Механізм державного впливу на підприємницьку діяльність

Держава для виконання своїх функцій у сфері регулювання економіки використовує як економічні (непрямі), так і адміністративні (прямі) методи впливу на підприємницьку діяльність та економіку країни. Але в усіх випадках держава повинна дотримуватися основного правила – так впливати на підприємницьку діяльність та економіку країни, щоб не руйнувати ринкову основу та не допускати кризових явищ.

Економічні методи, що використовуються державою для регулювання економіки, дуже різноманітні. Основні з них: податки, перерозподіл доходів та ресурсів, ціноутворення, державна підприємницька діяльність, кредитно-фінансові механізми тощо.

Адміністративні методи, тобто методи прямого впливу, повинні використовуватися державою у тому випадку, коли економічні методи неприйнятні або недостатньо ефективні при розв’язанні тієї чи іншої задачі.

Як свідчить світова практика, адміністративні методи найбільш ефективні у наступних сферах:

- природна державна монополія (залізничний транспорт, фундаментальна наука тощо);

- охорона навколишнього середовища та використання ресурсів;

- сертифікація, стандартизація, метрологія;

- соціальна політика, перш за все, це визначення та підтримка мінімально допустимих параметрів життя населення (гарантований мінімум заробітної плати, допомога з безробіття тощо).

Для створення нормальних умов для підприємницької діяльності, стабілізації та піднесення економіки держава повинна здійснювати відповідну економічну політику, яка складається із наступних складових: фіскальної, науково-технічної, інвестиційної, цінової, амортизаційної, кредитно-грошової та інших видів політики. При реалізації цих різновидів економічної політики держава у комплексі використовує як економічні, так і адміністративні методи.

Фіскальна (бюджетна) політика держави. Це регулювання державним бюджетом та оподаткуванням підприємницької діяльності з метою стабілізації та розвитку економіки.

Під час спаду виробництва для збільшення сукупного попиту держава збільшує свої витрати на організацію суспільних робіт (будівництво доріг, природоохоронних об’єктів тощо) та на організацію різних державних програм, що активізує діяльність багатьох галузей та фірм. На розвиток економіки держава може впливати шляхом скорочення своїх доходів, тобто зменшуючи податки з населення та підприємств. У населення з’являється додатковий попит на споживчі товари, а у підприємств більше можливостей для інвестування, що в кінцевому підсумку впливає на розвиток економіки. Система оподаткування повинна передбачати певні пільги для підприємств, які функціонують у бажаних для держави сферах економіки, для малого бізнесу, для підприємств, які значну частину своїх доходів направляють на реконструкцію, технічне переоснащення та розширення діючого виробництва.

Окрім макрорегулювання в ринковій економіці існують певні механізми самоорганізації та саморегулювання, які вступають у дію в той же час, як з’являються негативні процеси в економіці. Їх інколи звуть вбудованими стабілізаторами. Вони дозволяють автоматично здійснювати зміну податкових надходжень, виплат соціальної допомоги тощо. Таким стабілізатором, наприклад, може бути прогресивна система оподаткування.

Кредитно-грошова політика – це цілеспрямоване управління з боку держави банківським процентом, грошовою масою та кредитами. Суть цієї політики полягає у тому, що держава впливає на грошову масу та процентну ставку, а вони, в свою чергу, на споживчий та інвестиційний попит.

Головну роль в реалізації кредитно-грошової політики відіграє Національний банк України (НБУ).

НБУ, регулюючи процентну ставку в залежності від економічної ситуації, що складається в той чи інший час, розширює або знижує можливості надання кредитів комерційними банками. Нормуючи обов’язкові резерви, НБУ тим самим створює різні можливості надання кредитів комерційними банками.

Держава може суттєво впливати на економічне зростання та інфляцію купівлею або продажем своїх цінних паперів.

Науково-технічна політика.. Під цією політикою розуміється система цілеспрямованих заходів, що забезпечують комплексний розвиток науки та техніки, впровадження їх результатів в народне господарство.

Єдина державна науково-технічна політика передбачає вибір пріоритетних напрямків з розвитку науки та техніки, а також різноманітну підтримку їх розвитку з боку держави. Загальновизнані наступні пріоритетні напрямки у розвитку науки та техніки: комплексна автоматизація виробництва, електронізація народного господарства, розробка нових матеріалів та технологій, біотехнологія.

Для здійснення єдиної науково-технічної політики держава використовує такі заходи:

- достатнє та розумне фінансування сфери освіти та академічної науки;

- здійснення прогресивної амортизаційної та інвестиційної політики;

- удосконалення системи оплати праці наукових працівників;

- захист конкуренції;

- створення таких умов, коли всі суб’єкти ринкової економіки будуть зацікавлені у впровадженні всього нового та передового;

- активна участь у міжнародному науково-технічному співробітництві тощо.

Амортизаційна політика – складова частина загальної науково-технічної політики держави. Встановлюючи норми амортизації, порядок її нарахування та використання, держава тим самим регулює темпи та характер відтворювальних процесів і, в першу чергу, швидкість оновлення основних фондів.

При розробці амортизаційної політики держава повинна дотримуватися наступних принципів:

- своєчасне здійснення переоцінки основних фондів, особливо в умовах інфляції;

- норми амортизації повинні бути достатніми для простого та розширеного відтворення основних фондів;

- амортизаційні відрахування на підприємствах повинні використовуватися тільки виходячи з їх функціонального призначення;

- можливе здійснення підприємствами прискореної амортизації;

Інвестиційна політика. За її допомогою держава безпосередньо може впливати на зростання обсягів виробництва, на прискорення НТП, на зміни структури суспільного виробництва та вирішення багатьох соціальних проблем.

В промислово розвинутих країнах доля інвестицій у національному доході складає до 40 % і більше.

В умовах переходу до ринкової економіки основним завданням є звільнення держави від функції основного інвестора та створення таких умов, щоб приватний сектор був зацікавлений в інвестиційній діяльності.

У загальному плані держава може впливати на інвестиційну активність за допомогою самих різноманітних важелів:

- кредитно-фінансовою та податковою політикою;

- надання самих різноманітних пільг підприємствам, що вкладають інвестиції на реконструкцію та технічне переозброєння виробництва;

- амортизаційною політикою;

- створенням доброзичливих умов для залучення іноземних інвестицій;

- науково-технічною політикою тощо.

Державне підприємництво. Це особливий вид підприємницької діяльності, яка здійснюється в межах державного сектору та пов’язана з участю державних підприємств у виробництві та збуті товарів і послуг. Державне підприємництво особливо потрібно у малорентабельних галузях, які традиційно не представляють інтересу для приватного капіталу, але розвиток яких визначає загальні умови відтворення.

Планування, прогнозування та регулювання. З переходом до ринкових умов роль прогнозування, планування та регулювання економікою не принижується, а методи планування суттєво змінюються. На зміну директивному плануванню приходить індикативне. Індикативне планування передбачає не тільки розробку планових макроекономічних показників (індикаторів), але й визначення засобів їх досягнення. Тобто заздалегідь визначається фіскальна, науково-технічна, кредитно-фінансова та соціальна політика держави з метою досягнення запланованих індикаторів.

Ціноутворення – це один з важливіших важелів впливу держави на економіку країни та підприємницьку діяльність. Використовуючи цінову політику, держава впливає на попит та пропозицію, перерозподіл доходу та ресурсів, забезпечення мінімального прожиткового рівня, а також на антимонопольні, антиінфляційні та інші процеси в бажаному для держави напрямку.

В ринковій економіці ціни на більшість товарів вільні, тобто визначаються попитом та пропозицією. На частку ж важливіших товарів та послуг першої потреби ціни та тарифи регулюються державою. Ця частка незначна – всього 10 – 15% від загальної товарної маси, але для підтримки мінімального прожиткового мінімуму населення це має велике значення.

У багатьох розвинутих країнах держава регулює ціни і на продукцію (послуги) підприємств-монополістів. Для таких підприємств-монополістів, держава встановлює граничні ціни та тарифи, фіксовані ціни та тарифи, граничні коефіцієнти зміни цін, граничні рівні рентабельності.

Адміністративний контроль держави над цінами інколи необхідний, щоб усунути деякі недоліки ринкової економіки, особливо у тих випадках, коли економічні методи не дають бажаного результату.

Суттєвий вплив на підприємницьку діяльність держава може здійснювати, реалізуючи відповідну зовнішньоекономічну та соціальну політику.

Реалізуючи певну зовнішньоекономічну політику (митні тарифи, протекціонізм, прийняття законів, що створюють сприятливі умови для іноземних інвестицій та вільного виходу вітчизняних підприємців на світовий ринок, та інші заходи), держава може суттєво розширити свої експортні можливості, покращити структуру експорту, мати позитивне сальдо торговельного балансу, створити умови для конкуренції та покращити якість вітчизняної продукції, залучити іноземні інвестиції у вітчизняну економіку, а також отримати значну вигоду від міжнародного розподілу праці.

Дата добавления: 2014-12-07