Культура Київської Русі

3.2.1. Християнізація, розвиток писемності, освіта

У ІХ ст. на території східнослов’янських племінних об’єднань

завершувався процес формування нової ранньофеодальної держави –

Київської Русі, культурно-історичний розвиток якої значною мірою

проходив під впливом культурних традицій Візантійської імперії. Як

вже було зазначено вище, вплив Візантії на культуру східних слов’ян

розпочався ще задовго до запровадження християнства. Цей вплив

поширювався за посередництвом торгівлі, політичних відносин і війн.

Тому східні слов’яни знали також культуру інших народів.

Впровадження християнства на Русі стало знаменним явищем

в історії її культури. Хоча християнізація розтягнулася на досить

тривалий час, бо ще значна кількість населення залишалась язич-

Українська культура княжої доби 53

никами, в обрядах зберігалися давні звичаї й духовні набутки. Однак

основні постулати нового міцно осіли на слов’янському ґрунті.

Церква – могутній феодал у Візантії – перенесла на Русь феодальні

методи господарювання, де для цього був сприятливий ґрунт. Вер-

ховна влада князя була освячена, як і у Візантійській імперії, з

присвоєнням усіх атрибутів порфірородних.*

Початок ___________загальнодержавної християнізації в 988 р. призвів до

швидкого розвитку всіх сфер культури: писемності, освіти, літера-

тури, архітектури, образотворчого мистецтва, моралі тощо. З прихо-

дом християнства тогочасне суспільство через Візантію починає зна-

йомитись з досягненнями освіти і науки, працями античності, хрис-

тиянськими мислителями, починає перекладати їх твори і присто-

совувати до місцевих світоглядних систем, писати власні оригі-

нальні праці, розвивати архітектурну, образотворчу традицію тощо.

Не підлягає сумніву те, що християнство довгий час було

релігією вищих прошарків суспільства та міст як культурних цент-

рів. Поступово духовенству вдалось сильно вплинути на обмеження

свободи в шлюбних відносинах, полегшити становище челяді.

Гуманізація суспільства вплинула і на родинні взаємини.

Варто мати на увазі, що перші митрополити, єпископи та

священики із впровадженням християнства часто ігнорували уко-

ріненні культурні традиції населення Русі, орієнтуючись на Ві-

зантію, захищали інтереси візантійської церкви.

Християнізація Київської Русі припала на розвиток монастирів

у Візантії і збільшення їхнього статусу в суспільстві. Один з

найвизначніших візантійських монахів Теодор Студит вважав чер-

нецтво «другим хрещенням». Літописні повідомлення свідчать, що

розвиток чернецького руху є заслугою Ярослава Мудрого (1019–

1054 – роки князювання). Адже в середині ХІ ст. у Києві вже було

декілька монастирів (чоловічих та жіночих). Найвідоміший Києво-

Печерський монастир заснував в останні роки правління Я. Мудрого

монах Антоній з Любича. Розвиток монастиря пов’язаний з учнем

Антонія – монахом Феодосієм, який у другій половині ХІ ст. був

однією з найвизначніших особистостей у культурному житті Київсь-

кої Русі. Вважається, що Феодосій очолював монастир у 1061–

1074 рр. і зробив з нього центр чернецтва. Монастир славився

* Порфірородний – народжений у порфірі, тобто у «царському палаці».

54 Розділ 3

високим рівнем аскетизму. У результаті Києво-Печерський монастир

став зразком для організації всіх інших монастирів у Київській Русі.

Паралельно з часом заснування і розвитку Києво-Печерського

монастиря в Києві та на околицях діяло приблизно 18 монастирів, з

яких чотири були жіночими. Поступово монастирі відкривались у

Чернігівщині, Переяславщині, Волині, Галичині.

Розвиток писемності пов’язаний з утвердженням кириличної

системи письма, яка складалася із 43 літер, з них 24 грецькі і 19 ори-

гінальних слов’янських. З його запровадженням літературною мо-

вою на Русі стає церков-нослов’янська, яку створили приблизно за

100 років до прийняття християнства болгарські просвітителі Кирил

та Мефодій. Церковнослов’янська мова збагатила лексику русичів

філософськими та богословськими поняттями і різноманітною

образністю. Проте вона не стала розмовною мовою, а вживалась

тільки в богослужіннях і для написання церковної літератури.

Разом з писцями, священиками, перекладачами з південно-

слов’янських країн на Русь надходили так звані кирило-мефодіївські

переклади, написані старослов’янською мовою. Переписування їх

місцевими писарями привело до появи книжок, писаних церков-

нослов’янською мовою київської редакції.

У державній сфері та побуті продовжувала розвиватися писем-

ність києворуською мовою, що сформувалася задовго до введення

християнства. Основою києворуської мови була – київська говірка,

доповнена військовою, госпо-дарською, дипломатичною та юридич-

ною термінологією, а також церковнослов’янською. Ця мова поши-

рилася по всій величезній території держави. Вона обслуговувала не

тільки відносини з іноземними країнами, а й повсякденне життя і

спілкування. По суті, це була державна мова спілкування Київської

Русі. Графічною основою писемності була досконала кирилична

графіка, але відомим було й глаголичне письмо*. Богослужбові

* Глаголиця – поряд з кирилицею, одна з найдавніших слов’янських

абеток. Вважається, що саме глаголицю створив св. Костянтин (Кирило)

Філософ в 862–863 рр. для запису священних біблійних текстів на слов’янській

мові, а кирилицю розробили його послідовники на основі грецького алфавіту.

Зазвичай говорять про два види глаголиці: більш древню «круглу», також

відому як болгарська, і більш пізню «ламану», хорватську, яка обмежено вико-

ристовується в богослужінні до нашого часу. Алфавіт останньої поступово

скоротився до 30 символів.

Українська культура княжої доби 55

книги писалися урочистим великим уставом, що було необхідним у

зв’язку з читанням текстів у церквах. У державних документах вжи-

валася кирилична графіка. На жаль, від часів Володимира збереглося

дуже мало епіграфічних пам’яток. Можна назвати лише написи-

легенди на монетах – златниках та срібляниках Володимира Ве-

ликого (980–1015 – роки князювання). На златниках В. Великого

(монетах із золота) з одного боку зображено князя на троні та його

родовий знак – Тризуб з написом «Владимиръ на столє», а з іншого –

Христос з Євангелієм і напис «Ісусъ Христос».

У 1030-х роках при київській митрополії в оточенні князя

виник гурток освічених людей – інтелектуалів. Найвидатнішою по-

статтю був письменник Іларіон (р.н. невід. – близько 1088), пізніше

митрополит київський, наближена до Я. Мудрого особа. Під впли-

вом діячів гуртка розвиваються майже всі галузі культури княжої

доби. Це свідчить, що культура отримала державну підтримку.

У такому тандемі – держава-церква розвивається школа і кни-

гописання, які були принесені із Візантії як атрибути християнства.

Навчання передбачало поширення свідчень про християнське вчен-

ня, а також диктувалося потребами часу – були потрібні освічені

політичні та громадські діячі. Література, яку отримувала Русь у

вигляді грецьких оригіналів і болгарських перекладів, мала релі-

гійний зміст.

Про організацію і методику навчання ми знаємо не дуже

багато інформації. Очевидно, що це проходило за візантійським

зразком – у монастирських і церковних школах. Крім колективного

навчання, існувало й індивідуальне.

Ймовірно перші школи з’явились в час правління В. Великого

та Я. Мудрого (1019–1054). За князювання Володимира в Києві вже

існувала державна школа, в якій навчались діти найближчого

оточення князя. Таких дітей віддавали школи не для того, щоб із них

зробити паламарів і священиків, а щоб виростити державних діячів

та духовних лідерів. У цих школах, де здобували щось на зразок

вищої освіти, вивчали богослов’я, філософію, риторику, граматику,

співи та іноземні мови.*

* Таку освіту можна було здобути в XI ст. у київській писемній школі при

Софійському соборі, а в XII ст. при Печерському або Видубицькому монас-

56 Розділ 3

Можливо до вищих шкіл Київської Русі належала, заснована в

1086 p. при Андріївському монастирі дочкою князя Всеволода

Ярославича Янкою, школа для дівчат, де навчали грамоти, співів,

шиття тощо.

Більшість учнів не навчились більше ніж читати. Письмо ___________і

рахування було наступним рівнем навчання. Всю іншу інформацію

учні отримували із перекладених візантійських підручників та ен-

циклопедій, освоєння яких супроводжувалось поясненнями вчителя,

якщо такий був.

Вивчення грецької мови, відкривало двері до оригінальної

візантійської літератури, засвоєння риторики, що було вищим

ступенем науки. Цього ступеня досягли митрополит Іларіон, літо-

писець Нестор, Климент Смолятич та інші.

Освіта дала поштовх до створення перших бібліотек при

монастирях і церквах, де діяли школи. Серед князів любов’ю до книг

відзначались Ярослав Мудрий, Святослав Ярославович, Володимир

Мономах. Літопис згадує про збірку рукописів Ярослава Мудрого,

яка стала основою створеної ним при Софіївському соборі бібліо-

теки. За підрахунками дослідників, у бібліотеці при Софійському

соборі налічувалося до 900 томів рукописних книг – надзвичайна

кількість для Середньовіччя.

Бібліотеки стали місцями, де переписували книги. При них

виникають скрипторії (книгописні майстерні), де працювали пере-

писувачі. Крім переписців і палітурників, над книгою працювали

редактори, перекладачі, художники___________, майстри, що виготовляли пер-

гамент,** ювеліри. Книги на Русі, як і у всій Європі, були дуже

дорогі. Автор приписки до знаменитого «Мстиславового Євангелія»

(1115 р.) зауважував, що «ціну цьому Євангелію, один Бог відає».

Книга ця написана красивим уставом на 213 листах, початкові літери

тирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі – у школах при єпископіях. Особливого

значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. Серед них на

першому місці, безсумнівно, була грецька мова, якою написані канонічні книги

православної релігії і якою за тих часів та й значно пізніше велися церковні

відправи. Саме тому володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для

вищих єрархів церкви. Крім того, київські митрополити були переважно

греками, більшість яких мали вищу візантійську освіту.

** Пергамент – матеріал для письма, виготовлений з телячої, овечої чи

козячої шкіри.

Українська культура княжої доби 57

тексту писані золотом, прикрашені мальовничими ініціалами і ху-

дожніми заставками.

Поява книжкової писемності стала вищим рівнем розвитку

писемної культури. Від усього книжкового багатства до нашого часу

дійшли лічені екземпляри, що можна пояснити війнами, пожежами,

князівськими міжособицями. Найвідомішими є: «Реймське єван-

геліє», «Остромирове євангеліє», два «Ізборники» 1073 р. та 1076 р.

«Мстиславове євангеліє».*

* Найдавнішою книгою, що вийшла з київської майстерні при Софійсь-

кому соборі, є «Реймське євангеліє». Ця книга кишенькового формату при-

значена для особистого користування. Вона датується 1040-ми рр. і зберігається

в бібліотеці у Реймсі (Франція). Колись книга належала дочці Я. Мудрого –

Анні Ярославні, яка, взявши шлюб з королем Генріхом І Капетінгом, привезла

його до Франції. Найдавніша частина євангелія написана кириличним уставним

письмом. Почерк дрібний, оздоблення книги скромне.

«Остромирове Євангеліє» містить євангельські читання для неділі і свят.

Переписане в 1056–1057 рр. з староболгарського оригіналу в Києві дияконом

Григорієм для новгородського посадника Остромира, який у написі книги

названий «близьким» родичем князя Ізяслава Ярославовича. Рукопис скла-

дається з 294 аркушів пергаменту доброї якості, але не вищої. Особливо цікавий

він тим, що в його кінці переписувач докладно розповів про обставини

виготовлення і час роботи.

«Ізборник» 1073 р. і 1076 р. – це давньоукраїнські збірки енцикло-

педичного характеру, що містять близько 380 статей релігійного та морального

характеру, авторами яких було щонайменше 40 мислителів, зокрема і давньо-

руських.

Протографом (первісний рукопис, покладений в основу пізніших списків,

копій, редакцій) «Ізборника» 1073 р. була книга, замовлена болгарським царем

Симеоном на початку X ст. У збірнику містяться твори релігійного змісту 25 ав-

торів. Книга великого формату на 266 сторінок, написана на пергаменті гарним

уставним письмом у два стовпці. Текст прикрашено кольоровими заставками –

фронтисписами і малюнками на берегах. Тут бачимо символи зодіаку: стрільця,

діву, рака, козерога тощо. Привертає увагу вихідна мініатюра, що зображує

замовника книги Святослава Ярославича з княгинею та синами. Художнє

оформлення книги не поступається Остромировому євангелію і має з ним деякі

загальні риси. Хоч Ізборник переписано з болгарського протографу, в ньому

трапляються східнослов’янізми, що свідчить про працю місцевих писарів. Книга

була написана у Києві в 1073 р. і присвячена князю Святославу Ярославовичу

(1027–1076). Тому часто цю книгу позначають назвою «Ізборник Святослава».

«Ізборник» 1076 р. – невеликого формату на 276 аркуш, частину творів,

що увійшли до нього, перекладено безпосередньо з грецької мови, але деякі

уривки були взяті з раніших київських перекладів, зокрема з «Ізборника» 1073 р.

Крім того, подано перший «Індекс книг істинних і хибних», в якому йшлося про

58 Розділ 3

Переважно в бібліотеках зберігалась перекладна література,

головне місце серед якої займали твори церковно-богословського

змісту: богослужебні книги – Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї,

Требники тощо**; житія святих – агіографи, патерики – збірники

коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги – пам’ятки

церковного права, церковні статути; філософські твори; історичні

хроніки; гомілетика – урочисті «слова» на церковні свята.

Багато історичної літератури було перекладено. Зокрема,

«Хронографію» першої половини ІХ ст. відомого візантійського хро-

ніста Георгія Сінкела, «Хроніку» Георгія Амартола, в якій викладено

всесвітню історію від створення світу до 842 р., історичні праці

патріарха Константинопольського Никифора (758–828), «Іудейську

війну» єврейського ___________історика Йосипа Флавія (37–100) та ін. Відомості

з історії літератури черпали, здебільшого, з візантійського збірника

«Бджола» – витяги думок з творів античних авторів.

Найменше відомостей перекладна література давала про

природничі науки. Джерелом цих відомостей були переважно два

збірники: «Шестоднєв» – опис шести днів творення світу, укладач

Василь Великий; «Фізіолог», складений з античних, біблійних та

інших джерел. Ці роботи завезли з Болгарії.

Разом із перекладною літературою розвивалась і оригінальна

література. Першим відомим місцевим письменником у Київській

Русі був митрополит Іларіон. Він автор визначної пам’ятки вітчиз-

няної літератури – церковно-богословського твору «Слово про закон

і благодать». Написаний цей твір між 1037–1050 рр. «Слово»

стверджує самостійність київської держави і церкви, заперечує

книги, які слід читати і які заборонені. Книгу написав у Києві книжник Іоанн за

часів Святослава Ярославовича. Він був дуже компетентним книжником-

ерудитом, якого цілком доречно вважати письменником. Це була людина, яка до

того ж досконало володіла мистецтвом виготовлення рукописної книги. Він не

тільки мав вишуканий почерк, а й сам малював заставки та численні ініціали.

Ймовірно, Іоан був вихідцем з тих, яких ще Ярослав залучав до переписування

книжок у скрипторії Софійського собору.

**Тріод – богослужбова книга для перед- і повеликоднього часу цер-

ковного календаря; октоїх – богослужбова книга православної церкви, скла-

дається з восьми релігійних пісень недільного циклу, що пов’язані системою

восьми голосів; мінеї – церковно-релігійні збірники, в яких «житія святих»,

перекази, повчання розміщені по днях кожного місяця, відповідно до дати

вшанування церквою того чи іншого святого.

Українська культура княжої доби 59

повноваження Візантії щодо Києва. За Іларіоном «Закон» – це

«Старий завіт», а «Благодать» – «Новий завіт», через який люди мо-

жуть долучитись до свободи душевного спокою. Центральну час-

тину «Слова» становить похвала князю Володимиру і його предкам,

бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній у всіх

чотирьох кінцях світу. Твір закінчується молитвою «від усієї нашої

землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Він

першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога,

відстоює ___________принцип прямого престолонаслідування. Як церковний

діяч митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце висуває «бо-

жественну мудрість».

Відомі ще такі імена письменників-проповідників: Лука Жи-

дята (ХІ ст.), Феодосій Печерський (ХІ ст.), Кирило Туровський

(ХІІ ст.), Климент Смолятич (ХІІ ст.). До цієї групи письменників

можна зарахувати князя Володимира Мономаха (1113–1125) – автор

твору «Повчання дітям», ймовірно написаний у 1117 р. З літератур-

ного погляду – це зразок популярного в античній та середньовічній

літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській

літературі спроба життєписної розповіді. «Повчання» – оригіналь-

ний твір, у якому В. Мономах висловлює думки загальнодержав-

ного, політичного й морального характеру, повчає своїх дітей бути

розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з кня-

зівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту,

власною поведінкою давати приклад іншим.

З агіографічної* літератури до нас дійшло багато творів:

«Сказання і страсть і похвала страстотерпцям св. Мученикам Борису

та Глібу» і «Пам’ять та похвала князеві руському Володимиру»**

* Агіогра́фія (житійна література) – жанр християнської літератури, в

якому описується життя святих та аскетів, а також наукова дисципліна, що

вивчає історію написання житій.

** Конкретна постать автора твору «Пам’ять і похвала руському князеві

Володимирові, як охрестився Володимир і дітей своїх охрестив і всю землю

Руську від кінця й до кінця, і як охрестилася Володимирова бабуня Ольга

раніше Володимира», досі не зовсім визначена, як і час написання. Ним

вважають, наприклад, ченця Якова Мниха, згаданого під 1074 р. у «Повісті

минулих літ». Яків Мних оповідає, як просвітлився князь Володимир, охрес-

тився і хрестив Русь. Далі викладено, як утверджувалось християнство на Русі, і

доведено те, що воно тут цілком закономірне, оскільки, і цьому присвячена

60 Розділ 3

письменника ХІ ст. Якова Міха; повість «Про початок Печерського

монастиря»; «Читання про житіє блаженних страстотерпців Бориса

та Гліба» і «Житіє Феодосія ігумена печерського» ченця Києво-Пе-

черського монастиря, літописця Нестора; дві повісті про печерський

монастир у формі листів: 1) Симона, єпископа Володимирського, до

Полікарпа, ченця Києво-Печерського монастиря; 2) Полікарпа ___________до

Києво-Печерського ігумена Акіндіна.***

Повісті Симона, Полікарпа «Про початок Печерського монас-

тиря» та «Житіє Феодосія ігумена печерського» склали основу «Киє-

во-Печерського патерика» (початок ХІІІ ст.) – збірник оповідань про

ченців Києво-Печерського монастиря. У ньому також описано деякі

історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці,

торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на

половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської

літератури є «Слово о полку Ігоровім», що написав невідомий автор

близько 1187 р. «Слово» присвячене опису невдалого походу русь-

ких князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Свято-

славича проти половців у 1185 р. За художнім рівнем цей твір не має

аналогів у візантійській та європейській літературах. Автор твору

яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мсти-

слава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін. Вдаючись

до української народної символіки, описів Руської землі з її бага-

тими містами та безкрайніми просторами, закликає до єднання.

Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна

народна творчість, що відображала окремий пласт художньої

культури русичів.

окрема «похвала», ще бабуня князя Володимира Велика княгиня Ольга уславила

Бога. Окреме місце у творі займає «Молитва князя Володимира», котра цінна ще

й тим, що оригінальних текстів, пов’язаних з самим князем, залишилось дуже

мало. Щоправда, Святе Письмо тут цитується досить довільно, а життя Володи-

мира зображено в дусі класичних агіографічних творів – як «подвижника і свя-

того», хоча церквою до святих він був зарахований (канонізований) значно

пізніше.

*** Повість Симона має кілька оповідань про святих печерських ченців і

про чудеса під час будування головної печерської церкви. Повість Полікарпа

складається з одинадцяти оповідань про печерських подвижників.

Українська культура княжої доби 61

До цікавих творів світського характеру ХІІ–ХІІІ ст. належить

«Послання» або «Моління» Данила Заточника до князя Ярослава

Володимировича. «Моління» стало однією із перших пам’яток

давньоруської літератури, у якій стверджувалась цінність розумної

та мудрої людини, незалежно від її соціального походження. У творі

автор гостро висловлюється проти бояр і ченців.

Упродовж ХІ – початку ХІІ ст. у Київській Русі сформувався

самостійний жанр літератури – літописання. Літописи – це не лише

історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази,

посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних

списків, що є величезним надбанням культури східнослов’янських

народів. Найдавніші з них: Новгородський (ХІІІ–ХІV ст.), Лав-

рентіївський (1377) та Іпатіївський (ХV ст.).

Для історії та культури України головне значення має Іпа-

тіївський список, який складається з трьох літописів: «Повісті

минулих літ», «Київського» та «Галицько-Волинського».

Центрами літописання виступають Десятинна церква, Со-

фіївський собор, Києво-Печерський монастир. Вважається, що в

середині ХІ ст. при Софіївському соборі було укладено перший

давньоруський літописний звід. У 1078 р. ігумен Никон створює

самостійний літописний звід. Никон був автором і редактором

основного тексту літопису від 1039–1078 рр. Ще один літописний

звід – до 1095 р., пов’язують з діяльністю ігумена Києво-Печерсько-

го монастиря Іоанна. У 1070–1080-х рр. літописання розвивалось і

при Десятинній церкві.

Основною літописною пам’яткою, а одночасно і головним

джерелом з історії та культури Київської Русі, є літопис «Повість

минулих літ».* Упорядником і автором «Повісті минулих літ» вва-

жають Нестора, який закінчив його укладення в 1113 р. у Києво-Пе-

черському монастирі. Тоді літопис описував події до 1110 р. Після

нього у 1116 р. і 1118 р. літопис редагували і дописали до 1117 р. У

результаті редакцій у літописі з’являється норманська теорія поход-

ження Київської Русі. «Повість минулих літ» – зведення з попе-

редніх літописів, різноманітних історичних та літературних творів,

* «Повість минулих літ» збереглась у двох літописних списках – Лав-

рентіївському (1377) та найбільшому збірнику літописів – Іпатіївському

(початок ХV ст.).

62 Розділ 3

пам’яток права. Основна увага приділяється політичним, воєнним та

династичним подіям. Містяться відомості про походження і розсе-

лення східних слов’ян, утворення Київської держави та її сусідів.

Київський літопис охоплює період 1118–1200 рр. Дослідники

вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував близько

1200 р. ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі

літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях

Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Київський літопис

складається з щорічних записів, у які вплетені літописні оповідання,

повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та ін.

Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину,

Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису –

Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Монома-

ховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти

іноземних завойовників.

Крім Києва, літописання велося і в інших великих містах Русі:

Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинсько-

му та ін.

3.2.2. Архітектура, образотворче мистецтво та музика

Не менш динамічно розвивалась архітектура, скульптура та

малярство. Абсолютна більшість пам’яток, які дійшли до нас, по-

в’язані з церковним життям.

Перші храми на Русі споруджували і розписували візантійські

майстри. Відповідно техніка побудови і стиль оформлення були

візантійськими. Церкви мали не тільки культове, але і громадське

призначення.

Традиційно вважається, що першою кам’яною була церква

Різдва Пресвятої Богородиці, більш відома як Десятинна, збудована

в Києві князем Володимиром між 989–996 рр. Це був храм з трьома

нефами, розміром приблизно 34,5 м на 45 м. У свій час це був

найбільший храм Київської Русі.

Грандіозною пам’яткою храмового будівництва є Софіївський

собор. Початок будівництва датується 1017 р., а завершення 1037 р.

Вибір місця для головного собору Княжого граду був невипадковим:

тут сходилися всі чотири головні шляхи, що вели до Києва. Вважа-

Українська культура княжої доби 63

ється, що монастир існував задовго до спорудження собору. Собор

набув особливого статусу – в Софії князів «садовили на стіл», тут же

відспівували і хоронили. Храм споруджено за особливою техно-

логією: кам’яна кладка чергувалася із плінфою (дуже міцна плоска

цегла), а скріплювали все особливою сумішшю з вапна та шматочків

кераміки. Після завершення побудови собор мав вигляд п’яти-

нефного храму з тринадцятьма банями. Впродовж віків собору суди-

лося залишатися відповідно до задуму князя Я. Мудрого неперевер-

шеним втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також

соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазна-

вала часткової руйнації, а тому її перебудовували і оздоблювали.

Востаннє Софію архітектурно модернізовано за гетьмана Івана

Мазепи, коли собор набув рис поширеного в українській культурі

XVII–XVIIІ ст. стилю козацького бароко.

У 1089 р. в Києві закінчилось спорудження Успенської церкви

Печерської лаври (після реконструкції 1720-х рр. собор набув рис

українського бароко), а в 1108 р. Михайлівського Золотоверхого

собору.* Внутрішній простір цих храмів був оздоблений мармурови-

ми колонами, капітелями, монументальною мозаїкою та фресками.

З кінця XI ст. у сакральній архітектурі розпочався новий етап,

який характеризується відмовою від грандіозних форм. Найпоши-

ренішими стають однокупольні храми. Такого виду споруди буду-

вали в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних

князівств. З-поміж багатьох українських однокупольних привертає

увагу собор у Володимирі-Волинському, а також П’ятницька церква

в Чернігові.

З-поміж світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою

пам’яткою є збудовані Я. Мудрим Золоті ворота, які завершувалися,

так званою, домовою церквою.**

* У 1934–1936 рр. собор, дзвіниця та частина споруд монастиря були

знесені у зв’___________язку з проектом створення на цьому місці урядового центру.

З проголошенням незалежності України собор, дзвіницю і монастир відбудова-

но і урочисто відкрито в 1998 р.

** Золоті ворота – одна з трьох брам потужного земляного валу, що

оточував Київ. Ворота поєднували функції головного парадного в’їзду до Києва

і оборонної споруди. Назву отримали за аналогією з константинопольськими

Золотими воротами. Будувалися водночас із Софією Київською. Золоті ворота

64 Розділ 3

Розвиток християнства супроводжувався утвердженням візан-

тійських і формуванням нових традицій в образотворчому мис-

тецтві, яке стає важливим елементом культури. Провідними жан-

рами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска,

іконопис** та книжкова мініатюра.

Візантійська церква, а з нею і українська прагнули викликати у

віруючих сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і

внутрішня декоративність, прикраси і увесь молитовно-літургійний

обряд мали служити цій меті. Ідеологія візантійського православ’я

найяскравіше втілена в двох найголовніших формах храмового

розпису: іконописанні та монументальному живописі.

Важливим елементом інтер’єру храмів були орнаменти. У

Софії Київській вони є на всіх стінах, стовпах собору, віконних

арках, мають рослинний характер і нагадують орнамент пишної

мініатюри. Серед пам’яток художнього різьблення по каменю, що

прикрашали храми й палаци, найбільшу увагу привертають плити,

виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу. Особ-

ливу мистецьку цінність мають князівські гробниці, найвідомішою з

яких є мармурова гробниця Я. Мудрого, яка орнаментована різьб-

леними фігурами.

Іконами прикрашали церкви, князівські і боярські хороми,

ставили їх над міськими воротами, брали з собою в походи. З

літописних повідомлень вважається, що перші ікони привіз

В. Великий з Корсуня (сучасний Севастополь), а іконографічну

традицію започатковано з прикрашення мозаїкою, настінним живо-

писом та іконами Десятинної церкви. Іконографічна система тут

очевидно була така, як згодом у Софії Київській.

мали вигляд двох паралельних стін завдовжки 25 і 13 метрів та заввишки

близько 8 м. Довжина проїзду 26 м, ширина проїзду між пілястрами 6,5 м. Над

підвищеною частиною проїзду містилася Благовіщенська церква, яка мала

чотиристовпну структуру. Вхід до неї був з гребеня валу завширшки 9 м. Ці

ворота реконструйовано в 1982 p.

** Мозаїка – зображення чи візерунок, виконані з кольорових каменів,

смальти, керамічних плиток та інших матеріалів. Фреска – техніка настінного

малярства на мокрому тиньку з піску і вапна фарбами. Ікона (малюнок, образ,

зображення) – живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Ісуса Христа,

Богородиці, святих і подій Святого Письма.

Українська культура княжої доби 65

Становлення давньоруського іконопису починається з другої

половини ХІ ст. – першої половини ХІІ ст. В процесі розвитку

іконопис набуває національної самобутності і неповторності. Пер-

шими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського

монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного

мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи

Аліпія (близько 1050–1114), опис яких зафіксований у Києво-Печерсь-

кому патерику. З його іменем окремі дослідники пов’язують ікони

«Печерської Богородиці » і так званої «Богоматері Великої Панагії».*

У тодішньому Києві здобули популярність Пирогощська та

Вишгородська ікони. Вишгородська (візантійська ікона початку

XII ст., відома на Русі з 1155) дістала назву «Богоматір Милування», –

це скорботна мати в тісних обіймах з сином, що пригортається

своєю щокою до щоки сина. У 1155 р. князь Андрій Боголюбський,

пішовши від батька з Києва у Володимир на Клязмі, взяв із собою

прославлену візантійську ікону «Богоматір Милування» і встановив

її у Володимирському Успенському соборі (з того часу ікону нази-

вають «Володимирською Богоматір’ю»).

Згодом з’являється ще один вид ікони – Печерська Бого-

родиця: мати тримає на колінах сина, котрий благословляє двома

руками.

Близькими за часом створення і характером до «Богоматері

Великої Панагії» є ікони великих розмірів – «Георгій-воїн» та «Ди-

митрій Солунський».**

* Ікона «Богоматір Велика Панагія» неповторна за виконанням і образ-

ним втіленням. Саме в цьому образі помітний відхід від візантійського канону

до взірця руської Богородиці. Крім того, образ сповнений подихом столичного

Києва, епічною широтою духовного почуття, величавим спокоєм та поетичною

проникливістю. Можливо, вперше у цій іконі подана колористична програма,

що випливала з дозрілого почуття гармонії та змістовного означення кольорів,

які несли світло і радість. А світло для слов’ян означало життєдайну силу й

умову краси світу. Тому таку велику увагу в іконі надано золоту і сріблу як

виразникам ірреального світла.

** Ікона «Георгій-воїн», ймовірно, створена як храмова для Георгіївсь-

кого собору – патронального храму Я. Мудрого. Храм освятив митрополит

Іларіон 1051 р. В іконі відображені поетична образність Києва XI ст., його

емоційний світ і притаманний часу просвітлений, величаво-мужній характер

мистецтва. Георгій постає кремезним, вольовим воїном з мечем у лівій руці. В

66 Розділ 3

Дослідники вважають, що київська іконописна школа склалася

наприкінці XI ст., а в XII ст. виникають художні школи у великих

удільних князівствах: Галицькому, Волинському, Володимиро-

Суздальському та ін.

Найбагатша колекція мозаїки і фрески першої половини ХІ ст.

збережена в Софіївському соборі**. Монументальний живопис Софії

є вищим досягненням мистецтва тієї епохи.

Другу за значенням колекцію фресків зберігає Кирилівська

церква Києва, яка приблизно була побудована в 1140–1167 рр. Особ-

ливого значення фрескам Кирилівської церкви надає те, що це робо-

ти руських майстрів і вони займають площу понад 800 м2. Вва-

жається, що до нас дійшов найповніший ансамбль розписів ХІІ ст.

його образі яскраво передане органічне почуття обов’язку та войовничої

готовності – характер мужній і безкомпромісний. У таких образах виражався

ідеал енергійної молодої людини, ідеал бойового мужа як приклад для

наслідування. В образі воїна простежуються глибокі патріотичні ідеї Іларіона,

що знайшли втілення у його «Слові про закон і благодать». Тому Георгій в іконі

поданий не мучеником, а ідеальним воїном, сповненим оптимізму і мужності.

Його образ став наче емблемою князювання Ярослава і світлою надією на

майбутнє руського народу. Ікона св. Георгія належить до середини XI ст.

Мотив ікони «Димитрій Солунський», який сидить на троні, відтво-

рюючи позою, владним виглядом, войовничим жестом неприборканий характер

руського князя, належить до рідкісних. Його образ творився в певному

середовищі, закладена в ньому програма відповідала естетичному ідеалові й

суспільному становищу військового лицарства. Недаремно у ньому дослідники

вбачали портретне відображення представників княжих родин. Час створення

ікони – початок XII ст. і, можливо, вона призначалася храмовою іконою для

церкви св. Дмитрія у Києві, а також як поминальний образ на честь трагічно

загиблого князя Ізяслава-Дмитра, сина Я. Мудрого.

** Внутрішнє вбрання собору майже не змінювалось впродовж часів його

існування. Кожного, хто входить до собору, вражає велич фігури в центральній

апсиді – фігури Пресвятої Діви Марії (Оранта), руки якої підняті в молитві.

Мозаїка має 6 метрів заввишки. Її зроблено з кам’яних та скляних пластинок

різних кольорів та відтінків – близько 177 відтінків. Мозаїки, що зображують

Євхаристію та Отців Церкви, вражають своєю збалансованістю. Архітектурні

форми та розпис собору утворюють єдність. Фрески, ніби вишивка, прикра-

шають стіни, стовпи, зводи; серед вишуканого та яскравого живопису можна

побачити зображення святих та сцени з Євангелія. На відміну від інших зразків

візантійського церковного живопису, що збереглися до нашого часу, деякі

фрески в соборі відтворюють не біблійні теми, а світські – серед них портрети

сім’ї Я. Мудрого.

Українська культура княжої доби 67

Виконані місцевими київськими майстрами мозаїки Михай-

лівського Золотоверхого монастиря (1113), які в 1934 p. вивезені до

Москви, становлять перлину давнього вітчизняного мистецтва,

здатні задовольнити найвибагливіші художні смаки минулого і май-

бутнього.

До найкращих зразків книжкової мініатюри належить: «Ост-

ромирове Євангеліє»; «Ізборник Святослава» 1073 р. з мініатюрами

Христа на престолі, собором святих і портретом Святослава з

родиною; «Трірський Псалтир» або «Молитовник Гертруди» (1070–

1080-ті рр.) поряд із мініатюрами німецького походження має п’ять

мініатюр, пов’язаних з Україною походженням, тематикою і стилем.

Мініатюри «Трірського Псалтиря» були намальовані на Волині,

точніше, в Луцьку або Володимирі-Волинському.

«Остромирове Євангеліє» багате на заставки та оздоблене

ініціалами, але виняткову цінність мають три мініатюри із зобра-

женням євангелістів Іоанна, Луки і Марка, які зберігають за книгою

славу унікального твору мистецтва.

Високого рівня розвитку отримало ювелірне мистецтво. У

писемних джерелах часто згадуються золоті та срібні вироби. Князь

В. Великий зробив своїм дружинникам срібні ложки. Жінки бояр

носили срібні прикраси. «Слово о полку Ігоровім» згадує золотий

князівський шолом і золотокований престол галицького князя

Ярослава Осмомисла.

Різні золоті та срібні речі не тільки завозили, а й виробляли в

Русі. У Києві та інших містах були майстерні, що виготовляли

коштовні намиста, діадеми, браслети, персні, наручні, золоті й срібні

посудини, різний посуд, збрую, зброю.

До речей князівського та боярського побуту належать дорогі

тканини з шовку і золотої та срібної парчі. Розкішним був і побут

бояр.

Музика складала невід’ємну частину культури Київської Русі.

Умовно можна виокремити три основні напрями тогочасного музич-

ного життя – народну, професійно інструментальну і професійні

церковні співи. Народна музика за тих часів не записувалася (при-

наймні такі записи науці невідомі). Уявлення про неї черпаємо з

літописів та інших писемних джерел, з давніх малюнків, зображень

68 Розділ 3

на ювелірних виробах, але головне – на підставі окреслення арха-

їчних рис у фольклорі східних слов’ян, насамперед в українському

фольклорі.

Значне місце в культурі Київської Русі посідала епічна

творчість. Це було літературно-музичне мистецтво – поезія викону-

валась ___________як музичний твір, в якому значну роль відігравав урочистий

речитатив. Очевидно, саме так і звучало «Слово о полку Ігоровім».

До таких творів належать також билини, що збереглися на східно-

слов’янській півночі, але своїми коренями сягають у часи Київської

Русі.

Найпоширенішими інструментами були труба, гуслі, ребек та

бубен. Невід’ємну і дуже вагому частину музичної культури Київсь-

кої Русі становили християнські церковні співи. На відміну від

народної пісні, яка існувала винятково в усній традиції, церковні

співи записувались. Це була знакова нотація, поширена у Візантії й

інших країнах. На Русі ці знаки називали «крюками» або «знаме-

нами». З XI–XIII ст. збереглося близько 80 крюкових рукописів.

Давньою і достатньо унікальною формою вітчизняної куль-

тури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога,

пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у

людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.

Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час

розваг та відпочинку. Князі та представники заможних верств на-

селення запрошували на бенкети професійних співаків та акторів,

яких інколи постійно тримали при своїх дворах. Однак переважна

частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колек-

тиви, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на

ринковій площі (торжиці). Таких акторів називали скоморохами.

Вважають, що скоморошництво не було суто руським явищем, а

запозичене з Візантії.

На початок ХІІІ ст. Київ, незважаючи на політичне, економічне

ослаблення та розпад Київської Русі, продовжує залишатись ду-

ховним, освітнім, культурним центром руських земель. Після руй-

нування в 1240 р. Києва татаро-монголами продовжувачем розвитку

культурно-історичної спадщини стає Галицько-Волинське князівство.

Українська культура княжої доби 69

Дата добавления: 2015-01-03