Завойовницька політика Мюрада ІІ (1421 – 1444) та Мехмеда ІІ (1451 – 1481). завоювання Константинополя

Тільки його наступник Мюрад ІІ (1421 – 1444) повернувся до активної завойовницької політики, він ініціював серію масштабних військових походів проти країн Балканського півострова, перш за все, проти Сербії та Валахії. Вже на початку 20-х років XV століття османи контролювали Фракію, Македонію, Фесалію, Добруджу, Болгарію, частини Албанії та Сербії.

В той же час значно скоротилися володіння візантійських імператорів. Їх влада тепер поширювалася на Константинополь і на землі навколо нього. Крім того, візантійську владу визнавали кілька міст у Східнй Фракії, Фессалоніка та Пелопонес.

Проте і ці незначні території Мюрад ІІ не залишав у спокої. Так, у 1430 році він завойував Фессалоніку.

Намагаючись відвернути страшний кінець, візантійський імператор Іоанн VIII звернувся за допомогою до Ватикана, пообіцявши прийняти католицтво. Це і було зроблено на Ферраро-Флорентійському соборі (1438 – 1439), ініціатором якого виступив візантійський володар.

Проте вже було занадто пізно. До того ж Європа не дуже поспішала допомагати Візантії. Мало того, для деяких європейських володарів прагматична співпраця з турками була більш вигідна ніж сумнівна релігійна єдність з Константинополем. Так, османів підтримали генуезька колонія Галата, розташована на північному березі затоки Золотий Ріг. Її правителі розпочали жваві переговори з Портою, розраховуючи отримати торговельні привілеї.

Доля Константинополя була вирішена. Вже у серпні 1422 року почалася перша турецька облога міста. Після невдалого штурму, османи на деякий час були змушені відступити. Замість цього Мюрад ІІ остаточно завоював Сербію у 1439 році та Пелопонесс (1446).

Завоював Константинополь новий султан – Мехмед ІІ (1451 – 1481), який за це отримав прізвисько „Фатіх” (Завойовник).

На початку травня 1453 року його армія підійшла до міських мурів. Задля здійснення своєї масштабної мети султан зібрав армію, яка налічувала близько 100 тисяч чоловік, які взяли в облогу місто з півночі. З боку Мармурового моря та Босфору до Константинополя підійшов величезний турецький флот. В той час візантійський імператор міг розраховувати тільки на 10 тисяч вояків, які були сповнені рішучості не складати зброї.

Почалася облога. День і ніч найкраща на той час турецька артилерія, била по захисних укріпленнях. Проте це не давало бажаного результату. Тоді осману пішли на хитрість, намагаючись прорити хід під мурами. Проте захисники розгадали цей план та підірвали лаз з усіма, хто там був.

Справу вирішила не армія, а флот. Від свої генуезьких спільників турки дізналися про слабке місто в обороні Константинополя. Це була східна частина, що виходила до затоки Золотий Ріг. Зазвичай ця бухта використовувался як гавань для торговельних кораблів і там не було міцних оборонних споруд. Єдиною перешкодою був величезний ланцюг, натягнутий між берегами затоки. Для того щоб його обійти турки збудували на східному березі дерев’яну дорогу, змащену жиром. Саме по ній вони перетягнули свої кораблі та вийшли до Константинополю.

29 травня 1453 року на 53-й день облоги турки-османи нарешті увірвалися до візантійської столиці. У сутичці загинув останній константинопольський імператор Костянтин Драган. Майже 60-ти тисяч мешканців міста стали рабами.

Так завершилася історія одного з найвеличніших міст християнського світу, що не зберіг навіть своєї давньої назви. Місто було перейменовано на Істамбул (Стамбул), який з 1456 року став столицею Османської імперії.

Завоювавши Константинополь, Мехмед ІІ не збирався зупинятися на досягнутому. У 1461 році ним було завойоване грецьке Трапезундське царство та усі малоазійські емірати.

З Малої Азії турецька експансія перекинулася і на чорноморський регіон. У 70-х роках ХV століття були захоплені генуезькі колонії в Криму з важливим торгівельним містом Кафа (6 червня 1475). У 1475 році вассалом Туреччини визнало себе Кримське ханство. Саме останнє стало плацдармом для грабіжницьких набігів османів на Річ Посполиту, Україну та Московське царство.

Продовжувалися завоювання і в інших напрямках. Між 1459 та 1463 роками було остаточно завойовано Сербію, грецькі князівства Мореї та герцогство Афінське, а також Боснійська держава.

Посилення Туреччини у середземноморському басейні викликало занепокоєння з боку Венеції, проти якої у 70-х роках XV століття Мехмед ІІ розпочав військові дії. На боці венеціанців виступила тюркутська династія Ак-коюнлу („Білий баран”), що володіла територіями на сході Анатолійського півострова. Проте у вирішальній битві тюркутський володар Усун Хасан був розгромлений турками.

Не спинила війна Мехмеда і у Європі. У 1475 році владу султана визнала Молдавія, а також острів Родос, який захищали лицарі-іоніти. У 1476 році після тривалого супротиву турецьку владу визнала і Валахія.

Проте найбільших успіхів Мехмед ІІ досяг у 1479 році. Саме тоді туркам вдалося захопити Албанію. Крім того, їм вдалося змусити Венецію підписати принизливий для неї мир. За Константинопольським договором венеціанці були змушені передати Туречинні ряд островів у Егейському морі. Крім того, вони зобов’язалися виплачувати щорічну данину – 10 тисяч дукатів. Взамін, Стамбул визнавав права Венеції на острови Кріт та Корфа, а також надавав республіці можливість торгувати в імперії без мита.

Останньою військовою акцією Мехмеда ІІ Фатіха став грабіжницький набіг на північне узбережжя Італії у 1480 році, в ході якого було пограбовано місто Оранто.

Наступний султан – Байазід ІІ (1481 – 1512) – відмовився від планів завоювання Італії та знову розпочав війну проти Венеції. Він також вів війни проти Угорщини, австрійських Габсбургів та Єгипту.

Нескінченні війни супроводжувалися і спробами встановити нормальні дипломатичні стосунки з сусідами. Так, у 1495 році до Стамбулу прибуло перше московське посольство. Згідно з домовленістю, російським купцям було дозволено торгувати у Туреччині.

4. Зовнішня політика Селіма І (1512 – 1520) та Сулеймана Кануні (1520 – 1566)

Активізація турецької експансії на Сході відбулася під час правління султанан Селіма І (1512 – 1520), який прийшов до влади внаслідок військового перевороту яничарів. У 1512 році новий султан розпочав війну проти Сефевидського Ірану. 23 серпня 1514 року відбулася вирішальна битва при Чалдиражі між турецькими військами та армією персидського правителя Ісмаїл шаха (1502 – 1524).

Селім І та Ісмаіл шах мали приблизно однакові війська – близько 120-ти тисяч чоловік. Проте у турків була перевага в артилерії, яка налічувала 300 гармат. Це стало вирішальним фактором перемоги. Персидську армію було розгромлено. Загальні втрати її становили 50 тисяч чоловік.

Перемога при Чалдиражі відкрила шлях до столиці Ірану – міста Тебриза. Захопивши місто, турки отримали величезну військову здобич та вивезли 100 найкращих перських ремісників. Також протягом 1514 – 1515 років османи захопили колишні сефевидські території – Східну Вірменію, Курдистан, Північну Месопотамію.

В той же час Туреччина була змушена вступити у війну проти мамлюцького Єгипту, правитель якого султан Ашрах аль-Гурі (1501 – 1516) був незадоволений посиленням турків на Близькому Сході. Вирішальна битва між супротивниками відбулася 24 серпня 1516 року. Як і при Чалдиражі, справу вирішила турецька артилерія, що розсіяла мамлюцьку кінноту. Мамлюки були розгромлені, а турки захопили не тільки Єгипет (1517), але й Сирію, Палестину, Ліван, а також Хіджаз, разом з містами Мекою та Медіною. Саме тоді останній Аббасидський халіф – Мутеваккіль ІІІ – проголосив Селіма І своїм наступником.

У 1518 році вассалом Туреччини визнав себе піратський правитель Алжиру Хайреддін Барбаросса.

Таким чином, внаслідок широкомасштабних походів Селіма І територія Османської імперії зросла вдвічі, і стала наймогутнішою державою не тільки у Європі, але і на Сході.

Його смерть не спинила активної експансіониської політики Османської Туреччини. Новий султан – Сулейман Кануні (1512 – 1566) продовжував роширяти територіальні кордони імперії як на заході, так і на сході. Вже у 1521 році він розпочав військові дії проти Угорщини. Вирішальна битва між супротивниками відбулася у 1526 році. Стотисячна армія Сулеймана без особливих проблем розгромила армію угорського короля Лайоша ІІ, яка налічувала тільки 25 тисяч чоловік. Угорщина була змушена визнати себе васалом Стамбула, хоча остаточно підкорили країну тільки у 1543 році.

Успіхи в Угорщині викликали незадоволення австрійської „Священної Римської імперії”, брат короля якої – Фердінанд Габсбург – мав власні екпансіоністські наміри щодо неї. Врешті-решт обидві імперії почали війну.

Вирішальним моментом цієї війни стала турецька облога Відня у вересні – жовтні 1529 року. Незважаючи на те, що Сулейман мав незаперечну числену перевагу війська (100 тисяч вояків та 300 гармат проти 20 тисяч та 70 гармат), він не зміг захопити місто та змушений був відступити. Невдала облога Відня стала однією з найганебніших поразок турок-османів. Війна тривала до 1533 року, коли врешті-решт обидві країни підписали мирну угоду. Згідно з договором Угорщина була розділена на дві частини. Західна її частина переходила до Австрії, східна частина дісталась Сулейманові.

Реванш вдалося взяти в царині дипломатії. Ворогуючи проти Габсбургів, Сулейман знайшов собі союзника. Ним став король Франції Франциск І, який мав власні суперечності з королем „Священної Римської імперії” Карлом V. Ініціатором створення коаліції виступив саме французький король.

У 1535 році було підписано франко-турецький договір. За угодою Франція брала на себе зобов’язання вступити у війну проти Габсбургів та Венеції. Взамін французам надавалися торговельні привілеї.

Союз з Франциском І дозволив Сулейманові розпочати нові війни проти Австрії (1540 – 1547, 1551 – 1562, 1566 – 1568).

Стамбул також продовжував боротьбу проти Венеції за домінування у середземномор’ї. Вже у 1521 році турки захопили острів Родос. Протягом 1535 – 1540 тривала чергова війна, в ході якої турки захопили Далмацію та ще 20 островів у Середземному морі.

Продовжувалися війни і на сході, де конкурентом Османської імперії виступав Сефевідський Іран. Кілька блискучих військових компаній (1533 – 1538, 1547 – 1555) дозволили Сулейману закріпитися у Месопотамії та Вірменії. У 1557 році турки захопили Судан, а у 1559 році ефіопську північну Еритрею.

Лише дві поразки, окрім невдалої осади Відня, довелося зазнати Сулейману. У 1538 році невдачею закінчився турецький похід у південну Індію. У 1565 році османи були змушені визнати перемогу мальтійських лицарів на чолі з магістром ордену Бріссо де ла Валлетом. Втративши близько 30 тисяч чоловік, Сулейман був змушений відмовитися від ідеї завоювати Мальту.

Проте і без цього Османська Туреччина була наймогутнішою державою світу. Вона розкинулася на території трьох континентів. Площа її становила близько 6 млн. кв. км, населення близько 25 – 35 мільонів чоловік. Армія Сулеймана налічувала 250 тисяч чоловік (з них 12 тисяч яничарів), 300 гармат, 400 кораблів. На боці турків виступали також алжирські пірати, кримські татари та орди головорізів – башибузуків.

Османська імперія була також головним імпортером рабів. Тільки з України було вивезено від 3 до 5 мільонів чоловік. Одним з найбільших ринків рабів була кримська Кафа, щорічно там прдавали близьк 8 тисяч чоловік. (населення міста Львова в XV столітті).

Безперечно найбільш відомою турецькою бранкою стала українка Роксолана (пом. у 1558 році), яку турки прозвали Хурем (та, що посміхається). Вона була коханою наложницею Сулеймана, маючи титул „хассеки” – фаворитки. З 1534 султан одружився з нею, що у XVI столітті було дуже рідкісним явищем.

Вона стала легендарною особистістю в країнах Європи, героїнею багатьох п’єс та романів.

Дата добавления: 2014-12-07