Українська культура періоду бароко 1 страница

Розділ 5

(ДРУГА ПОЛОВИНА XVІІ–XVIIІ ст.)

5.1. Українська культура в добу Гетьманщини. «Козацьке бароко»

5.1.1. Києво-Могилянська академія: центр освіти та науки України

5.1.2. Література та музика

5.1.3. Архітектура, скульптура та малярство бароко

5.2. Бароко в культурі західноукраїнських земель та Правобережжя

5.2.1. Стан освіти та науки

5.2.2. Архітектура та образотворче мистецтво

5.1. Українська культура в добу Гетьманщини.

«Козацьке бароко»

В історії української культури, як і загалом у Західній Європі,

на зміну ренесансу приходить бароко*. Ця назва стосується як

окремої культурно-історичної доби, так і окремого стилю мистецтва.

Хронологічно в Західній Європі ця доба охоплює ХVІІ – середину

ХVІІІ ст. В Україні бароко починає розвиватися з другої половини

XVII ст. і домінувало як художній стиль до кінця XVIIІ ст.

Попри всі руйнування й пограбування матеріальних і ду-

ховних багатств, Україна зуміла відстояти й зберегти власний потен-

ціал для активного культурного розвитку. Навіть у найскладніші

періоди, нарощення потенціалу культурного життя тривало та ство-

рювались передумови для входження української культури в євро-

пейський простір. Це передусім стосується освіти, науки, видавничої

справи, поширення релігійної та світської літератури, художнього

світосприйняття через архітектуру, малярство, які під впливом духу

Ренесансу набули якісно нового змісту та суспільного значення.

На цьому тлі українська культура в добу бароко попрощалась

зі своєю візантійсько-руською спадщиною, набула виразно інди-

відуальних, а швидше національних рис та зробила черговий внесок

у загальноєвропейську культуру.

* Бароко – вибагливий, химерний.

Українська культура періоду бароко… 119

Водночас, українська культура розвивалась нерівномірно. Це

пов’язано з тим, що з утворенням держави «Війська Запорізького»

поза її територіальними межами опинились західноукраїнські землі.

У добу Руїни, з поділом козацької держави на Правобережну та

Лівобережну, козацький державний устрій під абсолютним політи-

ко-правовим та військовим контролем Росії зберігався на Лівобе-

режжі. Відповідно саме з цією частиною України, де Київ був

духовним, освітнім, науковим та мистецьким центром, до згортання

Росією автономії Гетьманщини, пов’язані основні здобутки націо-

нальної культури.

5.1.1. Києво-Могилянська академія: центр освіти

та науки України

Українське бароко як сформований стилістичний напрям у

мистецтві та культурі загалом, спираючись на народні традиції,

набуло власних національних рис. Саме тому українські митці,

створюючи національну культуру, використовували із спадщини ми-

нулого те, що найбільше відповідало конкретним історичним

умовам життя народу. Хоча активно освоювали і європейський

досвід. Саме цей період дослідники називають «золотою добою»

української культури.

До основних чинників, які визначили появу «козацького ба-

роко», слід зарахувати хвилю могутнього козацького повстання під

проводом Богдана Хмельницького в 1648–1657 рр. Повстання розпо-

чалось як черговий спалах козацької непокори, а переросло у війну,

на хвилі якої Б. Хмельницькому в 1648–1649 рр. вдалося створити

державу «Війська Запорізького» (Гетьманщину), яка проіснувала

(хоч і втрачаючи з року в рік засади суверенітету) більше ста років.

За життя Б. Хмельницького держава охоплювала територію з

населенням понад 3 млн. осіб і площею близько 200 тис. км2 (Чер-

нігівське, Київське, Брацлавське воєводства та Запорізька Січ). Ця

подія підштовхнула до зміни геополітичних структур Центрально-

Східної Європи. Особливо це стосується зміни кордонів між Мос-

ковською державою та Річчю Посполитою. У новоутвореній козаць-

кій державі, замість родової князівської та шляхетської еліти до вла-

ди вперше прийшли люди, що здобули її «правом шаблі» – козацька

120 Розділ 5

старшина, та на багато десятиліть визначила український націо-

нальний ідеал постать героя-козака, борця «за волю України».

Козацькі старшини виступали меценатами української куль-

тури. Крім того, у вищих колах козацтво становило добре освічену

та культурну верству українського суспільства. Найкраще козацький

дух відображений в усній народній творчості. У цей час створюється

багато народних дум, історичних пісень і переказів, основним

змістом яких є визвольна боротьба проти польських магнатів та

католицизму, оспівуються герої війни Б. Хмельницький, Данило Не-

чай, Максим Кривоніс, Іван Богун. До таких дум належать: «Хмель-

ницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Похід на Молдавію»,

«Смерть Богдана Хмельницького», «Ганджа Андибер». Про

надзвичайну роль бандури й пісні у цей період свідчать численні

зображення зі стилізованим узагальненим образом козака Мамая.

Кобзарство як культурно-національний феномен пояснюється

не лише суто естетичними уявленнями, а й тими драматичними

подіями історії, в ході яких і виникли народні твори. Кобзарство,

будучи значно пов’язаним із способом життя козаків, розвинулось

до високого художньо-громадського звучання. Найбільший знавець

запорізького козацтва Дмитро Яворницький (1855–1940) небезпід-

ставно назвав співців-кобзарів «козацькими рапсодами», адже їхні

музично-пісенні твори відзначаються літературно-поетичною стиліс-

тикою, традиціями давнього епосу, викликають в уяві картини

пережитого: «руїни на власній землі, жертви й полон, розлучення з

рідними в далекому турецькому рабстві, справедливий гнів за втра-

чену незалежність України, а над усім цим – щирість і любов до

всього, що надавало найвищого сенсу життю за звичаями своїх

пращурів».

У козацькій державі розвиток освіти та науки став пріори-

тетним напрямом. За часів гетьманування Івана Мазепи (1639–1709),

Івана Скоропадського (1646–1722), Данила Апостола (1654–1734) та

Кирила Розумовського (1728–1803) Гетьманщина вийшла на рівень

однієї з найосвіченіших країн Європи. Особливо інтенсивно живило

це Російську імперію. Барокові риси притаманні і творам тих, хто

вчився в західноєвропейських університетах і повернувся, щоб

викладати в Києво-Могилянській академії. Найвідомішими з них

були Симон Полоцький (1629–1680), Дмитро Туптало (1651–1709),

Українська культура періоду бароко… 121

Стефан Яворський (1658–1722) та Феофан Прокопович (1681–1736).

Між 1700 р. і 1762 р. понад 70 українців та білорусів займали най-

вищі церковні посади імперій, тоді як росіян лише 47.

26 вересня 1701 р. Києво-Могилянській колегії надано статус

академії. Тривалий час вона була єдиним вищим загальноосвітнім,

всестановим навчальним закладом України, Східної Європи та

всього православного світу.*

У Києво-Могилянській академії зародився і став професійним

театр. У народі ж особливо великою популярністю користувалися

вертеп, інтермедія. ** Студенти самі готували інтермедії, драми, роз-

учували кантати й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. На

ярмарках, у селах – біля церков, у містах на майданах студенти

показували свої дійства. Слухачі й глядачі з радістю й захопленням

сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи

«тружеників науки».

* Академія, яку засновано на принципах гуманізму й просвітництва, не

лише навчала молодь, але й поширювала освіту, знання, її вихованці відкривали

школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва,

літератури, музики, театру. Академічні наставники й професори свято вірили в

те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки

людини, долю суспільства. Повний курс навчання в Києво-Могилянській

академії тривав 12 років. Але зважаючи на те, що вона була вищою школою,

студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового

обмеження. Всього в академії було 8, так званих, ординарних класів, а кількість

предметів сягала до 30 і більше. Серед них: церковнослов’янська, грецька,

руська (українська), латинь і польська мови, арифметика, геометрія, нотний

спів, катехизис та ін.

Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все

більший простір в Академії і суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові,

художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські

універсали, укладали проповіді й повчання. У 1784 р. було суворо заборонено

викладати на українській мові.

Згодом в академії зростає інтерес до європейських мов. З 1738 р. до

навчального курсу додано німецьку, а з 1753 р. – французьку мову. З середини

ХVІІІ ст. студенти вивчають російську мову, а також староєврейську. Остання з

метою поглибленого вивчення християнських першоджерел.

** Вертеп – мандрівний театр маріонеток, який був поширений в Україні

в барокову добу. Мав форму двоповерхового дерев’яного ящика. На другому

поверсі показували різдвяну драму; на першому – сатирично-побутову інтер-

медію. Інтермедія – невеличкий розважальний драматичний твір, який

виконують між актами вистави.

122 Розділ 5

Києво-Могилянська академія стала центром філософської

думки в Україні. Особливе місце серед філософів в академії нале-

жало професорам І. Гізелю, Й. Конановичу-Горбацькому, С. Яворсь-

кому, Ф. Прокоповичу. До слова, Ф. Прокопович започаткував в

академії (і в усій тодішній Російській імперії) вивчення вищої

математики.

У другій половині XVIII ст. були відкриті навіть спеціальні

класи чистої математики, де викладалась алгебра і геометрія, та

змішаної математики, де викладалась механіка, гідростатика, гід-

равліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрографія і матема-

тична хронологія, цивільна й військова архітектура.

Що стосується архітектури, то хоча спеціального архітектур-

ного класу не було, студенти отримували добрі знання з цього фаху.

Прикладом може бути діяльність визначного випускника академії

Івана Григоровича-Барського (1713–1791) – киянина, архітектора і

будівничого, якому в Києві належить більше 30 споруд.

В академії започатковуються природничі науки – астрономія,

біологія, мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються

від філософії. Формувалась також історична наука. Досить згадати,

що літописці Роман Ракушка-Романовський (1623–1702), Самійло

Величко (1670–1728), Григорій Граб’янка (р. н. невід. – 1738) навча-

лись в академії. Писали вони свідомо для прийдешніх поколінь.

Зі стін академії вийшли такі відомі історики, як автор «Хро-

ніки» Ф. Софонович, П. Симоновський – автор «Краткого описания

о козацком малороссийском народе», В. Рубан – автор «Краткои

летописи Малой России» з додатком «Землеописание Малой Рос-

сии» (1777), М. Бантиш-Каменський – вчений, історіограф, управи-

тель Московського державного архіву, дійсний член Товариства

історії і старожитностей, М. Берлинський – археолог та історіограф

Києва та багато ін.

Студентів навчали різним прийомам малювання, графіки й

живопису. Саме тут складається одна з найбільших художніх та гра-

верних шкіл в Україні. Визначними граверами України, які нав-

чались в академії, були: І. Митура, І. Мирський, Л. Тарасевич, Г. Ле-

вицький, широковідомі малюнки братів Івана та Василя Григо-

ровичів-Барських.

Українська культура періоду бароко… 123

Неабиякого розвитку в могилянці досягло музичне мистецтво.

Ще з середини XVII ст. тут існувала хорова школа. Хори академії та

братського монастиря нараховували часом до 300 і більше осіб.

Обидва залишалися незмінними, кращими серед усіх київських

хорів, змагання яких відбувалося щороку на Контрактовій площі

Подолу. Музика органічно впліталась у академічне життя.

Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні

гетьмани: Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко,

Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Микола Ханенко, Іван Самой-

лович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоро-

падський___________, наказний гетьман Павло Полуботок.

Загалом могилянка стала центром, де формувалися кадри про-

відної української верстви – козацької старшини, зокрема – писарі,

обозні, судді, осавули, полковники, сотники, військові канцеляристи,

бунчукові товариші, а також правники, дипломати, переклада-

чі тощо.

Особливо великого розвитку набула діяльність могилянців у

Росії з останньої третини ХVII ст. до першої половини ХVІІІ ст.

Великою подією для російської культури було відкриття в Москві на

основі «Еліно-грецької школи» (1687) Слов’яно-латинської академії*

(1701–1775) – першого вищого навчального закладу Росії. До її

відкриття долучився професор і ректор Київської академії, на той

час, митрополит Рязанський і Муромський, С. Яворський. Завдяки

його ініціативам, у Слов’яно-латинській академії почали вивчати

латинську мову, європейські мови та філософію.

Від 1702 р. до 1762 р. в Києво-Могилянській академії здобули

освіту 21 із 23 ректорів Слов’яно-латинської академії та 95 із 125 її

професорів. Працювали у Росії такі визначні вчені, вихованці моги-

лянки, як Ф. Прокопович, С. Кулябка, Г. Бужинський, Т. Кролик.

Зокрема, Ф. Прокопович, колишній ___________ректор могилянки, а на 1724 р.

один з очільників Російської православної церкви, взяв участь у

створенні академії наук в Петербурзі.

* Від 1775 р. до 1814 р. «Слов’яно-греко-латинська академія», потім ака-

демію переведено в Троїцько-Сергіївську лавру і реорганізовано в Московську

духовну академію.

124 Розділ 5

У 1734 р. в Києво-Могилянській академії навчався російський

вчений-натураліст, геохімік, поет, реформатор російської мови

Михайло Ломоносов (1711–1765).

За І. Мазепи в Києво-Могилянській академії одночасно нав-

чалося до двох тисяч студентів як з України, так і Білорусі, Росії,

Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції (після полтавської

поразки кількість студентів зменшилась до 161, але на 1715 р. вже

становила 1100 осіб). Всестановість давала змогу навчатись дітям як

аристократії, так і простих козаків та селян.

Останній період підйому в культурно-освітній діяльності

Києво-Могилянської академії пов’язаний із діяльністю митрополита

Р. Заборовського (р. н. невід. – 1747). У 1731 р. він зібрав новий

культурний-освітній осередок, до якого входили М. Довгалевський,

С. Ляскоронський, П. Конюскевич, Г. Сломинський, Т. Александ-

рович, Г. Кониський та ін. У цей час оновлено будівлі академії та

реформовано навчальний процес.

У другій половині XVIII ст. академія заходами імператриці

Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий

освітній заклад для дітей духівництва без матеріальної бази. Цент-

ралістична політика Катерини ІІ поклала кінець вищій та середній

освіті на українських землях.

Києво-Могилянська академія підняла затребуваність освітніх

закладів. В останній чверті XVII ст. відкрито школу в Новгород-

Сіверську, на її основі в 1700 р. заснували Чернігівську колегію. У

1734 р. на основі Слов’яно-греко-латинської школи засновано

Харківський колегіум, 1738 р. розпочав роботу Переяславський

колегіум.*

* У Чернігівському колегіумі навчання тривало шість років. Викладання

велося слов’янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку.

Завдання Переяславського колегіуму зводилось до підготовки духовенства для

церков Правобережної України. У 1751 р. тут певний час викладав поетику

славетний український мандрівний філософ і поет Г. Сковорода. Однак

складений ним курс лекцій суперечив канонам церкви. Його заборонив міс-

цевий єпископ, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.

Навчальна програма Харківського колегіуму, подібно до програм Московського

університету і Петербурзької академії, містила граматику, піїтику, риторику,

філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при

Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи, де викладались гео-

графія, інженерна й артилерійська справи.

Українська культура періоду бароко… 125

У другій половині XVIII ст. зроблено спробу заснувати ук-

раїнський світський університет у Батурині. За зразком західно-

європейських університетів проект такого навчального закладу в

1764 р., за дорученням гетьмана К. Розумовського, розробив його

секретар Теплов. Згодом планувалось створення двох університетів

у Києві та Чернігові. Однак після зречення К. Розумовського,

створення українського університету вже не було можливим.

5.1.2. Література та музика

Важливою засадою розвитку освіти, науки та літератури було

книгодрукування. Головну роль відігравала друкарня Києво-

Печерської лаври, а з 1674 р. і друкарня в Новгород-Сіверську, яку в

1679 р. її засновник архиєпископ чернігівський та новгород-

сіверський Л. Баранович переніс до Чернігова. Окрім літургійних

книг, вони видають збірки проповідей і посібники з риторики,

теологічні трактати, панегірики, духовну поезію, житійні твори,

букварі, підручники. В обох друкарнях книги виходили не лише

церковнослов’янською, але й польською, латинською та розмовною

українською. Античні сюжети використовуються в пишному графіч-

ному оздобленні дорогих видань.

Пожвавлення книжкового обігу сприяло нагромадженню в

руках освічених людей чималих книгозбірок. Унікальну бібліотеку

мав гетьман І. Мазепа (згоріла при руйнуванні Батурина в 1708).

Великі книжкові колекції належали Л. Барановичу, І. Галятовському,

Ф. Прокоповичу, С. Величку та ін. У XVIII ст. фонди Києво-Моги-

лянської академії налічували до 12 тис. томів та чимало рукописних

матеріалів. Значну частину книгозбірні становили видання викла-

дачів, а також праці відомих церковних діячів і вчених.

З кінця XVII ст. культурний розвиток на українських землях

ускладнюється мовною політикою російського та польського урядів.

У 1696 р. у Польщі видано закон, який заборонив українську мову в

адміністративному вжитку, зберігши її лише в церковній сфері.

Зміни до мовної політики вніс і царський уряд. У 1720 р. заборонили

книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській акаде-

мії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині

126 Розділ 5

всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на

російську мову.

Національно-визвольна боротьба українського народу викликала

інтерес до історичного осмислення подій, що значно позначилось на

розвитку літератури.

Поширеними в ці часи стали історико-літературні твори –

літописи. Першим літописом, у якому узагальнювались історія ко-

зацької революції 1648–1657 рр. і події до 1673 р., була третя час-

тина «Хроніки з літописців стародавніх» (1672–1673) ректора

могилянки (1653–1655), архимандрита Києво-Михайлівського Золо-

товерхого монастиря Ф. Софоновича «Хроніка о землі Польской».*

У 1674 р. у друкарні Києво-Печерського монастиря вийшов

перший систематизований підручник з вітчизняної історії «Си-

нопсис», або «Стислий опис від різних літописців про початок

слов’яно-руського народу», автор якого невідомий. Деякі дослідники

вважають, що автором є І. Гізель (1600–1683) – освітній, церковний і

суспільний діяч, вчений-богослов, філософ, історик та ректор Києво-

Могилянської колегії (1646–1650).**

Важливе місце посідають історико-мемуарні твори – літописи

Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка.*** В них описуються події в

* Автор використав багато джерел, авторами яких були не тільки

представники духовенства та шляхти, а й козацької старшини, міщанства. Ф.

Софонович зосередив увагу на важливих подіях з давньоруського, литовського і

польського періодів української історії, а це приблизно 60% тексту. Інформація

про Хмельниччину і Руїну подана як перелік боїв. Ф. Софонович симпатизує

сильній монархічній владі, мало того – висловлює несподівану для українського

літописання похвалу цареві Івану ІІІ. У подіях Руїни він схвалює тих

представників старшини, які підтримували царя.

** Головна мета «Синопсису» – орієнтація на московську монархічну

концепцію державного устрою. Україну представлено як пасивну жертву по-

ляків. Концепція «Синопсису» була дуже швидко розтиражована через Києво-

Могилянську колегію. Вже у 1678 р. світ побачило друге видання, 1681 р. –

третє, а загалом до кінця ХVIII ст. працю перевидали приблизно 30 разів.

*** Літопис Самовидця є одним з найголовніших творів української істо-

ріографії другої половини XVII ст. Літопис від першої до останньої сторінки

відображає живу атмосферу подій. Так могла писати людина, що була сучас-

ником, очевидцем описаних подій. Дослідники розділяють літопис на дві,

хронологічно майже рівні частини – історичну та літописну. Перша частина має

характер літописних мемуарів й охоплює історичні події, починаючи від 1648 р.

і закінчуючи 1676 р.; друга – охоплює решту подій аж до 1702 р. Твір написаний

Українська культура періоду бароко… 127

Україні XVII – початку XVIII ст. Особливу увагу літописці надають

Національно-визвольній війні українського народу під проводом

Б. Хмельницького. Визначальні події в козацьких літописах від-

творено із загальнонародних патріотичних позицій, незважаючи на

те, що автори виражали станові інтереси старшин. Рушійною силою

національної історії виступає козацтво, а українці називаються

окремим «козако-руським» народом. Важливим є те, що козацькі

літописи знаменують перехід від літописання до власне історичної

тогочасною українською літературною мовою з елементами народної мови.

Місце написання і автор літопису невідомі. «Літописом Самовидця» назвав цей

твір у ХІХ ст. П. Куліш. На думку деяких дослідників, зокрема О. Оглоблина,

твір укладений на Лівобережній Україні, найімовірніше, в Стародубі. В істо-

ричній літературі існує версія, за якою, на думку М. Грушевського, В. Мод-

залевського, О. Оглоблина, М. Петровського, автором літопису був генеральний

підскарбій Р. Ракушка-Романовський (1623–1702). Оригінал літопису не

зберігся, а відомий він з копій XVIII ст. та вперше його опублікував О. Бо-

дянський за сприяння П. Куліша у 1846 р.

Літопис Г. Граб’янки (простий козака, сотник, полковий суддя, а з

1730 р. гадяцький полковник) викладає історію України з давніх часів до 1709 р.

Джерелом для написання твору слугували офіційні документи, польські

хроніки, щоденники, розповіді сучасників подій. Головну увагу Г. Граб’янка

приділив історії козацтва та національно-визвольній війні під проводом

Б. Хмельницького. Оригінал твору не зберігся. Відомо близько двадцяти списків

літопису.

Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. був С. Величка

(1670 – після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у

генерального судді В. Кочубея___________. C. Величко – автор першого систематичного

викладу історії української козацької держави, під час написання якого

використано значну кількість українських, польських та німецьких джерел,

широке коло документів Генеральної військової канцелярії. Літопис складається

з чотирьох частин. Перша – «Сказание о войне казацкой з поляками через

Зиновія Богдана Хмельницького…» змальовує події 1648–1659 рр., окремими

епізодами сягаючи в 1620 р. Друга і третя частини охоплюють 1660–1686 рр. та

1687–1700 рр. Ці частини містять значну кількість власних спостережень

С. Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії. У четвертій

частині зібрано додатки з різних документів XVII ст. Літопис написаний

українською літературною мовою XVIIІ ст. з елементами народної мови. На

жаль, повний текст його не зберігся. Цей літопис є одним із найголовніших і

найправдивіших творів української історіографії другої половини XVII – поч.

XVIIІ ст. Вперше його опублікувала частинами з 1848 по 1864 рр. Київська

археографічна комісія під назвою «Летопись событий в юго-западно России в

17 в.». С. Величко є також автором перекладу з німецької на українську мову

збірника «Космографія» та ___________передмови до нього.

128 Розділ 5

науки. Джерелами для авторів були мемуарні, господарські, війсь-

кові, дипломатичні та інші документи, тому їхні праці називають

літописами лише умовно.

Цінною історичною працею, яка відображає високий рівень

державницької та правової зрілості козацької еліти, є «Пакти і конс-

титуція прав і вольностей Війська Запорозького» (1710)*. Автором

цього правового документа є П. Орлик (1672–1742), який був і

поетом, видавши дві поетичні книжечки: «Алкід Руський», присвя-

чений І. Мазепі (1695), та «Гіппомен сарматський», присвячений

полковнику І. Обидовському (1698).

Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та

піднесення національної самосвідомості мала «Історія Русов іли

Малой Росії» – найвизначніший історичний твір в Україні кінця

XVIIІ – поч. ХІХ ст. Дата створення та автор залишаються невідо-

мими. ЇЇ віднайдено в одному з родинних архівів у 1828 р., а в

1846 р. опублікував у Москві український історик О. Бодянським.

Автор подає картину історичного розвитку України з найдавніших

Дата добавления: 2015-01-03