Прийоми утримання уваги при організації матеріалу для ЗМІ

Лекція 4

Попередньо вже підкреслювалося, що точна адресація медіаповідомленнята увага сприймача є о с н о в о ю того, буде виступ у ЗМІ сприйнятий чи його взагалі не помітять. Адже сприймач – особа дуже примхлива. На всі видання, що тільки виходять друком, він не хоче (або не може) витрачати увагу більше, як по півгодини на день. Цього досить, щоб переглянути два-три десятки фото, карикатури, анонси і заголовки (врізи, лідінг-параграфи, жирні цитати). Тож мають успіх здебільшого невеликі повідомлення (до 1500 знаків) з картинкою. На радіо ж узагалі доводиться подавати інформацію неперервно й рівномірно, без „технічно-фізіологічних” пауз: якщо 3 секунди слухач іще терпітиме, то після 5 секунд мовчанки можуть зняти сигнал...

Якщо з перших же секунд, поглянувши на газету чи телеекран, читач не усвідомить собі, про що цікаве й корисне там повідомляється – він просто відкине газету вбік або переключиться на щось зрозуміліше. Тому в розпорядженні журналіста з редактором – обмаль часу (десь 15 сек). Отже, вони мусять зорганізувати свій вихідний інформпродукт у такий спосіб, щоб інформація промовляла сама за себе “що-де-коли-навіщо”.

Для цього вироблено певні прийоми на утримування уваги й актуалізацію сприйняття медіаповідомлень аудиторією.

Найперше й головне – перемогти первинний поштовх у сприймача на відторгнення ним тексту/аудіо-відеоряду як подразника. У стомленої людини має будь-що перемогти інстинкт цікавості. Він переможе тільки, якщо лінивий-заклопотаний-неуважний побачить дещо суголосне його потребам.Як зорганізувати цей прямий доступ до свідомості мас? У декілька стадій і додержавши певних умов.

По-перше, основне повідомлення в кожному конкретному медіатексті має бути лиш одне. Це – певна ПОДІЯ. Це те незвичне, що винесе нас із плину буденності та виводить зі ступору побутування. Якщо такого і так з усіма нами досі ще не траплялося, воно нове і вражає – то така подія одразу прибере вищий інформаційний статус – „новина”. Втім, далеко не кожна подія стає новиною: це залежить від... уміння медійників вдало донести її непересічний зміст своїм аудиторіям. Як запевняє Вальтер фон ЛаРош, новина – це загальноцікавий актуальний з(в)міст, донесений з прагненням об’єктивності у певній формальній структурі. Отже, повідомлення про будь-яку подію для будь-чиєї аудиторії слід формулювати стисло і якомога ближче до початку тексту (приміром, в першому реченні).

Не можна валити всі враження, приміром, від прес-конференції в одну інформаційну купу. Та й прес-конференція як така не є подією! Подія – це візит, ухвалення закону, відкриття підприємства і науковий прорив… Подія – це те, що впливає на нашу оцінку довколишнього і власного буття.

По-друге, ніколи не слід починати текст повідомлення у медії з підрядних (неосновних) відомостей – приміром, з дієприкметникових (дієприслівникових) зворотів.

До цієї умови читабельності тексту є й додаткові уваги:

1. Без жалю розбивати складні речення на прості (в підрядних губиться основна думка).

2. Змінювати, де лиш можна, специфічні терміни на загальновживані, уникати “академізованої” лексики й канцеляризмів.

3. Не зловживати абревіатурами – вони здатні збити з пантелику навіть підготовленого читача.

4. Уникати зайвих цифр. Якщо їх більше чотирьох на текст і вони вкрай важливі – краще винести їх за межі викладу в довідкову вставку.

5. Ніколи не вживати термінів, які до ладу не зрозумілі вам самим (навіть у цитатах!).

По-третє, з двох чи декількох наявних у редакційному портфелі текстів/сюжетів на певну тему варто подавати той, що є більш актуальним на час випуску медіаповідомлення в світ.

Нині медійникам неабияк допомагають зорієнтуватися критерії цінності новин, а саме:

1) тема – чим є ширший інтерес і рідкісніша подія для цієї спільноти на цій території, тим швидше настає відгук;

2) „новинарна мода” – це теми, які тривало утримують першість за інтересом найрізноманітніших сприймачів, або які штучно тримають у медіафокусі суспільної уваги;

3) потенціал для розвитку – бо слід правильно визначати рівень винятковості якоїсь події на самому початку її висвітлення;

4) джерело – адже цінність новини значно залежить від того, звідки і від кого походить інформація про подію/факт, і чи належить йому знати про це за посадою, досвідом, здібностями і дислокацією;

5) поширеність – тому що найвище цінуються повідомлення, де вперше сформульовано новину про факт, досі не відомий нікому, крім джерела цієї інформації;

6) лаг часу – звісно, від витримки новини не ліпшають, та якщо про новину в медії дізнаються із деяким запізненням, її не завжди вважають „протухлою” – важлива тут не сама затримка з видачею, а те, скільки і яких людей довідалося про новинну подію за цей час. Якщо історія досі не стала надбанням медіагромадськості, то й „термін витримки” ніяк не применшить її медійну вагу – навпаки, лиш створює інтригу;

7) пріоритети сприймачів – хоч до аудиторій у системі ЗМІ краще ставитися трепетно, але це має відбуватися зацікавлено і з повагою: не дражнити й не запобігати, знати міру в упередженнях, не тримати за бевзів, поважати різні смаки й інтереси, розвінчувати поп-міфи і піддавати сумніву надто втішні припущення... Новини для їх виробників – не товар на медіабазарі! Раз надуриш – удруге не куплять;

8) контекст – усе, що стосується передісторії, тла події, прив’язок її до часу і місця, зв’язків з іншоими новинами, – мусить згадуватися при висвітленні, і подаватися часом детально. Контекст настільки невіддільний від події, що зміною контексту можна „перепрограмувати” реакцію на цю подію.

Отже, те, що здається сприймачеві інформаційно цінним, не завжди є таким насправді – це може бути експлуатація т.зв. настановчого ефектуЗМІ (див. про це у Максвелла МакКомбса „Встановлення пріоритетів”).

По-четверте, виходити на широко зацікавлену аудиторію, яка, втім, мало обізнана в спеціальних питаннях, треба без зайвих деталізацій. Адже деталі без факту нічого не варті – так само немає сенсу аналізувати розширені аспекти проблеми, якою читач не володіє. Це надто стосується, зокрема, проблеми експертів і коментаторів. Залучати їх взагалі варто тільки за умови, якщо: а) вже сталося щось, що зачеплює переважну більшість приватних інтересів аудиторії; б) коли ці люди можуть сказати щось, що упередить гостроактуальну подію, або оперативно відкоментують її доступними загалові медіазасобами. Якщо ж інформація надходить до ЗМІ у форматі чиєїсь в) погрози-вимоги-закляття, або г) „розмовної” історії про те, як великий Хтось сказав щось, – таку інформацію слід нещадно відфільтровувати, бо вона по суті нічого не додає, є псевдоподієвою, імітує активність. Так, у контексті того, що „великі люде говорять” про те, що станеться/не станеться, Новина може виникнути, хіба якщо вони скажуть щось неочікуване, неадекватне реальному станові і/чи сподіванням аудиторії...

По-п’яте, слід завести звичку не починати текст новини з першої сказаної (писаної, виданої на монітор) фрази подавача цієї інформації. Слід прослухати/прочитати/додивитися все до кінця, знайти в цьому головний факт – т.зв. основне повідомлення і вже з цього інформаційного приводу розпочати свій матеріал. Тоді “сам” придумається влучний заголовок-гасло і перше речення буде як вріз/зачин. А вже логічний плин викладу сам собою утворить піраміду повідомлення “від факту до деталей” (див. приклад з прес-конференцією) або „з деталями – до факту”. Віднайти цей свіжий інформаційний струмінь у звалищі прес-релізів та експертних опіній – от де справжній талант новинаря! Бо всі коментарі є довільними, тоді як факт – недоторканний, він мусить бути ідентифікований і дійти до сприймачів з мінімальними втратами сенсу та найменшими „рекламними накрутками”.

І по-шосте, проблема надмірної кількості “вхідних” відомостей уже не буде вашою проблемою в будь-якому ЗМІ, якщо навчитися підбирати для кожного сюжету і тексту свій ключ подання. Сказати швидко і ясно про найважливіше, застосувавши при цьому мінімум засобів, можна лише тоді, коли ти сам уже визначив своє ставлення до факту. Кожна інформація має певне паралінгвістичне забарвлення, якого їй надає подавач, добираючи своє основне повідомлення як потребу вплинути на певний аспект людського сприйняття.

Така особлива і стійка в усьому тексті тональність викладу, як ключ подання, головним чином впливає на ж а н р, у якому відбудеться повідомлення про факт. Але перш ніж визначатися з жанром, автор має уявляти собі, на яких саме струнах читацької душі ним буде зіграно з цього конкретного приводу (інформаційного, звичайно). Якщо автор “не тримає тону” чи “збивається з крику на шепіт” – значить, він не визначився між кількома потребами (основними повідомленнями). Справа редактора – завважити і вказати авторові на це, чи навіть допомогти визначитися з позицією щодо факту: запобігати йому перед “загальною думкою”, вгадувати настрої начальства чи оповісти про все, як сам вважає за справедливе.

Уже не раз повторено, що в газетах люди шукають того, що відповідає їх сиюсекундним потребам. Людина, яка не любить себе, ніколи не зрозуміє інших людей. Аби людина зрозуміла, про що їй повідомляють, треба дібрати такі факти і так їх виструнчити, щоб “картинка” збіглася з уявною потребою цієї людини.

Саме тому журналіст з редактором змушені добирати в текст головним чином таке, що співвідноситься з інтересами конкретного “їх” читача/слухача/глядача. Схема впливу виходить така:

відстань

відчуття Я час

специфічні інтереси

Я – це священна персона сприймача в центрі нашої уваги.

Стрілочки позначають інтереси цього Я.

За віссю “відстань” інтерес аудиторій рухається від рідної хати в селі чи в місті на широкий і чужий світ: за межі області, країни, частини світу.

За віссю “час” сприймачі переміщують увагу від сучасності до “вчора” і “завтра”, “давно” і “невдовзі” – що відбудеться через місяць, їм набагато цікавіше, ніж те, що вже сталося рік тому.

За віссю “відчуття” визначається вплив того, що діє на емоційний стан аудиторії ЗМІ: лякає, тішить, сердить, провокує, розчулює, викликає асоціації з кимось(чимось) особисто близьким.

За віссю “специфічні інтереси” визначається міра зацікавленості в нашій інформації для різних категорій сприймачів: це – робота, гроші, втіхи, почесті, пристрасті тощо.

Тобто, маючи сяке-таке уявлення про аудиторію своєї газети, радіостанції чи телеканалу, редактор і журналіст повинні розташувати основне повідомлення читачеві у тексті/випуску таким чином, щоб за всіма названими параметрами воно якомога ближче опинилося до середини цієї схеми.

Це підказує схема наближення інтересів, де для кожної потреби – свій набір прийомів, знаних як правила наближеня інформації до мас:

1) правило географічного наближення (або “правило вбивчих кілометрів”) – чим далі подія відбулася від місця, де живе ваш медіа-адресат – тим менше ця подія його обходить. Особливо виразною є ця тенденція у всіляких глибинках, де всіх цікавить винятково “своє кишло”.

2) Якщо висвітлювана подія відбулася далеко від помешкань основної читацької маси, то увагу до події привертають за такою схемою:

а) зробити наголос на наслідках цієї події для місцевого читача;

б) підкреслити участь у цій події людей з нашого міста(села) та країни;

в) надати слово місцевим авторитетним коментаторам – фахівцям, які дадуть події свою фахову оцінку;

г) порівняти описувану подію з подібною іншою, яка колись сталася у нашій місцевості (країні).

3) правило хронологічного наближення вимагає від інформдіячів таких заходів:

1. Публікувати насамперед важливі (офіційні) новини про події, які відбуваються сьогодні чи завтра.

2. Події вчорашні (в крайньому разі – позавчорашні) можна відобразити і навіть деталізувати – але після того, як будуть висвітлені всі “сьогоднішні” новини (подати коментар чи аналіз).

3. Інформацію про давнину, як і про події “щасливого майбутнього”, ніколи не подають великим обсягом.

Проте у медіавикладі прямий хронологічний порядок не завжди є найліпшим: те, що визначає подію, може статися в останню чергу… А сприймач хоче одразу “бути в курсі”, що ж там сталося такого вартого розлогої писанини чи балаканини.

3) правило емоційного наближення каже: все, що торкається почуттєвої сфери аудиторій – може позитивно впливати на сприйняття ними вашої інформації. Інформація має зворушити – але зворушити непідробно!

4) правило специфічного наближення є провідним для спеціалізованої преси (вже визначеної за певним читацьким призначенням). Неабияк важливо вчасно з’ясовувати, що потреби адресатів ваших медіапослань змінилися – з цією метою слід регулярно проводити анкетування.

Великій меті комунікацій – великий стиль! Та все велике, як завжди, складається з багатьох маленьких. У стилю медіапосланння теж є свої “цеглинки” – протостилі, або елементарні стилі. Як усе елементарне, вони окремо від великого стилю не існують, зате послідовно його формують. Більшість з окремих протостилів є визначальними діагностичними ознаками на головні т и п и творів, від яких будується вся система жанрів.

Всього елементарних стилів (протостилів) є п’ять:

а) агітаційний – це вплив спочатку на емоції, а вже потім на думки аудиторії. Мета – викликати у людей готовність до певної форми реагування на інформацію. Елементарний тип твору – заклик;

б) аналітичний – позначає впливання на свідомість кожного індивіда в аудиторії у прагненні змінити поняттєву систему цього індивіда. Мета – переконати людей за допомогою зіставлення фактів. Елементарний тип твору – роздум;

в) описовий – це все пов’язане з пізнанням фактів дійсності у їхній єдності та різноманітті. Мета – дати поживу для уяви. Елементарний тип твору – опис;

г) репродуктивний – формування в свідомості сприймача ситуацій, необхідних і плідних для швидшого прийняття рішень. Мета – дати комплексний зразок, модель для наслідування. Елементарний тип твору – розповідь.

д) експресивний – усе, що впливає на стан психоемоційної сфери людини. Мета – вразити, розчулити, змусити уподібнитися тощо. Тут елементарного твору не спостережено, бо експресивність нерозривно сплетена з усіма вже названими протостилями і є у всіх типах творів.

Сплетінням протостилів у тій чи іншій пропорції між собою утворюється комплексне стильове забарвлення будь-якого медіапослання, щоб на його підставі у формах жанру в творі організувався зміст. Станеться це з волі автора чи поза його свідомим втручанням – для мистецтва значення не має. Головне – щоб сталося, тобто було сприйнятне. Сприйнятне – не тільки як задовільне й достатнє, а й як належне й схвальне. Коректний стандарт новини як медіапродукту, що створюється спонтанно до ситуації під конкретні інтереси та людей, утворений 10 критеріями. Їх застосовують у німецьких агенціях новин та редакціях ЗМІ (підготовлені вид-вом „Фішер”):

1. Новина повинна відповідати дійсності; зміст інформації та джерело мають надаватися до сторонньої перевірки без застережень.

2. Подія мусить тягти наслідки для якомога більшої кількості людей.

3. Групи (партії, рухи, спілки тощо), що про їхнє ставлення до подій повідомляється, мають бути репрезентативно великими (краще – загальнонаціонального значення).

4. Місце події має бути розташоване якомога ближче в просторовому й психологічному планах.

Новинарна цінність інформації, яка відповідає наведеним критеріям, зростатиме, якщо:

5) у подіях брали участь відомі люди;

6) увиразнилися конфліктні зіткнення (що створює напругу? навколо чого суперечка?);

7) зачіпаються найглибші почуття;

8) щось виявляється несподіваним;

9) якщо „самі собою” конструюються суперлятиви (вищі ступені порівняння) та є коректна змога порівнювати (компаратив);

10. Незалежно від змісту новини ключ її подання (медіаманера) є вирішальним чинником її подальшої долі – як, скільки і чи буде взагалі вона поширюватися: чим конкретніше, точніше, наочніше написано новинарне повідомлення, тим більше в нього шансів проскочити сита вузького добору медіаконтенту і „вписатися” в переважну більшість концепцій передачі інформації.

Дата добавления: 2014-12-07