Незалежність

ЗП

В роки Другої світової війни місто протягом двох років — з 4 жовтня 1941 по 14 жовтня 1943 знаходилось під владою німецьких окупантів. Перше бомбардування Запоріжжя німецькі війська вчинили 22 липня 1941 року, а 18 серпня 1941 року німецьким військам вдалося захопити правобережну частину міста і розпочати наступ на острів Хортиця.

Того ж дня радянськими військами було підірвано спочатку міст, що з'єднував Хортицю з правим берегом Дніпра, а потім, за спеціальним наказом із Москви групі військових очолюваній військовим інженером Б. Еповим було здійснено підрив греблі ДніпроГЕСу.[8][9] В результаті вибуху 20 тонн толу у греблі виникла пробоїна завдовжки 135 метрів, через яку ринула вниз багатометрова хвиля. Завдяки тому, що підривна акція проводилася таємно, без оповіщення населення і військ, потік води спричинив багатотисячні жертви як з боку цивільного населення, так і червоноармійців, що були зосереджені в берегових районах острову Хортиця. Виконавці були прийняті за диверсантів і арештовані радянською контррозвідкою, але після втручання їх керівництва звільнені[8]. Одночасно були підірвані й електрогенератори, в результаті чого діяльність промислових підприємств Запоріжжя було паралізовано. Згідно з дослідженнями історика В. М. Мороко, у висадженні греблі не було жодної необхідності, і трагедія 18 серпня стала однією з ілюстрацій ставлення радянської держави до своїх громадян[8].

Захоплення міста німецьким військам вдалося здійснити 4 жовтня 1941 року. Німецькі будівельні частини відновили зруйновану частину греблі, а влітку 1942 року запустили нове обладнання гідроелектростанції німецького виробництва. Запоріжжя займало значне місце у планах німецького командування, місто кілька разів відвідував А. Гітлер. Для оборони міста від радянських військ німці спорудили Східний оборонний вал, підсилений мережею дотів та протитанковим ровом завширшки 5-6 м і глибиною 3-4 м, на найнебезпечніших ділянках було влаштовано мінні поля.

12-14 жовтня 1943 року місто було відвойовано силами 8-ї гвардійської армії генерала В. Чуйкова. Штурм міста увійшов в історію як перший успішний нічний танковий штурм великого міста. Пізніше цей досвід був використаний при штурмі Зеєлівських висот під час взяття Берліну[4]. Острів Хортиця та правобережна частина міста були відвойовані до 30 грудня 1943 року. При обороні правобережної частини міста німецькі війська намагалися підірвати греблю ДніпроГЕСу, однак радянським розвідникам вдалося знешкодити дріт, який вів до вибухівки і в такий спосіб запобігти руйнуванню греблі. Пізніше подвиг радянських солдатах було увічнено у численних пам'ятниках, а їх імена - в назвах запорізьких вулиць.

51. Соціально-економічні та політичні наслідки Другої світової війни для України

В роки війни із-за нестачі палива та металу стали закриватися підприємства галузей, що виробляли товари першої необхідності. Це посилювало диспропорції в економіці, вело до дезорганізації господарства. На становищі промисловості дуже негативно відбивалося те, що в Україні до армії було мобілізовано біля 4 млн. чол. Наприклад, з вугільної промисловості Донбасу було мобілізовано 30-40% робітників. Під час війни збільшився попит на метал, а виробництво його зменшилося. В 1913 р. на Півдні Росії було вироблено 190 млн. пудів, а в 1916 р. тільки 176 млн. пудів. Зменшилося виробництво сталі і прокату. На лютий 1917 р. в країні припинили роботу 36 доменних печей. Зменшили виробництво продукції машинобудівні заводи.

Під час війни сильно було підірвано і транспорт. Не вистачало паровозів, вагонів, вугілля, металу, станції були забиті ешелонами.

Війна зруйнувала і сільське господарство України. В російську армію з сел України було мобілізовано 50% працездатних чоловіків. Не вистачало робочого скота. Майже припинилося постачання у сільське господарство машин, мінеральних добрив. В Україні зменшилися посівні площі, знизилася врожайність, збір зернових скорочувався на 200 млн. пудів щорічно. Швидко посилювалося розорення і розшарування селян.

Зростання економічного занепаду посилювалося розпадом грошового обігу. Щоб покрити величезні воєнні витрати, царизм збільшував випуск паперових грошей, які забезпечувалися золотом тільки на 14-15 %. Збільшувалися прямі та непрямі податки, зростали внутрішні та зовнішні борги. Все це тягарем покладалося на народні маси.

Водночас з цим, під час війни посилювалася концентрація промисловості, зрощування банківського і промислового капіталу, зростання державно-монополістичного капіталізму. Царський уряд все більше застосовував іноземні позички, посилював залежність Росії від імперіалістів Заходу.

Під час війни на більшій частині території України було впроваджено воєнний стан. Царизм посилював тут поліцейські репресії проти трудящих і, передусім, проти робітників. Посилився політичний і національний гніт.

Війна і господарська розруха викликали гостре невдоволення і наростання революційного руху трудящих мас. Війна стала могутнім прискорювачем революції. К 1916 р. революційний і страйковий рух став найбільш масовим і набув політичну спрямованість. Робітники виступали проти війни і всього царського режиму. Всього з початку війни і до березня 1917 р. в Україні відбулося понад 370 страйків, в яких прийняли участь біля 300 тис. робітників. За цей же час в Україні виникло понад 200 селянських заворушень.

Робітничі і селянські виступи сприяли розвитку революційного руху в армії. На початку війни більшість солдат вважали, що захист Вітчизни – їх долг. Але потім, особливо у 1916 р. невдоволення солдат війною почало набувати широкого розмаху. Частішими стали випадки втечі солдат в тилу і на фронті. Випадки братання і відмова солдат іти у напад набули масового характеру. В окремих містах солдатські акції переростали у збройні виступи.

52. Голод 46/47. Відбудова народного господарства України

Третій голодомор, який влаштувала народам СРСР російсько-комуністична диктатура 1946–1947, був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам в соціалістичному таборі. Так 1946 з СРСР вивезено 350 тисяч тонн зерна до Румунії, у 1947 — 600 тисяч тонн зерна — до Чехословаччини, за тих два роки Польща отримала з Радянського Союзу 900 тисяч тонн хліба.[Джерело?] А в Молдові, Бессарабії й південних областях України шаленів голод і лише за перше півріччя 1947 офіційно зареєстровано 130 випадків людоїдства.

Третій радянський голод в Україні тоталітарна «партія-держава» СРСР скоїла після Другої світової війни, фронти якої двічі пройшли українською землею.

Стан сільського господарства після закінчення Другої світової війни був дуже складний. Було пограбовано і зруйновано близько 30 тисяч колгоспів, радгоспів і МТС, тисячі сіл, з яких понад 250 розділили долю Хатині. Різко скоротилося поголів'я худоби. Коней залишилося 30 % довоєнної кількості, великої рогатої худоби — 43 %, овець і кіз — 26 %, свиней — 11 %. Значно постраждали тракторний і комбайновий парки.

Такого стихійного лиха в Україні не було 50 років. Території, охоплені засухою, були більшими, ніж у 1921 році й наближалися за розмірами до лихої пам'яті 1891 року[Джерело?]. 1946 рік відкинув ще далі назад зруйноване під час війни сільське господарство України. Середня урожайність зернових культур у колгоспах знизилася до 3,8 центнерів з гектару[Джерело?]. У південних областях вона була ще нижчою — лише 2,3-2,9 ц. Валовий збір усіх зернових в Україні становив 531 млн. пудів, або втричі зменшився порівняно з 1940 роком, і був меншим навіть, ніж у голодному 1921 році[Джерело?]. У цьому році багато колгоспників нічого не одержали на трудодні. Крім того, в роки війни були розорені їхні підсобні господарства. 43 % колгоспників не мали корів, а 20 % — узагалі ніякої худоби. Це ще більше ускладнило їхнє становище.

Творення голоду відбувалося шляхом пограбування сіл через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницькі зверхнадмірні зернопоставки у посушливі неврожайні повоєнні роки.

Влада Радянського союзу на чолі з диктатором Йосипом Сталіним, як і раніше, використала село як «донора» для відбудови економіки, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи міфічні «переваги» соціалізму і прагнучи раніше держав Західної Європи, теж охоплених засухою, скасувати карткову систему, створювалися «резерви зерна», а також постачався хліб майбутнім союзникам — країнам новостворюваного «соціалістичного табору». Для здійснення своїх імперських цілей в умовах економіки неринкового типу через механізм адміністративно-командної системи, відбулося викачування хліба із села[Джерело?].

4 липня 1946 рада міністрів УРСР і ЦК КП(б)У таємною постановою затвердили річний план хлібозаготівель з урожаю 1946 по Українській РСР у кількості 340 млн пудів; вимагалося в дводенний строк довести до районів встановлені для кожної області плани хлібозаготівель; розробити й довести до кожного господарства п'ятиденні графіки здавання зерна з метою закінчення хлібозаготівель не пізніше 1 жовтня 1946 р.

Непосильний план хлібозаготівель на 1946 рік — 340 мільонів пудів хліба [1] виконати Україні було неможливо[Джерело?]. Але замість зниження цей план в липні 1946 року 23 областям України: Запорізькій, Сталінській, Дніпропетровській, Київській, Вінницькій та іншим було підвищено[Джерело?]. 22 липня 1946 року з метою безумовного виконання державного плану хлібозаготівель кожною областю і районом Української РСР Рада міністрів УРСР і ЦК КП(б)У таємною постановою надали право виконкомам і парткомам КП(б)У збільшити колгоспам, а в західних областях і селянським господарствам, що мали добрий врожай, обов'язкове постачання зерна державі в межах до 50 % від розмірів хлібозаготівель, нарахованих за діючими нормами. Загальне збільшення хлібопостачання склало 21013 тис. пудів. [2]

Вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже в усій Україні голод, що швидко поширювався. 10 серпня 1946 М.Хрущов направив Й.Сталіну доповідну записку про хлібозаготівлі в Українській РСР, повідомлялося, що по УРСР на 5 серпня 1946 план хлібозаготівлі в розмірі 362750 тис. пудів (включаючи збільшення хлібопостачання на 22750 тис. пудів) виконано на 24,3 % (88042 тис. пудів). Однак у серпні 1946 р. під тиском центру керівництво УРСР знову підвищило хлібозаготівельний план Сталінській, Запорізькій, Дніпропетровській, Одеській, Вінницькій, Миколаївській, Кам'янець-Подільській, Херсонській, Чернігівській та іншим областям.

21 серпня 1946 року сільськогосподарський відділ ЦК КП(б)У повідомляв ЦК КП(б)У про заходи боротьби з перевезенням хліба із західних областей України. Відмічалося, що органи транспортної міліції УРСР у зв'язку з постановою Ради міністрів РРФСР від 31 липня 1946 р. про заборону продажу зерна на ринку колгоспами, колгоспниками й одноосібниками до виконання ними плану хлібозаготівлі з урожаю 1945–1946 рр. організували на великих залізничних станціях України оперативні загороджувальні загони, які боролися з продажем і купівлею зерна та муки на базарах. У червні транспортна міліція УРСР зняла з товарних потягів 62,4 тис. осіб, що добиралися в Західну Україну по хліб. За дві останні декади липня було знято 97633 особи.

53. Суспільно-політичне життя в Україні у др..пол 40 – 60 р 20 ст

У другій половині 40-х - на початку 50-х рр. в суспільно-політичному житті УРСР продовжувалися тенденції попереднього періоду. У Західній Україні завершувалися процеси радянизації краю. У березні 1946 р. у Львові відбувся церковний собор, на якому була ліквідована УГКЦ. На соборі було винесено вердикт про ліквідацію Брестської церковної унії 1596 р. і повний розрив з Ватиканом, також заявлено про приєднання до Руської православної церкви. 500 тисяч населення Західної України у 1946-1948 рр. було депортовано у східні райони СРСР.

У ці роки продовжувалася боротьба ОУН-УПА, яка набувала ужорсточення. Апогей припадає на 1945-1946 рр., а з 1947 р. гострота збройної боротьби почала спадати. 5 березня 1950 р. загинув Головнокомандуючий УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка), а до 1952 р. УПА як масова організована сила перестала існувати. Окремі невеличкі групи УПА продовжували опір до 1956 р.

З діяльністю ОУН-УПА пов'язані події, що відбувалися у Польщі у 1947 р2.На інших українських землях у другій половині 40-х - на початку 50-х рр. Теж відбувалося ужорсточення сталінського режиму в суспільно-політичному житті, особливо в сфері ідеології. У 1946-1947 рр. Під час голоду, Хрущов не раз звертався до Сталіна з проханням про допомогу, але це викликало роздратування. Сталін обізвав його „сумнівним типом" і зняв з посади першого секретаря ЦК КП(б)У. У березні-грудні 1947 р. Першим секретарем ЦК КП(б)У був Л. М. Каганович і саме при ньому сталінський режим найбільш ужорсточився. Почалося розгортання кампанії критики і гонінь на інтелігенцію. У вересні 1947 р. відбувся пленум Спілки радянських письменників України, на якому у виступах Л. Кагановича і О. Корнійчука були піддані жорсткій критиці М. Рильський, Ю. Яновський, А. Малишко та інші із звинуваченням у націоналізмі. Також почалися гоніння на українських істориків. На осінь 1947 р. з ініціативи Кагановича готувався пленум ЦК КП(б)У з питанням „Боротьба проти націоналізму, як головної небезпеки в КП(б)У". По суті Каганович готував великомасштабну акцію - новий тур фізичних репресій проти інтелігенції в Україні, але у грудні 1947 р. Сталін відкликав Кагановича з України і знову повернув Хрущова, який залишався тут до 1949 р., але й після Кагановича загальний курс в сфері ідеології не змінився.

Цей курс дістав назву "жданівщина" (до 1948 р. Жданов був секретарем ЦК ВКП(б) з питань ідеології). У 1946-1948 рр. ЦК ВКП(б) схвалив ряд постанов з питань ідеології, які ЦК КП(б)У продублював. Усього за 1946-1951 рр. було видано 12 найбільш значимих постанов, серед яких: "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури"", "Про журнал сатири і гумору "Перець"", "Про журнал "Вітчизна"", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи його поліпшення" та ін. 26 серпня 1946 р. у газеті "Правда" з'явилася стаття із звинуваченням проти О. Вишні. 2 липня 1951 р. газета "Правда" надрукувала статтю "Проти ідеологічних перекручень у літературі", в якій був підданий критиці вірш В. Сосюри "Любіть Україну". Критиці і гонінням були піддані й композитори Б. Лятошинський, М. Колесса, М. Вериківський та інші. Постраждала й наука, особливо генетика. Жертвами лисенківщини в Україні стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, І. Поляков, Л. Делоне та інші. Це тільки окремі факти. Сталінські репресії продовжувалися і в повоєнні роки, особливо в сфері ідеології.

3. Зміни почалися після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.). У вищому керівництві СРСР розгорнулася боротьба за владу, до якої виявилася причетною і Україна. Мельников у 1949-1953 рр. був першим секретарем ЦК КП(б)У. У червні 1953 р. Л. Берія, який очолював органи держбезпеки, домігся звільнення Мельникова з посади, звинувативши його у порушенні принципів проведення національної політики партії. Раніше через генерала Строкача (начальника Львівського управління МВС) Мельникову стало відомо про наміри Берії поставити під таємний нагляд роботу партійних органів. Строкачу вдалося повідомити про це Хрущова. У липні 1953 р. Берію було заарештовано. Строкач став міністром внутрішніх справ України.

Після Мельникова першими секретарями ЦК КПУ були: Кириченко у 1953-1957 рр. (перший українець на цій посаді) та Підгорний у 1957-1963 рр.

З 1953-1954 рр. розпочинаються в СРСР і в УРСР процеси десталінізації- „відлига", яка торкнулася і національно-державної сфери. Були розширені права УРСР в економічному і суспільному житті. У відання республіканських органів перейшла низка підприємств союзного підпорядкування, у республіці було створено ряд нових міністерств. Розширені були дещо й права УРСР у плануванні та бюджеті. Тобто суверенний статус УРСР дещо покращився. 10 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення передати Крим до складу УРСР.

З 1953 р. почалася деяка демократизація суспільно-політичної системи СРСР із метою подолання крайніх проявів сталінського тоталітарного режиму, а саме припинення репресій та відновлення законності. У першу чергу почалася реабілітація репресованих, але справжнього розмаху процеси десталінізації радянського суспільства набувають після ХХ з'їзду КПРС (лютий 1956 р.) та доповіді Хрущова на ньому. У липні 1956 р. у пресі з'явилося перше повідомлення про реабілітацію українських письменників В. Еллана (Блакитного), В. Чумака, І. Микитенка, що стали жертвами сталінських репресій. У Київському педагогічному інституті у 1956 р. відбувся перший в УРСР мітинг на підтримку політики десталінізації. На XXII з'їзді КПРС (у 1961 р.) вперше прозвучала правда про діяльність Л. Кагановича в Україні, а час його секретарювання названо "чорними днями для України".

54. Україна в хрущовський період 53-64. Спроби реформування економіки України???????????

55. Відлига, шестидесятники

Хрущовська "відлига" — неофіційна публіцистична назва періоду в історії СРСР після смерті Й. Сталіна (з 1953 по 1964-й рр.). Вислів "відлига" походить від назви повісті Іллі Еренбурга. Поняття "Хрущовська "відлига" пов’язане з перебуванням на посту першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова (1953–1964 рр.) Цей період характеризувався зменшенням політичних репресій, вибірковою реабілітацією засуджених та репресованих у сталінські часи, частковою лібералізацією політичного життя, незначним послабленням тоталітарної влади.

Після смерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. М. Хрущов, який очолив комуністичну партію, взяв курс на реформування сталінського режиму. Зі зміцненням влади М. Хрущова "відлига" почала асоціюватись із засудженням культу особи Й. Сталіна. На XX з’їзді КПРС в 1956 р. М. Хрущов виголосив доповідь з критикою культу особи Й. Сталіна і сталінських репресій. У зовнішній політиці СРСР було проголошено курс на "мирне співіснування" з країнами Заходу. Новий курс підтримала партійна верхівка та службова номенклатура. У ці роки в системі ГУЛАГ у спалахують повстання в’язнів під антисталінськими лозунгами (Норильське, Воркутинське, Кенгірське повстання). Припинилась підготовка нових політичних процесів, почалася ліквідація ГУЛАГу. Чимало політв’язнів в СРСР, в т. ч. з України звільнили з місць ув’язнення та реабілітували. В цей час незначно послабилась цензура, перш за все у мистецтві та літературі. Водночас у 1954–1956 рр. відбулась низка процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками (Кирило Осьмак, Василь Охримович та ін.).

У 1954 р. до складу УРСР увійшов Крим, господарство якого після масової депортації кримсько-татарського народу перебувало в занепаді.

Період "відлиги" тривав недовго. Після масових антикомуністичних виступів 1953 р. у НДР, в Польщі у 1956 р. та після придушення Угорського повстання 1956 р. партійне керівництво СРСР, налякане можливою лібералізацією політичного режиму, почало активний спротив процесам десталінізації. Президія ЦК КПРС 19 грудня 1956 р. затвердила лист ЦК КПРС "Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських, ворожих елементів". Як наслідок – зросла кількість засуджених за "контрреволюційні злочини". У 1958 р. почала діяти постанова про "добровільний" вибір батьками мови навчання у сфері освіти.

У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею. В цей період з’явився рух "шестидесятників", який став індикатором початку кризових явищ тоталітарної системи в СРСР. Проте все ще будь-яке інакомислення жорстоко каралося. Зокрема, у травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив українського письменника Левка Лук'яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1. і ст. 64 КК УРСР. Звинувачення побудували на підставі першого проекту програми Української робітничо-селянської спілки. Письменника звинуватили в тому, що він "з 1957 р. виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму". Окрім Л. Лук’яненка суд виніс вироки іншим представникам національно свідомої інтелігенції – І. Кандибі (до 15 р.), С. Віруну (до 11 р.), В. Луцькову, О. Любовичу, І. Кіпішу та Й. Боровницькому (до 10 р. ув'язнення для кожного). Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл Л. Лук’яненка на 15 років позбавлення волі. Інші отримали терміни від 7 до 15 років позбавлення волі.

Загалом політика Хрущова була непродуманою і суперечливою. Внаслідок експериментів у сільському господарстві почалася продовольча криза. Освоєння близько 16 млн га незайманих земель Казахстану й Сибіру, здійснюване в основному в УРСР, спричинило вичерпання ресурсів з України. Компартійна верхівка на жовтневому пленумі ЦК КПРС у 1964 р. усунула М. Хрущова від влади.

Попри часткову десталінізацію командно-адміністративна система зберегла свою сутність. Посилилося переслідувалася віруючих, масово знищувалися церкви, відновились репресії представників інтелігенції, зазнавали цькувань колишні політв’язні. У часи Хрущова Україна з її великими ресурсами та потужною паливно-енергетичною базою стала сировинним придатком радянської політичної та економічної системи.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М. Горбачов, О. Яковлев; філософи О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Бовін, Ф. Бурлацький, редактори масмедіа — В. Коротич, Є. Яковлєв, С. Залигін та багато інших.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

56. Дисидентський рух

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Першими організаціями інакодумців України стали:

Українська робітничо-селянська спілка(УРСС) Створена у Львові у 1958 р., арештована — 1961 р.

Об'єднана партія визволення України

Український національний фронт (УНФ) Створена З.Красівським та М.Дяком у 1964 р.

Український національний комітет (УНК)

Демократичний союз соціалістів

Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей

Реалістичний робітничий гурток демократів — створений на Донбасі у 1956 р.

57. Наростання економічної кризи в 70-80.Чорнобильська катастрофа

«Золота» VIII п'ятирічка (1966–1970):

основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли у 1,5 рази, а національний доход на 30%, дві третини приросту одержано за рахунок підвищення продуктивності праці;

валова продукція с/г збільшилась на 16,6%.

Причини високих темпів розвитку — наслідки косигинських реформ:

відносна самостійність підприємств;

зростання зацікавленості трудящих у результатах своєї праці;

зміцнення кадрового складу підприємств;

збільшення рівня автоматизації та механізації виробництва, впровадження досягнень науки.

Роки ІХ (1971–1975), Х (1976–1980), ХІ (1981–1985) п'ятирічок характеризуються наростанням економічної кризи — Застій у промисловості:

спад виробництва (на початку 80-х рр. темпи росту промислового виробництва скоротилися вдвічі у порівнянні з серединою 60-х;

не конкурентоспроможність радянської продукції не тільки на зовнішньому, а й на внутрішньому ринку;

уповільнення темпів впровадження досягнень НТР;

недостатній рівень механізації трудомістких робіт (забезпеченість лише на 40 %);

швидке старіння основних виробничих фондів (рівень зношеності у 1985 р. — 43 %);

зменшення продуктивності праці;

неритмічна робота промисловості;

зменшення рівня рентабельності підприємств (з 1961 до 1985 р. — майже вдвічі);

екстенсивний розвиток економіки, в основу якого було покладено витратний принцип (індустріальна гігантоманія).

Причини:

панування адміністративно-командної системи управління економікою, яка не допускала жодного ринкового елементу;

непомірні витрати на оборону.

Економічна політика центру в Україні

70–80-ті рр. визначились подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік, посиленням централістичних тенденцій. Центральні відомства на свій розсуд використовували багатства і трудові ресурси України.

Все підпорядковувалося союзним інтересам, а не інтересам і потребам республіки та її народу:

1) надіндустріалізація України перетворила країну зону екологічного лиха:

забруднення навколишнього середовища відбувалось у 10 разів інтенсивніше, ніж у СРСР в цілому;

погіршення становища з водою;

штучні моря і водойми поглинули близько 1 млн. га родючих земель;

концентрація АЕС доведена до критичного рівня;

2) Україна — складовий компонент військово-промислового комплексу (ВПК — тісне зростання воєнного виробництва з економікою країни, підкорення економіки потребам оборони), що виступав додатковим фактором централізації радянської економіки і мав тенденцію до необмеженого розростання, розширення політичного впливу, підпорядкування своїм інтересам усіх цивільних структур;

Недосконалість колгоспно-радгоспної системи:

§ екстенсивний розвиток;

§ малий вплив НТП на сільське господарство;

§ низька продуктивність праці колгоспників внаслідок незацікавленість в результатах праці;

§ некомпетентне втручання центральних органів;

§ відсутність реального власника, безгосподарність.

3) криза галузей промисловості, що займалися виробництвом товарів народного споживання.

Криза колгоспно-радгоспної системи —

Приріст аграрного сектора в роки

ІХ-ї п’ятирічки дорівнював — 15,5%,

Х-ї —1% щорічно, ХІ-ї — 0,47% щорічно

Спроби радянського керівництва реанімувати

сільське господарство:

Протягом 60–80-х рр. проблеми села. близько 20 разів розглядалися на пленумах ЦК КПУ й на зборах активу республіканської парторганізації.

Зростання капіталовкладень: в ХІ-ій п’ятирічці в порівнянні з VІІІ-ю зросли майже у два рази.

Збільшився випуск сільськогосподарської техніки;

Реорганізація на поч. 80-х управління сільським господарством — створення РАПО (збільшення управлінського апарату в 3 рази).

Збільшення впровадження досягнень науки (збільшення поставок мінеральних добрив в 10 разів).

Завдяки самовідданій праці українських селян, Україна забезпечувала 60% союзного виробництва цукру, 40% — соняшнику та овочів, 25% — м’яса, масла та консервів.

Деструктивні процеси на сели:

знищувалося основне національне багатство України — її землі: 2% — затоплено; 6% — у критичному стоні через ерозію, що привело до ризького зниження землезабезпеченості на душу населення;

процес ліквідації малоперспективніх сел.

В 70–80 рр. народне господарство України вступило в смугу глибокої кризи. В її основі було прагнення партійно-державних верхів будь-що залишити незгинною стару систему управлення промисловістю, колгоспно-радгоспний спосіб господарювання, обмежившись їх «косметичним ремонтом».

Чорно́бильська катастро́фа — екологічно-соціальна катастрофа, спричинена вибухом і подальшим руйнуванням четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції в ніч на 26 квітня 1986 року, розташованої на території України (у той час — Української РСР). Руйнування мало вибуховий характер, реактор був повністю зруйнований і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин. Відбувся радіоактивний викид потужністю в 300 Хіросім[1]. На думку багатьох людей, зокрема Валентини Семенівни Шевченко, тодішньої голови Президії Верховної Ради УРСР, ця подія так само як офіційна реакція, яка була продемонстрована у Москві, стала однією з причин розвалу СРСР.

Поширення радіації

Після аварії утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише сучасну Україну, Білорусь та Росію, які знаходилися поблизу ЧАЕС, але й і Східну Фракію, Македонію, Сербію, Хорватію, Болгарію, Грецію, Румунію, Литву, Естонію, Латвію, Фінляндію, Данію, Норвегію, Швецію, Австрію, Угорщину, Чехію, Словаччину, Нідерланди, Бельгію, Словенію, Польщу, Швейцарію, Німеччину, Італію, Ірландію, Францію (разом з Корсикою[16]), Велику Британію та острів Мен[17][18].

Інформація про радіацію прийшла не з СРСР, як мало б бути, а з Форсмаркської АЕС (англ. Forsmark Nuclear Power Plant) (1100 км від місця аварії) в Швеції, коли на одязі співробітників 27 квітня було знайдено радіоактивні частинки.[19] Після пошуків витоку радіації на самій АЕС, стало зрозуміло, що в західній частині СРСР існує серйозна ядерна проблема. Підвищення рівня радіації також було зафіксовано у Фінляндії, але страйк державної цивільної служби затримав відповідь і публікацію.[20]

Забруднення території після аварії на ЧАЕС залежало від погодних умов. Повідомлення радянських і західних учених вказують на те, що Білорусь отримала близько 60% радіоактивного забруднення від загальної кількості на СРСР. Проте згідно з даними (англ. The Other Report on Chernobyl (TORCH report)), які були оприлюдненні в 2006 році половина летких часток приземлилася за межами України, Білорусі і Росії

В результаті аварії з сільськогосподарського користування було виведено близько 5 млн га земель, довкола АЕС створена 30-кілометрова зона відчуження, знищені і поховані (закопані важкою технікою) сотні дрібних населених пунктів.

Вплив аварії на здоров'я людей

Ґрінпіс і міжнародна організація «Лікарі проти ядерної війни» стверджують[33], що в результаті аварії лише серед ліквідаторів померли десятки тисяч чоловік, в Європі зафіксовано 10 000 випадків вроджених патологій в новонароджених, 10 000 випадків раку щитовидної залози і очікується ще 50 тисяч. За даними організації Союз «Чорнобиль», з 600 000 ліквідаторів 10% померло і 165 000 стало інвалідами.

58. УРСРв роки перебудови, суверенітет

УРСР була сильно зруйнована під час війни, знищено понад 700 міст та 28 000 сіл, тому відновлення потребувало значних зусиль.[57] Ситуація ускладнювалася післявоєнним голодом 1946–1947 років, який був викликаний посухою і військовими руйнуваннями інфраструктури. Він забрав десятки тисяч життів.[58][59]

Після смерті Сталіна в 1953 році Микита Хрущов став новим лідером СРСР. Будучи першим секретарем Компартії Української РСР в 1938-49 роках, Хрущов був глибоко обізнаний з республікою і після приходу до всесоюзної влади, він почав підкреслювати дружбу між українським і російським народами. У 1954 році широко відзначалося 300-річчя Переяславської Ради і, зокрема, Крим був переданий з РРФСР до Української РСР.[60]

Вже до 1950 року республіка повністю перевершила довоєнний рівень промисловості й виробництва.[61] У 1946–1950 роках п'ятирічного плану майже 20 % радянського бюджету було вкладено в радянську Україну. У результаті українська робоча сила зросла на 33,2 % з 1940 по 1955 рік, в той час як обсяг промислового виробництва зріс в 2,2 рази за той же період. Радянська Україна незабаром стала європейським лідером в області промислового виробництва, важливим центром радянської військової промисловості та високотехнологічних досліджень. Така важлива роль в результаті була зумовлена і доповнена значним впливом місцевої еліти.

Незалежність

Мітинг на площі біля Верховної Ради України. Київ, 24 серпня 1991

Докладніше: Проголошення незалежності України 1991

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет[62], що поклало початок конфронтації між урядами СРСР і УРСР. 19 серпня 1991 року в Москві комуністи-консерватори здійснили невдалу спробу державного перевороту, щоби відновити владу партії. Після провалу путчистів, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України[63]. Цей акт підтримало 90,32 % українців на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Це ознаменувало появу незалежної держави Україна. Того ж дня відбулися перші президентські вибори, на яких переміг голова Верховної Ради України, у 1988–1990 рр. — завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, Леонід Кравчук. 8 грудня в Біловезькій пущі і 21 грудня в Алма-Аті лідери України, Білорусі та Росії підтвердили розвал СРСР і утворили Співдружність незалежних держав (СНД)[64].

Україна спочатку розглядалася як республіка зі сприятливими економічними умовами, тим не менш, країна пережила глибший економічний спад, ніж деякі з інших колишніх радянських республік. Під час рецесії Україна втратила 60 % свого ВВП з 1991 по 1999 р. і постраждала від п'ятизначних темпів інфляції.[67] Невдоволені економічними умовами, а також кількістю злочинів і рівнем корупції, українці протестували і влаштовували страйки.

Українська економіка стабілізувалася до кінця 1990-х років. Нова валюта, гривня, була введена в 1996 році З 2000 року у країні спостерігається реальне економічне зростання в середньому близько 7 % щорічно. Нова Конституція України була прийнята під час президентства Леоніда Кучми в 1996 році, який перетворив Україну на змішану республіку і стабілізував політичну систему. З іншого боку, опоненти критикували Кучму за корупцію, фальсифікації виборів, перепони свободі слова і зосередження занадто великої влади у своїх рука

59. Причини розпаду СРСР,незалежність

Ро́зпад СРСР — процеси системної дезінтеграції, що відбувалися в економіці (народному господарстві), соціальній структурі, громадській і політичній сфері Радянського Союзу, що призвели до припинення існування СРСР 26 грудня 1991 року.

Розпад СРСР привів до незалежності 15 республік СРСР і появи їх на світовій політичній арені як самостійних держав.

На даний час серед істориків немає єдиного погляду на те, що стало основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти процесу розпаду СРСР. Серед можливих причин називають:

відцентрові націоналістичні тенденції, властиві, на думку деяких авторів[1], кожній багатонаціональній країні і проявляються у вигляді міжнаціональних протиріч і бажання окремих народів самостійно розвивати свою культуру й економіку;

авторитарний характер радянського суспільства, зокрема гоніння на церкву, переслідування КДБ дисидентів, примусовий колективізм, панування однієї ідеології, заборона на спілкування з закордоном, цензура, відсутність вільного обговорення альтернатив (особливо важливо для інтелігенції);

зростаюче невдоволення населення через перебої з продовольством, особливо в епоху застою і Перебудову, і найнеобхіднішими товарами (холодильники, телевізори, туалетний папір і т. д.), заборони та обмеження (на розмір садової ділянки і т. д.), постійне відставання у рівні життя від розвинених країн Заходу;

диспропорції екстенсивної економіки (характерні для всього часу існування СРСР), наслідком яких ставала постійна нестача товарів народного споживання, зростаюче технічне відставання у всіх сферах обробної промисловості (компенсувати яке в умовах екстенсивної економіки можна тільки високозатратними мобілізаційними заходами, комплекс таких заходів під загальною назвою "Прискорення "був прийнятий в 1987 році, але економічних можливостей виконати його вже не було);

криза довіри до економічної системи: в 1960-1970-і рр.. головним способом боротьби з неминучим при плановій економіці дефіцитом товарів народного споживання була обрана ставка на масовість, простоту і дешевизну матеріалів, більшість підприємств працювали в три зміни, виробляли подібну продукцію з матеріалів невисокої якості. Кількісний план був єдиним способом оцінки ефективності підприємств, контроль якості був мінімізований. Результатом цього стало падіння якості вироблених в країні товарів народного споживання. Криза довіри до якості товарів ставав кризою довіри до всієї економічної системи в цілому;

ряд техногенних катастроф (авіакатастрофи, чорнобильська катасрофа, крах «Адмірала Нахімова», вибухи газу тощо) і приховування інформації про них;

невдалі спроби реформування радянської системи, що призвели до стагнації, а потім розвалу економіки, що спричинило за собою розвал політичної системи (економічна реформа 1965 року);

Мітинг на площі біля Верховної Ради України. Київ, 24 серпня 1991

Докладніше: Проголошення незалежності України 1991

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет[62], що поклало початок конфронтації між урядами СРСР і УРСР. 19 серпня 1991 року в Москві комуністи-консерватори здійснили невдалу спробу державного перевороту, щоби відновити владу партії. Після провалу путчистів, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України[63]. Цей акт підтримало 90,32 % українців на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Це ознаменувало появу незалежної держави Україна. Того ж дня відбулися перші президентські вибори, на яких переміг голова Верховної Ради України, у 1988–1990 рр. — завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, Леонід Кравчук. 8 грудня в Біловезькій пущі і 21 грудня в Алма-Аті лідери України, Білорусі та Росії підтвердили розвал СРСР і утворили Співдружність незалежних держав (СНД)[64].

Україна спочатку розглядалася як республіка зі сприятливими економічними умовами, тим не менш, країна пережила глибший економічний спад, ніж деякі з інших колишніх радянських республік. Під час рецесії Україна втратила 60 % свого ВВП з 1991 по 1999 р. і постраждала від п'ятизначних темпів інфляції.[67] Невдоволені економічними умовами, а також кількістю злочинів і рівнем корупції, українці протестували і влаштовували страйки.

Українська економіка стабілізувалася до кінця 1990-х років. Нова валюта, гривня, була введена в 1996 році З 2000 року у країні спостерігається реальне економічне зростання в середньому близько 7 % щорічно. Нова Конституція України була прийнята під час президентства Леоніда Кучми в 1996 році, який перетворив Україну на змішану республіку і стабілізував політичну систему. З іншого боку, опоненти критикували Кучму за корупцію, фальсифікації виборів, перепони свободі слова і зосередження занадто великої влади у своїх рука

60. Основні напрями економічного і політичного розвитку України в 1991-2011р

Дата добавления: 2015-01-03