Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Тема 3: основні категорії етики. 2 страница




Необхідно спеціально наголосити на вторинності зла у відношенні до добра, адже без чогось позитивно ствердженого та усталеного не буде того, що можна руйнувати та заперечувати. Але, з іншої сторони, і добро певною мірою виявляє себе у співставленні із злом, оскільки позитивне може отримати власні характеристики лише тоді, коли воно входить у співставлення із злом. Відомий видатний представник середньовічної схоластики Ф.Аквінський наполягав на тому, що Бог дозволяє проявитися злу в світі виключно для того, щоби люди змогли належною мірою сприйняти і оцінити добро.

Відносний характер уявлень про добро і зло проявляється в тому, що різні культури (наприклад, Захід та Схід) трактують і оцінюють добро і зло по різному; кожна конкретна історична епоха має своє бачення добра і зла (традиція, стереотипи поведінки як найбільші моральні цінності минулого уступають місце відмові від традицій, їх переосмисленню і моральною цінністю, добром стає самостійність, творчість); благо, добро для одного може стати злом для інших, втрачається самоцінність добра (характерна ознака нашого часу); розмивається межа між добром і злом, проте моральне добро є самодостатнім, а чи можемо ми сказати те ж саме про зло? Самодостатність добра проявляється, зокрема, в тому, що воно не вимагає чогось іншого і не породжує чогось іншого; в цьому сенсі кажуть, що добро є добро, або що справжнє добро породжує тільки добро. З іншої сторони, суттєва характеристика зла проявляється в етимології слова “зло”, яке і у слов’ян “зъо”(“дуже”, ”сильно”), і у німців ”das Ibel”, і в англійців “evel”(“те, що переходить за належну міру”, “те, що переходить власні межі”) вказує на порушення норм, тобто пов’язане з надлишком, виходом за міру, з невнормованою активністю. Отже, зло асоціюється з порушенням порядку, з хаосом та безладдям, а останнє має своє коріння в невиправданих та невгамованих прагненнях людини. Згадаємо знаменитий вислів Овідія (43 р. до н.е. – 17 р. н.е.): “Благе бачу, хвалю, та до поганого тягнуся”.

Чи потрібний людині власний досвід зла? Чи може цей досвід мати позитивний характер? Чи може бути “натхнення злом” (Ф.Шеллінг)? Що потрібно людині для того, щоби протистояти злу? У чому специфічна привабливість зла для сучасної людини і чому вона зараз набирає такої сили? Зрозуміло, що відповіді на ці питання не припускають однозначності. Але навряд чи людина може уникнути досвіду зла. В людському житті, як відомо, дитинство інколи розглядається як вік невинності, чистоти, безгрішності. Це пояснюється не тим, що дитина неспроможна учинити чогось такого, що може набути визначень зла, а тому, що сама дитина не знає ні меж між добром і злом, ні наслідків своєї поведінки. Із таким душевним настроєм людина входить у подальші вікові етапи життя, але її дії набувають все ширшого масштабу і починають заторкувати інтереси все більшої кількості людей. В таких випадках незнання меж дій, меж добра і зла вже може обернутись і часто обертається якимись негативними проявами, конфліктами, деструкціями та деформаціями. Якщо людина щиро замислюється над тим, що саме і чому відбувається в ситуаціях так званої втрати безгрішності, то перед нею впритул постають і окреслюються морально-етичні проблеми. Тому можна казати про те, що кожна людина проходить у своєму становленні особистістю як мінімум два етапи: етап невідання добра і зла та етап входження у їх розпізнавання. Що відбувається далі? – На це питання відповісти не просто, оскільки для кожної людини тут все складається по-різному: одні люди, увійшовши в свідоме міркування на морально-етичні теми, вже не залишаються поза ними, набувають та поглиблюють свій моральний досвід. Інші дуже швидко можуть зробити висновок про відносність усіх моральних проблем і надалі ставляться до них не дуже серйозно. Треті можуть сприйняти моральні проблеми взагалі як зайві, такі, що лише заважають добиватись життєвого успіху, а четверті можуть стати свідомими циніками та аморалістами. Всесвітньо відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський колись сказав, що сенс життя він вбачає виключно в свідомому зусиллі, яке людина здійснює для того, щоби зробити себе трохи кращою від тої, якою вона себе віднаходить в житті.

Отже, ми розглянули найбільш важливі окреслення добра і зла як вихідних етичних категорій. Уже сам перелік питань, яких ми торкнулись, свідчить про те, наскільки сьогодні гостро постає проблема осмислення добра і зла і свідоме ставлення до них. Головне полягає в тому, щоби осмислити добро і зло в якості фундаментальних характеристик людського відношення до дійсності, людських взаємин, та вміти відрізняти їх зміст як розумових понять (категорій етики), що фіксують загальні ознаки добра та зла, та того конкретного вигляду, якого в ситуаціях життя можуть набути прояви добра і зла.

 

 

Питання 3: Категорії етичного вибору, вчинку, моральної діяльності (норма, кодекс, звичай, традиція, принципи, ідеали)

 

Етичний вибір, моральний вчинок, звичай, традиція постають певними різновидами моральної діяльності. Увага до цих понять зумовлена перш за все тим, що вони певною мірою поглиблюють наші уявлення про морально-етичні явища тим, що, базуючись на категоріях добра і зла, вони дозволяють краще побачити, як реально діє означена морально-етична альтернатива в тих чи інших формах свої реалізації. Адже моральний вибір, наприклад, і постає дією, в який відбувається розрізняння добра і зла і надається перевага одній із цих фундаментальних людських життєвих орієнтацій. Моральний вибір – це і є вибір поміж добром і злом, а моральний вчинок засвідчує міру реалізації такого вибору. Як це випливає із попереднього розгляду питань теми, моральний вибір є надзвичайно важливим явищем моралі, оскільки саме він засвідчує існування моральної альтернативи між добром і злом, а також постає формою реалізації людської моральної свободи волі. Тому явищу морального вибору приділялась пильна увага на протязі всієї історії етики.

Згідно Арістотелю, вибір повинен: а) бути свідомим; б) бути протилежним потягу (потяг зв’язаний з задоволенням); в) відрізнятись від бажань; г) бути спрямованим на те, що справді залежить від людини (предметом вибору не може бути стан космосу, вічність, державний устрій у чужій країні); д) стосуватися того, що відомо людині. Філософ писав: "Свідомий вибір – здатне приймати рішення прагнення до того, що залежить від нас…" Важливим здобутком Арістотеля постає також і те, що він узалежнив моральний вибір не лише від знань та розуму, а й від волі, оскільки, на його думку, вважати, що людина робить зло через незнання (так вважали Сократ і Платон) означає відвести від неї моральну відповідальність: адже людина не може відповідати за те, чого вона не знає і не розуміє.

Аврелій Августин, один із видатніших представників західної патристики, стверджував, що необхідно розрізняти свободу та свободу волі: свобода волі це є можливість обирати з-поміж добра і зла, а свобода проявляється у можливості обрати краще, тобто благо. Відмінність тут вбачалась у тому, що в свободі людина не відсторонена від найзаповітнішого, але вона може спрямувати свою волю і не на краще. Згідно Августина, свобода волі завжди чимось вмотивована, але ці мотиви зумовлені божественним визначенням людської долі, проте людині її доля невідома, а тому вона діє, так би мовити, "від себе". Як бачимо, свобода тут базується на невіданні, а останнє можна вважати проявом в людській свідомості її біологічної та генетичної не запрограмованості. В той же час Августин надавав великого значення волі як розумовій та душевній зосередженості, сконцентрованості, поза якою не може бути ніякої свідомої дії.

Представник зрілої схоластики Іоанн Дунс Скот намагався провести відмінність між справжньою та хибною моральністю: якщо людина робить вибір під дією громадської думки (ще гірше – побоюючись засудження з боку громадської думки), а не відсторонено від неї, тобто лише на основі внутрішніх переконань, то такий вибір буде хибною моральністю. Лише тоді, коли людина виходить із своїх власних внутрішніх переконань щодо добра і зла, її вибір буде справді моральним. В цьому міркуванні простежується бажання зв'язати моральність із совістю та внутрішнім прийняттям або неприйняттям чогось.

У ХІХ ст. в етиці досить активно пропагувався волюнтаризм як етична концепція, що зводила людські вчинки до проявів волі, що є первинною потужною силою не тільки людини, а й світу, але до того ж ця сила не підлягає регулюванню та впорядкуванню з боку розуму. Таким чином, введення волі як чинника морального вибору в етику врешті привело до виведення її за межі розуму і намагання подати моральний вибір як дещо неконтрольоване. У зв'язку із цим виникає питання про можливість неконтрольованого та навіть немотивованого морального вибору. Відповідь на це питання безумовно повинна уникати крайнощів або якихось радикальних позицій. Слід визнати, що моральність, моральні норми, звичаї та традиції в своїх засадах та елементах змісту далеко не повною мірою підлягають осмисленню та розумовому поясненню, проте їх виконання ніколи не відбувається інстинктивно або несвідомо; навпаки, людина в своїх моральних діях постає свідомою, перебуваючи, так би мовити, у притомному стані. Хоча ступінь усвідомлення того, що відбувається, як і чому слід робити саме так, щоби це узгоджувалось із моральними вимогами, - все це не може бути визначним однозначно або згідно із якимсь стереотипом. У своєму моральному виборі людина спирається частково на розумне міркування, частково – на інтуїцію, частково – на емоції та почуття. Так званий немотивований вибір скоріше за все є вибором, що не може бути проконтрольований із повною мірою усвідомлення, який відбувається імпульсивно, експресивно, проте, безумовно, не із вимкненою свідомістю. Інколи людина не можу вирішити проблеми вибору на основі розумового міркування: на кожне умовне "так" вона вбачає таке ж умовне "ні", а тому може покладатись (і покладається) на випадок, наприклад, на жеребкування, загадування якоїсь ознаки у зміні ситуації та ін.

Напевне неперевершеним теоретиком "вибору" може вважатись французький філософ і письменник ХХ ст. Ж.-П.Сартр, який наполягав на тому, що людина ні до чого не можу бути примушеною, а тому кожна її дія є результатом вибору – свідомого чи не свідомого. За Сартром, людина відмовляється від вибору лише тому, що кожний свідомий вибір тягне за собою її відповідальність. Що обирає людина, коли вона здійснює моральний вибір? – За Ж.-П.Сартром вона обирає саму себе, тобто обирає спрямованість та зміст свого життя.

Німецький філософ М.Хайдеггер окреслював ситуацію людини як перебування у відкритості буття; це значило, що людина не просто реагує на речі чи ситуації, а вписує їх всі в єдиний та нескінченний горизонт буття. Звідси й випливає більш пізня концепція гуманістичної онтології, яка наполягає на тому, що мірою відповідальності людини за моральний вибір, за здійснені вчинки постає стан буття взагалі: людина несе відповідальність за буття. Тому не лише в стані екологічної кризи, а й у будь-якому виборі людина повинна усвідомлювати, що вона розгортає свої дії саме у горизонті буття, вона змінює стан буття, отже – відповідальність її просто колосальна.

При здійсненні морального вибору важливу роль грають моральні норми, принципи, звичаї та традиції. Моральні норми постають формулюваннями чи положеннями, що подають форми поведінки, бажані у даному суспільстві або у певній його верстві. Норма – це завжди спрямування на належне, а тому моральні норми щось заохочують і водночас забороняють. Якщо, наприклад, вихователь повинен бути високоморальним, то це значить, що він не може дозволяти собі очевидно аморальні дії. Якщо нормальним у моральному плані є повага до людей старшого віку, то безумовно повинна засуджуватись грубість у відношенні до них. Моральні норми, як це вже подавалось у першій темі, можуть бути опертими на певні теоретичні положення, вироблені в антропології, психології, культурології та ін. Проте такий характер підкріплення моральних норм можна здійснити далеко не завжди, оскільки досить часто вони зумовлюються звичаями та традиціями. Не виключено, що самі звичаї та традиції мають під собою якісь давні виправдані досвідом приписи, що повинні були допомагати людям виживати, зберігати мир та злагоду в своїх взаєминах, результативно виховувати наступні покоління, проте згодом їх початковий зміст випарував, люди забули про нього, але, лишаючись вірними історичній традиції, все одно вважають за необхідне суворо дотримуватись того способу дій, що прийшов із давнини. Наприклад, в деяких місцевостях слов'янського етносу ще у ХІХ ст. за умов неродючості ґрунтів чи тривалих суховіїв здійснювали такий обряд: в селищі знаходили заміжню жінку, що тривалий час не народжувала дітей, накидали їй на плечі рядно, виводили в поле, розрізали це рядно та закопували у землю. Етнографи встановили, що в давні часи розрізали живіт такої жінки, оскільки вважали, що саме вона заблокувала родючість землі, а коли внутрішні органи закопували в землю, то вважалося, що землі повернули те, чого їй бракувало. Такими "скалками" давніх обрядів постають такі сьогоднішні дії, як "тричі плюнути", постукати по дереву, навіть привітатись при зустрічі.

Людина може здійснювати свій моральний вибір у своїх намірах, тобто подумки, але справжнім виявленням такого вибору постає і може постати лише вчинок. В даному випадку нам зовсім не обов'язково казати "моральний вчинок" тому, що кожний вчинок постає моральним. Що таке вчинок? – Це така людська дія (або серія дій), що приводить до розв'язання серію альтернатив людської життєвої ситуації, а тому ніби стягує в єдине ціле та в унікальний спосіб те, що, як інколи здається, зв'язати чомусь не можна. Наприклад, двічі Герой Радянського союзу, академік Андрій Сахаров раптом почав писати статті та робити виступи, в яких він спростовував брехливі дані радянської пропаганди щодо реального стану справ із економікою та правами людини в СРСР. На здоровий глузд такого не могло бути, адже ця людина була наділена всіма можливими рангами та пільгами; здавалося б, чого їй ще потрібно? У 1965 році Іван Дзюба перед переглядом кінофільму "Тіні забутих предків" виступив із полум'яною промовою щодо грубих порушень авторських прав та свободи слова в Радянській Україні; це відбулось у ті часи, коли на такий крок, як здавалося, не могла наважитись жодна розумна людина.

Важливість вчинку, гострота та несподіваність його змістових проявів зумовлена також і тим, що тверезий аналіз ситуації ніколи не надає такому вчинку ні гарантій щодо його позитивних наслідків, ні впевненості в його безумовній виправданості. Якби можна було все вирахувати, то це був би вже не вчинок, а лише реалізований ретельно продуманий план дій. Ще одна особливість вчинку полягає в тому, що він яскраво демонструє глибинну цінність та необхідність боротьби за ствердження високої моральності та морального ідеалу. В ході повсякденного життя люди досить часто уживаються із думкою про те, що всі все роблять посередньо, буденно, що не існує справжніх цілей, заради яких можна було би піднестись до високої чистоти в діях та намірах. Але раптом якась людина здійснює вчинок, і це може певною мірою перевернути чиєсь життя, вплинути на громадську думку, засвідчити той факт, що моральність є дійсним та дієвим явищем.

Коли в етиці намагаються осмислити та проаналізувати сутність морального вчинку, то як правили ведуть розмови про умови, обставини, ситуацію, в яких він відбувається, також про мотиви вчинку, його передумови, мету, результати та ін. Все це, безумовно, має відношення до вчинку, проте основним тут постає все ж інше: якщо певні дії особистості набувають характеристик вчинку, то цими діями людина ставить себе у крайню ситуацію, можна сказати – на грань, на край, на які в мить здійснення вчинку виводиться все її життя. До певної міри можна стверджувати, що людина до вчинку та людина після здійснення вчинку – це дещо інша людина. Тому ми повинні зрозуміти, чому в характеристиці певної людини так багато важать слова: "здатна на вчинок"; дійсно, далеко не кожна людина навіть в екстремальних ситуаціях може бути здатною на вчинок. Тому важливо зрозуміти, що вчинки – це свого роду вузлові пункти людського життя, до них треба себе виховувати і готувати, при тому – розвивати інтелект, формувати волю, збагачувати почуття, тренувати самовладання та мужність і т. ін. Врешті на зміст та спрямованість людських вчинків суттєво впливає моральний ідеал людини.

Моральний ідеал, який досить часто постає орієнтиром для вчинку (але також сам може проявлятись та окреслитись через зміст якогось вчинку), є уявленням про певний еталонний стан моральності та моральних чеснот, наприклад, про повну узгодженість думок, слів та дій. Особливістю ідеалу є те, що це є образ (моральної якості, моральних чеснот людини, самої людини, що наділена певними моральними рисами, та ін.), в якому певні позитивні моральні характеристики доведені до гранично можливого стану (повнота добра, беззастережна відданість, криштальна чесність). Якщо певні характеристики морального ідеалу збирають разом і подають в якості сукупності найважливіших морально-етичних орієнтирів для людського життя, то таке зведення називається кодексом (честі або просто моральним кодексом; слово походить від лат. сodex – книжка).

Кодекс (поведінки або моральний кодекс) повинен зафіксувати та подати у формі приписів норми поведінки, які повинна виконувати переважна більшість людей і які складають історичний здобуток суспільства; до кодексу можуть входити і ті норми, які часто порушуються, однак вважаються обов’язковими. У Стародавньому Єгипті за тисячі років до нашої ери у саркофаг разом із мумією клали папірус із переписаними із “Книги мертвих” виправданнями померлого перед богами: “Я не чинив людям зла… Я не робив погане… Я не піднімав руку на немічних… Я не доводив до сліз… Я не вбивав… Я не наказував вбивати… Я не творив перелюбство… Я не лихословив…”

Одним із найдавніших моральних кодексів вважаються "закони Мойсеєви", які записані у Біблії і які діють і сьогодні: вони відомі всім як знамениті "десять заповідей" господніх. Досить часто складаються кодекси для певної особливої групи людей, наприклад, для учнів якихось спеціальних навчальних закладів, для військових груп спеціального призначення. Досить цікавими і по-сьогодні постають лицарські кодекси честі, так звані кодекси куртуазної моралі (поведінки придворної знаті).

Дуже важливу роль у моральній діяльності, діях, вчинках людини грають моральні принципи (з лат. – перше, початкове). Коли кажуть, що людина є принциповою, то це значить, що в певних питаннях вона ніколи не піде на поступки, не вчинить всупереч змісту своїх принципів. Як правило, принципи стосуються якихось найважливіших, наріжних питань моральної поведінки, зачіпаючи поняття честі, гідності, самоповаги та ін. Безпринципна людина з моральної точки зору є людиною непевною, ненадійною. На таку людину не можна покладатись. Тому моральні принципи досить часто стосуються саме зв'язку між людськими словами, думками та діями: вважається, що принципова людина не бреше, не зраджує даним обіцянкам, не припускає дій, прямо протилежних своїм намірам. Якщо ж ми в масовому порядку стикаємося із прямо протилежними явищами, то таку ситуацію вважають симптомами моральної хвороби даного суспільства. До якої міри поняття принциповості може набути спотвореного та перекрученого характеру, можна побачити на прикладі маючого ходіння в нашому сучасному суспільстві вислову, який відносять до хабарників; кажуть так: "Він же людина чесна, якщо взяв, то зробить". Моральні принципи ставлять перед етикою дуже гостре питання про те, чи можливі відходи від них і якщо можливі, то за яких умов їх можна визнати такими, що вони не порушують моральності. На це питання існують дві протилежні відповіді: одна стверджує, що лише мертва людина не змінює своїх принципів, інша ж, що зрікаючись принципів, людина зрікається себе самої, втрачає себе. Насправді ж у відповіді на це питання ми повинні спробувати уникнути як релятивізму, так і ригоризму, оскільки в реальному житті можуть складатися такі обставини, які неможливо передбачити ніякими наперед продуманими варіантами. Значною мірою той крок життя, що може бути пов'язаним із відмовою від принципу або його порушенням, набуває правильної оцінки лише в контексті подальших дій людини. В той же час напевне брутальний аморалізм не може бути виправданий нічим; тобто, як інколи кажуть, існують принципи і принципи: деякі принципи можуть бути якоюсь мірою порушені в залежності від обставин життя, а деякі повинні лишатись непорушними з огляду на те, що їх порушення може привести до виходу людини за межі моральності взагалі.

В етичній літературі досить докладно висвітлена роль морального еталону як універсального звичаю, характерного для всіх народів на ступені їх родового розвитку. Сутність морального еталону полягає у рівній відплаті за заподіяні ручі: “життя за життя, око за око, шкода за шкоду”. Разом із зміною історичних умов, із виділенням окремої людини із родової спільності, із появою все більших відмінностей між різними людьми виникла потреба в інших формах соціального регулювання. Здійснився перехід від еталону (звичаю) до “ золотого правила ” (принципу) моралі – “(не) дій по відношенню до інших так, як би ти (не) хотів, щоб вони діяли по відношенню до тебе”. Це "золоте правило" моралі згадується в працях Конфуція, Піфагора, в Євангеліях. Тут важливо відмітити самий перехід від моральної регуляції, що наставляла на пасивну реакцію на вчинки інших людей (треба відповісти на дії адекватно), до продумування та планування власної активної дії, необхідності думати про наслідки своїх вчинків, індивідуальну, а не колективну відповідальність за них; одним словом, “золоте правило” має вже чітко виражену специфічно-моральну природу.

В чому полягають відмінності між моральною мотивацією та звичаєм?

По-перше, у логіці виправдання та обґрунтування моральних вимог. Логіка обґрунтування звичаю може бути передана так: “Так прийнято діяти завжди, по-іншому діяти неможливо: отже, роби так, як повинні робити всі.” Логіка обґрунтування моралі є іншою: “Діяти слід не так, як діють всі, і не тому, що так діють всі, а виходячи із належного. Отже, роби як належить”. Людина виривається за межі усталеної ситуації, стає у критичне відношення до встановленого у суспільному житті, перебирає на себе саму мотивацію моральних дій. Значно пізніше з цього критичного ставлення до сущого виростає здатність людини мріяти про краще майбутнє, формується унікальна спроможність моральної свідомості творити моральний ідеал, “дар” історичної прозорливості.

По-друге, відмінність між звичаєм та моральною мотивацією пояснюється сферами їх розповсюдження. Для звичаю характерним є те, що та чи інша соціальна спільнота має свої уявлення про правильне і потрібне, дотримується певних стереотипів поведінки, які постійно відтворюються за певних обставин, а до правил життя інших спільнот відноситься байдуже. Моральна мотивація, навпаки, прагне вийти за вузькі межі родового мислення і поширити свої положення не лише на “своїх”, але й на “чужих”, і в ідеалі – на весь людський рід.

Нарешті, по-третє, самим фактом наявності обґрунтування відмінності між наявним, усталеним, і належним, між тим, що є, і тим, що має бути. У звичайній поведінці сумнів в оцінці діючих уявлень просто не виникає. Для моралі обґрунтування – “роби так, як повинно; роби, як належить” – набуває першорядного значення.

Говорячи про моральні звичаї давнини, не можна оминути питання про характер ставлення до них сучасною людиною, яка досить часто оцінює їх як жорстокість, дикість, абсурдність, невмотивованість і т.д. Певною мірою це є справді так, проте загальна однозначна оцінка тут скоріше за все буде невиправданою. Пошлемося на приклад. Письменник Чінгіз Айтматов у романі "І понад вік триває день" розповів про звичай давніх племен витравляти пам'ять у полонених для того, щоби перетворити їх на слухняних рабів: на голову полоненого одягали шкіру новонародженого верблюжа, яка, висихаючи, стягувалась так, що волосся на голові полоненого проростало всередину. У мозку нещасного відбувались незворотні процеси, і людина перетворювалась у покірну тварину, не здатну пригадати, хто вона і звідки. Таких людей називали манкуртами, тобто людьми, які не знали власних корнів, залежали від своїх керівників та господарів, були не здатні на власні дії. Більше того, за легендою, описаною письменником, намагаючись позбутися ворога, манкурт вбиває рідну матір.

Таким чином, можна зробити загальний висновок, що звичаї, вкорінені у давньому синкретичному мисленні, забезпечували згуртованість людських спільнот, стабілізацію людських стосунків, поставали засобом залучення та передачі накопиченого соціального та культурного досвіду. Акумульований у звичках досвід, мудрість багатьох поколінь, зумовили довготривалість їхнього існування, тому сьогодні давні моральні звичаї потребують обережного, обачливого ставлення до них. Це, однак, не означає відсутність у звичаях негативних моментів; до них можна віднести консерватизм, певну історичну відсталість, відсутність в них зрозумілих моральних мотивацій, тощо. Тому в наш час переважно саме мораль виступає ціннісним орієнтиром, критерієм поведінки людини, хоча, як вже було зазначено, до давніх звичаїв слід ставитись обережно і вдумливо.

Отже, перегляд тих категорій етики, що позначають складові та аспекти моральної діяльності, можна зробити висновок: знання цих категорій суттєво допомагає нам зорієнтуватись в оцінці наших дій, а тому й в свідомому ставленні до моральних аспектів власного життя.

 

 

Питання 4: Категорії, що передають етичні характеристики людини (совість, честь, гідність, справедливість).

 

Уся сфера моральності виправдовує себе лише тоді та тою мірою, коли та якою мірою настанови моральної свідомості, етичні поняття та доведення переходять у внутрішні правила, орієнтири, характеристики людини. Як вже зазначалось, саме внутрішнє відношення до будь-яких явищ життя відрізняє моральність від інших форм регулювання людської життєдіяльності. Серед таких моральних характеристик людини, що позначаються відповідними категоріями етики, на першому плані перебуває совість.

Совість – основа морального буття людини. Як етична категорія совість характеризує здатність, на основі сформованих моральних обов’язків, здійснювати моральний самоконтроль та самооцінку. Отже, совість виступає як внутрішній контрольний механізм свідомості. Глибинний зміст поняття “со-вість” означає спільне бачення, можливість подивитись на свої вчинки очима інших людей або з позиції найвищих моральних імперативів.

Феномен совісті з точки зору свого визначення і структури є одним із найскладніших для етики. Як тільки не трактували совість в історії етики! – Тут фігурували такі різноманітні підходи: це і вроджена людська якість, яка не підлягає вивченню; це і божественне осяяння, яке посилається грішнику; це і внутрішній голос у людини (згадаймо “даймоніон” Сократа, “внутрішній голос” Сковороди); це і “вартовий” людської душі; це і “святилище” людини (так була названа совість на другому Ватіканському соборі), тощо. Цікаві образи совісті подавали деякі філософи: “совість – це моральний світильник, який освітлює гарний шлях” (Г.Гегель); “совість – мікроскоп, який збільшує речі для того, щоб зробити їх чіткими і помітними для наших притуплених почуттів” (Л.Фейєрбах) і т.д.

Виникнення совісті зумовлено цілим рядом факторів, серед яких першорядне значення, як відзначають етнографи та психологи, має формування потреби перебувати у небайдужому ставленні "до інших", здатність до співчуття (В.Дільтей писав про вміння поставити себе на місце іншої людини), а також потреба людини визначитись в амбівалентній природі своїх почуттів, для яких певною мірою постає характерними неузгодженість, суперечність, несталість, коли, наприклад, людина водночас відчуває і любов, і ненависть, і співчуття, і іронію. Безумовною умовою формування совісті є здатність людини прислухатись до своїх душевних процесів, її внутрішня чутливість та спостережливість, хоча докори сумління можуть діяти й тоді, коли людина хоче свідомо від чогось відійти, забути щось. Якоюсь мірою утаємниченість совісті пояснюється тим, що вона існує і діє не тільки на рівні свідомого, але й на рівні підсвідомого, тобто вона вказує на те, якою мірою моральні принципи, моральні норми та ідеали перетворились на справді органічні чинники внутрішнього регулювання людської поведінки. Тому для формування і розвитку совісті потрібні гарантії свободи, які дає і забезпечує особистості суспільство, багатство її внутрішнього світу, осмислення нею загальнолюдських цінностей, високі моральні вимоги до себе, розвинута здатність самопізнання.

Совість є реальним виявленням характерної для того чи іншого суспільства певної соціально-історичної імперативності, показником того, наскільки глибоко така імперативність вкорінена у внутрішній світ особистості. Совість формується у процесі соціалізації і виховання, де спочатку діють чинники та заборони зовнішнього авторитету, які поступово стають інтимно-особистісним регуляторами людської поведінки (або людськими моральними саморегуляторами).

Етику як науку про мораль цікавлять різні прояви совісті. Різновиди совісті можуть бути визначені на основі певних ознак: за змістом (формальна совість, справжня совість), за формою виявлення (колективна, індивідуальна), за інтенсивністю проявів (активна, приглушена, страждальна). Діапазон форм, в яких реально проявляється дія совісті, є досить широким: це є сумнів, болючі вагання, муки совісті, покаяння, сповідь, докір, самоіронія, сором тощо. Кожна з них по своєму пробуджує, розвиває почуття совісті, але досить часто відчуття сорому відіграє тут вирішальну роль. Сором – прерогатива людини та її унікальна здібність. На думку багатьох етиків, психологів та педагогів саме з почуття сорому починається формування людського Я, яке здатне сприйняти і сприймає голос “іншого Я”. Заглиблюючись у ці питання, ми підходимо впритул до надзвичайно важливого та таємничого у психіці людини – її моральної потреби діяти по-людському з огляду на те, щоби потім не було соромно за свої дії та своє життя. Російський філософ В.Соловйов доповнив розмаїття визначень людини ще одним: людина є “тварина, яка соромиться”, бо вважав, що взагалі вся мораль “виростає із почуття сорому” (Соловьев Вл. Соч. в 2-х т. Т. 1. – М., 1988. – С.225, 234).




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-01-03; Просмотров: 292; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.034 сек.