Початок занепаду Османської імперії та міжнародні відносини у афро-азійському регіоні на межі середньовіччя та нового часу

Правлiння Сулеймана вважається рубiжним перiодом в iсторичному розвитку Османської iмперiї. Помираючи у 1566 роцi, султан залишив своїм нащадкам велику свiтову iмперiю, з якою були змушенi рахуватися европейськi володарi. При цьому турецька держава мала величезний авторитет у свiтi iсламу. Турецька влада поширювалася на всю Балканську Європу, на частину Центральної Европи, на арабський Близький Схiд та на Пiвнічну Африку. Цей перiод характеризуеться злетом iнтелектуальної думки, розвитком мистецтв та лiтератури.

I найголовнiше – пiд контролем Блискучої Порти перебувала значна частина евразiйських торговельних шляхiв: вiд Індiйського океану через Червоне море та Перську затоку до Середземного моря, а звiдти азiйськi товари потрапляли до Європи. Прибутки вiд транзитної торгiвлi становили основу бюджету. Розумiючи важливiсть трансєвразійських торговельних шляхів для розвитку держави, османськi володарi намагалися реанiмувати її у тих регiонах, що занепали пiсля розпаду монгольскої iмперiї. Так у ХVI столітті, за часiв правлiння султана Селiма ІІ (1566 – 1574) планувалося побудувати канал Дон – Волга (1569 – 1570). Вiн мав поєднати Чорне море з Каспiйським та вiдродити Великий Шовковий Шлях на вiдрiзку мiж Центральною Азiєю та Кримом.

Канал було пробито на одну третину, але технiчнi можливостi не дозволили повнiстю реалiзувати цей проект. Не вдалося закiнчити й iншу масштабну ідею – будiвництво Суецького каналу, що поєднав би Середземне i Червоне море.

Таким чином, турки не спромоглися ефективно використати всi переваги, які надавало вигiдне географiчне положення. Мало того, непродумана міжнародна торговельна полiтика вiдвернула вiд Стамбулу бiльшiсть країн Європи.

Намагаючись отримати вiд транзитної торгiвлi щонайбiльшу вигоду, султан Мехмед ІІ встановив податок на торгiвлю європейцiв через Босфор у розмiрi 20% вiд вартостi товарiв. Взамiн турки гарантували купцям полiтичну стабiльнiсть і безпеку на транзитних шляхах. Проте часто турки не гребували нападати на тих хто навіть, сплачував усі податки за транзит. Надзвичайно активними піратами були так звані варварійські мусульманські князівства Північної Африки – васали Османської Туреччини.

Слід зазначити, що поборами душили не тільки турки. Американський історик Дж. Лоуел, розмірковуючи про причини Великих географічних відкриттів, зазначала, що транзитним здирництвом займався також Єгипет. Так, у 1428 році єгипетський султан, намагаючись відшкодувати збитки після набігів турків, на 60% підняв плату за транзит. Це на думку історика, і змусило європейців шукати альтернативні шляхи до країн Сходу.

Наслiдки такої полiтики були, з одного боку позитивними, з другого, негативно впливали на розвиток торгiвлi мiж Сходом та Заходом.

Стабiльнiсть, яку гарантували турки на транзитних шляхах, обумовила збiльшення обсягiв торгiвлi. Встановлення же митних зборiв призвело до скорочення кiлькостi європейських країн, що брали участь у торгiвлi. Тiльки найзаможніші змогли утриматися, що врештi-решт призвело до монополiзацiї Венецiєю торгiвлi зi Сходом. Iншi ж країни – Генуя, Іспанiя, Португалiя – змушенi були поступитися.

Намагаючись обiйти монополiю Венецii, європейськi купцi почали шукати альтернативнi шляхи до багатих країн Сходу.

Почалася епоха Великих географiчних вiдкриттiв, що, як зазначив В.А.Рубель, „зламали транзитну монополiю османiв”.

У XV сторiччi почалося вiдродження каботажної торгiвлi в Атлантицi. Намагаючись віднайти шляхи до Індiї та Китаю, європейськi мореплавцi обережно пробиралися на пiвдень вздовж захiдноафриканського узбережжя, розширяючи свої торговельнi обрiї.

У 1445 роцi португальцi вiдкрили Канарськi та Азорськi острови, а у 1487 роцi Бартоломео Дiаш нарештi дiйшов до пiвденного узбережжя Африки. Через 10 рокiв цим шляхом португалець Васко да Гама нарештi досяг омрiяної Індiї.

У цей час мало кому вiдомий генуезець Христофор Колумб намагався довести європейським володарям перспективнiсть експедицiї на захiд, щоб знайти шлях до країн Сходу. Йому було вiдомо, що земля має форму кулi, але вiн недооцiнював її розмiри. Він уявляв, що Японiя розташована у захiднiй частинi Атлантичного океану, приблизно на мiсцi сучасної Мексики.

Першим, до кого звернувся Колумб, був португальський король Жуан ІІ. Володар вислухав генуезця, але вiдмовився йому допомагати, проте таємно вiд iнiцiатора проекту король все-таки органiзував експедицiю у 1483 роцi. Але команда пiдняла бунт i командувач наказав повертатия додому.

Тодi Колумб вiдправився до Іспанiї. Але й у Мадридi його чекала невдача.

Iспанський король Фердiнанд Арагонський заклопотаний проблемою визволення Пiренейського пiвострову вiд мусульман, залишив поза увагою „прожекти” настирливого генуезця. Тодi Колумб звернувся до англiйського короля Генрiха VII, але й у Лондонi йому не пощастило.

Врештi-решт доля посмiхнулася Колумбу. При пiдтримцi купцiв з іспанського мiста Палос вiн нарештi отримав можливiсть перевiрити свою теорiю. Iспанська влада в особі Фердинанда Арагонського та королеви Ізабелли Кастильської, видiлила йому три кораблi та дев’яносто чоловiк екiпажу i Колумб вирушив у дорогу. Два мiсяцi та дев́׳ять днiв тривала його мандрiвка. Нарештi, 12 жовтня 1492 року мандрiвник побачив землю на обрiї. Вiн ще не знав, що вiдкрив новий континент. I хоча це була не Азiя – все ж „Новий Свiт” назавжди змiнив iсторичну долю Європи.

Новий континент, пiзнiше названий Америкою, був для замордованих бiднiстю європейцiв справжнiм земним раєм. Тут було все: новi сiльськогосподарські культури (кукурудза, ананас, тютюн), безкраї та плодючi землi. А головне – тут було золото. Багато золота, яке майже не цiнувалося мiсцевими жителями.

Почалася драматична i кривава епопея „пiдкорення раю”. До Америки вiдправилися тисячi авантюристiв – конкістадорів, які прагнули здобути тут багатство та славу. Пiд їхніми чоботями гинули великi цивiлiзацiї Майа, Астекiв, Інкiв.

Вироби з золота, створенi мiсцевими майстрами, безжально переплавлялися на зливки. До Європи хлинув справжнiй потiк „iндiанського” золота. На завойованих землях формувалася плантацiйна господарська система, яка дозволяла лiквiдувати монополiю Сходу на найбiльш потрібні продукти (прянощi, цукор, бавовник, кава, чай). Центром розвитку Заходу стає Атлантика.

Хоча попит на схiднi товари зберiгався i навiть зрiс, бо Європа могла розраховуватись американським золотом, тим не менше почався занепад східних держав на трансєвразiйських торговельних шляхах. Європейцi не бажали бiльше залежати вiд схiдних посередникiв, бо були здатні забеспечити себе усiм необхiдним. Тому, практично одночасно з драматичною епопеєю підкорення Нового Світу, починається процес проникнення європейських торговців на трансєвразійські торговельні шляхи.

Початок цього проникнення пов’язаний з ім’ям португальського мореплавця Бартоломео Діаша, кораблі якого у 1486 році обігнули мис Доброї Надії. Його наступник – Васко да Гама дістався до західного узбережжя Індії та висадився в Калькутті. Альтернативний шлях до східних багатств було відкрито.

Проте цього було замало для португальців. Вже на початку XVI століття вони спробували утвердитися на Великому Шляху Прянощів. Захопивши стратегічні пункти Аден, що розміщувався біля виходу Червоного моря до Індійського океану, та міста Ормуз – у Перській затоці, вони намагалися перекрити старий торговельний шлях. Таким чином вони сподівалися позбутися конкурентів – венеціанців та мусульманських купців.

У відповідь у 1505 року володар Єгипту Кансух аль-Гаурі при підтримці венеціанців відправив флот до Індії, який через три роки вибив португальців з регіону. Але у 1509 році португальці розгромили єгиптян і знову закрили вихід в Індійський океан.

Згодом до португальців приєдналися й інші європейці. При цьому ареал їх присутності все більше розширявся.

Початок іспанської експансії на Сході поклав португалець Фернан Магеллан, який за дорученням іспанського короля у 1519 році вирушив у першу навколосвітню подорож. Обігнувши Південну Америку, він протягом 98-ми днів плив через величезний, невідомий океан, який назвав Тихим. У 1521 році його ескадра досягла філіппінського острова Ладронео. Саме на Філіппінах Магеллан і загинув у сутичці з тубільцями. Проте Іспанія вже не збиралася залишати острови архіпелагу.

У другій половині ХVII століття починається активне проникнення до Сходу і Голландії. В цей період голландськими володіннями стали Капська колонія (1652 – 1798), острів Цейлон (1658 – 1796), Маслака, Тайвань, Баталія та Нагасакі.

У 1601 році англійська Ост-Індська компанія організувала свою першу торговельну експедицію до країн Азії. Тільки через два роки, у вересні 1603 року, ескадра повернулася додому. Незважаючи на те, що за час, проведений в плаванні, команда значно порідшала, проте результати експедиції були досить успішними. Перш за все, була підтверджена можливість, а головне, прибутковість торгівлі з країнами Сходу. До того ж вдалося заснувати англійські факторії в містах Аочі (Північна Суматра) і в Бантамі (о. Ява).

Наступні експедиції, які були організовані в 1604 – 1613 роках, так само були успішними. Перш за все вдалося відкрити факторію в Японії, першим керівником якої став Р. Кокс, лондонський купець, що користувався пошаною і мав великий досвід в торгових справах.

Таким чином, вже на початку другого десятиліття ХVII століття зона торговельної присутності англійців в Тихому і Індійському океані значно розширився. Їм вдалося закріпитися на найважливіших торгових шляхах, які зв'язували багаті на прянощамі острови Філіппін, Індонезії, а також Японію і Китай.

Досвід, який британці одержали після перших контактів з згаданими згаданими країнами, примусив їх переосмислити свою торгову політику. Вже після перших експедицій стало зрозуміло, що англійські бавовняні тканини – головний товар, який вони пропонували місцевим споживачам, не знайшли свого покупця. Тому, відкинувши всі ілюзії щодо прямої торгівлі між Великобританією і країнами Сходу, британські купці зосередилися на посередницьких операціях. Купуючи, наприклад, тканини в Індії або Японії, вони продавали їх в Бантаме. Одержавши кошти від продажу, вони купували прянощі, які везли до Європи.

Отримавши перші прибутки від транзитної торгівлі, британці почали закріплюватися на території східних держав, перш за все Індії. У 1639 році з’явилася англійська факторія в Мадрасі, у 1668 році – в Бомбеї, в 1690 році – в Калькутті.

Наслiдком європейського проникнення стало поглиблення кризових явищ в тих схiдних державах, могутнiсть яких залежала вiд трансєвразійської торгiвлi.

Одними з перших наслідків проникнення європейців на торгівельні шляхи Сходу були:

1. Цiлковита дезiнтеграцiя цивiлiзацiйних iнституцiй Великого Евразiйського Степу, крах ординської державностi.

2. Перехiд переферiйних вiдгалужень афро-азiйського конгломерату народiв (Індонезiя, Малайа, Малакка, Шрi-Ланка, частина приокеанічних областей Тропiчно-Екваторiальної Африки, татарськi ханства Поволжжя та Сибіру) на пiд контроль захiдних держав.

3. Перехід від політики відкритості зовнішньому світові, то „ізоляції”, як засобу обмеження проникнення європейців. Однією з перших про закритість заявила Японія – з 1630-х років. Сіам було закрито у 1688 році. В 1724 році за розпорядженням богдихана Юнчжена в Китаї були закриті усі християнські школи. Для торгівлі з європейськми державами були „відкриті” тільки чотири порти – Гуачжоу (Кантон), Сяминь, Німбо та Діньхай.

Ізоляція, в свою чергу, обумовила скорочення прибутків від міжнародної торгівлі. Системна криза охопила великi цивiлiзацiї середньовiчного Сходу – Імперiю великих Моголiв в Індiї, Мінський, а згодом i Цинський Китай, Османську iмперiю.

Все це відбувалося на тлі значного зміцнення європейських країн. За Португалiєю та Іспанiєю активними акторами мiжнародних вiдносин на Сході стають Великобританiя, Францiя, Росiя, Голландiя, а з початку ХІХ столiття – США.

Почалася нова епоха, що характеризувалася захiдним домiнуванням та перетворенням азiйських держав на об’єкт експансiї з боку нових – західних – центрiв.

ЛІТЕРАТУРА

1. Дергачов В. Цивилизационная геополитика / Владимир Дергачов В. – К.: Віра-Р, 2004. – 672 с.
2. Зінченко А. Л. Історія дипломатії від давнини до нового часу / Арсен Леонідович Зінченко. – К.: Проза, 2005. – 560 с.
3. Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу / Вадим Анатолійович Рубель. – К.: Либідь, 2002. – 736 с.
4. Рубель В. А. Історія цивілізацій доколумбової Америки / Вадим Анатолійович Рубель. – К.: Либідь, 2005. – 504 с.
5. Рубель В. А. Нова історія Азії та Африки. Постсередньовічний Схід / Вадим Анатолійович Рубель. – К.: Либідь, 2007. – 560 с.
6. Уэллс Г. Очерки истории цивилизации / Герберт Уэллс. – М.: Эксмо, 2004. – 960 с.
7. Финкель К. История Османской империи. Видение Османа / Кэролайн Финкель. – М.: АСТ, 2010. – 829 с.
8. Хитцель Ф. Османская империя / Фредерик Хитцель. – М.: Вече, 2006. – 384 с.
9. Яровий В. І. Історія західних та південних слов’ян / Валерій Іванович Яровий. – К.: Либідь, 2001. – 487 с.

Дата добавления: 2014-12-07