Початок літературно-критичної діяльності І. Франка

Входження Івана Яковича Франка (1856–1916) в українську літературну критику було закономірним. З одного боку, його начебто втягнуло саме літературне життя після переїзду з Дрогобича до Львова на студії в університеті. А з другого, — схильність юнака до критицизму, що виявилася ще в гімназії, внутрішньо вела назустріч такій діяльності. Франко-гімназист був учасником палких гутірок про літературу, про великих геніїв, навіть у листах до коханої продовжував незакінчені бесіди-суперечки, які вже через пару літ (у 1878 році) розцінював як «несосвітенну тарабарщину». Його перші творчі спроби — переклади з іномовних авторів і балади на історичні теми — також засвідчували інтерпретаційно-критичні зацікавлення. Образне мислення спиралося на знання і довершувалося раціоналістичними роздумами. Автор-початківець прагнув почути бодай якесь слово про власні витвори, а тим більше — щире і відверте, навіть якщо воно й несхвальне: він розумів користь критики. У листі до В. Давидяка, якому посилав свої твори, він писав: «... Всяка рада, всяка пересторога, всяке остереження, хоч би і найнеприємніше, єсть і буде для мене всегда приємне... Віднині я в імені приязні і щирої дружби жадаю від Вас гострої і подробної критики на все, що Вам напишу, бо тільки висказання слабих сторін в однім ділі може поправити автора на другий раз» (т. 48, с. 8).

У редакції студентського журналу «Друг» Франкопобачив літературу «за кулісами»; зіставивши листи М. Драгомановаі лекції Ом. Огоновського, глибше відчув потребу збагнути сутність літератури і «закони естетики», які видавалися тоді за вічні і незмінні правила. Більше того, сам почав публікувати «картини з життя підгірського народа» — знаменитий Бориславський цикл творів і рецензії на тодішні видання. Цікаво, що Франко, очевидно, розумів і свідомо обирав стратегію публічних виступів, відповідно «зондував» ситуацію: одні матеріяли підписував псевдонімом Джеджалик, інші — знаком (+), а треті — криптонімом І. Ф. «Літературні письма» взагалі з’являлися в «Друзі» без підпису. Були то своєрідні стислі анотаційно-рецензентські огляди, що подавалися від редакції. Перше, друге і четверте «письма», як довів М. Возняк, написав Франко. Ці огляди центрувалися навколо певних проблем: критика і суспільство, щоденна хроніка і народовці, «напрями та общественна підстава» поетичної літератури, поетична «стійність» (тобто вартість) творів згадуваних авторів. Оскільки в центрі уваги автора знаходилися різні проблеми і різножанрові писання, то він одразу висловив погляд на сутність «соціяльної критики» — увиразнив підставу своїх оцінок. Не маючи ще усталеної термінології, Франко вживав кальку «проізвод» замість слова «твір» і сформулював таку методологічну засаду: «Критика ніколи не повинна відривати проізвод від общества і общественного життя, бо, по-перше, тоді аж стійність того проізвода стане перед нашими очима у властивім світлі, а, по-друге, лиш таким способом зможе критика стати сильним фактором у суспільності і впливати і на поступ її мислей. Критика, де розбирається наука «для самої науки», рівно як і критика, де штука і її ідеали суть самі для себе найвищою ціллю, — тепер уже цілком уступила критиці соціяльній, де життя і його відносини, а не що іншого становлять найвищу ціль штуки і науки» (т. 26, с. 26). Методологічний характер для критика мала і перша Франкова «естетична студія» (не закінчена) з підзаголовком «Дефініція поезії» — «Поезія і єї становисько в наших временах» (1877). Розмірковуючи про поезію як «винайдення іскри божества в дійствительності», про поетичну «справедливість», автор наголошував: «Не романтичнії фантасмагорії, но життя, яким всі жиєм, най представляє нам поезія, а тогди лишень стане вона нам вірною подругою в житті» (т. 26, с. 399). У цьому світлі зрозумілі критерії, які Франко застосував до оцінки творів К. Устияновича та І. Верхратського. Згадавши схвальну оцінку історичних поем першого в журналі «Правда» (рецензія належала Ом. Огоновському), молодий критик Джеджалик відразу заявляв: «... я на то зовсім іначе задивляюся» і далі відзначав попри деякі позитивні якості поем їх вади, зокрема, те, що зображені в них постаті — то «мертві ляльки, котрі рухаються ведля волі автора» (т. 26, с. 18). Сатиричні поезії, епіграми і тріолети другого, який заховався за псевдоніми Іван Щипавката Любарт Снівомир, вражали критика тим, що то — переважно «гладко зримовані фрази або отак собі кинені «карамелькові стишки» (т. 26, с. 24).

Таким чином, перші рецензії Франкасвоїми текстами зафіксували в зародку ті прикмети його критики, які згодом, увиразнюючись, будуть вирізняти його статті з критичного потоку. Автор чітко заявляв свої методологічні засади, критерії, вдавався до теоретичних узагальнень на підставі аналізованих матеріялів і водночас — до образних засобів, енергійної артикуляції, навіть стильової виразності. Крім того, враховував можливі реакції своїх старших сучасників на гострі закиди: якщо негативні рецензії на дві книжки свого вчителя І. Верхратськогобули позначені значком (+), то відгуки про твори Е. Золя, І. Тургенєва, переклади М. Старицького, опубліковані тоді ж, підписані криптонімом І. Ф. Так же авторизована полемічна стаття 1878 року «Література, її завдання і найважніші ціхи». Викривальні публіцистичні матеріяли Франко публікував або взагалі без підписів, або під іншими криптонімами (К., Й. Д., Микита). Це ж стосується і польськомовних статей з проблем соціялізму. Натомість статтю «Emil Zola i jego utwory», опубліковану в часописі «Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i społeczny» підписано прозоро — J. F.

Формування творчого методу І. Франка-критика припало на період розквіту в Центральній Європі філософії і практики позитивізму (60–90-ті роки ХIХ століття) з його апогеєм саме в 70-ті роки. Сцієнтизм мислення виявлявся не тільки у філософів і соціологів (Конт, Спенсер, Мілль), а й істориків, літературознавців (Бокль, Ренан, Тен, Свєнтоховський, Хмельовський, Драгоманов), письменників (Е. Золя, брати Гонкури, Б. Прус, Е. Ожешко). Все це витворювало суспільну атмосферу, в якій складався також літературно-критичний дискурс молодого Франка, що наважився в одній статті «Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції» (Громадський друг. — 1878. — №2) зіставляти художні твори і наукові праці, статистичні дані. У такому контексті він розглядав повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, бо його цікавила «правда без огляду на то, чи кому коли вона подобається» (т. 26, с. 68). Щоправда, Франко, як і його попередники Драгоманов і Кониський, застерігався: «... Не буду розбирати самої повісті як літературного твору, не буду прикладати до нього мірки естетичні...» Отже, маючи у свідомості уявлення про естетичні виміри літератури, критик у конкретному висловлюванні редукував свою свідомість і дав текст начебто неповний, вразливий з власне естетичного погляду. Так написана полемічна стаття «Література, її завдання і найважніші ціхи», якою закінчується ранній період його літературно-критичної діяльності. Вона є ситуативним породженням позитивістської естетики, а не «могутнім вибухом у літературно-критичному житті 70-х років», як вважав І. Дорошенко54. Слушно розрізняючи «мимовільний, несвідомий реалізм, конечний у всіх літературах, конечний у кожній стрічці кожного писателя», тобто чуттєву основу образності, і «новіший реалізм літературний (...), оброблений і уформований зовсім свідомо», Франко орієнтувався на творчість таких письменників, як Діккенс, Бальзак, Флобер, Золя, Доде, Тургенєв, Гончаров, Лев Толстой, Фрейтаґ, Шпільґаґен(далі долучив і «наших Марка Вовчкаі Федьковича»). Мету творчості цих і їм подібних митців він визначав гіпотетично (з допомогою слова «очевидячки») — «вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтеліґенції людей, готових служити всею силою для підтвердження добрих і усунення злих боків життя, — значить зближувати інтеліґенцію з народом» (т. 26, с. 12). Франка цікавила передусім проблема єдності чи бодай зближення «верхів і низів» народу, а не встановлення нової «вічної і незмінної норми». Акцентуючи на наявності в літературі зображення, опису й оцінки, правди і тенденції, він обстоював природність аксіологічно-естетичного аспекту в літературному творі («факти без перекручування і натягування так угрупувати, щоб вивід сам складався в голові читателя, виходив природно і ясно і будив у нім певні чуття, певні сили до ділання в жаданім напрямі»). Це — механізм поєднання так витлумаченого «наукового реалізму» і так потрактованої «поступової тенденції», який проте реалізується «різними способами». Тому в такому тексті не виключені інші наголоси, інші перспективи його проголошення в інших ситуаціях. Автор постулює як само собою зрозуміле положення про те, що література обіймає і сферу дійсності, куди «не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім...)». Отже, він залишив простір для появи і нових способів художнього освоєння дійсності, і, відповідно, нових способів сприйняття художнього світу, і нових критеріїв оцінки того, що може з’явитися.

Нові художньо-естетичні реалії Франко-критик невдовзі почне виявляти, пояснювати їх специфіку, урізноманітнювати свій літературно-критичний дискурс. І це почнеться буквально через рік-два: він все більше буде розходитися з М. Павликом, М. Драгомановимі радикалами, з соціял-демократами. При цьому він не відкине юнацької статті, а розгорне те, що було в ній немовби приховане, містилося в затінку позитивістського кредо. Перші симптоми кризи позитивізму проявилися в Європі вже на початку 80-х років. Російське народництво, українське громадівство і народовство засади й ілюзії позитивізму випробувало ще до кінця століття. І. Франкобув одним серед тих, хто на матеріялі української культури, розглядаючи її в європейському контексті, відчув, може, й вгадав ті симптоми і почав їх аналізувати, полемізуючи з друзями, опонентами і ворогами, на десятиліття опинившись в центрі, у самому вирі життя нації...

Дата добавления: 2014-12-07