Поняття і теорії зовнішньої торгівлі

Міжнародна торгівля є однією з найстародавніших і найважливіших форм світогосподарських зв’язків. Вона являє собою обмін товарами і послугами між національними суб’єктами, внаслідок чого споживачі різних країн мають можливість купувати найкращі товари за прийнятними цінами.

Протягом тривалого історичного періоду склалися різноманітні форми міжнародної торгівлі: факторії, ярмарки, торговельні компанії, товарні біржі, що існували за стародавніх часів та у середньовіччі. З плином часу до них приєдналися аукціони, міжнародні торги, торговельні будинки, пряма міжнародна торгівля на основі кооперації, зустрічна торгівля та внутрішньо фірмовий обмін.

Перші теорії зовнішньої торгівлі виникають в епоху меркантилістів. Ранні меркантилісти наполягали на застосуванні жорстких форм державного регулювання і контролю за станом зовнішньоторговельних операцій з метою утримання грошей в країні. Розвинений (пізній) меркантилізм шукає джерела збагачення нації не в примітивному нагромадженні благородних металів, а в розвиткові зовнішньої торгівлі і активному торговельному балансі (перевищенні експорту над імпортом).

Одним з видатних представників раннього меркантилізму був англійський економіст Вільям Стаффорд (1554 – 1612). Він є автором книги «Критичне викладення деяких скарг наших співвітчизників», виданої у 1581 р. Робота пройнята духом войовничого протекціонізму, незадоволенням присутністю великої кількості іноземних купців у країні. Оскільки купівельна спроможність англійської монети була вищою, ніж валюта інших країн, іноземці вивозили ці монети, а не товари, зроблені в Англії. Негативом, на думку Стаффорда, було й те, що іноземці вивозять з країни сировину, а після переробки збувають готові товари за високими цінами в Англії.

З плином часу на зміну прихильників монетарної системи приходять пізні меркантилісти. В Англії їх представляв Томас Ман (1571 – 1641), купець, автор теорії торговельного балансу. Він стверджував, що зовнішня торгівля лише тоді буде джерелом багатства та грошей, коли сума грошей, отриманих від продажу товарів за кордон, перевищуватиме суму, що витрачена для придбання товарів за кордоном. Тому для підтримки активного торговельного балансу необхідно збільшувати масу товарів, що експортуються, на основі розвитку ремісництва.

Формуючи структуру експорту, необхідно враховувати не тільки наявність у країні надлишків певних товарів, але й потреби інших держав, що дає можливість експортувати товари за високими цінами. Томас Ман вважав, що для держави вигідно допускати безмитний експорт товарів, виготовлених з іноземної сировини. Це дає можливість залучити до праці багатьох людей, котрі працюють на експорт.

Великий внесок у розвиток зовнішньої торгівлі зробив представник раннього меркантилізму, російський економіст, видатний державний діяч і дипломат Ордин-Нащокін (1605 – 1680). З його ім’ям зв’язаний «Новоторговий устав». Зазначений документ мав яскраво виражений протекціоністський характер. Патріотичне прагнення до розвитку торгівлі та промислів поєднувалось у ньому з захистом національних інтересів у боротьбі з іноземним капіталом.

Статті Новоторгового уставу обмежували права іноземних купців: можливість взаємної торгівлі, дозвіл торгувати тільки в прикордонних пунктах, торгівля за їх межами передбачала наявність відповідних грамот. Валюта, яка привозилась іноземним купцем для купівлі російських товарів, не обкладалась митом. Заборонявся вивіз і ввіз золота та срібла купцями східних країн. Обмежувався також імпорт перлин і дорогоцінного каміння. Це робилось з метою протидіяти відпливу валюти з країни за кордон.

Яскравим представником пізнього меркантилізму був ревний прихильник реформ Петра І в галузі економіки, освіти, державного управління Феофан Прокопович – найосвіченіша людина свого часу: прихильник освіченої монархії, історик, філософ, письменник, політичний діяч нового, просвітницького напряму.

На відміну від ранніх меркантилістів, Прокопович був прихильником активного торговельного балансу. Він вважав, що досягти такого балансу можна лише шляхом розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі, засобів і шляхів сполучення, а також удосконалення системи державних органів управління. Український учений обстоював також необхідність розвитку економічних зв’язків, торгівлі з іншими країнами, однак лише у тому разі, якщо вони відповідали інтересам власної країни.

Цікаві і досить актуальні для сучасної науки і практики думки щодо розвитку зовнішньої торгівлі ми знаходимо у творі Івана Посошкова «Книга о скудости и богатстве», написаної протягом 1721 – 1724 років. Як і Ф. Прокопович, Посошков вважав, що багатство суспільства втілюється не тільки у дорогоцінних металах, але й у матеріальних благах. Посошков був прихильником конкурентної боротьби російських купців з іноземними і був упевнений у перемозі вітчизняних купців. Підставою для такої упевненості була велика зацікавленість іноземних купців у російських товарах. Але, на думку ученого, слід піклуватися про оптимальну структуру експорту. У цьому контексті він незадоволено констатує вивіз сировинних матеріалів із Росії і вважає, що матеріали, призначені для переробки, мають доводитись до готового вигляду у відповідних сировинних районах.

У дусі меркантилістської теорії Посошков доводив необхідність регулювання імпортних операцій. Регулювання насамперед передбачало ретельний відбір товарів, що ввозяться в країну. Тобто імпортувати можна тільки найкращі товари, яких потребує країна. Учення меркантилістів про зовнішню торгівлю, рекомендації щодо її поліпшення продовжують бути актуальними у наш час, як і три сторіччя тому, бо кожна країна формує свою зовнішньоторговельну політику, виходячи з цілей та завдань, котрі вона ставить у цій сфері економічної діяльності і враховуючи свої можливості.

У кінці ХVІІ Століття з’являється протилежна меркантилістській класична теорія, представлена класиками А. Смітом і Д. Рікардо. Аналізуючи міжнародний поділ праці, у книзі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1779), А. Сміт пише, що кожна розсудлива людина не буде намагатися самостійно виробляти річ, котру можна дешевше купити. Це правило управління домашнім господарством безперечно стосується і держави. Якщо будь-яка чужа країна може забезпечити нас певним товаром за нижчою ціною, ніж вітчизняна, вигідніше купувати цей товар у неї в обмін на деяку частину продукту нашої власної промислової праці, що витрачається у тій галузі, де ми маємо деякі переваги. Таким чином, між державами має існувати вільний обмін товарами, тобто проводитись політика фритредерства, а не меркантилізму.

Згідно з теорією А.Сміта, якщо будь-яка інша країна може забезпечувати нас товаром за більш низькою ціною, ніж ми самі можемо його виготовляти, краще купувати цей товар за певну частину продукту нашої власної праці, що витрачається в тій галузі, де ми маємо певні переваги. Такий висновок А. Сміта отримав в економічній літературі назву «теорія абсолютних переваг».

Переконливість аргументації великого економіста не виключає правомірного питання: якщо існує країна з низьким рівнем розвитку продуктивних сил, то майже всі продукти її виробництва будуть дорожчими порівняно з товарами інших країн. У цьому випадку даній державі вигідно купувати за кордоном майже все. Але за які кошти вона може це зробити, якщо не зможе продати товари власного виробництва?

Теорія Адама Сміта була розвинена англійським економістом Давідом Рікардо в роботі «Принципи політичної економії і оподаткування» (1817), де він виклав теорію «порівняльних (відносних) переваг». Згідно з цією теорією, навіть ті країни, що мають абсолютні більш високі рівні витрат виробництва, можуть виграти від міжнародної торгівлі при певних співвідношеннях витрат і пропорціях обміну.

У питаннях зовнішньоторговельної політики ідеї фритредерства поділяв і відомий економіст, теоретик і практик М. Бунге (1823 – 1895). Його важко було віднести до певної політекономічної школи, бо за своїми поглядами він був еклектиком. Саме вільна торгівля, на думку М. Бунге, відповідає інтересам окремих громадян та всього суспільства, оскільки ліквідуються тепличні умови виробництва національних товарів, які вигідні лише поміщикам, а не суспільству. Ті підприємства, які захищені державою від міжнародної конкуренції, не можуть бути ефективними, бо в них відсутні стимули для удосконалення виробництва. Саме тому протекціонізм гальмує процес зниження цін та розвиток техніки. Погляди М. Бунге щодо проблеми, що розглядається, поділяв представник класичного напрямку політичної економії професор Київського та Московського університетів І. Вернадський (1821 – 1884).

Він був прихильником вільного розвитку економіки, виступав проти втручання держави у вільну конкуренцію, яка є основою розвитку товарного виробництва. На думку вченого, протекціонізм суперечить законам ринку, тобто “природним” економічним законам. У процесі розвитку теорії порівняльних переваг Давідом Рикардо утворюються два напрями: шведська школа, яка розробила теорію розміщення факторів виробництва, і неотехнологічна, започаткована у середині ХХ століття.

Перший напрямок представляють шведські учені Е. Хекшер і Б. Олін. Згідно з їх теорією, країна має експортувати такі товари, у виробництві яких більш ефективно використовуються надлишкові фактори виробництва. Наприклад, у своєму обміні з Великою Британією Австралія може спеціалізуватись на виробництві пшениці, кормових культур та тваринництві, бо вона має багато земельних ресурсів, але бідна капіталом і працею. А у Великій Британії недостатньо землі, але вона багата капіталом і працею, тому може поставляти в Австралію промислові товари. Якщо країна має надлишкові трудові ресурси, то експортуватиме товари, що потребують значної кількості людської праці, наприклад, одяг або електроніку. Тобто міжнародний обмін є обміном надлишкових факторів на рідкі фактори.

У 50-х роках ХХ сторіччя, аналізуючи американську економіку, економіст, лауреат Нобелівської премії Василь Леонтьєв зробив несподіваний висновок, який отримав назву «Парадокс Леонтьєва». Він довів, що США експортували товари, які потребували значних витрат праці, а імпортували капіталомісткі. Така сама практика спостерігалась у зовнішньоторговельних зв’язках Індії, Японії, Канади і суперечила теорії Хекшера – Оліна.

В. Леонтьєв та інші економісти намагалися пояснити цей парадокс наявністю у певних країнах більшої продуктивністі праці, ніж капіталу порівняно з торговельними партнерами. Але таке пояснення було не досить переконливим. Інше пояснення, запропоноване Пітером Кененом, ґрунтувалося на врахуванні у вартості експорту капіталовкладень на підготовку робочої сили. Таким чином, після виявлення дійсного розміру капіталовкладень парадокс Леонтьєва було знято і підтверджена правильність теорії Хекшера – Оліна.

Сучасні варіанти зазначеної теорії стверджують, що з плином часу роль факторів виробництва у зовнішньоторговельних зв’язках скорочується, звідси випливає висновок про переваги обміну між високорозвиненими країнами. У цьому контексті вирізняється концепція «технологічного розриву», яка викладена в роботах Р. Вернона, М. Познера та інших. Згідно з даною концепцією, країна, що має технологічні переваги, отримує від зовнішньої торгівлі додатковий прибуток. Коли ж інновації поширюються на всі інші країни, передові країни втрачають свої переваги, а менш розвинуті отримують переваги, тобто у кінцевому рахунку виграє все світове співтовариство.

До сучасних теорій зовнішньої торгівлі належить концепція, згідно з якою об’єктом аналізу в міжнародних торговельних відносинах виступає не окрема держава, а міжнародна фірма. Такий підхід запропонували американські учені С. Ребек та К. Симмондс. Вони вважають, що в сучасних умовах товари пересуваються між країнами у межах окремих фірм. При цьому рішення про рух товарів приймають комерційні підприємства, а не нації. На внутрішньо фірмові зв’язки припадає майже 70% усієї світової торгівлі, 80 – 90% експорту ліцензій і патентів, 40% експорту капіталу.

ТНК зацікавлені у товарних поставках в ті країни, котрі за своїми соціально-економічними характеристиками подібні до країни походження ТНК. Останніх приваблюють не стільки дешеві фактори виробництва, скільки стабільність і надійність у поставках продукції партнерами, наявність сприятливого клімату у здійсненні міжнародних економічних зв’язків.

У 90-х рр. ХХ сторіччя набула поширення неотехнологічна концепція американського економіста М. Портера про «міжнародну конкурентоспроможність націй», в якій суміщаються інтереси національної економіки та інтереси фірм. Портер стверджує, що конкурентоспроможність країни на світових ринках залежить від чотирьох головних параметрів: факторні умови – конкретні фактори виробництва, необхідні для успішної конкуренції; умови попиту (особливості попиту на продукцію та послуги, котрі пропонуються галуззю на внутрішньому ринку); стан суміжних та обслуговуючих галузей (наявність в країні споріднених та підтримуючих галузей, конкурентоспроможних на світовому ринку); стратегія фірм певної країни (характер управління фірмами і конкуренції на внутрішньому ринку).

Отже теорія порівняльних переваг відтепер набула нової трактовки. Вона включає поняття технічного прогресу та нерівномірність його поширення, поєднання інтересів національної економіки та інтересів фірм, які беруть участь у міжнародному товарообігу, втручання держави, яке може модифікувати порівняльні витрати.

Зовнішньоторговельні потоки визначаються такою термінологією:

Експорт - вивіз товарів за митний кордон держави.

Імпорт - ввіз товарів за межі митного кордону.

Реекспорт - вивіз за митний кордон товарів, раніше імпортованих і не перероблених в країні.

Реімпорт дозволяє придбати за кордоном раніше експортовані і не перероблені там товари, зокрема, повернення бракованої продукції.

Дата добавления: 2014-12-25