Національна культура 4 страница

основі спільної території та спільної мови нібито утворилася «єдина давньо-

руська народність». З цієї народності започаткувалась «старша» російська та

«молодша» – білоруська й українська нації. Навіть після розпаду Київської Русі

усі три народи продовжували усвідомлювати себе як єдиний руський народ. Як

гірко іронізували українські історики, згідно з радянською історіографією

Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб

«возз’єднатися» з Росією й росіянами.

310 Розділ 8

заборони друкувати твори розкритикованих раніше письменників.

Наприкінці 1970 – початку 1980-х рр. знову почали друкуватись

Р. Іваничук, М. Косів, М. Лукаш, С. Тельнюк, Л. Костенко та ін. Зо-

крема, у 1979 р. вийшов роман Л. Костенко «Маруся Чурай», а в

1980 р. – збірка «Неповторність».

Втім це поширювалось не на всіх, зокрема не на Є. Сверстюка,

І. Світличного, М. Осадчого, В. Стуса та ін.

У цьому контексті одним із основних напрямів стала мовна

русифікація, яка проходила під наглядом першого секретаря ЦК

КП(б)У В. Щербицького. Для переведення школи на російську мову

викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Статус

вчителів російської мови й літератури в українській школі був

надзвичайно високий, зокрема вони отримували надбавку до

зарплати 25 %.

Цілеспрямованій русифікації сприяло прагнення українців

опанувати російською мовою, що зумовлювалось її пріоритетним

становищем. У Сумах, Хмельницькому, Житомирі, Вінниці, де пред-

ставники російської національності становили менше 10 % насе-

лення, у російських школах за бажанням батьків навчалось понад

50 % усіх учнів.

Разом із тим швидка й повсюдна русифікація не вдалась.

Українською мовою активно спілкувались в західних областях УРСР

та загалом у сільській місцевості. Населення не було готовим до

повного переходу на російську мову, а тому ужитковою мовою для

багатьох українців стає суржик.*

У зв’язку з виданням шести томів академічного «Українсько-

російського словника» (1953–1963) та перевидання в 1961 р. «Укра-

їнського правопису» у словниковий склад та фонетику впроваджено

чимало невластивих українській мові слів і термінів, лексичних і

граматичних елементів російського походження.

У 1973 р. надійшло розпорядження Вищої атестаційної комісії

при Раді міністрів СРСР із вимогою писати дисертаційні роботи

лише російською мовою.

Процес русифікації став ще масовішим після 1978 р., коли

вище партійне керівництво дало вказівку Міністерству освіти УРСР

* Нелітературна мова, яка насичена неправильною двомовною сумішшю

слів.

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст. 311

видати директиву під назвою: «Удосконалювати вивчення російської

мови в загальноосвітніх школах республіки».

Зникли українські школи в Криму. Усього за 1960–1980-ті рр.

кількість україномовних шкіл у республіці зменшилася на 8,7 тис.

Цей процес прискорився після прийняття в травні 1983 р. ЦК КПРС і

Радою міністрів СРСР постанови «Про додаткові заходи щодо вдо-

сконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх і навчаль-

них закладах союзних республік». Українська мова витіснялася не

лише зі шкіл, а й з вищих навчальних закладів, театрів, державних і

партійних організацій, газет і журналів. Якщо в 1960-х рр. на

українському книжковому ринку понад 60 % видань було українсь-

кою мовою, то в липні 1990 р. – менше 20 %.

У 1970–1980-ті рр. русифікація досягла свого апогею в теат-

ральному і музичному житті. Менше 30 % професійних театрів

України були українськими.

У музичному мистецтві плідно продовжували працювати

Г. Майборода, В. Губаренко, П. Майборода, І. Шамо, С. Сабодаш та

ін. Традиції національної музики намагались зберегти Державний

заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки,

Державна заслужена академічна капела «Думка», етнографічний

ансамбль «Гомін» на чолі з Л. Ященком та інші колективи.

На кінець 1960-х–1970-ті рр. припадає створення вокально-

інструментальних ансамблів: «Смерічка», «Червона рута», «Кобза»,

«Водограй», «Калина», тріо «Либідь», «Мареничі». Ці колективи,

виконуючи українські пісні, здобувають всесоюзне визнання, займа-

ють призові місця на різних конкурсах і закохують в українську

пісню мільйони людей. Сумною була доля етнографічного ансамблю

«Гомін», у творчості якого КДБ та партійні органи вгледіли

елементи «буржуазного націоналізму» і в 1971 р. закрили.

У 1970-ті рр. розквітла творчість великого українського поета і

композитора В. Івасюка (1949–1979)*. Він разом з українськими ест-

* В. Івасюк автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кіль-

кох спектаклів. Професійний скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі,

гітарі, майстерно виконував свої пісні. У 1968 р. він написав слова і музику

всесвітньо відомої пісні «Червона рута». Серед інших пісень, автором слів і

музики яких він був, зазначимо: «Пісня буде поміж нас», «Два перстені»,

«Водограй» та інші.

312 Розділ 8

радними співаками Н. Яремчуком (1951–1995), С. Ротару, В. Зінкеви-

чем та іншими став основоположником української естрадної музики.

У кіно в 1970-х роках схвалення глядачів отримали визначні

фільми: «В бій ідуть тільки старики», «Ати-бати, йшли солдати…»

режисера Л. Бикова, «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та

«Вавилон-ХХ» (1979) І. Миколайчука.

Зазнали переслідувань С. Параджанов, Ю. Іллєнко та І. Мико-

лайчук. Зокрема 17 березня 1973 р. заарештували і засудили до

п’ятирічного ув’язнення С. Параджанова.

У 1976–1985 рр. кіностудії України створили майже 200 ху-

дожніх фільмів, 126 із них дубльовано українською мовою. Проте

наклад фільмокопій українською мовою становив лише 13 % за-

гальної кількості.

В архітектурі після війни розпочалася відбудова міст і сіл Ук-

раїни. Відбудовувався Дніпрогес, міста Харків, Запоріжжя, Чернігів,

Севастополь, Тернопіль, Полтава та ін.

Проект відбудови вулиці Хрещатик у Києві розробляли архі-

тектори О. Щусєв, П. Альошин, В. Заболотний, О. Власов та інші.

Їхні думки об’єдналися в цілісному варіанті, де в стильових рисах

творчо використана модернізована класика з елементами українсь-

кого народного мистецтва в керамічному декорі. Роботи з відбудови

тривали до 1956 р.

Поширеним було звернення до ордерної системи класицизму:

театри в Полтаві (1957, арх. О. Малишенко, О. Ковальов), Тернополі

(1953–1955, арх. І. Михайленко, Д. Чорновол, В. Новіков), Чернігові

(1956, арх. С. Фридлін, М. Лібман, С. Тутученко), Запоріжжі (1953,

арх. С. Фридлін).

У 1960–1990-х рр. відбувається перехід до індустріальних

методів будівництва, блокових і панельних споруд. Перевага нада-

валася не окремим будинкам, а великим масивам з комплексом

численних видів споруджень.

Перша споруда з рисами нового стильового скерування –

Палац спорту в Києві (1958–1960, арх. М. Гречина і О. Заваров),

який вражав новизною форм. Це суцільний скляний фасад із залізо-

бетонними стояками, немає декору, а загальним виглядом нагадує

промислову споруду.

Починаючи з 1960-х рр., особливо поширилося будівництво

житлових районів навколо великих міст. Воно проводилось за ти-

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст. 313

повими проектами. Це підвищувало темпи будівництва й знижувало

його вартість.

У 1980-х рр. у архітектурі України спостерігалось певне подо-

лання стереотипів масового житлового будівництва, скерування його

до еклектичної архітектури ХІХ ст. з її скульптурними оздоб-

леннями, красою зовнішнього вирішення.

Яскраве вирішення та пошуки нових художніх образів вия-

вились у архітектурі за індивідуальними проектами, що переважно

торкнулось збудованих театрів майже в усіх обласних центрах.

Серед них театри ляльок у Рівному (1979) та Полтаві (1982).

По-справжньому новаторськими спорудами стали концертні

зали «Україна» в Харкові (1963, арх. В. Васильєв, Ю. Плаксиєв,

В. Реусов) та Києві (1970, арх. Є. Мариченко, П. Жилинський).

Скульптуру цього періоду представляють як майстри міжво-

єнного періоду, так і ті, хто перші кроки почав робити тільки після

завершення війни.

У Львові продовжував творчо працювати І. Севера (1891–

1971).* Помітний слід залишив скульптор М. Лисенко (1906–1972).

Його творчий доробок вміщує відомі монументальні твори (у спів-

авторстві): Холм Слави у Львові (1958), пам’ятник радянським

громадянам та військовополоненим Радянської армії, знищених

нацистами в Бабиному Яру в Києві (1975).

У скульптурах Г. Петрашевича (1903–1999) переважають жі-

ночі мотиви: «Партизанка» (1971), Леся Українка (1986). Її мистець-

ка спадщина нараховує понад 300 скульптурних творів. Творчість

Е. Миська (1929–2000) – окрема сторінка в історії українського

мистецтва та львівської скульптурної школи. Улюблена сфера твор-

чості митця – скульптурний портрет.**

* З 1946 р. І. Севера викладав у щойно відкритому Львівському інституті

декоративно-прикладного мистецтва. У 1947 р. виконав погруддя І. Франка, а в

1949 р. – В. Стефаника (1949). Відомим його учнем є А. Ски́ба, до визначних ро-

біт якого належать станкова скульптура: «Довбуш», «Гуцул з люлькою» (1963),

«Кобзарі» (1964), «Наш сучасник» (1965), «Механізатор» (1966), пам’ятник

«Селянське повстання 1905» у селі Великі Сорочинці (Полтавщина, 1967) та ін.

** У творчому доробку митця низка творів на честь видатних діячів

української та світової культури, меморіальні таблиці у Львові: Лесі Українці,

О. Кульчицькій, С. Крушельницькій, О. Новаківському, І. Франку, меморіальна

стела М. Грушевському.

314 Розділ 8

Одночасно по містах України продовжувалося спорудження

пам’ятників партійним діячам та військовим. У Києві встановлено

пам’ятник М. Щорсу (1954, скульптори М. Лисенко, В. Бородай,

М. Суходолов; архітектори О. Власов, О. Заваров).

До кращих з художнього боку тогочасних монументів нале-

жать: у Києві – пам’ятник російському поету О. Пушкіну (1962) й

українському композитору М. Лисенку (1965, скульптор О. Ко-

вальова); у Володимирі-Волинському – меморіальний пам’ятник

жертвам нацизму (1965–1966; скульптори Т. Бриж, Є. Дзиндра). У

Львові 1964 р. споруджено пам’ятник І. Франкові (скульптори В. Бо-

рисенко, Д. Крвавич, Е. Мисько, В. Одрехівський, Я. Чайка). Це був

перший в Україні монумент, присвячений І. Франкові. Гранітна

постать Каменяра разом з п’єдесталом сягає висоти 20 м.

На Львівщині, поблизу селища Олесько, 1976 р. відбулось

урочисте відкриття пам’ятника бійцям Першої кінної армії. За цей

пам’ятник у 1978 р. скульптору В. Борисенку й архітектору А. Кон-

сулові присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка.

Розвиток малярства пов’язаний з плеядою талановитих живо-

писців, сформованих ще напередодні війни (Г. Меліхов, Т. Яблонська,

В. Костецький, С. Григор’єв, О. Максименко та інші). Найповнішого

вираження воєнна тематика досягла в живописі 1960–1980-х рр. у

творчості молодшого покоління художників (А. Сафаргаліна, А. Конс-

тантинопольського, О. Хмельницького, О. Лопухова та ін.).

300-річчя Переяславської ради стало темою полотен ху-

дожників М. Хмелька, О. Хмельницького, В. Задорожного, С. Рє-

піна, В. Савенкова та інших.

Надзвичайно актуальною стала шевченківська тема. Найкращу

картину створив Г. Меліхов – «Молодий Тарас Шевченко в майс-

терні К.П. Брюллова» (1947). Г. Томенко та В. Патик торкались

творчих сторінок життя поета. Окремі картини присвячено перебу-

ванню Т. Шевченка на засланні (В. Югай, Г. Васецький, К. Філатов).

У побутовому жанрі малювала картини Т. Яблонська. Її

картина «Хліб» (1949) – визначне явище в українському мистецтві

як за живописним вирішенням, так і за життєвою наповненістю.

До творчого життя післявоєнного періоду долучилися і худож-

ники старшого покоління: І. Їжакевич та Г. Світлицька – у Києві,

А. Монастирський, О. Кульчицька та О. Курилас – у Львові.

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст. 315

Крім Львова і Києва, самобутні осередки художників діяли в

Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Рівному, в Закарпатті та

Буковині.

Упродовж 1950–1970-х рр. посилилось втручання партійно-

ідеологічного керівництва у мистецтво. Картини присвячуються

ювілейним датам та програмним темам. Звідси – поява численних

ілюстрованих, натуралізованих, малохудожніх творів.

У другій половині 1980-х рр. криза тоталітарної системи при-

звела до чергового національно-культурного піднесення. Це підне-

сення проходило через акцентування уваги на традиційно боліс-

ніших для української нації питаннях української мови та культури

загалом і призвело до пробудження почуття свободи в мільйонів лю-

дей, утвердження державного суверенітету та незалежності України.

8.3. Українська культура: від проголошення

незалежності до сьогодення

Кризу комуністичної тоталітарної системи в СРСР долали

масштабною політикою «перебудови», ініціатором якої став Гене-

ральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Одним з напрямів цієї

політики стала «гласність». В ідеалі це право знати, що відбувається

в світі і в країні, оприлюднення відкритої і повної інформації про

будь-яку суспільну діяльність та можливість її вільного обговорення.

Своєрідною межею гласності виступають об’єктивність, достовір-

ність, доказовість, перевіреність інформації, які ґрунтуються на

чесності, порядності і відповідальності перед законом.

Проголошені гласність та плюралізм у перші роки були мало

помітними в Україні. Так, якщо в Москві появилися статті, де викри-

вались сталінські злочини, дозволялася критика колишніх лідерів

СРСР (окрім В. Леніна), то нічого такого не відбувалось у Києві.

Українські сюжети, як от голод 1932–1933 рр., розправа над укра-

їнською інтелігенцією, ліквідація автокефальної і греко-католицької

церков та інші, не розглядали. На думку Я. Грицака, М. Горбачов

радо жертвував «гласністю» в Україні заради збереження політичної

стабільності в найбільш неросійській республіці СРСР.

316 Розділ 8

Перші несміливі голоси, які почали розбурхувати гласність і

плюралізм, вийшли з середовища інтелігенції, яка безпосередньо

була пов’язана з українською мовою та літературою.*

Кінець 1989 р. – перша половина 1990 р. пройшли під знаком

нових моральних перемог опозиції. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада

УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР», яким ук-

раїнській мові надано статус державної в УРСР. 1 грудня 1989 р., під

час візиту М. Горбачова до Ватикану, оголошено легалізацію

Української Греко-Католицької Церкви. 13 січня ___________1990 р. у Києві

відбулась спільна наукова конференція Руху та Інституту історії АН

УРСР, присвячена річниці об’єднання УНР і ЗУНР, а 21 січня того

самого року на честь цієї річниці відбулась акція між Львовом та

Києвом – «живий ланцюг».

До речі, утвердження закону про державний статус української

мови у короткій перспективі почало давати позитивні результати.

Вже в грудні 1989 р. у Львівському політехнічному інституті було

відкрито кафедру української мови.

На цій хвилі перевидаються та з’являються перші наукові

праці з історії України, зміст або тематика яких належать до забо-

ронених у Радянському Союзі.* Ця історична література швидкими

* Роль першопрохідців у захисті української культури, навколишнього

середовища, «білих плям» історії відіграла Спілка письменників України та її

центральний орган – газета «Літературна Україна». У червні 1987 р. пленум

Спілки письменників України висловив неспокій станом української культури

та екологічної ситуації в республіці. СПУ звернулась до Президії Верховної

Ради УРСР з пропозицією впровадження навчання української мови у всіх

школах на території республіки та надання їй статусу державної.

З весни 1987 р. і до весни 1988 р. відбувається організаційне становлення

українського національного руху. Зокрема, у вересні 1987 р. у Києві утворилася

перша незалежна українська громадська організація Український культуро-

логічний клуб на чолі з С. Набокою (1955–2003), О. Шевченком та О. Мату-

севичом. З весни 1987 р. у Львові неофіційно діяло Товариства «Лева», яке в

жовтні того ж року заявило про свою офіційну діяльність. У жовтні 1987 р. Ігор

Калинець, М. Осадний, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші прого-

лосили створення «Української асоціації незалежної творчої інтелігенції». Ці та

інші товариства з метою національного відродження організовували вечори й

зустрічі, на яких обговорювалися заборонені сюжети й постаті української історії

та літератури, конкретні заходи щодо охорони пам’яток культури. 21 жовтня

1989 р. у Львові відновлено діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

* Зокрема, це колективний науково-популярний нарис М. Литвина та

К. Науменка «Історія Галицького Стрілецтва» (1990), невеличка брошура

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст. 317

темпами розкуповувалась у книгарнях і почала виконувати велику

національно-просвітню роль на етапі відродження заборонених

сторінок української історії, культури та права української нації на

державну незалежність.

Крім того, видаються заборонені твори І. Дзюби «Інтерна-

ціоналізм чи русифікація?», М. Брайчевського «Приєднання чи

возз’єднання?», В. Стуса, Є. Сверстюка та ін.

Проголошення 24 серпня 1991 р. державної незалежності

України започаткувало новий етап розвитку української культури.

Адже після хвилі національного піднесення, певної ейфорії Україна

поринула в складний і тривалий процес подолання тоталітарної

спадщини, утвердження державної незалежності та суверенітету. Не

оминуло це і українську культуру, яка на тлі економічної слабкості

фінансується за залишковим принципом, є заручницею складного

історичного минулого, що передусім відображається у культурній

відмінності регіонів. І мова тут не стільки про етнографічне різно-

барв’я, яке насправді не несе якихось загроз, скільки про сприйняття

національних цінностей.

Відповідно перед державною політикою в сфері культури та

громадськими інститутами стоїть завдання відродження та збере-

ження багатої духовної і матеріальної спадщини, її популяризація,

утвердження національних цінностей та пріоритетів, виховання

почуттів гордості та прагнення ідентифікувати себе з нею, забезпе-

чення сприятливих умов розвитку та інтеграції в світовий куль-

турно-історичний процес. Не менш важливою складовою є розши-

рення функціонування державної мови.

На законодавчому рівні ці завдання та пріоритети затверджено

в лютому 1992 р. законом «Основи законодавства України про куль-

«Українські Січові Стрільці» (1990) В. Гордієнка. Завдяки діяльності бібліотеки

«Пам’ятки історичної думки в Україні» (1989), світ побачили фундаментальні

праці української історичної думки: І. Крип’якевич «Історія України» (1990,

тираж 200 тисяч), М. Костомаров «Исторические произведения. Атобиография»

(1990, тираж 80 тисяч), М. Грушевський «Очерк истории украинского народа»

(1990, тираж 40 тисяч), В. Винниченко «Відродження нації» в 3-х частинах

(1990, тираж 50 тисяч), Д. Дорошенко «Нарис історії України» (1991, тираж

40 тисяч). У видавництві Наукового товариства ім. Т. Шевченка було видано

підручник українських діаспорних істориків А. Жуковського та О. Субтельного

«Нарис історії України» (1991, тираж 50 тисяч). У 1991 р. стотисячним тиражем

вийшов збірник «Гетьмани України».

318 Розділ 8

туру». 14 грудня 2010 р. набрав чинності новий закон «Про

культуру». *

У січні 1995 р. почав діяти закон «Про бібліотеки та бібліотеч-

ну справу», а в червні 1995 р. – «Про музеї та музейну справу в Ук-

раїні». З вересня 1997 р. набрав чинності закон про «Про благодій-

ництво та благодійні організації». В Україні діє закон «Про профе-

сійних творчих працівників та творчі спілки» (жовтень 1997 р.).

Доповнюють законодавчу базу культурної сфери укази Прези-

дента України та Постанови Кабінету Міністрів України.**

* Цей закон складається із 35 статей і визначає правові засади діяльності

у сфері культури, регулює суспільні відносини, пов’язані із створенням,

використанням, розповсюдженням, збереженням культурної спадщини та

культурних цінностей, і спрямований на забезпечення доступу до них.

** У жовтні 1994 р. видано президентський указ з визначенням статусу

«національний» для найвагоміших осередків культурного життя – художніх

колективів, навчальних закладів, бібліотек, музеїв, заповідників. Цей указ захис-

тив і зберіг на державному рівні найцінніші осередки культури від морального і

фізичного руйнування. Указами президента України були встановлені галузеві

професійні свята – Дні музеїв, бібліотек, українського кіно. Укази «Про

Всеукраїнський фонд відтворення визначних пам’яток історико-архітектурної

спадщини», «Про збереження історичної забудови у центральній частині міста

Львів», «Про забезпечення збереження будівлі Одеського державного акаде-

мічного театру опери та балету», «Про реконструкцію Національного худож-

нього музею» сприяли збереженню та відтворенню архітектурної спадщини,

розвитку національного мистецтва. Серед постанов Кабінету Міністрів України,

звернемо увагу на постанову від 1993 р. «Про державний історико-культурний

заповідник «Гетьманська столиця», яка в 2002 р. була доповнена постановою

«Про затвердження Комплексної програми збереження пам’яток Державного

історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» і розвитку соціальної

та інженерно-транспортної інфраструктури смт Батурина», «Концептуальні

напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури», «Про

мінімальні соціальні нормативи забезпечення населення публічними бібліо-

теками в Україні» та ін.

Велику роль у культурному розвитку відіграли президентські укази,

спрямовані на матеріальну підтримку обдарованої молоді. Зокрема «Про

державні стипендії діячам науки, освіти та культури», «Про надання державних

стипендій найбільш обдарованим молодим митцям України». Указом «Про

державну підтримку культури та мистецтва України» затверджене положення

про порядок надання ґрантів президента України молодим діячам театрального,

музичного, образотворчого мистецтва та кінематографії. Виділені також довічні

стипендії для видатних діячів культури та мистецтв, які досягли 70-річного віку.

Діють стипендії Кабінету Міністрів України, обласних і міських адміністрацій

та рад для обдарованої молоді тощо.

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст. 319

Найвищими державними інститутами, які безпосередньо вико-

нують державну політику в сфері культури, є Міністерство культури

і туризму та Міністерство освіти і науки. Відповідно за владною

вертикаллю такі інститути діють на рівні обласних та районних

адміністрацій. Законодавче регулювання на рівні Верховної Ради

здійснюють комітети з питань культури і духовності та питань науки

і освіти.

Відповідно до цього, попри політичні, економічні та історичні

проблеми, загальний баланс культурного розвитку все-таки виглядає

як позитивний, хоча і важко сприймати однозначно. Нагромаджений

за століття культурний переважно вдалося зберегти, а це унікальні

музейні зібрання та бібліотечні фонди, самобутні творчі колективи й

дитячі мистецькі школи та студії, безцінні твори народних майстрів,

пам’ятки архітектури тощо. Труднощі з фінансуванням не призвели

до закриття жодного театру, концертної зали чи філармонії. Навпа-

ки, у вересні 1999 р. у Полтаві було урочисто відкрито нову вистав-

кову залу – галерею сучасного українського мистецтва. Отримали

нові приміщення Київський дитячий музичний театр, Київський

театр ляльок. Здобули державний статус львівський театр «Воскре-

сіння», молодіжний театр ім. Леся Курбаса. Створено муніципаль-

ний театр «Хортиця» у Запоріжжі. Відбудовано Михайлівський

золотоверхий собор у Києві, реставровано Золочівський замок,

Палац Розумовських у Батурині, Одеський національний академіч-

ний театр опери та балету та багато інших. Це хоч і поодинокі

приклади, на фоні десяток пам’яток архітектури, які потребують від

держави відбудови чи реставрації, але досить показові.

Найбільшим добутком культурного життя стало ліквідування

відкритих чи прихованих перепон на шляху розвитку національної

культури. Суспільство звільнилося від ідеологічних штампів марк-

сизму-ленінізму, вперше за багато десятиліть одержало вільний до-

ступ до надбань світової культури. Закладено основи для відрод-

ження історичної пам’яті, повернення забутої або забороненої

культурної і мистецької спадщини, вивільнення творчої ініціативи,

розгортання широкого спектру стильових напрямів, активізації

культурного життя в регіонах, піднесення народної творчості тощо.

У перше десятиліття незалежності створено умови для роз-

витку приватних закладів культури – це галереї, театри, музичні та

Дата добавления: 2015-01-03