Психофізіологічні передумови

Літературна критика в її розвинутій формі — це відносно самостійна діяльність, спрямована на осягнення й оцінку художньо-естетичної своєрідності та суспільного значення нових творів мистецтва слова. Її посутнє осердя передається терміном, що склався на основі грецького kriticos — судження.

Визначення понять. Термінологія

ЇЇ СУЧАСНИЙ СТАТУС

СПЕЦИФІКА ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ.

1.1. Визначення понять. Термінологія. 1.2. Психофізіологічні передумови. 1.3. Зв’язок з комунікативно-рецептивними процесами. 1.4. Естетичні виміри. 1.5. Структура. 1.6. Система жанрів. 1.7. Проблема критичного методу і критерії оцінки твору. 1.8. Герменевтика і критика. 1.9. Висновки для історії критики.

Початок будь-якого історичного дослідження ускладнюється парадоксом, який виражається тезою: без історії предмета нема теорії предмета, але й без теорії предмета не може бути навіть думки про його історію, бо відсутнє поняття про предмет, його значення і межі (М. Чернишевський). Маємо начебто зачароване коло, яким повинна пройти свідомість людини (людства). Поняття є наслідком узагальнення численних сприйнятих і пізнаних фактів, але щоб з потоку дійсності вибрати й осмислити ті факти, треба їх відрізнити від інших, вивчити в них спільне і подібне — тобто мати бодай якесь попереднє уявлення (поняття) про них. Цей шлях проходить людство впродовж тисячоліть шляхом спроб і помилок, але конкретна особа як член спільноти не мусить повторювати його кожного разу. Людина у процесі навчання одержує визначення понять, які перевіряє, уточнює власним досвідом. В історії гуманітарних наук цей парадокс дістав назву герменевтичного кола.

Герменевтика як наука про тлумачення будь-яких текстів (насамперед тих, що мають символічне значення) зіткнулася з дилемою: для того, щоб увійти у зміст складного продукту людської духовної діяльності, закріпленого системою матеріяльних знаків у тексті, треба обстежити, проаналізувати кожен його елемент, зв’язки поміж ними, але значення кожного елемента можна збагнути за умови попереднього осягнення цілісності предмета, явища, їх структури. Як осягається така цілість, в який спосіб фіксуються, осмислюються кожен її елемент — ось важливі вихідні питання, що мають і теоретичний, і практичний сенс.

У нашому випадку відповідь на питання, що таке літературно-художня критика, зумовлює практичні дії: які тексти із сукупності пам’яток духовної культури виділяти, відбирати і на чому в них акцентувати увагу? Які складники синкретичних текстів розглядати під цим поглядом? Якщо ж подібні тексти відібрані іншою людиною і віднесені до розряду літературної критики, то цікаво знати, на якій підставі це зроблено, чи враховано історичні видозміни літературно-критичної діяльності, рух тих ідей, що наповнювали її.

У цьому розумінні критика — найширше за обсягом поняття, що передає сутність аналітично-синтетичного розгляду будь-яких об’єктивних явищ чи суб’єктивних картин (теорії) у всіх сферах науки. Якщо критицизм є невід’ємним компонентом процесу наукової діяльності і так чи інакше відбитий у результатах наукового дослідження (наукових працях), то у мистецько-естетичній сфері він виділився з творчого акту митця.

Залишившись у своєрідному вигляді як компонент художнього твору, самооцінка задуму автора, оцінний аспект мистецтва є об’єктом уваги, предметом діяльності інших людей (не авторів даного твору). Для того, щоб наголосити, що це має місце в усіх видах художньої творчості, вживається термін «художня критика». Стосовно літератури найчастіше говорять про літературно-художню чи просто літературну критику.

Літературна критика є самоусвідомленням літератури як суспільного явища в усій його різноманітності: національних літератур, літературних напрямів, стильових течій (шкіл), творчості письменників, окремих творів. Вона виявляється як соціяльна діяльність, бо критики стежать за літературним процесом, читають нові твори, відбирають найкращі з їх погляду для передруку, організовують дискусії, пишуть власні різножанрові праці, публікуючи їх у загальній і спеціальній пресі, ведуть навколо таких творів полеміку тощо. Все це вимагає затрати значної психофізіологічної енергії, духовних і фізичних зусиль. Зрештою, чутливість людини, подразливість її органів чуття, через які вона контактує з довкіллям, розглядають як найзагальнішу основу, передумову здатності судження. Так, А. Луначарськийвважав: «Якщо який-небудь примітивний організм відштовхується від об’єкта чи притягається до нього, то, по суті, це є вже зародком критики, позитивним чи негативним судженням, хоча, звичайно, в настільки примітивній формі, що воно повністю випадає зі сфери психології»1.

У людини як вищої соціобіологічної істоти важливішу роль у становленні й виокремленні її здатності критичного судження у специфічну окрему діяльність відіграють різновиди потреб (пізнавальних, естетичних, практичних) і особливості (типи) мислення — теоретичне, образне, прагматичне. У процесі філогенезу під впливом суспільної практики інформаційно-пізнавальні потреби задовольняються науково-теоретичною діяльністю у формі логічно-понятійного мислення; естетичні потреби — художньо-мистецькою діяльністю на основі образного мислення; практичні потреби — прагматично-конструктивною діяльністю згідно з набутими канонами, зразками, стандартами. У кожному разі задоволення потреб — це доцільна діяльність, що має ідеальний і матеріяльний аспекти, регулюється індивідуальними уподобаннями, суспільними ідеалами, нормами — ціннісними орієнтаціями, об’єктивізуючись у певні структурні форми. Отже, літературна критика — це передусім творча діяльність, основною функцією якої є регулятивно-корекційна. Критика природно супроводжує культурне життя людських спільнот, а її функції виявляються у взаємокореляції творення і сприймання художніх творів2.

Дата добавления: 2014-12-07