Медії в швидкозмінних умовах

Лекція 1

…

Прийнято вважати, що до системи ЗМІ будь-яка відомість входить, не забарвлена нічиїм до неї ставленням, а виходить у вигляді Інформації, що складається з фактів і опіній (особистих чи корпоративних думок).

Провідним рушієм суспільства в його теперішньому інформаційному стані соціологи визначають к о г н і т а р і а т – “науковців у білих сорочках”. Це вельми значний прошарок трудящих, які роблять провідний і переважний внесок у нагромадження суспільного багатства, й надалі робитимуть іще більший. Бо засобом їхньої праці та джерелом існування є управління інформаційними потоками. Тобто – повноцінне інформаційне підприємництво, яке аж ніяк не обмежується самим тільки медіабізнесом, тобто прийняттям управлінських рішень у системі ЗМІ.

Втім, термін „засоби масової інформації” не ідентичний „засобам масової комунікації” (ЗМК), як на перший погляд здасться непрофесійним глядачам, читачам і слухачам. До ЗМІ відносять 1)друковану і мережну пресу, похідну від періодичних видань, а також 2)радіомовлення й 3)телебачення. Натомість галузь ЗМК вміщує ще й такі технічні засоби інформації, як неперіодична преса і книгодрук, зображувальні засоби – фото, відео й кінодокументалістика, інтернет-ресурси та мережі, а крім них – природні ЗМК – різні знаки й обряди, ритуали, збори (наради, мітинги, проповіді, лекції) тощо.

Інформація у масовій комунікації – це повідомлення, яке одержують маси від окремих людей (суб’єктів-організаторів) через знакові системи за допомогою природних і технічних ЗМК. До речі, якщо журналіст-медійник – не завжди суб’єкт у своїх профдіяльності (може бути несамостійний, заангажований, підкуплений), то редактор ЗМІ – повсякчас організатор інформаційних потоків... і суб’єктів, що їх наповнюють.

Адже всяка інформація, за хрестоматійними визначеннями, теж має самостійний, вільний і незалежний характер. Та, втрапивши з волі когнітаріїв до системи медій (тобто в обставини з певним контекстом), вона неминуче стає соціально вмотивована – „Якщо про Щось повідомляють багато і широко, значить, це КОМУСЬ потрібно”. Тому дедалі частіше Ті, Кому Потрібно, підміняють масове інформування суто прагматизованим і примітивно скомунійованим транслюванням якоїсь окремої думки (опінії) – партійної, релігійної, ділової, національної, особисто стурбованої. Ми досі спостерігаємо в ЗМІ печерний ефект „ преси при владі для влади ”. Але – чимдалі медійникам, незалежно від опіній власних і керівних, стає все накладніше камуфлювати під медіапослання чиюсь навальну претензію на вплив без достатньої підстави – економічний він, ідеологічний чи політичний, байдуже.

Вмінням і бажанням сприймачів (у масі своїй та поодинці) розбиратись, хто, як і навіщо впливає на їхні вчинки за допомогою медіаінформації, – цими умінням і потребою визначається ступінь свободи у ЗМІ. А масова звичка у спільнотах постійно підвищувати вимогливість до змісту всього транслованого через медії (порівнюючи, хто сказав що, коли і з якої нагоди), ця звичка робить „вільне інформування” синонімом автори тет ності. Бо його протилежність автори тар ність не припускає жодних альтернатив, заперечень і сумнівів щодо сказаного й показаного...

Завваживши це, європейські дослідники масової комунікації Фред Зіберт, Теодор Петерсон та Вільбур Шрамм запропонували таку класифікацію моделей світових ЗМІ за ступенем свободи в них:

а) авторитарна (Російська імперія/федерація, Сирія, Туркменістан)

б) ліберальна (“сторожові пси демократії” США, Швейцарська конфедерація)

в) соціально відповідальна (“лаяти владу замало – треба змусити її бути відповідальною перед суспільством”: більшість демократичних держав світу – Франція, Німеччина, Вел.Британія, скандинавські країни)

г) тоталітарна (СРСР, Китай, Куба, Північна Корея)

В цій класифікації відображено баланс потреб, інтересів і цінностей, які формують соціальну поведінку в конкретних мас-медійних аудиторіях, бо ними ж і формулюються:

Свобода (б) /відповідальність (в) /авторитет (а) /контроль (г) – що в суспільстві над усе важливіше? (Модель визначається залежно від відповіді.)

Звичайно, “чисті” випадки того чи іншого зразка інформаційної поведінки людських спільнот зустрічаються набагато рідше, ніж їх змішані форми. В цьому різноманітті, однак, є дещо спільне, а саме: тепер фактично мас-медійники (як ОКРЕМІ авторитетні інформдіячі), а не уряди-парламенти, самі вирішують, кого мирити, хвалити чи картати.

Медіаінформація – раптово для її виробників і фабрикаторів! – перетворилася на зброю масового враження, як щомиті вона є тепер і головним фактором дієвого зближення мас. ЗМІ найкраще гуртують людей, причому незалежно від оцінних підстав – „Слава!” чи „Ганьба!!!”, „за” чи „проти”. Розводка опіній по полюсах може сягати закритичних меж, коли суспільство починає розділятися... у чіткій відповідності з покриттям аудиторії певними медіями. Утім, ніщо так не єднає наш розсмиканий політиками соціум, як яка-небудь об’єктивна халепа – заглада, вибух, катастрофа. Про це здогадалися менеджери провідних медій і тепер в українських ЗМІ буяє „чорнушний ренесанс” у повній відповідності з гаслом американських новинарів „Хороші новини – це погані новини!”. Бо нішо не згуртовує так, як відчуття зовнішньо невідворотної небезпеки на кшталт повені чи пожежі.

Цю амбівалентність, „двосічну” дію сучасних ЗМІ ще півстоліття тому завважив швейцарський медіаексперт проф. Роджер Блюм. Він звів цей феномен до визначення п’яти провідних тенденцій розвитку медій у світі, і мав рацію. Як досі, так і надалі систему ЗМІ характеризуватиме:

1. Монополізація (Хто лідер на ринку товарів, той володіє і ринком новин – як Херст і Ашетт колись у Франції, Мердок нині у США та Австралії, Берлусконі в Італії, Березовський нещодавно в Росії та Дж.Сорос по всьому світі, крім Росії – а в Порошенка цукерки, буси і 5 канал, в „Газпрома” – інтерес до української ГТС та „Інтер”, К1 та СТБ...)

2. Інтернаціоналізація (глобалізація) як вияв міжнародної інформаційної взаємозалежності всіх від усіх (ефект “комунікативне село” у визначенні Г.М.Маклюєна, який передбачив появу глобально інтерактивної журналістики (Сі-Ен-Ен); часом здається, що й „глобальне потепління” є медіаконцептом, а не об’єктивно науковою реальністю...)

3. Уніфікація (зміст і позиція газет усе подібніші, верстка і дизайн усе характерніші: кожній газеті – свій вузький сегмент інформаційного ринку, тобто увагу певної аудиторії – економічно, музично (поп), природничо, культурно)

4. Комерціалізація (Зароби на себе і свою свободу САМ або Продайся Подорожче – втім, це призвело до потурання низькому смакові та тугому гаманцеві в т.зв. рептильних, “других”, парфумерних і т.ін. неінтелігентних виданнях – з’явилися навіть медіапокручі, в яких одна половина претендує на аналітизм, а друга виразно жовтого кольору (ГлавРед); нині жоден медіахолдинг не обходиться без медійної продукції як для надто відповідальних („Медиаэксперт”,„Деньги”, „Бізнес-Час”), так і для вкрай невибагливих („Аншлаг”,„Хорошие песни”, „Бабушка”, „Наталі”)

5. Цифровізація (себто “комунікаційний комп’ютерний безмір” – мережопреса), коли мережева інформація поволі страчує статус авторитетної (авторитетом будь-яке медіаповідомлення наділяє – особисто і/чи безпосередньо – її поважний виробник/подавач), і це спричиняє все більше відчуження читача, слухача і глядача від собі подібних індивідів.

Крім „класичних” тенденцій Р.Блюма, розвиток теперішніх ЗМІ може бути схарактеризований через плинні процеси в них, а саме:

А) зростання вагомості спілкування через медії й відповідно – посилення ролі масової комунікації в людських спільнотах;

Б) виникнення новітніх форм ЗМІ та нових ЗМК;

В) демасовізація масово-інформаційної діяльності;

Г) значна організаційна мобільність;

Д) „горизонтальна” реорганізація системи ЗМІ;

E) демократизація та спеціалізація медій – так званий „породжений користувачами з/вміст”, що виливається у створення спонтанних баз та неформальних каналів інформації;

Є) всебічна технізація вже надає окремим суб’єктам-сприймачам змогу виступати в ролі інформдіячів поряд з фаховими медійниками;

Ж) конкурентна боротьба за аудиторію;

И) породження нових типів мас;

І) навальний розвиток систем і засобів зворотнього зв’язку аудиторій з подавачами медіаінформації.

Чим далі триває медіапоступ, тим більше підноситься в цьому процесі роль і вага аудиторії. Масова аудиторія нині – це складний конгломерат інтересів, намірів та можливостей. Повідомлення суб’єктів-медійників вона не пасивно вбирає, як вважалося ще зовсім недавно, а „фільтрує” не гірш від професійного редактора. Люди відчули, що здатні самі творити події, факти, концепції, впливати на явища й коригувати норми. У згоді з думкою Г.М.Маклюєна, маси поспішають скористатися зовнішнім (технічним) розширенням своєї нервової системи, що ним є ЗМІ.

Наше приватне й корпоративне життя перетворилося в інформаційні процеси, констатував цей канадський соціолог в середині ХХ ст., і це відбулося тому, що ми винесли свою нервову систему назовні, в електричну ( тепер кажуть – електронну ) технологію. Бо розщеплювати й розділяти речі, як робить це механічна технологія, до нескінченності безкарно не можна. Звісно, з уламками буття простіше маніпулювати, але навальна фрагментація загрожує втратою зв’язків усередині системи „людина–світ–інша людина” та наступним вибуховим її перетворенням, над яким людина-суб’єкт не матиме контролю. І тому після трьох тисячоліть фрагментаційного вибухового розкиду, пов’язаного з розвитком суто механічних технологій, пророчив Маклюєн, світ Оксиденту вибухає... всередину себе (т.зв. імплозія – згортання компактизацією, для того щоб зменшити складність буття і знизити стрес від нього).

Все почалося з того, що людина навчилася „зупиняти” інформацію в її нестримному русі, закарбовуючи її в знаках письма. „Дар фонетичної писемності, що дала людині око замість вуха, в соціальному й політичному плані є, ймовірно, найрадикальнішим вибухом, який лиш може статися в соціальній структурі. Цей вибух ока, часто повторюваний у „відсталих регіонах”, ми звемо вестернізацією. Сьогодні, коли почалася гібридизація книжністю культур китайців, індійців і африканців, нас очікує такий викид людської енергії й агресивного насильства, котрий змусить зблякнути всю попередню історію технології фонетичного алфавіту”...(1955). І це – разом з тим, пояснює соціолог, що електричне стискання (імплозія) несе писемному в суті своїй Заходові усну й племінну культуру вуха, спрощуючи його роздрібнено-механічний світ і рятуючи від втрати контролю над ним і – над кожним окремим собою. Бо „електрична технологія починає зворотній переклад візуальної, чи очної, людини в племінну й усну конфігурацію з її цільносплетеною павутиною спорідненості та взаємозалежності”.

Але за тим виникла інша халепа: оскільки всі розширення людини – ЗМК існують паралельно (старі поряд з новітніми), то вони неминуче взаємодіють і гібридизуються, набуваючи нових можливостей та демонструючи неочікувані ефекти. Один з таких ефектів становить реальну загрозу: люди, які змушені реагувати на медіавплив миттєво, скоро втрачають „страх відповідальності”. Адже в механічну (індустріальну) епоху багато дій ми навчилися здійснювати без особливих засторог – повільність наших рухів у діях впливу гарантувала нам відстрочку дії у відповідь. Нині ж, в епоху медій-розширень, дія і протидія (відповідь на дію) відбуваються майже одночасно. Людьми інформаційної доби майже скасовано не тільки простір, а й час – ми живемо інтегрально (імплозивно) і міфологічно (суцільно, нероздрібнено на „запчастини вражень”), але – мислити і чинити продовжуємо так, наче в нас вагон часу і десять миль на розгін...

Отже, людські чуття не встигають за новими можливостями людини. В епоху електрики, коли наша центральна нервова система, технологічно розширившись назовні, залучає нас у життя всього людства і вживляє у нас весь людський рід, ми змушені глибоко брати участь у наслідках кожної своєї дії. Немає більше змоги приймати відчужену й диссоційовану роль писемної людини Заходу”... Але генерали й політики Маклюена не читають. Тому – якщо ХІХ століття було епохою редакторського крісла, то ХХ, століття Маклюена, – доба психіатричної кушетки... Крісло-бо локально розширює сідниці, а кушетка – всю людську істоту: тож сучасні медії-кушетка відбивають спокусу до висловлення приватних точок зору (опіній) і скасовують потребу раціоналізувати події, тим більше що дедалі більше вони відбуваються за принципом абсурду.

Ми, теперішні медіасприймачі, й так носимо на собі як власну шкуру все людство (Маклюен), а наші позавчораші й торішні медіаідоли нам іще й доважують розбиратися, хто є чий сервомеханізм у цьому суспільстві. Як не скрушно визнавати, а система ЗМІ в Україні – єдине міжлюдське її утворення (бо політична, громадська, юридично-правова системи – в режимі особистих домовленостей...), що зберігає ознаки системної упорядкованості та всіляко підсилює імплозію. Система українських медій намагається стабілізувати (хоча б простою фіксацією!) найбільш вибухові процеси, узагальнюючи суспільні наміри, чим скорочує особисту невизначеність, „применшує смуток”, даючи вихід гібридним (Захід-Схід, око-слух) енергіям нашого зростання.

Втішає, що дедалі незаперечнішим в аудиторіях наших ЗМІ сприймається право медій і медійників а) здобувати інформацію, б) мати до неї безперешкодний доступ, якщо це безпечно для суспільства і носіїв цієї інформації (не заборонено етично й законодавчо), в) критикувати всіх, хто якимось робом завинив перед спільнотою чи окремими її членами, г) зберігати в таємниці джерела інформації, якщо того вимагають обставини.

Бо головне, природнє право будь-якої аудиторії – вчасно (дія=протидії, пам’ятаймо, когнітарії!), тобто якомога швидше, дістати достовірну і вичерпну інформацію, яка становить суспільний інтерес. Тепер, як ніколи, від найменшої дрібки значущих для оцінки ситуації відомостей залежить стан цілих суспільних систем. Тому в процесі пошуку й оприлюднення значущої інформації так багато небезпек і так бракує ресурсів. Але – виживає той, хто адекватний ситуації, довів коректні дії до автоматизму, не сумнівається та певен у тому, хто поруч. Тож протистояти хаосові можна в один старий спосіб: виробленням жорстких критеріїв і дотриманням визнаваних усіма правил за умов, які до цього спонукають найменше. По-військовому це зветься „вишкіл”, по-політичному – „консенсус”, а по-медійному – „засади редакційної політики”, або ж медіакодекс.

Найадекватніший етичний кодекс українських медійників було ухвалено 24 квітня 2004 року, напередодні президентських виборів. Він уплинув на всі подальші розширення нашої соціальної, політичної та особистої траєкторії. Постійний контроль за дотриманням цього кодексу його суб’єктами покладено на редакторів, які виступають в обох іпостасях.

Дата добавления: 2014-12-07