрівального компресу і як перевірити правильність його накладанні?

9. Яка послідовність заповнення грілки водою та коли її застосовують?

10. Яку дію мають ванни на організм людини?

11. При лікуванні яких захворювань застосовують теплові електро-фізіотерапевтичні процедури?

12. Як діють ультрафіолетові промені на організм людини?

13. Якою є техніка застосування газовідвідної трубки?

14.Які показання та протипоказання до постановки очисної клізми?

15.Що необхідно підготувати для очисної клізми та як її проводити?

16. Показання до постановки сифонної клізми, техніка її постановки.

17. Які показання до застосування послаблюючих клізм?

18. Як ввести в пряму кишку лікарські препарати?

Завдання для самостійної роботи:

Підготувати доповідь на тему: „Сучасні методи фізіотерапії в лікуванні хворих”.

КОРОТКИЙ СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

Абстиненція − утримання від наркотиків, що супроводиться низкою психічних і соматичних розладів.

Агравація − перебільшення хворобливих симптомів.

Аграфія − втрата здатності писати.

Агресія − схильність до нападу.

Адаптація − (від лат. adaptare – пристосовувати) – процес пристосування організму, його функціональних систем, органів і тканин до змінних умов зовнішнього середовища, спрямований на збереження відносної постійності внутрішнього середовища організму – гомеостазу.

Адекватний − рівний; такий, що повністю відповідає.

Аероби − організми, в тому числі і тварини, рослини та мікроорганізми, які можуть існувати тільки при наявності вільного молекулярного кисню.

Акомодація − пристосування ока до кращого бачення завдяки зміні опуклості кришталика і ширині зіниці.

Акроціаноз − посиніння кистей і стоп кінцівок.

Акліматизація – пристосування людини до нових, незвичних клімато-географічних умов середовища.

Акселерація – прискорення зростання і фізичного розвитку дітей і підлітків.

Алергія – незвична (підвищена) чутливість організму до дії деяких чинників довкілля (хімічних речовин, мікробів і продуктів їхньої життєдіяльності, харчових продуктів та ін.), які називають алергенами.

Амнезія − втрата пам’яті, забуття.

Амнезія ретроградна − втрата пам’яті на події, що передували травмі головного мозку.

Анабіоз − стан організму, при якому майже повністю припиняється обмін речовин на тривалий термін, прикладом анабіозу є утворення спор у мікроорганізмів.

Анаболізм – сукупність процесів синтезу тканинних і клітинних структур, а також необхідних для життєдіяльності поєднань.

Анаероби − мікроорганізми, здатні існувати тільки при відсутності кисню.

Аналгезія − втрата больових відчуттів.

Аналізатори (кіркові)− ділянки кори головного мозку, пов’язані з аналізом зорових, слухових та інших відчуттів і сприйнять.

Анатоксин − бактеріальні токсини, що втратили в результаті специфічної обробки токсичність, але зберегли антигенні та імуногенні властивості.

Анамнез – сукупність відомостей про хворого, історія його хвороби і життя, що повідомляється самим хворим або людьми, які знають його.

Анемії (недокрів’я) – захворювання, що характеризуються зниженням кількості гемоглобіну в крові.

Анемія – зменшення кількості еритроцитів і зниження вмісту гемоглобіну в крові.

Анестезія − відсутність чутливості.

Анорексія − втрата апетиту.

Антагоністи − групи незалежно існуючих живих істот, що конкурують між собою. Конкуруючи види ведуть постійну жорстоку боротьбу за існування, під час якої одні вимирають, інші розмножуються. Ці закони поширюються не лише на тваринний і рослинний світ, а й на царство мікробів.

Антибіотики − хіміотерапевтичні препарати, що утворюються мікроорганізмами або ті, що отримуються з тканин рослин і тварин, які мають властивості вибірково пригнічувати життєдіяльність збудників захворювань (бактерій, грибів, вірусів, найпростіших) чи затримувати розвиток злоякісних новоутворень.

Антигени – речовини, найчастіше макромолярної природи, що несуть ознаки чужорідної для організму генетичної інформації. За парентерального їх введення в організмі виникають специфічні імунологічні реакції.

Антитіла – специфічні речовини (глобуліни сироватки крові), що утворюються у теплокровних тварин і людини при введенні їм різних антигенів (бактерій, вірусів, білкових токсинів та ін.) і нейтралізують їхню шкідливу дію.

Антидот − протиотрута.

Антисептичний − направлений проти мікробів.

Антропонози − групи заразних захворювань, що викликаються збудниками, які здатні паразитувати тільки в організмі людини (захворювання, що передаються від людини до людини).

Апетит – емоційне відчуття, пов’язане з прагненням до вжитку їжі.

Артеріальна гіпотензія (гіпотонія) – захворювання, що характеризується зниженням тиску систоли нижче 100 мм рт. ст., тиску діастоли нижче 60 мм рт. ст.

Асиметрія – відсутність або порушення симетрії

Апатія − байдужість, кволість, бездіяльність.

Апраксія − втрата здатності до зв’язаних, координованих рухів.

Арахноідит − запалення павутинної оболонки мозку.

Асептика − комплекс профілактичних заходів, які направлені на попередження попадання інфекції в рану − вчення про методи знищення мікроорганізмів.

Астазія-абазія − неможливість стояти і ходити, хоч хворий може рухати нижніми кінцівками в ліжку (при істерії).

Астенія − загальна слабкість, виснаження нервової системи.

Астенічний синдром – підвищена стомлюваність, виснаженість, послаблення або втрата здібності до великої фізичної або психічної напруги.

Асфіксія − задушення. Тяжкий розлад дихання і кровообігу внаслідок недостатку кисню.

Атаксія − розлад координації, точності рухів.

Атонія − втрата тонусу м’язів.

Атрофія (від лат. atrophia) – зменшення в обсязі і розмірах органів і тканин унаслідок загибелі клітинних і тканинних елементів у результаті якогось патологічного процесу, при якому або порушується живлення тканин, або на довгий час знижується їх функціональна активність.

Аура − провісник епілептичного припадку.

Аутизм − самозаглибленість хворого (при шизофренії).

Афазія − втрата мови при ураженнях головного мозку.

Афект − найвища ступінь виявлення почуття (страху, гніву, радості).

Афонія − беззвучна мова.

Афферентація (від лат. afferens, afferentis – той, що приносить) – потік нервових імпульсів, що поступають від экстеро- та інтерорецепторів у ЦНС.

Ацидоз – форма порушення кислотно-лужної рівноваги в організмі, що характеризується порушенням співвідношення між аніонами кислот і катіонами підстав у бік збільшення аніонів. Ацидоз метаболічний виникає при порушеннях обміну речовин, що супроводжуються посиленим утворенням або скріпленням нелетючих кислот (молочною, піровиноградною, ацетооцтовою та ін.). Ацидоз тканинний характеризується зниженням РН міжклітинної рідини. Ацидоз фізіологічний – метаболічний або змішаний Ацидоз, що тимчасово виникає при інтенсивному фізичному навантаженні.

Бактерії (від латинського „bacteria”−паличка) різноманітна за біологічними властивостями група поширених на землі мікроскопічних, в основному одноклітинних, організмів кулястої, паличковидної, спіралевидної форм, що належать до доядерних (прокаріоти) форм життя.

Бактеріоносій − здорова людина чи тварина, що виділяє збудника.

Бактеріостатичний − вбиваючий мікроби.

Бактеріофаг − (від латинського − руйнуючий бактерії) − віруси, які мають здатність проникати в бактеріальні клітини, репродукуватись та руйнувати їх (викликати лізис).

Бацила − різновидність бактерій, які утворюють спори.

Біфідобактерії − анаеробні безспорові молочнокислі грампозитивні бактерії, що складають 95 − 98 % всієї мікрофлори кишок людини та тварини, які приймають участь у продукуванні вітамінів, утворення кислого середовища в кишках, яке сприяє всмоктуванню кальцію, заліза, вітаміну Д.

Біфідумбактерин − препарат із живих біфідобактерій, який застосовується для відновлення нормального рівня біфідобактерій у кишках дітей та дорослих; пригнічує гнильну та умовно-патогенну мікрофлору, застосовується при дисбактеріозі.

Блефарит − запалення країв повік.

Булімія − патологічне збільшення апетиту, обжерливість.

Вакцинація − метод створення активного імунітету проти інфекційних захворювань.

Вакцини (від лат. „vacca” − корова) − препарати, отримані із бактерій, вірусів та інших мікроорганізмів чи продуктів їх життєдіяльності для активної штучної імунізації людей та тварин, специфічної профілактики та лікування інфекційних захворювань.

Вакцинопрофілактика − профілактика інфекційних захворювань із застосуванням вакцин.

Виразка (від лат. ulcus) – дефект шкіри або слизової оболонки і суміжних тканин, процеси загоєння якого (розвиток грануляції, епітелізації) порушений або істотно сповільнений.

Вібріон − бактерія, що має зігнуте тіло (нагадує кому), та, як правило, один джгутик; є види патогенні для людини, наприклад збудник холери.

Віріон − окрема вірусна частинка.

Вірулентність − характеристика ступеня патогенності або сила хвороботворної дії мікробів на організм, яка обумовлює їх здатність викликати захворювання.

Віруси (від лат. слова „virus” − отрута органічного походження) − неклітинні форми життя, які мають геном і здатність розмножуватись лише в клітинах більш високо організованих істот.

Вітамінна недостатність (авітамінози, гіповітаміноз) – група захворювань, яка розвивається через недостатнє потрапляння в організм одного або декількох вітамінів або повній відсутності їх в їжі.

Газообмін у тканинах – процес перенесення кисню з крові капілярів великого круга кровообігу до клітин і вуглекислого газу із клітин до крові.

Гастрит – запалення слизової оболонки (у ряді випадків – і глибших шарів) шлунку.

Гематурія – наявність еритроцитів у сечі.

Гемоліз – процес руйнування еритроцитів, при якому гемоглобін виходить із них до плазми.

Геморагії – виділення крові з судин до довколишніх тканин.

Генез – походження будь-якої структури в онтогенезі або філогенезі.

Генотип – сукупність усіх спадкових чинників (генів), пов’язаних як із ядром (геном), так і з цитоплазмою (плазмоген). Генотип – спадкова основа організму.

Гіпокинез (hypokinesis; гипо+грец. kinesis – рух) – порушення рухів, що виявляється у обмеженні їхнього обсягу і швидкості; спостерігається при деяких ураженнях екстрапірамідної системи, наприклад, при паркінсонізмі.

Гіпоглікемія (hypoglykaemia; гипо+грец. glykys – солодкий + грец. haima – кров) – зниження вмісту глюкози в крові.

Гіпервентиляція – надлишкова вентиляція респіраторних відділів легенів, яка не відповідає кисневим запитам.

Галюцинації − ілюзорне сприймання предметів або явищ, яких насправді немає в даний час.

Гемофілія − спадкове зниження зсідання крові, що виражається в схильності до кровотеч.

Генетика − наука про спадковість і мінливість організму.

Генотип − сукупність усіх генів, властивих певній особині.

Гідроцефалія − водянка головного мозку.

Гіперестезія − підвищена чутливість.

Гіперкінези − мимовільні рухи (сіпання, тремтіння).

Гіподинамія − зниження м’язової діяльності.

Гіпоксія − зниження кількості кисню в тканинах або органах.

Гіпотонія − зниження тонусу м’язів (при периферичних паралічах).

Гіпотрофія − хронічний розлад харчування, що супроводжується втратою маси тіла.

Гонокок − вид бактерій, патогенних тільки для людини, має кулясту форму і розміщується парно.

Дегенерація – переродження і зміна структури тканини, за яких зменшується її життєздатність і погіршується функція.

Декомпенсація – недостатність або зрив механізмів відновлення функціональних порушень і структурних дефектів організму.

Депонування крові – накопичення крові, що тимчасово не бере участі у циркуляції в окремих судинних регіонах.

Дерматити – запальні захворювання шкірного покрову, що виникають у відповідь на вплив подразників зовнішнього середовища.

Дермографізм – зміна кольору шкіри при механічному її подразненні, наприклад при штрихуванні. Розрізняють білий дермографізм (побіління шкіри), що виникає через 8 – 20 сек. після нанесення подразника і що триває від 1 хв до 10 хв зумовлений спазмом артеріол, і червоний дермографізм (почервоніння шкіри), що з’являється за 5 – 10 сек., зберігається до 2 год. і зумовлений розширенням капілярів шкіри. Виникнення білого і червоного дермографізму пов’язане не лише з силою подразнення, але й зі станом вегетативної нервової системи.

Дата добавления: 2014-11-29