Екологічна сертифікація

Сертифікація — це процедура підтвердження відповідності, за допомо­гою якої незалежна від виробника (продавця, виконавця) і споживача (покупця) організація засвідчує в письмовій формі, що продукція, процес або послуга відповідає встановленим вимогам. Цілковито новим і поки що незадіяним регулятивним механізмом для України є екологічна сертифі­кація, яка повинна стати повноправною складовою системи управління і регулювання економіки.

У світовій практиці екологічну сертифікацію почали запроваджувати з 1992 р. на основі Директиви 92/880/ЕС «Про екологічні знаки», британсь­кого стандарту «Система екологічного управління», міжнародних стандартів ІSO/ТС207 «Управління навколишнім середовищем» тощо. Бажання України інтегруватися до європейського та світового ринку товарів і послуг стає додатковим чинником у формуванні тенденцій щодо вимог стосовно якості, конкурентоспроможності та безпе­ки пропонованих продукції, послуг та діяльності об'єктів управління ДСЕУ. Нині недостатньо декларувати «якість» і «безпеку»: треба мати їх об'єктивні докази. Отримання таких доказів здійснюється через незалежну сертифікацію. Вирішення цієї проблеми для України відбувається відповідно до стратегії зближення України з Європейським союзом. Отже, базисом сучас­ної екологічної сертифікації стає правове й нормативне забезпечення, яке є результатом діяльності Європейської комісії й авторитетних міжнародних та європейських організацій зі стандартизації і сертифікації

В умовах послідовної екологізації всіх ланок економіки України та фор­мування ринку екотехнологій та екопослуг відбувається вплив європейських орієнтирів на процес формування екологічної сертифікації. Сучасний напрям створення і розвитку національної системи екологічної сертифікації виз­начений у ст. 48 «Співпраця в галузі оцінювання стандартів та оцінювання відповідності» Угоди про партнерство та співпрацю між Європейським со­юзом і Україною. У цій Угоді сторони, зокрема, намагаються сприяти за­стосуванню технічних правил Співтовариства та європейських стандартів і процедур оцінювання відповідності. На порядку денному стоїть питання про створення системи екологічної сертифікації України. Завдання цієї системи, її функції та організаційні засади розглядаються крізь призму Кон­цепції сталого розвитку України, вищенаведеної Угоди та з позицій забез­печення екологічної безпеки.

Впровадження екологічної сертифікації ставить за мету розв'язання нагальних завдань у трьох сферах діяльності держави.

1. У сфері функціонування господарського комплексу:

• реалізація обов'язкових екологічних вимог природоохоронного зако­нодавства під час ведення господарської діяльності;

• впровадження систем екологічного менеджменту в структури об'єктів управління ДСЕУ;

• створення екологічно безпечних виробництв, технологічних процесів і обладнання;

• додержання вимог екологічної безпеки і запобігання забрудненню довкілля під час розміщення, переробки, транспортування, ліквідації й захоронення відходів виробництва і споживання;

• додержання вимог екологічної безпеки впродовж усього життєвого циклу будь-якої продукції;

• запобігання ввезенню в Україну екологічно небезпечних продукції, відходів, технологій і послуг.

2. У сфері інтеграції України до Європейського союзу:

• сприяння інтеграції економіки країни в Європейський ринок;

• гармонізація системи екологічної сертифікації з міжнародними й національними системами акредитації та сертифікації;

• підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

• усунення технічних бар'єрів у міжнародній торгівлі;

• надання екологічному сертифікату й екологічному знаку відповідності статусу документів, які в особі уповноваженого органу державної влади з екологічної сертифікації гарантують додержання вимог природоохоронного законодавства України.

3. У сфері міжнародного співробітництва в галузі охорони навколиш­нього природного середовища:

• сприяння участі України у формуванні світового механізму охорони навколишнього природного середовища;

• забезпечення виконання Україною міжнародних угод, конвенцій та договорів у природоохоронній галузі;

• виконання міжнародних зобов'язань України у сфері управління якістю навколишнього природного середовища;

• забезпечення контролю за транскордонним переміщенням забрудню­вальних речовин та перевезенням небезпечних відходів.

В Україні існують об'єктивні засади для формування механізму еко­логічної сертифікації, яка поєднує можливості як державного, так і ринко­вого регулювання. Сучасний стан її формування в Україні можна охаракте­ризувати так.

1. Створено основи законодавчої бази технічного регулювання (закони Ук­раїни «Про стандартизацію», «Про підтвердження відповідності», «Про акредитацію органів з оцінки відповідності»). Чинне законодавство містить початкові засади правового поля щодо відповідальності за право­порушення у сфері сертифікації.

2. Чинне екологічне право, яке складається з земельного, водного, лісово­го, надрового, фауністичного, заповідного права та права екологічної безпеки тощо, регулює екологічні правовідносини у відповідних галузях і створює необхідне правове поле для впровадження й функціонування системи екологічної сертифікації.

3. Нормативно-методична база охорони довкілля охоплює екологічні стан­дарти та керівні нормативні документи Міністерства охорони навколишнього природного середовища, які встановлюють екологічні норми і забезпечують методо­логію проведення аналітичних вимірювань екологічних характеристик.

4. Існуюча українська державна система сертифікації продукції (УкрСЕПРО) у своїх стандартах уже враховує положення настанов ІSO/ІЕС 7:1994 «Настанови щодо розробки стандартів, придатних для оцінювання відповідності», ІSO/ІЕС 28:1982 «Загальні правила типової системи сер­тифікації продукції третьою стороною», ІSO/ІЕС 60:1994 «Кодекс ІSO/ІЕС загальноприйнятої практики оцінювання відповідності» тощо. Організаційна структура, правила, процедури УкрСЕПРО, з урахуванням її недоліків, можуть бути прийняті за прототип для розробки системи екологічної сертифікації.

ISO Guide 64:1997 «Настанова щодо введення екологічних вимог у стан­дарти на продукцію», закон України «Про захист прав споживачів» та де­крет Кабінету Міністрів України «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» є почат­ковою базою для впровадження обов'язкових вимог, яким має відповіда­ти продукція згідно з європейськими директивами, щоб забезпечити охо­рону здоров'я, навколишнього середовища, гарантувати безпеку та за­хист прав споживачів.

Прийнято як національні кілька основоположних стандартів серії IS0 14000 «Системи екологічного управління», що являють собою нормативно-методичну базу для розвитку екологічного менеджменту та аудиту.

Ефективність механізму екологічної сертифікації як гаранта якості й безпеки продукції та діяльності об'єктів управління ДСЕУ, які отримують відповідні сертифікати, забезпечується за умови, що системна методологія побудови цього механізму має своїми обов'язковими засадами відомі «сер­тифікаційні» принципи:

• незалежність (виключається вплив будь-яких юридичних чи фізичних осіб на результати сертифікації);

• об'єктивність (виключається надання переваг будь-яким юридичним чи фізичним особам);

• компетентність (учасники системи екологічної сертифікації мають необхідну кваліфікацію, засоби і повноваження для виконання по­кладених на них завдань);

• відкритість (відсутні обмеження на доступ юридичних і фізичних осіб до участі в роботі системи екологічної сертифікації та до інформації про її діяльність);

• закритість (дотримання конфіденційності інформації, яка становить комерційну таємницю);

• відсутність комерційних інтересів (відмова від одержання прибутку в процесі роботи).

Під час створення системи екологічної сертифікації слід враховувати її особливість, яка полягає в тому, що ця система ставить за мету забезпечи­ти захист не тільки споживачів від недоброякісної й небезпечної продукції, а й самого навколишнього середовища від шкідливого впливу як цієї про­дукції, так і деструктивної діяльності людини. Тому саме для екологічної сертифікації набуває особливого значення розподіл сфер «обов'язковості» і «добровільності», інтересів національної безпеки і ринкових інтересів у виз­наченні структури цієї системи та правил її функціонування.

За своїм характером будь-яка сертифікація може бути обов'язковою або добровільною.

Згідно із стандартом ДСТУ 3410-96 «Система сертифікації УкрСЕПРО», обов'язкова сертифікація проводиться на відповідність об'єкта сер­тифікації вимогам чинних законодавчих актів України та обов'язковим ви­могам нормативних документів міжнародних і національних стандартів інших держав, що діють в Україні. Обов'язкова сертифікація є формою дер­жавного контролю за безпекою продукції в ДСЕУ і повинна проводитись у законодавчо регульованій сфері.

Добровільна сертифікація проводиться на відповідність усім необхідним споживацьким вимогам, що не віднесені до обов'язкових, на договірних засадах між заявником та органом із сертифікації. Добровільна сертифікація проводиться в законодавчо нерегульованій сфері і може здійснюватися як у державній, так і в недержавній системах сертифікації. Сертифікацію в недержавній сфері, на відміну від державної, може прово­дити як вітчизняний орган із сертифікації, так і представництво закордон­ного органу із сертифікації.

Зазначимо, що в Європейському союзі переважає добровільна сер­тифікація. Для України, з огляду її загального екологічного стану, існує по­треба в посиленому державному управлінні в галузі екологічної безпеки й контролю за додержанням екологічних вимог. Саме цей чинник наголошує на першочерговому значенні для нашої держави обов'язкової екологічної сертифікації.

Вибір «обов'язковості» чи «добровільності» в процесі підтвердження відповідності встановленим вимогам має здійснюватися з обов'язковим вра­хуванням ступеня екологічного ризику для кожного об'єкта, який підлягає сертифікації.

Для державної системи сертифікації можна визначити такі об'єкти обов'язкової екологічної сертифікації:

• екологічно небезпечні продукція, технології, виробництва;

• системи екологічного управління на виробництвах, пов'язаних із випуском екологічно небезпечної продукції;

• відходи виробництва і споживання, у тому числі екологічно небезпечні й ті, що є об'єктом транскордонного перевезення;

• діяльність у сфері поводження з відходами;

• очисні споруди;

• технології та обладнання для підготовки питної води;

• види тварин і рослин, що підпадають під дію Конвенції про міжна­родну торгівлю видами дикої фауни і флори, які перебувають під загрозою винищення.

ЧАСТИНА ІІ. САМОСТІЙНА РОБОТА СТУДЕНТІВ

6. ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЗАЛІКУ

6.1. Мета дисципліни та її місце серед інших наук

1. Яка мета та завдання екології?

2. Предмет екології.

3. Місце екології серед інших наук?

4. Які головні підрозділи загальної екології?

5. Який зв’язок екології та охорони навколишнього середовища?

Дата добавления: 2014-12-07