Визначення киці

ВІКТОР НЕБОРАК

ВАСИЛЬ СТУС

Балада про соняшник

ІВАН ДРАЧ

Птахи

В петлях блакитних кричать

Крилами б’ють тріпочуть

Знесилені небом падають

Відпочивають тут на землі

З петлею на шиї

З петлею небесною

З петлею таємною

Що знову їх тягне вгору

В вись піднімає

Учить літати

Учить кричати співати

Напередодні

В соняшника були руки й ноги,

Було тіло шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.

І купався коло млина, і лежав у піску,

І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі,

Щоб вилити з вухаводу,

І раптом побачив сонце,

Взолотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари у небі <…>

***

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст.

Що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну

і в смерті обернуся у життя

своїм стражденним і незлимобличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь,

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і з рідною землею поріднюсь.

Один із членів групи «Бу-ба-бу»

Киця – це пухнаста система, самодостатня і незалежна,

як імператриця.

Киця – це погляд з глибин галактичних, це вхід в

паралельні світи

це така таємниця,

вбрана у грацію, чухання, у лизанину і в муркотіння.

Коли вона робить прохід, антена хвоста поглинає

пульсуючі сновидіння.

Киця – це дослідний центр, і для неї довколишнє – невичерпне.

Носик її, наїжачений вусами, дбає, де біле, де чорне.

Варта вух перевіряє шумам, звукам і шелестам візи в пашпортах.

Ротик її на замку, та дочасу, і в ньому ув’язнено ніжного чорта.

– Риби, мишва і птахове! Мешканці трьох стихій!

Полум’я пізнання кличе вас на конгрес!

Киця – уважний слухач, ви сповідайтеся їй –

самі собою вирішуються проблеми нір, і плес, і

небес…

Шахівниця ґравітаційна, заокруглення простору,

стеження

за петлями мушви, медитація, позіхання і ніження,

розглядання з вікна колообігу часу чи звістка,

що нарешті потрапили всі ми в тотальне теперішнє.

Киця – постмодерністка.

Пощо їй нагромадження глупств і томиська нявчань і

манірний заброда

з-за морів, що вивчають сто наук і мистецтв – нашу

кицю розмалювала Природа

чи Господь. Вона – зрима краса. І здобута вона мета.

Та бодай раз на рік потребує, дурепа, кота!

***

кують метал

на цвяхи, ва-

лять дерева,

муштрують

воїнів,

Сина

ЛЮДСЬКОГО

Прибивають на труп чекають чуда за-

деревини

хлинаються останнім подихом і похололе

тіло

перетворю-

ють на Култь

тивовану Річ.

………………

………………

………………

………………

………………

………………

………………

Дата добавления: 2014-12-07