Теми рефератів та доповідей 1 страница

Я

Ч

Ц

Ф

У

ТЕРМІН(лат. terminus – границя, межа, кінець) – слово або словосполучення природної чи штучної (напр., наукової) мови, що називає конкретний чи абстрактний об’єкт або групу об’єктів. Такі об’єкти називаються предметним значенням Т. Поняття про ці об’єкти наз. смислом Т.

Т

С

Р

П

О

Н

М

Л

КОН’ЮНКЦІЯ (лат. conjunctio – зв’язок, сполучення) – логічна операція над висловлюваннями, за допомогою якої із кількох висловлювань, простих чи складних, здобувають нове висловлювання складне, яке називається кон’юнктивним або просто К.

К

І

З

Е

Д

Г

В

Б

А

Завдання

Виконайте модульну контрольну роботу за матеріалом III розділу.

Заняття 15. Гіпотеза.

П л а н

1.Поняття про гіпотезу. Види гіпотез.

2. Побудова та логічні засоби підтвердження гіпотез.

Підведення підсумків навчання за семестр.

5. СЛОВНИК ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ логіки

А – перша буква лат. слова affirmo (стверджую) – засіб для позначення загальноствердного судження, тобто судження, за допомогою якого кожному предмету якої-небудь множини приписується одна або декілька властивостей.

АБСТРАГУВАННЯ (від лат. abstractio – видалення, відвернення) – мисленнєве виокремлення часткових або загальних ознак предметів або явищ (їх властивостей або відношень) і уявного відволікання їх від інших ознак.

АКСІОМА СИЛОГІЗМУ – твердження про правомірність виведення висновку категоричного силогізму із його засновків.

АЛЕТИЧНА МОДАЛЬНА ЛОГІКА ( від грец. άλήθεια– істина) – розділ логіки модальної, у якому вивчаються властивості висловлювань, що містять засоби вираження понять про необхідність, можливість, дійсність, випадковість, неможливість тощо.

АЛОГІЗМ ( від грец. а – не і logos – слово, вчення, думка ) – міркування, у якому порушені законі й принципи логіки. Унаслідок порушення правил мислення А. містить помилку логічну.

АЛЬТЕРНАТИВА (від лат. alter – один із двох) – складні судження, утворене з простих суджень за допомогою логічного сполучника (сувора диз’юнкція або диз’юнкція, що виключає).

АНАЛІЗ І СИНТЕЗ – аналіз(від грец. analysis – розклад, розчленування) – поділ цілого на складові частини; синтез (від грец. synthesis – з’єднання) – об’єднання здобутих під час А. частин об’єкта або об’єднання кількох об’єктів у деяку систему.

АНАЛОГІЯ (від грец. analogia – відповідність, подібність, схожість) – подібність предметів, явищ. Умовивід за А. (або просто А.) – умовивід, у якому на підставі схожості об’єктів за якимись ознаками робиться висновок про можливу схожість за ін. ознаками.

АНТЕЦЕДЕНТ І КОНСЕКВЕНТ (лат. antecedens – попередній і consequens – наслідок) – два висловлювання, з яких за допомогою імплікації (“якщо…,то...”) утворюється деяке третє висловлювання – імплікативне. А. – висловлювання, що стоїть після слова “якщо”, К. – висловлювання, що стоїть після слова “то”.

АНТИТЕЗА (від грец. antithesis – протиставлення) – судження, яке суперечить тезі доведення.

АПАГОГІЧНЕ (НЕПРЯМЕ) ДОВЕДЕННЯ – непряме доведення тези, коли робиться припущення про істинність судження, що суперечить їй (антитезі).

АПОДИКТИЧНИЙ (від грец. apodeikticos – доказовий, переконливий) – абсолютно достовірний, який ґрунтується на необхідності.

АРГУМЕНТ (лат. argumentum, від arguo – доводжу, виявляю) – судження, за допомогою якого з’ясовується істинність іншого судження (тези).

АРГУМЕНТАЦІЯ (лат. argumentatio – наведення аргументів) – наведення доказів на користь висунутого положення.

АРГУМЕНТАЦІЯ КОНТЕКСТУАЛЬНА – різновид аргументації, яка містить посилання на авторитет, традицію, інтуїцію, здоровий глузд, смак тощо.

АРИСТОТЕЛЕВСЬКИЙ СОРИТ – складний силогізм, який складається з декількох силогізмів, у яких пропускаються менші засновки (див. Сорит).

АРИСТОТЕЛЬ (384 – 322 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ, учений-енциклопедист, “батько формальної логіки”.

АСЕРТОРИЧНИЙ (від лат. аsserto – стверджую) – установлений, достовірний. А. судження констатує наші знання про зовнішній світ, але не містить інформації про необхідність того, що нам відомо.

АТРИБУТИВНЕ СУДЖЕННЯ (лат. attributum – невід’ємний) – різновид суджень у логіці традиційній. А. с. щось стверджує або заперечує стосовно зв’язку між суб’єктом і предикатом за формулою “ S є P ” або “ S не є P ”.

BARBARA – назва першого модусу першої фігури простого категоричного силогізму (ААА). У цьому модусі із загальноствердних засновків (А) виводиться загальноствердний висновок (А).

BAROCO – назва четвертого модусу другої фігури простого категоричного силогізму (АОО). У цьому модусі із загальноствердного засновку (А) і частковозаперечного засновку (О) виводиться частковозаперечний висновок (О).

BOCARDO – назва п’ятого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ОАО). У цьому модусі із частковозаперечного засновку (О) і загальноствердного засновку (А) виводиться частковозаперечний висновок (О).

BRAMANTIP – назва першого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (ААІ). У цьому модусі з двох загальноствердних суджень (АА) виводиться частковоствердний висновок (І).

БЕЗВІДНОСНЕ ПОНЯТТЯ – поняття, яке не знаходиться в безпосередньому зв’язку з іншими поняттями, напр., поняття “Всесвіт”.

БІЛЬШИЙ ЗАСНОВОК – судження, в яке входить більший термін силогізму.

БІЛЬШИЙ ТЕРМІН – термін, який є предикатом висновку силогізму.

ВЕРИФІКАЦІЯ – (від лат. veritas – істина, verificatio – надавання істини) – встановлення істиннісного статусу тверджень за допомогою емпіричної перевірки.

ВИВЕДЕННЯ – розумова операція одержання із наявних знань нового знання. Нове знання, одержане таким чином, – вивідне знання.

ВИВІД – ментальна дія, роздум, міркування, у процесі яких із будь-якихвихіднихсуджень (засновків), застосовуючи логіч. правила, одержують нове судження (висновок).

ВИД і РІД – категорії, що виражають рівні процесу узагальнення, відношення між класами об’єктів – родовидові відношення. В. є підкласом роду.

ВИДОВЕ ПОНЯТТЯ – поняття, яке відображує суттєві ознаки класу предметів, що є видом якогось роду. В. п. – підпорядковане поняття: його обсяг входить в обсяг ін.

ВИЗНАЧЕННЯ, ДЕФІНІЦІЯ (від лат. definitio – визначаю межу) – логіч. операція, за допомогою якої встановлюється зміст понять.

ВИЗНАЧЕННЯ АКСІОМАТИЧНЕ – логіч. операція, спрямована на визначення терміна через наведення списку аксіом (постулатів).

ВИЗНАЧЕННЯ ВЕРБАЛЬНЕ – визначення, яке ґрунтується винятково на аналізі знаків і закодованої в них інформації.

ВИЗНАЧЕННЯ ГЕНЕТИЧНЕ (грец. genesis – джерело) – особливий тип визначення, а саме визначення через вказівку на способи створення, виникнення, здобуття, побудови об’єкта, що визначається.

ВИЗНАЧЕННЯ ІНДУКТИВНЕ – визначення, за допомогою якого з деяких вихідних об’єктів теорії, використовуючи відповідні операції, будуються нові її об’єкти.

ВИЗНАЧЕННЯ НОМІНАЛЬНЕ – визначення, пов’язане з формулюванням значення поняття, з його простим перекладом або тлумаченням.

ВИЗНАЧЕННЯ ОСТЕНСИВНЕ – визначення шляхом безпосереднього показу (демонстрації) об’єкта, для якого формулюється поняття.

ВИЗНАЧЕННЯ РЕАЛЬНЕ – визначення, за допомогою якого об’єкт, що нас цікавить, виділяється з численних об’єктів на підставі деякої відмінної ознаки.

ВИЗНАЧЕННЯ ЧЕРЕЗ РІД І ВИДОВУ ВІДМІН-НІСТЬ (РОДОВИДОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ) – найпоширеніший різновид реальних визначень. У ньому об’єкт, що визначається, виділяється серед інших об’єктів обсягу ширшого поняття (роду) за допомогою ознаки відмінності. Видова відмінність – це ознака чи група ознак, за якими відрізняється предмет, що визначається, від решти предметів, що входять у цей рід. В. ч. р. і в. в. можна виразити такою формулою: А є Вс, де А – Dfd, Вс – Dfn, при цьому В – рід, а с – видова відмінність.

ВИЗНАЧЕННЯ ЯВНЕ – це визначення, у якому зміст поняття розкривається через безпосередній перелік суттєвих ознак. В. я. має структуру Dfd = Dfn. В. я. протиставляється визначенню неявному.

ВИПЛИВАННЯ ЛОГІЧНЕ (лат. consequentia) – такий зв’язок висловлювань А й В, коли завжди при істинності А, істинне і В, тобто імплікація А ® В є тотожно-істинною формулою. У цьому випадку говорять також, що В є логіч. наслідком А. Цей факт записується так: А ├ В.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ – граматично правильне розповідне речення. У логіці використовується кілька різних понять В.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ ДЕСКРИПТИВНЕ – (від англ. description – опис) – описове висловлювання. В. д. вважається істинним, якщо опис, що міститься в ньому, відповідає стану справ, і хибним – коли не відповідає.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ КАТЕГОРИЧНЕ – висловлювання, у якому предикат стверджується чи заперечується стосовно суб’єкта без якихось додаткових характеристик, напр., модальностей.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ СКЛАДНІ – висловлювання, у якому прості висловлювання з’єднані за допомогою логічних констант. Найбільш уживані В. с. утворені за допомогою слів “не”, “і”, “чи”, “якщо..., то...”, “якщо й тільки якщо”.

ВИСНОВОК – висловлювання, яке виступає результатом міркування, результатом застосування певних логічних правил до інших висловлювань – засновків міркування.

ВІДНОШЕННЯ – багатомісний предикат. Відомо, що предикати поділяються на одномісні й багатомісні. Одномісні предикати репрезентують у мові властивості позамовних об’єктів, а багатомісні – В. між ними.

ГІПОТЕЗА (грец. υποδέσιζ – основа, припущення) – положення, що висувається як умовне, імовірнісне пояснення причин того чи іншого явища, або припущення, у якому передбачається існування якого-небудь об’єкта чи його властивості, поведінки тощо.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНА ТЕОРІЯ – одна з форм логічного аналізу наукового знання. Г.-д. т. складається з низки гіпотез про властивості або причини досліджуваних явищ і висновків, виведених з цих гіпотез у дедуктивний спосіб.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНИЙ МЕТОД – метод пізнання, який полягає в дедукції висновків із гіпотез та інших засновків, істиннісне значення яких ще не з’ясовано. Тому висновки, отримані відповідно до Г.-д. м., мають імовірнісний характер.

ГІПОТЕТИЧНЕ ТВЕРДЖЕННЯ – припущення, яке може бути як істинним, так і хибним.

DARAPTI (лат.) – назва першого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ААІ). У цьому модусі з двох загальноствердних суджень (А) виводиться частковоствердний висновок (І).

DARII (лат.) – назва третього модусу першої фігури простого категоричного силогізму (АІІ). У цьому модусі із загальноствердного засновку (А) і частковоствердного засновку (І) виводиться частковоствердний висновок (І).

DATISI – назва третього модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (АІІ). У цьому модусі із загальноствердного засновку (А) і частковоствердного засновку (I), виводиться частковоствердний висновок (І).

DIMARIS – назва третього модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (IAI). У цьому модусі із частковоствердного засновку (I) і загальноствердного засновку (А) виводиться частковоствердний висновок (І).

DISAMIS – назва другого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (IAI). У цьому модусі із частковоствердного засновку (I) і загальноствердного засновку (А) виводиться частковоствердний висновок (І).

ДВОЗНАЧНА ЛОГІКА – логіка, яка спирається
на принцип двозначності (бівалентності). Висловлюванням у цій логіці приписуються тільки два значення – “істина” або “хиба”.

ДЕДУКЦІЯ ( лат. deductio – виведення) – метод міркування, який є переходом від засновків із більш загальним знанням до висновку із менш загальним знанням, тобто знанням про окреме, одиничне.

ДЕНОТАТ (лат. denotatio – позначення) – предмет, що позначається в природній мові власною назвою, а в логічній мові – константою або термом, чи клас предметів, який позначається в природній мові загальною назвою, а в логічній мові предметною змінною.

ДЕОНТИЧНА МОДАЛЬНІСТЬ, НОРМАТИВНА МОДАЛЬНІСТЬ – загальна назва для групи модальних понять, таких, як поняття “обов’язково”, “дозволено”, “заборонено”, “повинен”, “може”, “не повинен” та ін.

ДЕСТРУКТИВНА ДИЛЕМА (лат. destructivus – той, що руйнує) – різновид дилеми, у якій в одному із засновків диз’юнктивно заперечуються наслідки, що містяться у двох інших засновках.

ДЕФІНІЄНДУМ (лат.) – те поняття, яке визначається за допомогою інших понять. Напр., у визначенні “Спростування – це установлення хибності або необґрунтованості тези” Д. буде поняття “спростування”.

ДЕФІНІЄНС (лат.) – поняття або множина понять, за допомогою якого або яких визначається деяке інше поняття. Напр., у визначенні “Спростування – це установлення хибності або необґрунтованості тези” Д. будуть слова “установлення хибності або необґрунтованості тези”.

ДИЗ’ЮНКЦІЯ (лат. disjunctio – роз’єднання, розрізнення) – логічний сполучник, який заміщує у формальній мові сполучник “або” природної мови.

ДИЛЕМА (від грец. di(s) – двічі і lemma – припущення) – умовно-розподільний умовивід, у якому засновками є умовні та розподільні судження.

ДИХОТОМІЯ (грец. dicotomia – поділ надвоє) – поділ обсягу поняття на взаємовиключні частини за допомогою заперечення.

ДОВЕДЕННЯ – міркування, за якого встановлюється істинність певного твердження через його зіставлення з ін. твердженнями, істинність яких доведена раніше.

ДОВЕДЕННЯ ВІД СУПРОТИВНОГО, НЕПРЯМЕ ДОВЕДЕННЯ – доведення, коли істинність тези встановлюється шляхом демонстрації хибності протилежного їй припущення.

ДОВЕДЕННЯ ЗА АНАЛОГІЄЮ – доведення, яке здійснюється за такою схемою: предмет, що досліджується, ймовірно, має ознаку Х, оскільки відомі ознаки цього предмету подібні ознакам іншого предмету, який має, крім того, і ознаку Х.

ДОВЕДЕННЯ РОЗГЛЯДОМ ВИПАДКІВ – міркування, коли з кількох умовних висловлювань з однаковим наслідком здійснюється перехід до ствердження цього наслідку на підставі того, що хоча б одне з умовних висловлювань є істинним.

ДОКАЗОВІСТЬ – обґрунтованість тези доведення його аргументами.

ДОСТАТНЬОЇ ПІДСТАВИ ПРИНЦИП – принцип, згідно з яким для кожного твердження необхідно наводити аргументи щодо його істинності. У логіці традиційній цей принцип має назву закон достатньої підстави. Разом із законом тотожності, законом несуперечності й законом виключеного третього він складає список основних законів логіки.

ДОСТОВІРНІСТЬ – обґрунтованість, доказовість, беззаперечність суджень.

ДРУГА ФІГУРА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧНОГО СИЛОГІЗМУ – фігура простого категоричного силогізму, у якій середній термін М у обох засновках стоїть на місці предиката.

ДУМКА – акт мислення, результат або продукт мислення, ідея, зміст мислення. Д. виражаються у формі понять, суджень і умовиводів.

Е – перша голосна буква лат. слова nego (заперечую), якою у формальній логіці позначається загальнозаперечне судження, тобто судження про всі предмети певного класу, судження про те, що у всіх предметів цього класу відсутні одна чи декілька певних властивостей.

ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ – властивість такого відношення, котре є одночасно рефлексивним, симетричним і транзитивним. Ця властивість притаманна відношенням схожості, ізоморфізму, тотожності і т.п.

ЕКВІВАЛЕНЦІЯ (від. лат. aequalis – рівний і valutis – має силу) – висловлювання складне типу “А, якщо і тільки якщо В” (А «В). Е. складається з двох імплікацій “А ® В” і
“В ® А”.

ЕКВІВОКАЦІЯ – логіч. помилка, що полягає в тому, що одне й те ж слово або вираз вживається в різних смислах у ході одного й того ж міркування.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ (від лат. existentia – існування) – висловлювання про існування якихось об’єктів.

ЕКСТЕНСІОНАЛЬНІСТЬ (від лат. extensio – протяжність) – властивість мовних контекстів, яка полягає в тому, що після заміни двох висловлювань із одним і тим самим екстенсіоналом (об’єктом або класом об’єктів, котрий цими висловлюваннями позначається) у деякому висловлюванні це висловлювання залишається істинним.

ЕЛЕМЕНТ МНОЖИНИ – об’єкт, що входить до якоїсь множини.

ЕНТИМЕМА (від грец. en thyme – на думці, на гадці) – умовивід, у якому відсутнє явне формування деяких засновків або висновку.

ЕПІХЕЙРЕМА (від грец. epiheirema – умовивід) – скорочений силогізм, де обидва засновки є ентимемами.

ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ – поняття, у якому відображені ознаки класу однорідних предметів. З.п. може відображати ознаки класу зі скінченною кількістю предметів і ознаки класу з нескінченною кількістю предметів.

ЗАГАЛЬНЕ СУДЖЕННЯ – судження, у якому щось стверджується або заперечується про кожний предмет якогось класу предметів.

ЗАГАЛЬНОЗАПЕРЕЧНЕ СУДЖЕННЯ – судження, яке одночасно є загальним за обсягом і заперечним за змістом.

ЗАГАЛЬНОСТВЕРДНЕ СУДЖЕННЯ – судження, яке одночасно є загальним за обсягом і ствердним за змістом.

ЗАКОН ВИКЛЮЧЕНОГО ТРЕТЬОГО – логічний закон, за яким істинним є тільки одне з суперечливих висловлювань: або саме висловлювання, або його заперечення.

ЗАКОН ЗВОРОТНОГО ВІДНОШЕННЯ МІЖ ЗМІСТОМ І ОБСЯГОМ ПОНЯТТЯ – закон традиційної логіки, який установлює співвідношення обсягу поняття і його змісту.

ЗАКОН ЛОГІКИ – припис, вимоги якого справедливі для міркувань стосовно будь-якої предметної області.

ЗАКОН МИСЛЕННЯ – термін, що означає формально-логічні закони. У логіці традиційній до них належать закон тотожності, закон несуперечності, закон виключеного третього й закон достатньої підстави (див. Достатньої підстави принцип).

ЗАКОН НЕСУПЕРЕЧНОСТІ – логічний закон, за яким висловлювання і його заперечення не можуть бути одночасно істинними.

ЗАКОН ТОТОЖНОСТІ – один із чотирьох законів логіки традиційної. З. т. вимагає під час міркування не змінювати зміст понять, які використовуються.

ЗАНАДТО ВУЗЬКИЙ ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ – логічна помилка в поділі обсягу поняття, яка є наслідком порушення правила сумірності.

ЗАНАДТО ВУЗЬКЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ – логічна помилка у визначенні поняття, що є наслідком порушення правила сумірності.

ЗАНАДТО ШИРОКИЙ ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ – логічна помилка в поділі обсягу поняття, що зумовлена порушенням правила сумірності.

ЗАНАДТО ШИРОКЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ – логічна помилка у визначенні, що є наслідком порушення правила сумірності.

ЗАПЕРЕЧЕННЯ – логічна операція, за допомогою якої із певного висловлювання отримуємо нове висловлювання.

ЗАПЕРЕЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ – визначення, у якому поняття визначається на підставі констатації відсутності ознаки.

ЗАПЕРЕЧНЕ ПОНЯТТЯ – поняття, у якому вказано на відсутність у предмета тієї чи іншої ознаки (напр., “неспокійний”, “незвичайний”).

ЗАСНОВОК – висловлювання, яке є вихідним при побудові виводу.

ЗВ’ЯЗКА – у логіці традиційній – елемент простого судження, який поєднує суб’єкт і предикат. З. виражається словом “є”.

ЗМІСТ ПОНЯТТЯ – сукупність ознак предмета, ядром якої є суттєві ознаки.

ЗНАК – матеріальний об’єкт, котрий відносить до ін. об’єкта. Розрізняють мовні й немовні З.

ЗНАК ЗАГАЛЬНОСТІ – знак ", який застосовується при формальному поданні загальних суджень.

ЗНАК ЗАПЕРЕЧЕННЯ – горизонтальна риска над формулою(Ā) або символ Ø, або символ ~. Два останні символи стоять перед формулою: (ØА) або (~А). Вираз із цими знаками читається “не- А ”.

ЗНАЧЕННЯ – характеристика знака. Нею може бути або істиннісне значення, або смисл. Розрізнюють предметне, смислове й експресивне З. Предметним З., або денотатом, є предмет, який позначається знаком.

І – друга голосна буква лат. слова affirmo (стверджую), яким у формальній логіці позначається частковоствердне судження, тобто судження про частину предметів якогось класу, судження про те, що ці предмети мають одну або декілька певних властивостей.

ІМПЛІКАЦІЯ (лат. implicatio – сплетення) – одна з основних логічних операцій символічної логіки, за допомогою якої з двох простих суджень будується складне судження, що також наз. І., або імплікативним судженням.

ІНДУКТИВНЕ ДОВЕДЕННЯ – одна з форм доведення, коли теза доведення є більш загальною ніж аргументи.

ІНДУКЦІЇ МЕТОДИ (від грец. methodos – правило, шлях, спосіб) – методи встановлення причинних зв’язків між явищами; описані англ. філософом Беконом.

ІНДУКЦІЯ (лат. inductio – наведення) – метод пізнання, який містить узагальнення результатів спостережень і експериментів.

ІНДУКЦІЯ НАУКОВА – індукція, яка додатково до формальних основ істинності висновку залучає змістовні (цільові) основи, намагаючись усунути повністю випадковість отримуваних результатів. Її виводи основані на знанні причинно-наслідкових зв’язків і відношень між явищами. Тому індукцію цього типу ще називають елімінативною індукцією.

ІНДУКЦІЯ НЕПОВНА – різновид індукції, у якому на відміну від індукції повної отримуємо не необхідний, а імовірнісний висновок, оскільки наслідок випливає зі знання властивостей тільки деяких об’єктів розглядуваного класу.

ІНДУКЦІЯ ПОВНА – різновид індукції, що ґрунтується на тому, що певна властивість належить усім об’єктам розглядуваного класу.

ІНДУКЦІЯ ЧЕРЕЗ ВІДБІР ФАКТІВ – індукція, яка ґрунтується на повторюваності фактів.

ІНДУКЦІЯ ЧЕРЕЗ ПРОСТИЙ ПЕРЕЛІК – індукція, яка ґрунтується на випадковій подібності явищ і властивостей.

ІСТИННІСНЕ ЗНАЧЕННЯ, ЗНАЧЕННЯ ІСТИННОСТІ – характеристика висловлювань із погляду їх відповідності дійсності.

CAMENES (лат.) – назва іншого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (АЕЕ). У цьому модусі із загальноствердного засновку, який позначається буквою А, і загальнозаперечного засновку, який позначається буквою Е, виводиться загальнозаперечний висновок, який позначається буквою Е.

CAMESTRES (лат.) – назва іншого модусу (АЕЕ) другої фігури простого категоричного силогізму. У цьому модусі із загальноствердного засновку (А) і загальнозаперечного засновку (Е) виводиться загальнозаперечний висновок (Е).

КАТЕГОРИЧНЕ СУДЖЕННЯ – термін логіки традиційної для позначення судження, у якому предикат стверджується або заперечується стосовно суб’єкта.

КАТЕГОРИЧНИЙ СИЛОГІЗМ – дедуктивний умовивід, у якому із двох суджень (засновків), що мають суб’єктно-предикатну структуру, випливає нове судження (висновок), що має також суб’єктно-предикатну структуру.

КАТЕГОРІЯ (від грец. kategoreo – промовляти на майдані) – найзагальніше поняття, яке фіксує найбільш суттєві фундаментальні закономірні зв’язки й відношення реальної дійсності та пізнання.

КВАНТИФІКАЦІЯ (лат. quantum – скільки; facio – роблю) – кількісне вираження обставин. У логіці – це операція, яка полягає в тому, що до висловлювання, яке розчленовують за схемою “функція-аргументи”,приєднують квантори загальності або існування.

КВАНТОРИ (лат. quantum – скільки) – логіч. оператори, які вказують на “кількість” індивідів, що належать до сфери міркування. Розрізняють К. загальності – " (“всі..., такі що...”) і К. існування - $ (“деякі..., такі що...”, “існує..., такий що...”).

КЛАС – сукупність об’єктів, які об’єднуються за певною спільною властивістю чи відношенням. Об’єкти, що входять до К., наз. його елементами.

КЛАСИФІКАЦІЯ (від лат. classis – розряд, клас і facere – робити) – багаторазово здійснений логічний поділ обсягу родового поняття на види й підвиди.

КОЛО У ВИЗНАЧЕННІ – помилка логічна, що породжується порушенням одного з правил визначення. К. у в. полягає в тому, що при визначенні певного поняття поняття, яке його визначає, саме визначається за допомогою того поняття, яке підлягає визначенню.

КОНТРАДИКТОРНІСТЬ (від лат. contradictorus – суперечний) – відношення між суперечними судженнями. У логіці традиційній суперечними одне одному є загальноствердні й частковозаперечні судження, загальнозаперечні й частковоствердні судження, за умови, що в них збігаються і суб’єкти, і предикати.

КОНТРАРНІСТЬ (від лат. contrarius – протилежність) – логічне відношення між протилежними судженнями, тобто між загальноствердними й загальнозаперечними судженнями, які мають ті ж самі суб’єкт і предикат.

ЛОГІКА (грец. logoV – слово, поняття, міркування, розум) – 1) наука про закони, форми й операції правильного мислення; 2) наука про способи правильного міркування.

ЛОГІКА ПИТАНЬ, ЕРОТЕТИЧНА ЛОГІКА, ІНТЕРРОГАТИВНА ЛОГІКА – розділ сучас. символічної логіки, у якому вивчаються питальні речення. Вони перекладаються з природної мови на спеціальну логічну мову, за допомогою якої визначається логічна структура питання.

Дата добавления: 2014-12-29