Іван семененко

Сонет

ЄВГЕН МАЛАНЮК

ВІКТОР КОРДУН

МИКОЛА ВОРОБЙОВ

Сам за деревом

ВАСЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО

МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Поет-«шістдесятник», прозаїк, кінорежисер.

* * *

У синьому небі я висіяв ліс,

У синьому небі, любов моя люба,

Я висіяв ліс із дубів та беріз,

У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї.

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,

І являть тебе вони в небі і в морі,

У синьому небі, у синьому морі...

Тебе вони являть і так і замруть.

Дубовий мій костур, вечірня хода,

І ти біля мене, і птиці, і стебла,

В дорозі і небо над нами із тебе, І

море із тебе... дорога тверда.

Поет. Представник «київської школи».

* * *

Жив один лис який умів писати

і він писав у шкільному зошиті про осінь

носив під пахвою зошит

і олівець за вухом і сідав на пні

коли бачив що ще один лист упав

або бачив гніздо без птахів

Коли мерзли пальці і груди

грівся над багаттями глиняних круч

Коли лягав спати зошита клав під голову

і згадував що він побачив за увесь день

а того ранку прокинувся і побачив сніг

і заховав він зошита до наступної осені.

З-за дерева узнаю, що я вже не я,

а дощ за деревом.

Тепер мої вівці пасуться без мене.

А я стою за деревом і думаю, як же мені бути,

щоб про мене люди знали тепер — коли я є дощ?

Бо дощ тільки тоді є дощем, коли в довге волосся

вплітає соняшники,

бо тільки тоді люди і знають, що то йде дощ.

А як же мені бути, коли я стою за деревом,

чим тепер мені виявляти людям свою людську суть,

хоч і суть дощу я вжевмію

виявляти довгим волоссям?

Невже тепер я уже не я, коли я є дощ?

Поет. Представник «київської школи».

* * *

Дослухатись до себе —

це протирати шкло.

Спершу подмухати, щоб запітніло,

щоб просто — тиша...

А потім нараз посвітліша;

скрипне стіл

відлунням тебе самого.

Квіти на кожній стіні –

відлунням світу.

Дослухатись до себе –

це бачити, як поволі розвидняється.

Поет. Представник «київської школи».

* * *

Подай мені руку

і проведи по стежиш –

поміж наших смертей.

Як не буде іншої ради,

проведи мене через смерть:

я боюся сам у ній заблукати –

і не вийти на світло,

я боюся забути

про сьогоднішній сонячнийдень.

Вабить мене і відстрашує

словосполучення: важка вода,–

як тут застерегтися,

щоб вона не витіснила

всієї пам'яті?

У синтезував неоромантичні, символістичні та “неокласичні” традиції української лірики, виторив власну художню історіософію. Входив до “Празької школи”.

Не трубадур, а вічний яничар,

Невільником в солодкому полоні

Нічних очей,— я п'ю їх синійчар,

Закоханий в розквітлії долоні.

Хоч і знайшов я бога в Аполлоні,

Та тільки Вам – душі моєї жар,

Сузір'я зорь моїх, Волосожар,

Захований у серця темнім лоні.

Ви ж королевою, лише на мить,

Дасте устам тонку лілею-руку...

В ту ж мить життя, життя віддам –

візьміть!

За усміх Ваш, за казки запоруку:

Щоб випити до дна солодку муку

І шалом кос — минуле спопелить.

Дата добавления: 2014-12-07