Значення спадщини Т. Шевченкадля утвердження і розвитку української літературної критики

Ферментуючими факторами літературно-критичної думки діячів української культури 60-х років ХIХ ст. залишалися статус українського народу, функції його рідної мови, творчість М. Гоголя, а вагомим арґументом у суперечках і полеміці навколо них використовувалася творчість Т. Шевченка. Причому й вона інтерпретувалася неоднаково не тільки росіянами, поляками, а й українцями. З виходом у світ нового видання «Кобзаря» 1860 року (обсягом першого видання, до того ж додатково спотвореного цензурою, як про це сам говорив Шевченко в автобіографії, що друкувалася в багатьох тодішніх органах преси), з публікацією його нових творів громадилися розбіжності в інтерпретації не стільки окремих творів, скільки характеру і значення його творчості. Широко відомі слова М. Чернишевського(«Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література також (подібно до польської. — Р. Г.) не потребує нічиєї ласки»19) сприйнялися неоднозначно російськими шовіністами. Своєрідну концепцію народності Шевченка висунув М. Добролюбов(Современник. — 1860. — Т. 80. — №3. — С. 89–109). Називаючи Шевченка «цілком народним», ставлячи його в цьому сенсі вище О. Кольцова, Добролюбов не обстоював окремої української літератури, яка, на його думку, не відповідає вимогам «науковості й доцільності». У такому ж дусі складена рецензія М. Михайловав «Русском слове» (1860. — №4). Російський автор критикував Кулішеву передмову до альманаха «Хата», заперечуючи навіть термін «українська література», хоча визнавав талант Т. Шевченка, схвально відгукувався про основні мотиви його творчості. У цьому ж журналі (Русское слово. — 1860. — №6. — Отд. 2.. — С. 37–71) докладно характеризував «Кобзаря» Д. Мордовець, обстоював думку, що власне Т. Шевченко є фундатором нової української літератури на основі ідеї всеслов’янської єдності. Характерно, що Д. Мордовець зіставляв творчість Т. Шевченка і М. Некрасова, високо оцінював — на противагу Бєлінському— поему «Гайдамаки».

Вагомим словом у полеміці про Шевченкав російській журналістиці була рецензія на «Кобзар» М. Костомарова (Отечественные записки. — 1860. — №3), яка, до речі, друкувалася тоді без підпису. Це з огляду на статус проскрибованого історика — кирило-мефодіївця, приятеля Шевченка мало важливе значення для об’єктивності сприйняття ідей рецензії російськими читачами. Виводячи корені народності Т. Шевченка з його органічного зв’язку з народною творчістю і життям народу, М. Костомаров переконливо обґрунтовував тезу: «Поэзия Шевченко есть родная и законная дочь народной малорусской поэзии — поэзии песен, но сохраняет свою отдельность от последней и самобытность». Одним із арґументів на користь істинності цієї думки було зіставлення творчості Т. Шевченка і М. Гоголя. Історик і прихильник ідеї «двух народностей» в «общерусском государстве» не протиставляв їх посутньо, а лиш за сферами життя, яке вони виражали («Если Гоголь напоминает собою запорожца, то Шевченко является олицетворенною душою малороссийского селянина»). М. Костомаров одним з перших звернув увагу на те, що «Гоголь является малороссиянином» у творах з життя «великорусского общества», бо «его народность напечатлевается на оригинальном обороте взгляда, проникающего его литературные произведения». Так заявила про себе ідея про внесок українців у російську літературу, як і культуру взагалі, якою (ідеєю) захищали українські діячі рідну мову і літературу від російських заперечувальників. М. Костомаров непроминальне значення творчості Шевченка, який всупереч усьому писав по-українськи, бачив у перспективі розвитку національно свідомої маси. «Под пером его (Т. Шевченка. — Р. Г.), — закінчував він безіменну рецензію, — язык, исключительно простонародный, принимает новое развитие и показывает нам в народе элемент саморазвития. Проникаясь поэзией Шевченко, возникает и утверждается мысль и надежда возрождения массы, прежде осужденной на лишения под гнетом предрассудков...»

До речі, анонімний виступ М. Костомаровав популярному російському журналі дуже промовисто ілюструє оцінне значення не тільки сформульованої оцінки, її змісту, а й способу подачі в конкретній ситуації. Одна справа виступи на свій захист українців в «українофільській», на погляд їх опонентів, «Основі», інша справа — подібні за змістом виступи в російському журналі з традиціями М. Добролюбоваі М. Некрасова...

Іномовні виступи в іномовній пресі про явища національної культури мають особливе значення у літературній критиці. Їх функціональна роль залежить як від характеру змісту (схвальні, негативні, аналітичні), так і тону модальності. Брутальні і несправедливі випади (типу оцінок «Гайдамаків» Бєлінським) часто досягають зворотного ефекту. Хитро улесливі за формою начебто позитивні оцінки бувають більш шкідливими. Такими сприймалися українцями виступи слов’янофілів із російського «Дня» (редактор І. Аксаков). Їх основ’яни розвінчували з різних позицій, неодмінно при тому посилаючись на творчість Шевченка. Приміром, П. Житецькийу статті «Русский патриотизм» (Основа. — 1862. — №3), взявши слова заголовка із виступу Ламанського, який критикував статтю «Національна безтактність» Чернишевського, зосереджувався як фахівець-лінґвіст на проблемах розвитку мови, на взаємовідношенні старослов’янської, церковнослов’янської, російської та української мов. Цим Житецький прагнув не тільки відкинути, а й арґументовано спростувати твердження Ламанського, що «мысль о возможности особой малорусской литературы (а не местной словесности) представляется нам величайшей нелепостью». Саме до цього твердження І. Аксаков зробив примітку, що «местная словесность», мовляв, може бути «полезной для домашнего обихода». Так було «запущено» горезвісну терміносполуку, на яку мусили реагувати як основ’яни, так і київські «старогромадівці», а згодом і М. Драгоманов.

П. Житецькийспеціально поглиблював думку П. Кулішапро єдність народного духу (народності) і національної мови, доводячи, що Шевченкописав рідною мовою не з капризу, а «по внутренней неотразимой необходимости творчества» (ХІЛК-I. — С. 331). Шевченко, на його думку, не хотів «насиловать себя», «не хотел двоиться». У цьому зв’язку надзвичайно цікавим і повчальним є такий хід думки: «Слова нельзя оторвать от жизни. Её типичность теряет свой цвет и запах на чужом языке... Этому закону слитности слова с жизнью подчинилось и великое слово Шевченко, и велико оно именно тем, что подчинилось ему». Оперуючи поняттями «тип», «типичность», Житецький на прикладі творчості Шевченка вибудовував логічну концепцію з такими смисловими ланками: «1) условия творчества — тип — и поскольку типична жизнь, постольку возможно творческое её воспроизведение; 2) между творческою силою поэта и типом стоит слово: оно, с одной стороны, есть результат, выработанный своеобразною жизнью народа, с другой стороны — наилучший материал для воплощения её содержания в цельный поэтический образ» (Там само. — С. 332). Звідси робився висновок: якщо Шевченко справді художник, а не «писатель только малорусских стихов», то умовою його художності були «1) тип, вмещающий в себя все своеобразное строение жизни и 2) такая речь, такое слово, которое было бы необходимым атрибутом типа и формулировало все оттенки и индивидуальные черты его. Такой тип — малорусская народность; такое слово — малорусский язык».

Як бачимо, під літературно-критичні оцінки творчості Шевченка, які спочатку виражалися чисто публіцистично, підводилися поважні теоретичні основи. У дискусіях і полеміці виникало тоді, як і згодом, чимало і різних питань. П. Житецький— активний громадівець — твердив: «На все эти вопросы отвечает общеславянская, общерусская, и в то же время, строго малорусская поэзия Шевченка. Она результат прошедшего и свидетельство настоящего(...) Она вводит малорусскую народность в семью славянских народов, как индивидуальное целое, как живую личность, — личность, следовательно, типически различающуюся и от польского народа, и от великорусского» (ХІЛК-I. — С. 334). Така діалектика — власне гегелівська — давалася тоді важко для сприйняття. Її затьмарювали ідеологічно і політично марковані забобони і догми.

Не сприймалися позиції основ’ян початку 60-х років і наступниками: марксистам бракувало в них «революційності», вони бачили тільки «ліберальну обмеженість», «ідеалізацію патріархального селянства»; націоналісти не могли вибачити неодноразових заяв основ’ян і громадівців про те, що, кажучи словами Житецького, «малоруссы не выгораживают себя из общерусской жизни». Поміркований еволюціонізм справді проголошувався ними як свідома настанова: «Мы стоим за естественное, поступательное развитие малорусского народа изнутри его» (ХІЛК-I. — С. 339). Така філософсько-соціологічна позиція відбивалася в естетичній сфері як засада критики: «Малорусская литература — явление глубокосвоеобразное», як і російська, тому «обе они нуждаются одна в другой и взаимно себя совполняют» (Там само).

З подібним теоретичним оснащенням українська літературна критика не могла за своєю суттю залишатися етнографічною. Та й вона нею у кращих зразках не була. Недаремно І. Теліга, давши своїй статті «Куліш— критик» підзаголовок «Принцип етнографічної точності», звернув увагу, що і в Кулішевій критиці були елементи історії і публіцистики, а також «естетичні моменти»20, тому «етнографічна точність» у тому контексті наближалася до вимог «художнього реалізму»21. Звичайно, у виступах основ’ян 60-х років немає слова «реалізм», але є неприйняття «ескізності», «натурщини» і «натурщиків». Теза Куліша «не воображать действительную жизнь, а её знать» (Основа. — 1861. — №12. — С. 9–10) не говорить ні про етнографізм, ні про реалізм як естетичну систему. Творчість Т. Шевченка, яку основ’яни безоглядно приймали, тим більше не відповідала вузько трактованому пізнішими інтерпретаторами принципові «етнографічної точності». Зрештою, виступ П. Куліша на похороні Т. Шевченка, його стаття «Чого стоїть Шевченко яко поет народний» тоді вже виявляли ідеологічну наснаженість літературного критицизму.

Після смерті Шевченкавпродовж 60–70-х років ХIХ ст. все частіше в роздумах про його творчість з’являється мемуарний елемент, який починає відігравати роль одного з арґументів оцінок і суджень, показника дійовості та глибини впливу творчості Шевченка на сучасників і нащадків. Це, правда, також не звужувало, а, навпаки, розширювало амплітуду коливань у літературно-критичних виступах, проте поглиблювало розуміння багатогранності творчого світу митця і збільшувало кількість матеріялу для розуміння відносності поняття «істинна критика», «строга, безпристрасна критика» тощо. Публікації М. Костомарова«Воспоминание о двух малярах» (Основа. — 1861. — т. 4. — С. 44–56), виступи П. Кулішау львівській «Правді» впродовж 60-х років, у яких він часто торкався особи і творчості Кобзаря, і до сьогодні не сприймаються однозначно.

Парадигмою другого аспекту ролі шевченкознавства у розвитку української літератури і літературного критицизму можуть бути зізнання О. Кониськогоз 1865 року. У західноукраїнському журналі «Русалка» він писав: «... Я з щедрої Тарасової руки напився з повної чаші народних сліз; гіркі вони, і не сказати, які гіркі, зате з ними влилася в мої жили і та тиха гаряча любов до рідного краю і народу, що цілий мій вік гріє мене, духотворить, піддержувала, коли траплялося спотикнутися, і не давала мені «валятися гнилою колодою»22.

Уже в 60-х рр. ХIХ ст. у Галичині почали щороку в березні проводити шевченківські урочини, які не тільки впливали на пробудження національної свідомості жителів краю, а й сприяли популяризації творчості Шевченкасеред поляків і німців. В. Танячкевичу статті «Слівце правди... про нашого батька Тараса Шевченка» 1863 р. писав: «Тарас довершив святе діло, начате Квіткою, т. є. одродження нашої народності через літературу народню і нашому народові надав повагу, виробив право на дільницю межи іншими народами; а все те зробив он не шаблею, а словом нашим рідним, в яке воплотив свого духа; зробив он же своїми думами-співами; он збагатив нашу літературу такими скарбами предорогими, якими пишалися літератури інших народів, а з самої літератури зробив річ святу» (ХІЛК-I. — С. 385).

У Львові 1865 року вийшла польською мовою праця — своєрідний літературний портрет Т. Шевченка— Г. Батталії(«Taras Szewczenko, życie i pisma jego»). Це стисле видання було спробою інформувати польськомовних читачів про основні мотиви творчості Шевченка. Воно насамперед стало джерелом німецькомовної книжки І. Обріста«Taras Grigoriewicz Schewczenko, ein kleinrussischer Dichter» (Чернівці, 1870). Поряд із працями російських авторів П. Петраченка(«История русской литературы». — Варшава, 1861), О. Пипінаі В. Спасовича(«Обзор истории славянских литератур». — СПб., 1865), які подавали інформацію і про українську літературу, вони сприяли її популяризації і, зокрема, входженню творчості Т. Шевченка у загальнослов’янський контекст.

Інформативно-анотаційні праці російських авторів мали ще й особливий стосунок до української літературної критики, яка зреагувала на їх появу. М. Мизкорецензував працю П. Петраченкав «Основі» (1862. — т. 3). Висловивши вдячність авторові за те, що той дав місце в підручнику історії російської літератури українській літературі, автор відзначив її реферативний характер, пошкодував, що характеристики українських письменників у ній надто стислі, зробивши висновок, що «существенным качеством и отличительным достоинством этого обзора (тобто нового огляду української літератури. — Р. Г.) должны быть полнота и отчетливость». Це мав би бути «инвентарь нашего умственного благосостояния, в котором оценка должна быть произведена с строгим беспристрастием, независимо от личных мнений и предубеждений» (ХІЛК-I. — С. 343). Значення анотованих бібліографічних оглядів автор убачав у тому, що вони для майбутніх істориків і для «современных критиков» стануть дорогоцінним довідковим покажчиком, без яких «правильные работы их немыслимы» (Там само). З цього погляду увиразнюється роль подібних бібліографічних публікацій, які подавали «Основа» та й наступні журнали.

Львівська «Правда» передрукувала в перекладі українською мовою уривок з праці О. Пипінаі В. Спасовичаз такою приміткою: нехай читають і бачать наші громадяни, як «задивляються здоровомислячі чужосторонні люди на наш народ і його літературу, як і учений великорус не ставить уже питання «быть ли малорусскому литературному вопросу», а признає самостійність і відрубність нашого народу і нашої літератури» (Правда. — 1868. — Ч. 28. — С. 331).

Так у літературно-критичному обігові з’явився термін «відрубність української літератури» (розуміється, від російської), який передавав поняття про її своєрідність і, звичайно, містив певне політичне смислове поле, яке згодом заступило марксистським літературознавцям основну понятійну домінанту.

Таким чином, значення творчості Т. Шевченкадля літературної критики 60-х років ХIХ ст. виявилося в тому, що вона була стимулятором і ферментом критицизму, критерієм оцінки нових творів, арґументом в обстоюванні своєрідності і самостійності нової української літератури.

Провідну роль у розробці теоретичних засад літературної критики і в організації життя відіграв П. Куліш— перший в Україні професійний літератор. Він полемізував з М. Максимовичем,у якого вчився, залучив до журналістсько-публіцистичної і літературно-критичної діяльності молодь Галичини (О. Барвінського,К. Климковича,Д. Таняч­кевича, В. Шашкевича), остаточно розійшовся з «москвофілами» і з останнім представником «Руської трійці» — Я. Головацьким. У 60-ті роки серед київських старогромадівців сформувався Михайло Драгоманов, який своєю діяльністю відіграє особливу роль у наступне десятиріччя — продовжить традиції шістдесятників, гостро полемізуючи з ними.

Народницьку ідеологію, яка проймала і літературну критику, активно тоді формували галицькі народовці у взаємодії з українськими (передусім київськими і полтавськими) громадівцями. Кредо народовців у формулюванні Кс. Климковичазвучало піднесено і (як з висоти нинішньої ретроспективи) пророчо:

«Віруємо, що руський народ, числячий нині близько 18 міліонів, есть зарівно як москалі і ляхи самостійним слов’янським народом — історично-народною індивідуальністю — і як такий має на востоці Європи проміж слов’янським миром свою місійну ролю в будуще.

Віруємо, що поділ великої руської отчини на дві, двом цісарствам влучені території, хоч і не конче сприяє, однак і не заваджає, тому порозуміння і поєднаннє (...) з повним правом діятись може.

Віруємо, що виречене в Конституційній Австрії народне рівноуправненнє русинів (...) також признаннє і рівноуправненнє руської народності в государстві московськім, досі абсолютно управлюванім, за собою потягнути мусить...»23

Така віра живила переконання народовців, що «гравітаційної точки для руського народу» треба шукати не в Росії, а в Австрії. Це, власне, і стало своєрідним детонатором у взаєминах українців вже з початком 70-х років.

Примітки

1. Див.: СірополкоС. Історія освіти на Україні. — Львів, 1937. — С. 125.

2. Див.: ЖивоткоА. Історія української преси. — Мюнхен, 1989–90. — С. 43.

3. ДрагомановМ. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х томах. — Т. 1. — К.: Наукова думка, 1970. — С. 328.

4. ЖивоткоА. Історія української преси. — С. 44.

5. Основа. — 1862. — №1. — С. 2 (Далі вказуємо сторінку за цим виданням у тексті. — Р. Г.).

6. ЗеровМ. Твори: У двох томах. — Т. 2. — С. 215.

7. Див.: Животко. Історія української преси. — С. 60.

8. Див.: Сборник распоряжений по делам печати (с 1863 по 1-е сентября 1865 года). — СПб., 1865. — С. 9–11.

9. Див.: Мета. — 1865. — №18. — С. 558.

10. Див.: Мета. — 1865. — №18. — С. 560.

11. ЗеровМ. Цитована праця. — С. 186.

12. ФранкоИ. Южнорусская литература// Энциклопедический словарь. Изд. Ф. А. Брокгауза, И. А. Ефрона. — СПб., 1904. — Т. 81. — Полутом II. — С. 309.

13. ЗеровМ. Цитована праця. — С. 186.

14. ШерехЮ. Цитована праця. — С. 93.

15. Там само. — С. 93.

16. БернштейнМ. Д. Українська літературна критика 50–70-х років ХIХ ст. — С. 71–72.

17. Див.: Основа. — 1862. — №1. — С. 10.

18. Див.: S. Skwarczyńska. Kierunki w badaniach literackich. — Warszawa, 1984. — С. 45–53.

19. ЧернишевськийМ. Г. Літературно-критичні статті. — К.: Держлітвидав України, 1951. — С. 253.

20. ТелігаІ. Куліш— критик (Принцип етнографічної точности)// Україна. — 1929. — Липень–серпень. — С. 98.

21. Там само. — С. 102.

22. КониськийО. Пам’яті великій. В роковини смерті Тараса Шевченка// Русалка. — 1866. — №9. — С. 67.

23. КлимковичКс. Руська народна партія і її політична ісповідь// Мета. — 1865. — №1. — С. 16.

А. Джерела для текстуального опрацювання

1. КулішП. Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність// ХІЛК- I. — С. 256–263.

2. КулішП. Характер и задачи украинской критики// ХІЛК-I. — С. 263–269.

3. КостомаровМ. Воспоминание о двух малярах// ХІЛК-I. — С. 217–224.

4. КлимковичКс. Народ і словесність // ХІЛК-I. — С. 374–381.

Б. Підручники, монографії, довідники

1. БернштейнМ. Д. Українська літературна критика 50–70-х років ХIХ ст. — К.: Вид-во АН УРСР, 1959. — С. 67–125.

2. Історія української дожовтневої журналістики. — Львів: Вища школа, 1983.

3. Історія української літературної критики. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 123 –137.

4. НаєнкоМ. Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції. — К., 1997. — С. 62–74.

5. НахлікЄ. Пантелеймон Куліші «Руська трійця». — Львів, 1994.

6. Літературознавчий словник-довідник. — К.: Академія, 1997.

В. Методичні рекомендації

Посібники Б.2 і Б.6 дають інформацію про періодику 60-х років ХIХ століття; 6.1 і 6.3характеризують літературно-критичну діяльність П. Куліша, оцінюючи її дуже часто однобічно, тому потребують критичного сприйняття. Б.4 дає сучасний орієнтир.

З конкретно-історичної точки зору відтворюючи позиції Куліша-критика, доцільно прочитати всі його праці, подані в ХІЛК-I, але особливо ретельно вдуматися в його основоположну працю того періоду — «Характер и задачи украинской критики».

Г. Завдання і запитання для самоконтролю

1. Скласти структурно-логічну схему (СЛС) теми за п’ятьма параметрами: 1) художні твори, які вперше публікувалися в означений період (назва, автор, рік публікації); 2) твір (твори), які правили тоді за взірець, критерій оцінки нових творів; З) назви журналів, які тоді виходили; 4) редактор журналу і прізвища провідних критиків; 5) назва найхарактерніших літературно-критичних статей.

2. Яку роль в активізації української літературної критики відіграв журнал «Основа»?

3. Назвіть основні галицькі періодичні видання 60-х років ХIХ ст. і схарактеризуйте їх значення для розвитку критики.

4. Чому П. Кулішвважається першим в Україні професійним літературним критиком?

5. Визначте особливості літературно-критичної діяльності П. Куліша.

6. Охарактеризуйте значення творчої спадщини Т. Шевченкадля утвердження літературної критики в Україні.

7. Яку роль у поглибленні засад української літературної критики 60-х років ХIХ ст. відіграли М. Костомарові П. Житецький?

8. У чому виявлялася літературно-критична активність О. Кониського?

9. Як вплинув Валуєвський циркуляр на функціонування літературної критики?

10. З приводу чого і між ким з культурних діячів виникала полеміка впродовж 60-х років ХIХ ст.?

11. Напишіть (за бажанням) заліковий реферат на тему «Інтерпретація літературно-критичної діяльності П. Кулішав українському літературознавстві».

Дата добавления: 2014-12-07